Книга порад 7 страница

— А яка доля ваших друзів?

— Ми підірвали себе гранатою у схроні, коли нас оточили енкаведисти. Вони всі загинули, а мене контузило і відірвало руку, але я вижив. Можливо, тому, що не сидів з ними, а стояв поруч і грав на скрипці. Грав «Танґо смерті».

I

Моя мама дуже не хотіла, аби я виріс матолком, і мене це не дивувало, бо що можна чекати від пересічної мами-літераторки, як не спроб вибити свого синочка в люди, ото вона й вибивала, як могла, намагаючись мене працевлаштувати, аби я був, як усі, забуваючи, що геніальні діти ніколи не можуть бути такими, як усі. У приклад мені завше ставила моїх друзів, які оно вчаться, людьми будуть, а я — здоровий бевзь, учитися не хочу. Я терпляче вислуховував її емоційні промови і захищався лише тим, що вона мене не знає, не має зеленого поняття про те, чим я живу і що з мене виросте, бо бачить лише мою оболонку, що неймовірно оманлива, а всередині ж я ого-го який непростий.

Спочатку мамуся запхала мене в крамницю пана Жабського, який торгував колоніяльними товарами, там на шильді* так і писалося «Колоніяльні товари», а за вітриною сидів чоколядовий мурин, і довкола нього лежали пуделочка чаю, кави, какао, цинамону, гвоздиків та всіляких заморських приправ, а поміж ними красувалися витесані з дерева і розмальовані банани, ананаси, папайї, кокоси та інші фіґи з маком. За спиною у мурина на полицях красувалися екзотичні напої: лікери гданської фабрики «Marachino di Zara», «Girolamo Luxardo», «Guille Goldwassen», «Persico», «Curasao», «Grand Chartreuse», лікер мандариновий абатства Фекам у Франції, голландський лікер «Wymand Focking», а ще — какао Бендсдорпа з Амстердама, цикорієві кавові напої у барвистих пушках «Франка», «Росманіта», «Фіґова султанська» і «Фіґова королівська». Дітлашня, ідучи зі школи, завше гурмами зупинялася коло тієї вітрини і з нетерпінням чекала, коли мурин до них мруґне або усміхнеться, чи бодай пальцем поманить, а потім дітиська приводили в крамницю своїх батьків і купували халву, шербет, козину*, фініки, родзинки. Не знаю, чи ви вже здогадалися, що тим чоколядовим мурином був я, бо що-що, а сидіти отако без діла я любив найбільше. Сиділося мені іно зранку, коли діти йшли до школи, і пополудні, коли вони верталися, а також у неділю, як люди пленталися з церкви, катуляючи на язику солодкий смак греко-католицького чи прісний католицького причастя.

Найгірше було, коли приходили до вітрини мої кумплі і корчили смішні міни, аби вивести мене з рівноваги: Йосько відкопилював язиком нижню губу і зі своїми настовбурченими вухами скидався на мавпу, Вольф запихав великі пальці обох рук до писка, роздираючи його скількомога, а вказівними відтягував повіки додолу, Ясь притуляв свою мармизу до вітрини і демонстрував свого розплющеного носа. Я терпів, відвівши погляд набік, і думав про високе. Витримав я таку роботу місяць, бо коли якийсь бешкетник заліз на вітрину і намагався відкусити мені вухо, думаючи, що воно чоколядове, я вибухнув праведним гнівом і висипав йому на голову цілий мішечок какао. Пан Жабський не змирився з таким неподобством і доручив мені інше заняття — клеїти наліпки на різні пачечки з продуктами, а на моєму місці опинився інший мурин. Я не знаю, чому крамар собі вирішив, що за годину я повинен наклеїти щонайменше сотню наліпок, відразу видно, що він був позбавлений творчого підходу, тоді, як я мав філософське бачення цього завдання. Кожну наліпку я не просто наквацював клеєм, а й укладав у неї душу, процес вкладання душі тривав щонайменше квадранс*, тому за годину я міг приклеїти не більше чотирьох наліпок, та й то я вважав, що такий поспіх тільки шкодить естетичному керунку справи, і якби моя воля, я б щогодини наклеював не більше однієї наліпки, зате таке пуделочко випромінювало б усю любов мого серця і тепло моєї душі, а що пан Жабський мав іншу думку, то попросив мою маму забрати мене від нього, точніше «від гріха подалі», натякаючи, очевидно, на тихе бажання мене вбити, покавальцювати і продати у вигляді сушених фініків.

«Роздуми і фантазії»: «Ніколи не купуйте сушених фініків у пана Жабсьюто — то можуть бути частини сплюндрованих тіл його колишніх працівників».

Не вийшов із мене й продавець морозива, хоча я й дуже старався, бо першого ж дня, коли я виїхав у місто з возиком, у якому поміж куснів льоду, присипаного трачинням*, було відерце з морозивом, мене відразу обступили мої кумплі, та й не тільки Вольф, Ясько і Йосип, а ще з десяток бенькартів* з нашої парафії, і стали помагати пхати возика, хоча це було і зовсім зайве, бо возик і так собі котився, погецкуючи на бруківці, однак вони не вступалися, а потім стали вимагати, аби я пригостив їх морозивом: «Ми що — дурно пхали?» Я намагався пояснити, що не потребував їхньої допомоги, але вони мене не слухали, підняли накривку, і кожен наклав собі морозива стільки, скільки хотів, у паперові горнятка, аби потім їсти те морозиво маленькими дерев'яними лопатками, та після першої порції їм забаглося ще й другої і третьої, і я навіть не боронився, пам'ятаючи заповідь «як згоріла хата — най горить і стодола», далі вже торгувати не було сенсу, і я притарабанив возика, якого мені уже ніхто не допомагав котити, до пана Цапа, який дуже здивувався, що нема жодного виторгу, але ж я не міг розповісти правду і тому пояснив, що на мене напали бандити, приставили пістолета і забрали морозиво. Він довго дивився на мене здивованими очима, а тоді сказав, що ніколи нічого подібного не чув, і перепитав:

— Приставили пістолет?

— Ось сюди — до чола, — тицьнув я пальцем.

— Добре, але як вони могли в руках перенести стільки морозива?

— Вони мали з собою відро.

— А грошей не забрали?

— Які гроші? Я нічого не встиг вторгувати.

Він зазирнув — там біліло трохи морозива на дні.

— І це все, що залишилося? — спитав він таким тоном, ніби я пропонував йому доїсти за мною миску вареників.

— І то лише завдяки моїй мужності, бо я кинувся на них, як лев, — гордо промовив я. — Фактично я ледь не загинув, мене могли вбити.

Пан Цап узяв мене під руку, вивів на вулицю і показав рукою кудись вдалину:

— Іди, хлопче, і не вертайся. А вернешся — вб'ю. Чи ти щось маєш проти?

Я, усміхаючись, втупився в його правий черевик, потім перевів погляд на шкарпетку, що виднілася з-під штанки, відтак на протерте коліно, піднімаючись вище і вище, дорогою мовби перераховуючи усі ґудзики на його камізельці, і, сягнувши носа, побачив на його кінчику червоного прищика. Мій погляд зупинився на прищику, і я сказав йому: «Ні».

Якщо хтось думає, що я дуже страждав, то помиляється, бо я знову отримав змогу сидіти над своїм зошитом, хоч і недовго, бо справу взяла у свої руки бабця і повела мене до пана Іржи Кнофлика, який мав поховальну контору на Личакові і з натхненням спроваджував своїх клієнтів у кращі світи, ба й називалась вона химерно «Харон» і конкурувала з відповідним закладом пана Антонія Курковського під назвою «Конкордія», хоча конкурувати з Курковським було неймовірно важко, адже мав він кілька чудових зашклених катафалків з чотирма ліхтарями, а на катафалкові, призначеному для офіцерів, височіла постать рицаря в латах і шоломі з опущеною прилбицею та чорними перами, катафалки для дівчат і дітей були біло-блакитно-жовті і запряжені білими кіньми зі струсевими перами, але то ще було не все, бо пан Курковський посідав ще й цілу армію жалібниць і жалібників, які були вбрані на переміну то в шати іспанських ґрандів, то в мундири мадярських гайдуків, а на чолі жалобного походу крокував майстер церемонії у наполеонівському капелюсі, кожен свій крок підтверджуючи змахом маршальського жезла, обабіч катафалка йшла його обслуга, по чотири з кожного боку, з похмурими і закам'янілими обличчями, тримаючи запалені ліхтарі. Сам пан Курковський виглядав досить життєрадісно, його рожеве обличчя, оздоблене тоненькими вусиками, нагадувало великоднього поросятка, він завше під час формування жалобної процесії лише стежив збоку своїм пильним оком, аби усе відбувалося згідно з усталеними приписами. А коли жалобний похід вирушав у напрямку цвинтаря, то таке величне театралізоване видовище уже ніхто пропустити не міг, і процесія обростала випадковими перехожими, пучнявіла і надувалася, як снігова куля.

Либонь, ви уже помітили, що вся моя родина була якимось чином пов'язана з тамтим світом, навіть наша вітальня скидалася на трупарню — на стінах висіли світлини безлічі покійних цьоток, вуйків,стрийків*, прадідів і прабабусь вкупі з їхніми покійними колєгами і колєжанками, а хто зна, чи й не з коханками та коханцями. Тому цілком природно, що я опинився саме на фірмі пана Кнофлика, де можна було купити не тільки чудові зручні труни, в яких і живому було б вигідно подрімати, що й робив частенько глухуватий столяр Боучек, перепивши пива в кнайпі Кучка, але й вінки, стрічки, скульптури ридаючих муз, викарбувані серця матерів і великі, у зріст людини, свічники. А ще пан Кнофлик мав чорного катафалка, якого запрягав чвіркою вороних коней і сам ними правив, сидячи на козлах у чорному фраку і чорному циліндрі. Обоє — і господар, і столяр — були чехами і розмовляли дуже голосно, бо столяр недочував, але, видно, цього не усвідомлював, будучи переконаним, що всі глухі, окрім нього, тому й галайкав, як гуцул на полонині. Уздрівши мою бабусю, пан Кнофлик втішився так, гейби вона привела йому не мене, а свіжого клієнта, якого він мав би з усіма почестями поховати.

— Прокрістепана! Кого я бачу! Сирена Полтви! Золотий голос потойбіччя! Прошу, прошу, вважайте на ноги. — А тоді гукнув у глиб контори: — Боучек, перестань шурхати гимблем, бо ніц не чути! — Але Боучек і далі шурхав, муркочучи якусь пісеньку під ніс, а пан Кнофлик посадив нас біля дубової труни, оздобленої паперовими квітами і вистеленої білим оксамитом, і сказав: — Тут має нині лежати пані меценасова*. Бачите, яка м'яка постіль? Сумніваюся, чи вона за життя мала м'якшу. Підете завтра її відплакувати?

— Ой, піду, піду, — зітхнула бабуня, — маю завтра три похорони.

— Агой! — сплеснув у долоні пан Кнофлик. — Аж три! Яке щастя! А в мене іно один. А тамті два, то, певно, пан Апельцинер і пан Струсь? Ай-я-яй! Перехопили їх у мене брати Пацюрки. І де тут справедливість, га? Вони ж їм підсунуть соснові труни, помальовані під дуб, а я даю справдешні дубові. О, чуєте? — він постукав кісточками пальців по труні. — Чуєте, який звук? З такої труни можна скрипки робити, бандури, трембіти і контрабаси. Ви ж там, коли будете, підкажіть їм, хто справжній трунар. Може, ще хто буде вмирати, то нехай би йшли до мене. Даю знижку десять відсотків і свічники задармо. Я вам навіть підкажу, як то зробити, аби було делікатно. Як будете голосити, то досить, аби ви вклали такі слова: «Ой, у яку-у тебе труну-у поклали-и-и? Та ж то труна не дубова-ая, а соснова-ая!» Га? Але я вас перебив. Маєте до мене справу?

І бабуня розповіла про свого коханого онука, який тільки й мріє про поховальний заклад, і ще змалку майстрував з сірникових пуделочок труни, в яких ховав різних жучків, закопував із почестями в землю і ставив хрести з віночками, які сам же ж і виплітав із травинок, а пан Кнофлик відразу став обдумувати, куди мене притулити, бо навіть мови не було, аби він міг відмовити бабуні, яка не раз йому клієнтів постачала, а тепер ще й буде зобов'язана помагати йому в його ґешефті.

— О, вже знаю, — клацнув пальцями пан Кнофлик, — він буде нести перед катафалком хреста. Дам йому чорного фрака, чорного циліндра і чорні мешти. А у вільний від поховальних процесій час буде помагати Боучкові оздоблювати труни. Гадаю, він, як представник такої високомистецької родини, мусить володіти неабияким естетичним смаком.

— І не вагайтеся, — втішила його бабуня, — він навіть коли накладає собі на тарілку бульбу, то формує з неї дуже гарні купки, зверху оздоблює кропиком, а парівки* ніколи не розтинає впоперек, а лише поздовж, краючи їх на соломки. Естет до шпіку костей.

— Надто, що я у вас в боргу, бо ви мені не зраджуєте з тим француватим Курковським. Бачилисьте його процесію? Ціла зграя тих його жалібників, котрі тупцяють уздовж катафалка, мають бурячкові носи, а коли я бачу їхні залиті слізьми очі, то не відпускає думка, що він їм якусь туди хулєру закапує. І не абиякий дух їм з вуст віє, а чистий spiritus!

Так ото я став до праці у пана Кнофлика. Найбільше мені подобалося іти в чорному фраці і в циліндрі повільним кроком попереду катафалка з хрестом у руках, відчуваючи на собі захоплені погляди перехожих. Правда, й тут мої кумплі давалися взнаки і будь-що намагалися мене розсмішити, показуючи різні глупства, але я йшов, зціпивши зуби, як ожила мумія, і дивився лише простовіч, а саме на хрест, якого тримав у руках, а щоби краще зосереджуватися, я навіть намалював на хресті маленьку цяточку і не зводив з неї очей.

До естетичного оздоблення домовин я ставився з творчим натхненням. Труну, в якій мали поховати пана Адама Цегельського, ветерана і ярижника, запропалого пияцюру, який щодня видудлював шістнадцять гальб пива, котрі уважно рахував, розстібаючи по черзі після кожної гальби одного ґудзика на камізельці, а що було їх вісім, то по черзі після випитої гальби і застібав, і щойно тоді покидав кнайпу, вклонившись корчмареві, я обплів колючими пагонами ожини і терну, а коли родина висловила своє здивування, пояснив, що ті колючки символізують страждання покійного, його готовність заради Вітчизни долати будь-які перепони, і вони погодилися, що я маю рацію, а син небіжчика навіть вручив мені злотого.

— Ану-ну, пані, гляньте лише, — казав я вдові, — чи виглядав ваш чоловік за життя ліпше? Зверніть увагу на цей свіжий вираз обличчя, на ці добрі усміхнені й радісні вуста, з яких вочевидь не могло злетіти жодне криве слово! Згадку про цю щасливу усмішку ви пронесете крізь усе своє життя!

І розчулена пані Цегельська теж мені тицьнула злотого, а іншого разу, коли пані Дупська-Коціпінська стала крутити носом через надто коштовне оздоблення труни, тицяючи пальцями в живі квіти й допитуючись, чому я не використав штучних, я пояснив:

— Невже ви не розумієте, що штучні квіти — це символ смерті, але смерті невідворотної, смерті смертельної, символ занепаду і розпаду, вони ніколи не воскреснуть для нового життя, не їм промовить Господь: «Встаньте і йдіть!» у День Суду Господнього! — тут я підніс вказівного пальця догори, і пані Дупська-Коціпінська затремтіла усім тілом, а пан Боучек перестав шурхати гимблем і роззявив рота. — Штучні квіти неприродні, збоченські і непристойні. Ця яскрава фарба, яка линяє на сонці, а після першого ж дощу перетворить їх на страховиська і зіпсує вам настрій. А запах — цей ганебний запах мокрої шмати! Фу! Мене вже наперед верне! Зате живі квіти, навіть зів'ялі, навіть засохлі, ніколи не втратять своєї гідності, збережуть ваш контакт із покійним, передадуть ваш останній привіт на той світ своїми пахощами… А в День Воскресіння Мертвих ці квіти оживуть разом із вашим чоловіком, і ви тільки уявіть собі той величезний натовп воскреслих людей… Ці мільйони мільйонів… Як ви собі гадаєте — яким чином вдасться вам серед тієї незліченної маси відшукати свого чоловіка? А я скажу: за запахом! За запахом саме цих квітів! Ось принюхайтеся — це матіола! — вона здатна мертвого прокинути зі сну! І не одного, між іншим, прокинула. Так-так, не дивуйтеся. У випадку летаргії матіола дарує нам шанс не помилитися. — Безутішна вдова при тих словах з острахом поглянула на пана Дупського-Коціпінського, чи він, бува, не збирається і справді прокинутися з летаргії, але солодкаво-нудотний запах трупа, спричинений літньою спекою, заспокоїв її зболілу душеньку, і вона, полегшено зітхнувши, кивнула:

— Та най уже буде… Але… але чому ви його праву руку не поклали, як і ліву, уздовж тіла, а запхали за вилогу маринарки?

— Бо це ж банально! Руки по швах! Що може бути безглуздішого? Він же ж має постати перед Господом, а не перед судом присяжних, нє? Рука за вилогою свідчить про його діловитість, цілеспрямованість і непоступливість. Адже він таким і був? Хіба ні? Отож!

А пан Торба, що мав фризієрню, висловив своє глибоке здивування тим, що його покійна дружина, ще не стара кобіта, — уявіть лише собі — лежала в труні, заклавши руки за голову. Ну, як з такими клієнтами працювати? У них геть відсутня фантазія, творчий запал.

— Пане Торба, — сказав я, узявши пана Торбу під руку, — ваша дружина була весела і сповнена радості, хіба ви коли-небудь за життя бачили, аби вона, отако опустивши руки, лежала перед вами? Цього не було, бо цього й не могло бути. Вона навіть уночі так не спала.

— Але ж так прийнято… — несміливо пробелькотів пан Торба.

— І ви маєте рацію, — погодився я, бо ніколи з клієнтами не сперечався. — Так прийнято. Але стосовно кого? Старих згрибілих бабусь і дідуганів! Ваша дружина відійшла в кращі світи повна сил і енергії, її тіло, незважаючи на хворобу, пашіло здоров'ям! Так-так, я не побоюсь цього слова — пашіло здоров'ям! Вона не померла! Це злуда! І зараз, абисьте знали, вона біля нас! — Пан Торба перелякано роззирнувся. — Вона тут, я відчуваю її подих, її задоволений шепіт. — Пан Торба насторожився і прислухався. — Погляньте на неї — вона відпочиває, як звикла відпочивати у вас у садку ополудні, коли так приємно розлягтися у тіні яблунь і вишень, заклавши за голову ці лебедині руки. Вона лежить, як жива. Бачите ці ямочки на щоках? А ці рум'янці? Я постарався. Навіть вуста її окреслені помадою таким чином, щоб демонстрували нам ледь помітний усміх задоволеної життям людини.

— Жи… жи… — захлинувся повітрям пан Торба. — Яким жи… життям?

Ну, так, інколи мене заносить.

— Пане Торба, ви не вірите у вічне життя? — убив я його наберкиць, і він, втираючи сльози, потиснув мені руку. Оце я називаю «чарівною силою мистецтва».

Пан Кнофлик задоволено муркотів у вуса, йому подобався мій підхід і те, як я швидко знаходжу спільну мову з клієнтами, хоча й зробив мені одного разу зауваження, коли я надто вже скрушно прицмокував над розкішним тілом прекрасної панни, яка отруїлася з розпачу, бо її покинув коханий на третьому місяці вагітності, а я зітхав і казав, що ліпше б вона зробила собі шкробанку або й вродила, як мала отако замолоду згинути і запакувати в землю таку красу, такі повні перса, такий гладесенький без жодного перчика живіт, такі круті опуклі стегна, а поміж ними — ця фантазійна клюмба, цей чудовний квітник, який вона, вочевидь, з неабиякою дбайливістю плекала, над яким чарувала і медитувала, пестячи грайливі кучерики та обтинаючи неслухняні довкіл оцих повних напучнявілих вуст, що завмерли у своїй серйозності, наче вуста Джоконди. Пан Кнофлик узяв мене пальцями за ґудзика і сказав:

— Наше перше правило звучить так: ми клієнтів ховаємо, але не обговорюємо. Наше друге правило звучить так: ми всіх ховаємо за найвищою категорією — що убивцю, що невинну панну, а що лярву з-під левандівського мосту*. Кожен у нас знайде затишне дубове чи соснове помешкання, вистелене білим мереживом з френзелями, і китицю квітів.

Тут він, щоправда, не був достатньо щирим, бо усе ж таки похоронна церемонія відрізнялася залежно від побажань клієнта, зазвичай постійною плачкою була моя бабця, але траплялися й такі клієнти, яким мало було однієї плачки, і замовляли собі цілий хор, і мало їм було одного мене в чорному фраку і в чорному циліндрі попереду катафалка, замовляли собі ще вісьмох похмурих чоловіків у такому самому чорному вбранні, усі вони скидалися на круків своїми гострими кривими носами, вузьким подовгастим обличчям, темними тінями під очима і тонкими, ледь не синіми вустами. Самий лише їхній вигляд вселяв страх смерті.

У пана Кнофлика була красуня дружина, значно молодша за нього, вона нагадувала мені Венеру Мілоську, іно що з руками, коли вона йшла, то здавалося, що то йде не дружина директора поховального закладу, а сама імператриця, бо вона не йшла, а несла себе звабливою гойдливою ходою, гейби їхала верхи, і неможливо було від неї одвести очей, та, на жаль, вона здебільшого перебувала в Кракові у санаторії, лікуючи якісь таємничі жіночі хвороби, але пан Штроуба мав іншу думку.

— Може, вона лікується, а може, ні, — казав, хитаючи головою, — але, певно, не в лікарів, нє… Така пишна кобіта? Мусить мати якогось жевжика. А Кнофлик — то порядний хлоп, але не знається на кобітах.

Пан Штроуба був власником тартака* у Брюховичах, і пан Кнофлик купував у нього дошки на домовини, зналися вони роками, то чому б я мав йому не вірити? Тим більше, що пан Штроуба ніколи не міняв своїх поглядів, коли хтось йому звернув увагу, що при вході до тартака висить напис із помилкою «Труни на дошки», а варто було б написати «Дошки на труни», він сказав, що так навіть краще, бо це привертає увагу, і кожен, хто помітив помилку, відразу квапиться заявити про неї, а для цього щонайменше доведеться зайти на тартак і погомоніти з паном Штроубою. І ото я собі думав, чому ж то така несправедливість? Пан Кнофлик завше мені так гарно оповідає про свою дружину, тужить за нею, навіть портрет її повісив у себе над бюрком, а вона, хвойда, вештається бозна-де. Наприкінці червня 1937-го вона приїхала знову, засмагла й усміхнена, і була, як лялька, а може, як Діва Марія, і така ж сумна, хоч і усміхнена, бо усміх той був не надто радісний, а радше розпачливий, вочевидь, вона серцем перебувала ще там, звідки приїхала, а тут іно спробуй бути веселим, коли твій чоловік займається таким невеселим фахом, нє? Але пан Кнофлик дуже тішився, і робота горіла в його руках, а коли він правив катафалком, тримаючи в одній руці віжки, а в другій батога, то нагадував з вигляду єгипетського фараона на колісниці, здавалося, ось-ось із його уст пролунає наказ іти в наступ, в останній вирішальний бій проти римських легіонів, а я розміреним кроком попереду ніс хреста, наче прапор, пильнуючи, аби бути за чотири кроки від кінських голів, навчившись уже за їхнім форканням визначати відстань. Інколи пані Власта Кнофликова вигулькувала десь у натовпі і привітно махала нам рукою, і пан Кнофлик тоді радісно цьвохкав батогом і цмокав до коней, а коні трясли чорними гривами. Мені завше було приємно дивитися на Власту, така вона вся була просвітлена і сонячна, і голос мала медовий, глибокий, і коли вона з'являлася у нашій конторі, то, здавалося, що кількість вікон миттєво зростає, бо ставало ясніше й свіжіше, а коли вгощала нас кавою, то в пана Боучка завше тремтіли руки, і він, з голосним гуркотом впустивши на підлогу гимбля, брав від неї каву, і чути було, як дзеленькає ложечка, а я милувався її тоненькими палюшками з рожевими пелюстками нігтиків, здавалося, ті нігтики щойно тільки спурхнули з квітки, і мені хотілося торкнутися її пальців, узяти їх у долоню і відчути їхню пружність, а потім притулитись вустами і вдихнути їхній запах, інколи торкнутися і справді вдавалося, коли я брав з її рук горнятко, і тоді моїм тілом пробігав якийсь незбагненний тремт, наче розряд електрики, але не сильний, у кожному разі я нічим себе не зраджував, принаймні так мені здавалося, однак щоразу в таких випадках Власта зиркала мені в очі, і кутики вуст її тремтіли чи то від бажання усміхнутися, чи щось сказати, але мені те тремтіння вуст не говорило нічого, проте пан Штроуба мав іншу думку.

— Хвойда є хвойда, — зітхав він над гальбою пива, коли сиділи ми в шинку, який через своє сусідство з цвинтарем мав назву «Під Трупом», і їли флячки*. — О-о, чого я тільки про неї не чув! Бодай не казати. Така потрафить які хочеш гроші проциндрити… ая, лікується… знаю я тоті лікування… Ще дві гальби!.. А Кнофлик — то порядний хлоп, за що не візьметься, всюди має щастя… Тільки з жінкою не має щастя…

І тут прийшов пан Кнофлик, сів біля нас та замовив і собі пива.

— Завтра маємо фест похорон, помер великий поет, Богдан-Ігор Антонич. Прожив іно двадцять вісім років… Скільки ще міг чоловік доброго сотворити, а от… не повелося…

— Я маю його книжки, — сказав я. — Завтра, певно, буде неабиякий здвиг народу, нє?

— Ще й який! Такого чоловіка ховають! Вже мені замовили три десятки вінків, було би ще більше, але віднедавна в українців пішла така мода, щоб замість витрачати гроші на вінок, дають гроші на часопис чи на якусь фундацію і заповідають: «Замість вінка на могилу стільки-то, а стільки-то даємо на те-то і те-то». Боронь Боже, аби я то ганив, але як я маю в такій ситуації виживати? Мало того, що брати Пацюрки мені клієнтів відбивають, серед українців ще одна мода поширилася: «Свій до свого по своє». І тепер патріоти, як мають вибір, то йдуть іно до українських крамниць. Але що тут мають до речі труни і катафалки? По яке своє? По труну? Чи я, чех, поховаю когось гірше за українця? На війні я був санітаром, і теж доводилося ховати. Інколи по двадцять-тридцять трупів за день. Пан поручник мені каже: «Ох, Іржику, ще не раз вони тобі у сни прийдуть». Але нє, жоден не прийшов. Усі вони чемно померли, а я їх чемно поховав. Чого би мали приходити?

— Е-е, не кажіть, всяке буває, — зітхнув пан Штроуба. — Дварішнього року поховали перекупку з Личаківської. То була баба грім, здорова, як бицьо. Виділисте б, які вона лантухи двигала на собі! А часом і п'яного чоловіка з кнайпи. Ще не була така дуже стара. Але раз лягла спати і більше не встала. А десь за півроку ґеґнув і її чоловік. Не було кому його серед зими з кнайпи додому занести, та й замерз. Ну, і ховали його коло неї. А як розкопали могилу, то що у виділи? Віко в труні відсунуте, а вона лежит боком, і всі нігті у неї пообгризені!

— Свят-свят! — отетерів шинкар пан Сальомон, який саме приніс нам пиво. — Бідачка з голоду пообгризала!

— Де ж пак з голоду! З приголомшення! Уявіть собі, що ви прокидаєтеся в труні! А над вами купа землі! Га? Хто б не здурів?

— Чув я, чув про це, — сказав пан Кнофлик. — Вона аж посивіла в тій труні.

— Так направду, то цілком незле, жи людиска троха вмира-ют, нє? — спитав шинкар. — Бо шо би то було, якби такво нагло всі ся зійшли до мене? Принаймні, іно ті, кого я пам'ятаю. Та я б не мав ані де їх посадити, ані як їх обслужити… Один лише пан Кутернога чого був вартий!

— Ая-я, — погодився пан Кнофлик, — метр вісімдесят завдовжки і вісімдесят сантиметрів завширшки. То був теньґий* хлоп! Ледве ми його учвірку до труни подвигали.

— Так, так, — хитав головою пан Штроуба. — Всіх нас то чекає. Штири дошки і землі трошки…

— Ай, де там штири! — замахав руками пан Кнофлик. — Пішло цілих шість! Чистий бук! Але кажіть далі… — кивнув до шинкаря.

— Пан Кутернога, — продовжив шинкар, — міг за вечерею випити два тузіня* гальб пива і заїсти цілою печеною гускою. А до того міг згелемзати таріляку тушкованої капусти з ковбасками і з десяток великих книдлів з підливою.

— А з якою, перепрошую, підливою? — поцікавився пан Штроуба.

— Сметанково-помідорово-цибулевою, — продекламував шинкар і облизався.

Пан Штроуба з паном Кнофликом так само ласо облизалися і сливе хором проказали:

— А чи не могли б ви нам…

— Міг би! — зрадів пан Сальомон. — От що значать клієнти, які мають фасон! Вже несу!

Заки шинкар готував книдлі, я дивився на його гарненьку доньку за шинквасом і згадував, як ще недавно ми з Яськом, Йоськом і Вольфом підбивали до неї клини, а татуньо дуже злостився і не дозволяв Ребецці нас обслуговувати, а заганяв за шинквас мити склянки. Не знайшовши іншого способу, як помститися, ми тамували злість на самому шинкареві. Одного разу я зателефонував йому:

— Пане Сальомон, я хочу запитати, який задовгий у вас телефонічний дріт.

— Досить довгий.

— Але докладно, на метри, це потрібно для статистики.

— Біля трьох метрів.

— То можете на ньому повіситися!

Іншого разу телефонував Вольф і цікавився, чи має пан Сальомон теплу воду.

— Зараз перевірю, — сказав шинкар, а за хвилю повернувся і повідомив, що є.

— Ну, то мийте ноги і лягайте спати.

Так ми збиткувалися, може, з тиждень, поки нам не набридло і ми не втратили інтересу до Ребекки. Пан Сальомон, звичайно, не здогадувався, хто над ним знущався, але здогадувалася його донька і завше зиркала на мене спідлоба, мовби чекаючи чергового вибрику. Аж ось нам принесли книдлики з підливою, і ми, вдихнувши їхній п'янкий аромат, спочатку спорожнили кухлі, а тоді взялися до їдла. Пан Сальомон стояв над нами, як гора, склавши свої короткі товсті руки на животі, і задоволено хитав головою, любуючись, як ми уплітаємо його смаколики, а ми кивали йому і пальцями показували, що люкс, перша кляса. Пан Штроуба, задоволено усміхаючись, прицьмакував:

— Як то файно такво часом сісти си в кнайпі, пити пиво чи цьмагу*, їсти кварґлі, шкварки, книдлі, і ніц а ніц не думати. Не думати про те, як часто будемо мали таке щастя.

— Та то, знаєте, — підвів очі до стелі Сальомон, — якщо будете жили довго, то нечасто, а як коротко, то часто.

Але не встигли ми збагнути усієї глибини тієї Сальомонової премудрості і книдлики доїсти, як тут влетів до кнайпи конюх і заворушив губами, як риба, безгучно, мовби задихаючись, але з порухів його вуст можна було здогадатися, що проказує він два слова «пані Власта», і пан Кнофлик зірвався на ноги: «Що? Що сталося?», але конюх лише руками махав, і тоді ми всі побігли до поховального закладу, а пан Кнофлик біг так, що ми з паном Штроубою ледве за ним встигали, і здалеку уже побачили, що там зібралася гурма людей, і коли вони розступилися, а ми влетіли всередину, то Власта висіла на шнурку, перекинутому через балку, а на столику лежали якісь папери, як потім ми довідалися, то була виписка з лікарні, де вона лікувалася, з діагнозом «рак легенів». І я бачив, як пан Штроуба сьорбав носом і витирав очі, і йому було соромно за те, що він досі говорив, а пан Кнофлик рвав на собі волосся і кричав: «Я вас усіх поховаю! Усіх!»

Але зі смертю Власти поховальний заклад ледь не зійшов на пси, бо пан Кнофлик, який бачив тисячі смертей, поховав тисячі людей і міг говорити про смерть, як про щось зовсім звичайне, як, скажімо, про погоду чи про кінські забіги, смерть найближчої людини пережити не зміг і запив, а ми з паном Боучком насилу давали раду, аж поки минув місяць, і пан Кнофлик таки отямився та вернувся до праці, правда, втратив при цьому не тільки свій добрий гумор, але й задбаний елегантний вигляд, він уже не голився щодня, як раніше, заріс і опустився, став мовчазним і замкнутим, часто міг з якого-небудь дива викричатися і вчинити рейвах, вибухаючи гнівом і зливою розпашілих слів, глухому Боучкові те було по цимбалах, він лише згідливо потрясав головою, а мені врешті сприкрилося, і я кинув роботу, яку вже навіть встиг полюбити.