Книга порад 5 страница

Щойно коли дідусь помер, бабуся полегшено зітхнула, але перед тим, ясна річ, виконала свій незабутній плач, у якому, щоправда, ні слова не було про презервативи, шмінки і майтки*, а було таке голосіння, що нехай Ярославна сховається.

— Боже, Боже, скільки я через нього намучилася, і що я тільки в тих кишенях не знаходила! — зітхала вона за поминальним столом у колі родини і сусідів. — Ото тільки й відпочила, коли його на війну забрали. Ніколи я не знала, де він подівся, що робить, з ким здибається. Ніколи нічого мені не казав. Не була певна жодної ночі, чи дочекаюся його бодай на ранок. Нарешті це все скінчилося, вже я не мушу переживати. Тепер я знаю, де він і що з ним усе файно.

Опісля всі присутні пірнули в спогади про дідуся, і я уперше почув про його заводіяцький характер, адже за моєї пам'яті він не скидався на гультіпаку, зате замолоду він теж любив хляти пиво не в порядних кнайпах, а в зачучверілих мордовнях*, у яких рідко обходилося без авантури, бо сміливо рвався у першу-ліпшу бійку і заспокоювався лише тоді, коли покидав її з підбитим оком, розквашеною губою, надірваним вухом чи вирваним віхтем чийогось волосся у кулаку, а своє гультяйство дідусь намагався прикрити тим, що ходить до читальні на проби вистави, та одного разу прителіпався аж над ранок і на всеньке подвір'я кричав:

— Дубрийдинь, муї куханє!

— Я ті дам, куханє! — відповідала бабця. — Ти перши кажи, десь був цілу ніч.

— Та я був у читальні. Вчора була проба, та во прийшла пуліція та й нас всіх накрила, та й ми всі во так пирисиділи в криміналі, ая!

— А то брехайло! А жиби ти скапав, як та свічка! А жиби ти спух, як та нитка! А жиби тобі всі зуби повипадали, окрім удного, кутрий би тебе все життя булів! Я ті дам читальню, я ті дам кримінал!

— А бігме, жиби я сі з того місця ни рушив! Та ми тому ни винні, жи прийшов, рузуміїш, той во шпіциль*, утой шпаґат* і ше там кількох і забрали нас.

— А дівок з вами також забрали?

— Яких дівок? Дівки там ни були. Та шо ти сі вчипила? Та я пішов просто з праці, з мулярки ду читальні… ну… дивисі і такі во авантури ми мали.

— А Ірка шо? А Стефка шо? Вони теж на пробах? Більши мині ані на крок до читальні!

— Та знаєш, та то так ни можна ду читальні ни худити… Худи раз зі мною, во, тай пубачиш, жи то жадної паскудної руботи нима… тамечки во така прусвітянська в нас рубота є.

Спогади про «просвітянську роботу» неодмінно викликали дружній сміх, особливо згадка про те, як бабуся уперше одного ранку виявила на його манкеті ядучу червону шмінку та влаштувала скандал, який надовго запам'ятався усім сусідам. Можливо, що той скандал і не був безпідставним, і дідусь таки справді скочив у гречку, а бабуся вибігла з тією сорочкою на балькон і виголосила полум'яну промову, у якій збештала на чім світ не тільки свого чоловіка, а й кнайпу Іцка Спуха на Сонячній і самого спухлого Іцка Спуха на додачу, де порядні чоловіки потрапляють у лабета розбещених хвойд і хтивих повітруль. Заінтриговані сусіди повивалювалися з вікон, висипали на кружґанки і балькони і слухали тієї тиради з непослабною увагою, у той час як дідусь спокійно собі посапував на подружньому ліжку. Але в якийсь момент до його сонної свідомості долинули слова і вирази, які, без сумніву, вражали його чоловічу гідність і честь, він зірвався з ліжка, метнувся на балькон і, вхопивши бабусю — тоді ще молодицю — упоперек, перегнув її через перила так, що вона замахала руками, як курка, що намагалася злетіти, а її великі круглі перса вивалилися з блюзки. Тепер вона волала одне-єдине слово «Рятуйте!», а дідусь, втримуючи її лівицею за шию, правицею відважував такі лункі кляпси по сідниці, аж виляски луною котилися.

7

Той суботній ранок не відрізнявся нічим особливим — сніданок, прогулянка в саду, монолог пані Стефи, цього разу про нічний вітер, про збиті яблука, про гілки, що люто морскали шиби і не давали заснути, і про молитву до святого Антонія, яка втихомирює бурю. І Ярош пригадав, що справді чув серед ночі шум вітру і шелест гілля, в саду побачив опалі яблука і став збирати, вони довго не полежать, але можна начавити соку. Занісши кошик з яблуками в підвал, подався до крамниці, в якій торгували італійськими та німецькими продуктами, купив спагеті, парміджяно, помідоровий соус та прихопив кілька пляшок червоного і білого вина. Прибравши в хаті та звільнивши стіл у вітальні від книг, які мали звичку заполонювати щораз ширші території, наче кочові завойовники, і вигулькувати у найнезвичніших місцях — наприклад, у лазничці, на сходах, на підвіконнях, — він вийняв посуд, яким сам не користувався, але який колись ідеально помила колишня коханка і запакувала в коробку, прискіпливо оглянув його проти світла і розставив на столі. Невідь чого відчував дивне хвилювання, так, мовби це не його син, а він сам має привести до себе дівчину уперше. Це відчуття не покидало його увесь день. Його стосунки з сином були далеко не ідеальні, вихований без батька, Марко дотримувався певної дистанції, зокрема ніколи не називав його татом, а коли треба було звернутися, то використовував такі слова, як «Слухай!» або «Чуєш?», кожен з них жив уже своїм окремим життям, і будування мостів було радше не внутрішньою потребою, а дотриманням традиції, хоча йому й бракувало стосунків інтимніших, коли б можна було обняти сина чи розкуйовдити його чуприну.

Упоравшись із порядками, він сів на канапу біля вікна і розгорнув нью-йоркське видання роману Томаса Пінчона «Gravity's Rainbow», який він читав уже місяць по кілька сторінок в день, і це читання завше впливало на нього на диво заспокійливо, дозволяло відмежуватися від зовнішнього світу, а багатозначність англійських слів та фраз викликала каскади асоціацій, які роїлися в голові, як бджоли. Коли озвалася мобілка, він схопився, як ошпарений, дзвонив Марко — вони уже під'їжджали. Ярош вийшов на подвір'я, доріжка, що вела до хвіртки, була всіяна напівзогнилими сливками, що попадали за ніч з дерева, коли буяв вітер, він хутенько схопив мітлу і почав їх змітати. За цим заняттям його і застали Марко з Данкою.

— Це ти спеціально для нас? — засміявся син. — Це зовсім не обов'язково, по м'якому навіть приємніше ступати. Знайомити вас не буду, ви вже знаєтеся.

За обідом вони говорили про різні речі, які їх насправді мало цікавили, проте бувають обов'язковими при таких зустрічах, але поступово крига скресала, чому сприяло вино, і врешті дівчина, злегка зарум'янившись, насмілилася поцікавитися, над чим зараз працює професор, і Ярош розповів тоді про «Книгу Смерті» і дивні пісні з танцями.

— «Танґо смерті»? — перепитала Данка. — Це цікаво. Таке танґо дійсно було… Під час війни.

— Справді? — пожвавився Ярош. — Я не чув.

— Це танґо було створене в Янівському концтаборі під час війни. Мені про це розповідала бабуся. Німці зобов'язали кількох єврейських музикантів створити оркестр і грати різні мелодії приреченим на розстріл. Серед тих мелодій було танґо, яке назвали «Танґом смерті».

Ярош не приховував свого подиву. Дивно — і як він це проочив?

— То вони самі це танґо створили?

— Бабуся знала одного з музикантів, училася з ним у консерваторії. Він вижив, йому вдалося утекти. І ось він розповідав, що ту мелодію вони скомпонували на основі якогось старого рукопису.

Ярош відчув, як у нього забилося серце й охопило передчуття свіжої сенсації, він напружився, як хорт на ловах. З'ясувалося, що старий музикант, можливо, і досі живе десь на Клепарові. Принаймні два роки тому він був на похороні Данчиної бабусі, отже, у батьків мусить бути його телефон, і Данка обіцяла його роздобути. Відтак розмова перейшла на антологію арканумської літератури, яку укладає професор, і дівчина сказала, що й сама уже дещо переклала, тільки соромиться показати.

— Варто бути впевненішою, — сказав Ярош, — для дівчини це особливо важливо. І не соромитися консультуватися. Я ж так розумію, що мені доведеться бути й вашим науковим керівником? Тому при нагоді радо перегляну ваші переклади. Ви очевидно користуєтеся моїм арканумсько-англійським словником, але скоро я завершу роботу над арканумсько-українським.

— Це було б чудово. Звичайно, я ще арканумської мови не вивчила, щоб самій перекладати з оригіналу, тому перекладаю з ваших англійських підрядкових перекладів. Але це теж складно, бо мало того, що англійські слова багатозначні, то ще й арканумські ієрогліфи мають по кілька значень. Як ви вважаєте: чи під силу мені вивчити арканумську?

— Чому ні? Якщо розібратись, то це набагато легше, ніж вивчати китайську або японську. В арканумській мові більшість ієрогліфів були фонограмами і означали збіг двох або трьох приголосних — пр, мн, вкр, пт і т. д., або окремі приголосні — усього 24. Голосних ієрогліфи не позначали взагалі.

— Так само, як і в єгипетській.

— Так. І так само, як і в єгипетській, були серед ієрогліфів ідеограми — знаки, що відповідали окремим словам та поняттям. Арканумці комбінували фонограми й ідеограми за певними правилами з тим, що переважали фонограми. Усього існувало триста найуживаніших арканумських ієрогліфів.

— Це удвічі менше, ніж у єгиптян.

— Але з часом у єгиптян, особливо в греко-римську епоху, кількість ієрогліфів виросла, а в арканумців не змінилося нічого аж до занепаду їхньої держави. Крім того, ви будете здивовані, наскільки багато є збігів з українською мовою. Практично щодруге слово. Пта — птах, ескле — скеля, стрх — стріха і стрих*, дм — дим, ехта — хата…

— А як буде арканумською «моя кохана»? — перебив Марко, який вочевидь упродовж тієї фахової розмови нудьгував.

— «Ме елеле».

— Не бачу жодного збігу.

— А слово «леле» тобі відоме?

— А ще бог любові Лель, — додала Данка. — Ти просто не розумієш, як це захопливо пірнати у стародавні мови.

— О-о, написання комп'ютерних програм теж захопливо. Але оскільки я у вашій розмові нічого не тямлю, то, гадаю, ви не будете проти, якщо я подивлюся бодай другий тайм, якщо вже пропустив перший.

Марко пересів на фотель у кутку й увімкнув телевізор. Яроша футбол ніколи не цікавив, але цікавила розмова зі студенткою.

— Якщо маєте при собі флешку, я вам можу скинути ті файли з мого словника, які вже опрацьовані, — сказав він і, коли Данка радо погодилася, додав: — Перейдімо до мого кабінету, щоб не заважати Маркові.

Марко усміхнувся і недбало махнув рукою. У кабінеті, захаращеному книгами, часописами, папками, вирізками і рукописами, панував, на перший погляд, розгардіяш, але в тому розгардіяші Ярош чудово орієнтувався. Увімкнувши комп'ютер, він швиденько перекинув файли на флешку і вручив дівчині, однак па цьому її візит до священного кабінету не завершився, вона не могла відірватися від книг і, виймаючи одну за другою, розгортала і, не в стані стримати захвату, зітхала. Ярош добре знав, яке враження на інтелектуалів справляє його книгозбірня, тому реакція Данки його не дивувала, але дивувало інше — з яким пієтетом вона брала окремі книги в руки, видно було, що ці книги їй знайомі з бібліографії, але в наукових бібліотеках Львова вони були відсутні, оскільки видавалися за кордоном.

— Що змусило вас вивчати мертву мову? — запитала вона.

— Безсмертя. Адже воно матеріалізується у словах, слово має магічну силу. Господь творив світ за допомогою слова. І коли я починаю розмовляти арканумською, то в мені оживають тисячі арканумців. Арканум не загинув, він воскрес і живе в тих, хто вивчає його.

— Вас змусило безсмертя, а мене змусили ви.

Ярош усміхнувся, розгадавши сокровенне бажання гості, бо ж він нікому не позичав книг зі своєї книгозбірні, і насамперед це стосувалося панночок. Жінки до книг ставляться інакше, часто як до позичених у подруг блюзок, мештів чи кульчиків, панночки, з якими Ярош уже мав роман, ніколи йому позичених книг не повертали після завершення роману. Правда, книги, які він позичав, не мали високої цінності, то була якась белетристика, отже шкодувати не було дуже за чим, натомість Данка належала до зовсім іншого типу панночок — вона цікавилася наукою і книгами, якими цікавилися одиниці на цій планеті. І була ще одна суттєва обставина — у Яроша з Данкою роману не було. Тому одну книгу дівчині таки вдалося вимантити, але Ярош цього разу відчув, що мусить скоритися, виховати талановиту ученицю — це теж відповідальна річ, до того ж його підкорило признання про те, що саме він її заохотив до вивчення арканумської мови.

G

На відміну від моїх друзів я не мав жодного бажання учитися, точніше не так, я не мав бажання учитися в наукових закладах, а волів учитися сам, переважно на своїх же таки помилках, я рухався навпомацки, але упевнено, я любив самозаглиблюватися в себе, і якщо й уявляв якесь місце своєї праці, то це була маленька залізнична станційка, де я міг би собі жити і працювати будником, зустрічаючи потяги, які ніколи там не зупиняться, але для яких з часу до часу треба перевести стрілки, і мав би собі котика і песика, і одну курочку, яка б щодня мені зносила яєчко, і одну козу, та й усе, більше нікого, і навіть паперу не треба, бо я б писав свої роздуми на піску, а взимі на снігу… Але Йосько учився в консерваторії, грав на скрипці і бандурі. Ви здивовані, правда? Жид, який грає на бандурі, все одно, що гуцул, який бринькає на балалайці. Але Йоськів тато, пан аптекар, сказав, що його син буде грати на бандурі, ну, і мамця мусила виконати його заповіт, а пан аптекар дуже любив бандуру, так сильно любив, що за ту бандуру й сам би бандуристом став, і хоча йому ця мрія не здійснилася, але зате він загинув за Україну, що на одно вийшло. Сестрі Йоська Лії так не пощастило, бо вона народилася, коли батька не було, і він не міг залишити жодних розпоряджень про її майбутню долю, але пані Ґолда вирішила, що дівчинка теж буде вчитися музики, а коли виявилися у неї ще й вокальні здібності, то завела її на прослуховування до професора консерваторії Яна Распа, і той пообіцяв, що обов'язково нею займеться, коли вона закінчить школу. Звідтоді пані Ґолда регулярно купувала для донечки сирі яйця і змушувала її щоранку випивати яйко натще, опісля Лія, ще, заки вирушила до школи, мусила розспівуватися, заливаючись соловейком на всеньке подвір'я, у будні дні це нікому не заважало, але в неділю, коли багато кому хотілося поспати довше, цей спів псував нерви, і тоді лунали з вікон лайка і прокльони, але пані Ґолда мала то десь.

Одного разу в п'ятницю я застав Йоська, як він, сидячи на підлозі, тяв ножицями папір на рівні квадратики, я здивувався, а він пояснив, що завтра субота, і їм не дозволяється нічого в цей день робити, хіба що загасити вогонь, якби в хаті виникла пожежа, от він і готує папір для кльозету.

— Йосю, ти шо збираєшся цілий день срати? Нашо тобі стільки паперу? — дивувався я.

— Я ж не тільки для себе, а й для мамці, і для сестри, а завтра до нас ще прийдуть дві цьотки і два вуйка*, і дідусь Абелес.

Нема що й казати — я сів біля Йоська і поміг йому краяти папір для кльозету. А небавом прителіпався дідусь Абелес із живою куркою під пахвою, скинув сурдута і капелюха і вийшов з куркою на подвір'я, тоді я вперше побачив, як курка стає кошерною: дідусь узяв її обома руками і почав рвучко метляти так, аби голова крутилася і крутилася, наливаючись кров'ю, а коли стала уже такою червоною, як помідор, дідусь вийняв з кишені тесака і одним махом відбатував голову та зачекав, поки стече вся кров.

— Нам заборонено вживати в їжу кров, — пояснив Йосько, а я лише співчутливо похитав головою, розуміючи, що Йосько ніколи-ніколи не спробує такого смаколика*, як кишка, начинена кров'ю і гречкою, не кажучи вже про шинку чи сальцесон.

На ту пору прийшла Лія і, побачивши наше заняття, розсміялася:

— А що, Йоселку? Найняв собі шабесґоя? Може, хай би нам ще й кльоцки зготував на завтра?

— Що таке шабесґой? — запитав я.

— Коли жид не може виконати якоїсь роботи в суботу, то кличе на поміч не-жида, і такий помічник називається шабесґоєм, — пояснила Лія. — Коли закінчиш ту свою премудру роботу, поможеш мені ліпити кльоцки?

— Я, крім снігової баби і хлібних кульок, ще ніц не ліпив.

— Нічого, я тебе навчу. Колись мені подякуєш.

Ну, і ми з Лією потім ліпили кльоцки з картоплі і сиру, дід Абелес скубав курку, а Йоськова мама місила тісто на солодкий пиріг, у той час як бідний Йосько прів над наукою. Бо Ґолда найняла для Йоська учителя івриту, пана Каценелєнбоґена, який завше, навіть серед спекотного літа, носив чорного сурдута і чорного широкополого капелюха, з-під якого на всі боки теліпалися пейси, а що бідний Йосько, навчаючись івриту, мусив мати покриту голову, то пан Каценелєнбоґен приносив для нього свого капелюха, котрий був вочевидь завеликий, тому з-під нього стирчали не пейси, яких Йосько не мав, а папільотки мами Ґолди, піт стікав йому по обличчю струмками, і сам він під кінець уроку ледь не плакав, а ми зазирали у вікна і чекали, коли закінчаться його муки, щоб іти грати в копаного м'яча. Іврит Йосьові давався тяжко, та він і взагалі не міг второпати, навіщо йому це, коли хоче бути музикантом, а не рабином, але мама Ґолда була вперта, вважаючи, що саме іврит є ознакою інтелігентності, і хтозна, може, коли-небудь її синочок таки поїде на землю предків. Ото ми й стали думати та гадати, як би допомогти нашому горопашному Йосьові. І тут Вольфові спало на думку простежити весь маршрут пана Каценелєнбоґена від його хати до Йоська, так ми й зробили, але нічого корисного для нас не помітили, хіба що усталену звичку вчителя зупинятися перед будкою на Легіонів і випивати склянку цитринової газ-бульки, але Яся та обставина вельми зацікавила, і, вигукнувши: «Еврика!», нагадав, що в тій будці торгує пан Рубцак, якого він добре знає, бо сусідить з ним, і не раз помагав йому після школи, і було б просто чудово провідати його саме тоді, коли тудою буде проходити Йоськів мучитель, та сипнути йому до газ-бульки пургену.

Можете навіть не сумніватися, що ця ідея нам страшенно сподобалася, ми купили в аптеці порошки, і Ясь подався у будку до пана Рубцака, а ми спостерігали оддалік. Аж ось суне пан Каценелєнбоґен у чорному капелюсі і з другим таким самим під пахвою, та ще й підпираючись парасолькою, з якою ніколи не розлучався, хоч би не знати як парило, і зупинився за звичкою біля будки, капелюха поклав на прилавок, парасолю почепив собі на лікоть і попросив склянку шипучки з цитриновим сиропом, у ту ж мить підбігли й ми і навперебій залопотіли до пана Рубцака, аби дав нам по морозиву, і то хутенько, бо нам спішно до школи, і пан Рубцак кивнув Ясьові, аби той наливав воду, а нам став у паперові горнятка накладати морозиво, а я сказав панові вчителеві, що в нього ззаду на сурдуті біла пір'їнка, пожартувавши, що за паном учителем, певно, упадає якась білявка, а що білявки серед жидівок велика рідкість, то пан учитель стривожився і відразу став обстежувати свого сурдута та, вхопивши в пальці нещасну білявку, чи то пак пір'їнку, зіжмакав її і з виразом огиди на обличчі кинув собі під ноги та ще й розтоптав, тим часом йому вже налили цитринову шипучку, поверх якої стрибали жовтаві бризки, виграючи веселково на сонці, і пан Каценелєнбоґен з насолодою смакував шипучкою, милуючись сонячною дниною, потім витяг з кишені картату хустинку завбільшки з обрус, другий кінець якої, заки він витирав уста, все ще залишався у кишені сурдута, узяв під пахву капелюха і почимчикував далі, помахуючи парасолькою. Ми йшли собі оддалік, лизькаючи морозиво, за хвилю і Ясь до нас приєднався, а відтак ми причаїлися на кружґанку за вікнами Йоська і бачили, як пан Каценелєнбоґен насадив на голову Йоська капелюха, в якому голова відразу й потонула разом з вухами, але мама Ґолда підперла капелюха папільотками, і ми знову побачили сумні Йоськові очі і скривлені, готові до плачу вуста. Пан Каценелєнбоґен зачитував із підручника якісь таємничі слова, а Йосько повторював, так тривало, може, хвилин десять, як раптом учитель виструнчився на кріслі, закрутив головою на різні боки, як когут на купині, потім скинув свого капелюха, за ним рвучко сурдута і вилетів з покою у коридор, де був спільний для кількох помешкань кльозет. Однак попасти йому всередину не вдалося, бо кльозет був зайнятий, там сидів Вольф і на розпачливі зойки пана учителя відповідав промовистим стогоном, видаючи при цьому ще й відповідні звуки, задля високого мистецтва виконання яких він тренувався ледь не півдня. Пан Каценелєнбоґен уже тримався за живіт, витанцьовуючи «тумбалалайку», а з вуст його вилітало сичання, коли в коридор вибігла мама Ґолда і поцікавилася, що то сталося з паном учителем, коли ж довідалася, яка прикрість його спіткала, то постукала в двері кльозету, але почула теж самий тільки стогін і непристойне perdissimo, тоді метнулася назад у хату і винесла горщика та сказала панові вчителеві справити потребу в горщик, пан учитель замахав руками і прошипів, що в коридорі робити такі речі непристойно, але пані Ґолда обіцяла, що постоїть на сходах, аби пана вчителя ніхто не застав у такій прикрій ситуації, тоді пан Каценелєнбоґен хутенько скинув з рамен шлейки і став розщіпати ґудзик за ґудзиком, петельку за петелькою, але не настільки швидко, як хотілося б, і за мить ми почули гучний гуркіт, який нагадував обвал у горах, а разом із гуркотом пролунав крик розпачу і водночас полегшення, на той гуркіт пані Ґолда випірнула зі сходів і хутенько затулила носа, а пан учитель стояв зі штанами в руках і плакав, не знати від щастя чи від горя, коли ж двері кльозету відчинилися і звідти вискочив Вольф, душачись від сміху і запаху, пані Ґолда сипонула такою добірною лайкою на їдиші, що навіть ми зрозуміли її і дали дьору.

Те, що відбувалося далі, оповів нам Йосько. Отже, пані Ґолда мусила роздягнути вчителя, нагріти виварку води і викупати його в балії, а потім ще й випрати його гачі і підштаники разом із двома сорочками, не кажучи про панчохи з підв'язками, і навіть мешти. Пан учитель був морально розбитий і знівечений, здогадавшись, яку йому свиню підсунули кляті дітиська, він сидів на канапі, загорнувшись у простирадло, і бурмотів собі під ніс якісь мудрації, сльози текли йому по обличчю, і смуток роз'їдав душу, а пані Ґолда кляла нас на чім світ, і найбільше Вольфа, особливо, коли помітила, що ми підглядаємо за тим, як вона вивішує на мотузки підштаники пана вчителя, котрий більше ані слова не промовив, а на всі репліки господині відповідав лише «угу» або «у-у». А потім пані Ґолда схопила віника і стала ганяти Йоська по хаті, хоча він Богу духа був винен і навіть не здогадувався про нашу операцію, і матінка, побачивши, що він ховається від неї і борониться, як може, у той час як у всіх інших випадках, коли завинив, слухняно діставав лупня, врешті повірила в його невинність і послала перестріти Лію з музичної школи, аби та пересиділа до вечора в тітки, заки сорочки і сподні пана вчителя висохнуть і він зможе позбутися осоружного простирадла.

Від тії пори Йосько вже івриту не вчив, пан Каценелєнбоґен десятою дорогою обходив будку пана Рубцака, а пан Рубцак не міг надивуватися, чого то пан учитель так раптово розлюбив цитринову шипучку. Після того випадку Йосько довго не бачився з паном Каценелєнбоґеном, а коли зустрів його в 1940-му уже за совєтів, то чемно привітався і спробував вибачитися за прикрий трафунок, а пан Каценелєнбоґен поплескав його по плечу і сказав зі смутком в очах:

— Нічого, нічого, скоро настане такий час, що ти ще будеш заздрити тим, хто помер, а найбільше тим, хто не народився.

І коли нам Йосько це переповів, то ми ніяк не могли второпати, що мав на увазі пан учитель, аж на початку липня 1941-го відкрилися нам очі, бо ми побачили пана вчителя серед тих жидів, що виносили трупи з тюрми на Лонцького, трупи, які вже засмерділися і важкий сопух бив у ніздрі, трупи людей, яких совєти розстріляли у всіх тюрмах України, відступаючи перед німцями, і були трупи молодих дівчат, зґвалтованих і знівечених, і були там трупи молодих семінаристів у страшних синцях, і жиди плакали, несучи їх, і не кривили носа, як усі ті люди, що обабіч стояли і тулили до носів хустинки, аби не вдихати смороду, а пізніше пан Каценелєнбоґен повзав по хіднику перед оперним театром і шурував його зубною щіткою, і поруч із ним повзали інші жиди і теж чистили хідника, і там були вчитель математики Ëeo Фельд, і музикант Гершель Штраусе, і власник мануфактурної крамниці Якуб Ікер, і навіть запеклий картограй Іцик Кон, який до такої поважної компанії і геть не пасував, а неподалік стояли есесівці і сміялися, і сміявся натовп, зиркаючи на німців, щоб не пропустити чергової хвилі сміху та вчасно підхопити його, бо сміх той зближав їх, вивищував над оцим жидівським кодлом, над цією наволоччю, що колись так гонорувалася, а нині повзає по землі у своїх костюмах, у сорочках і краватках, цей сміх їх робив рівними з хоробрими готами і давав індульгенцію на виживання, бо якщо ти не сміявся, то відразу опинявся потойбіч, серед оцих чорних плюскв з пейсами і без, і не місце тобі було серед представників цивілізованої Європи. І я побачив, як у пана Каценелєнбоґена котяться сльози по запалих щоках, а він вмочає у них щіточку і так миє хідник, плитку за плиткою, і манкети в нього вже забруднилися, і коліна, а хтось із натовпу ще й копнув його ззаду, і пан учитель упав на хідник животом, окуляри йому злетіли, і він пробував намацати їх, і тут мені стало так гидко на душі, так боляче за те, що ми йому вчинили колись таку прикрість, бідному самотньому чоловікові, який не робив нічого лихого, лише виконував свій учительський обов'язок, що я не стримався, нагнувся і подав йому окуляри, а натовп обурено загулюкав, хтось мене штурхнув, і я відлетів до стіни, а есесівець поманив до себе пальцем і поцікавився, чи я не жид, відразу знайшлися порадники, які зголосилися здерти з мене штани і переконатися, чи я не жид, але тут вихопилася з тлуму наша шимонова і заволала:

— Та дайтесі на стримане! Та то Леська Барбарики син! Та шо ви за люди! Та я го знаю з малого!

Хтось есесівцеві переклав слова шимонової, він усміхнувся, кивнув і махнув мені рукою, що я вільний, і я пішов, тримаючи в очах образ бідного вчителя і всіх інших тих, що повзали, і навіть картяра Іцика. А востаннє я побачив пана Каценелєнбоґена в аптеці, жидам ліки продавати заборонили, але вчитель того розпорядження ще не чув і просив серцевих крапель, аптекар не знав, що має відповісти, щоб не образити вчителя, врешті сказав, що їх цього разу не завезли, і вчитель вийшов та подався до другої аптеки, я наздогнав його і пояснив, що він уже ніде не зможе купити ліків та що я йому охоче їх куплю, він здивувався, але погодився, і коли я йому подав ті ліки і не захотів брати в нього гроші, він запитав, хто я, але я не сказав, що ношу на душі гріх за нього, і не сказав, що товаришую з Йоськом, бо він би тоді здогадався, з ким має справу, я тільки усміхнувся і пожартував:

— Добрий самаритянин.

8

Вийшовши від батька, Марко пригорнув Данку за талію і запитав:

— Ну, як тобі мій старий?

— Не такий він уже й старий. Між іншим, я помітила, що ти жодного разу не звернувся до нього «тату».

— Я ріс без нього. Це зрозуміло.

— Ти маєш на нього жаль?

— Ні. Я ж знаю, як усе було… Його постійно довбали, моя мама і бабуся… Вони не бачили жодного сенсу в його наукових зацікавленнях і вимагали зайнятися репетиторством, яке приносить реальні зарібки. Врешті це його дістало, і він пішов.

— Ти так ніколи й не назвеш його татом?

— Не знаю. Мені ледве вдається звертатися до нього на ти.

Вони сіли в машину, і Марко натиснув на газ.

— Може, заїдемо ще в центр на шампанське?

— З мене досить. Я вже випила вина. Завези мене додому, — сказала вона сухо, спостерігаючи, як сиза поволока вечора починає опускатися на вулицю.

— Ще ж рано.

— То й що?

— Нічого. Тоді, може, зупинимося десь у тихому місці?

— Для чого? — сказала вона таким зимним тоном, що він здивовано поглянув на неї, а потім поклав руку на її стегно і засміявся:

— Для того самого.

Але Данка скинула його руку:

— Ти б краще тримав кермо, а не мою ногу.

— Що з тобою? Невже тобі не хочеться?

— У машині не хочеться.

— Ми хіба вперше це робимо в машині?

Вона не відповіла, дивилася перед себе і щось обдумувала, а коли вони минали церкву Петра і Павла, перехрестилася, і її вуста ворухнулися.

— Ти щось сказала?

— Ні.

— Ти вже розмовляєш сама з собою?

— Я часто це роблю. Дивно, що ти помітив лише зараз, — промовила вона, а за мить уже була думками десь зовсім далеко. Біля Лялькового театру ледве стримала себе, щоб не попрохати зупинити машину і вийти, щоб піти кудись у тихі вузенькі вулички, продовжуючи розмовляти сама з собою, але згадала, що має у торбинці надто цінний скарб — книгу, в яку вона пірне ще цього вечора, про яку мріяла, і її рука несамохіть обмацала торбинку, мовби пересвідчуючись, чи книга не зникла.

Н

Вольф учився на медицині у самого професора Вайґля*, а Ясь — в університеті студіював філософію. Ну, а я був, як у тій казці; три брати розумні, а четвертий так собі. Хоча, мої колеги мене за дурня не мали, але моя мама постійно мучилася цією проблемою, ніяк не могла вирішити: син у неї матолок* і кукінамуні* чи геній, адже генії, коли знаєте, теж переважно злегка прибацані, я особисто схилявся до того, що я таки геній, бо ніщо так мене не розпирало, як геніальні ідеї, які просто таки вимагали, аби я занотував їх для вічності, щоб майбутні покоління, завдяки мені, мали змогу удосконалитися. А що моя матуся уже надійно утвердилася у світі літератури, то і я постановив не пасти задніх і, придбавши великого грубого зошита, розлінованого для рахунків, написав на його обкладинці «Роздуми і фантазії. Том перший», такі зошити я бачив у крамницях на прилавках, і крамарі вписували в них всяку-всячину, на зразок «Пан Дупик взяв наборг кільомняса» або «Змлина скнилівського — штири мішки борошна питльованого», через п'ятсот років такі зошити були б неоціненним скарбом, шкода, що дурні крамарі того не розуміють, тож хіба можна завагатися у безцінності моїх «Роздумів і фантазій»? Хоча, якщо чесно, я завів того зошита не так для себе, як для мами, аби вона не намагалася мене запхати куди-небудь на роботу, зошит був чудовою відмазкою, він завжди лежав переді мною на столику, а ручкою я колупався у вусі, чухав чоло і намагався вродити який-небудь роздум чи яку здохлу фантазію, в особливі хвилини натхнення мені вдавалося нашкрябати навіть цілу сторінку. Я ніколи не сумнівався, що це колись буде епохальний твір, бо епохальний твір — це той, який піднімається над епохою, а точніше — взагалі кладе на епоху, має її глибоко в дупі, сере на неї, ось що таке епохальний твір, і тому я завше при собі носив записника, до якого вписував свої епохальні думки, які пінилися і виривалися з мене, як спряжене молоко, і, коли жодною накривкою їх стримати уже було неможливо, я занотовував їх нашвидкуруч, аби опісля у сакральній хатній тиші, обкатулявши кожну таку думку, як цукерку на язику, вписати до зошита і таким чином закарбувати на віки вічні. Тому й не дивно, що я страх як не любив, коли мене з трансцендентного стану виводила моя матінка, яка не раз було поривалася довідатися, що ж я там такого в сакральній тиші пописую, і тихенько, навшпиньки підкрадалася ззаду, аби зазирнути через плече і пізнати непізнане, зглибити незглибиме, второпати невторопне, а що її завше при цьому видавало важке посапування, то я гасив її пориви вибухом неймовірно величного обурення, вона губилася у своїй простоті і взагалі забувала, чого підкрадалася.