Книга порад 9 страница

— А ніж? — спитав я.

— Який ніж?

— Ніж, якого він вам приставив до горла…

— То не був ніж, а клямка… звичайна клямка… мідна… він її витяг з дверей, аби ніхто нас не застукав… він так хвилювався… ніяк не міг скінчити… я йому помагала… про ніж я вигадала… якщо це були ви… я нікому не скажу…

І продовжувала тримати мого прутня. Я таки висмикнув його, застебнувся і сказав:

— «Пан Тадеуш» і «Енеїда» — вершини письменства. Я б їх ніколи не посмів обтраскати.

Загалом уся та процедура зійшла на пси, бо панна Міля так нікого і не розпізнала, останнім відбув свій громадянський обов'язок директор, який затримався там ще довше, ніж я, і вийшов весь у червоних плямах. Пані Конопелька зауважила мені на вухо:

— Гляньте, який упир! Уже напився її крові. Я б теж не проти отако по смерті жирувати.

Опісля усі розбрелися по своїх кабінетах і книгосховищах, а директор повів панну Мілю до себе, щоб ще раз детально вислухати весь перебіг злочину.

— Якою ж крихкою і ранимою є наша жіноча доля, — зітхнула пані Конопелька, коли ми опинилися у нашому кабінеті, — особливо тут, у книгозбірні, де нема проторених доріг. Я б на окремих стелажах повісила застереження: «Сюди небезпечно заходити. Можете не повернутися». Той, хто її зґвалтував, зник собі серед книг, його ніколи не знайдуть. Я вже казала, що тут кояться дивні речі, у відділі стародруків я не раз чула шепіт, тривожний шепіт, який то наростав, то малів… Той шепіт не належав людській істоті, хоча вчувалися окремі слова, але я їх не розуміла, хтось шептав щось невідомою мовою, але чомусь я певна, що не людина… А якось я послизнулася і ледь не впала, коли ж нагнулася підняти те, що потрапило мені під ноги, то виявила з жахом, що це жмуток морських водоростей, вони були свіжі й пахли морем… а мокрі сліди вели углиб і зникали там удалині, куди я не наважилася поткнутися… Ви розумієте? Замолоду я бувала в Аббації і бачила море, запах його й досі живе в мені… До моря у Хорватії чи Славонії їхати треба добрих дві доби… Може, їх везли у відерку з морською водою… Але навіщо? Щоб покинути на підлозі? Але то ще не все. Роки чотири тому я полізла на стелаж число 188, де стояли в нас ще не описані манускрипти, куди ніхто не зазирав уже роками, і раптом відчула, як мене щось мокре ляснуло по обличчю, раз і вдруге, я ледь не гугупнула з драбини, але встигла міцно схопитися, а за третім разом навіть упіймала в жменю… уявляєте собі що?.. Риб'ячий хвіст! Слизький зимний риб'ячий хвіст! Він, ясна річ, умить мені вислизнув з руки і щез між книгами, а я з мокрим обличчям спустилася, зайшла до кльозету і глянула в дзеркало: на моїх щоках був червоний слід і три маленькі лусочки… Я пізніше показала їх одному професорові, і він визначив, що то луска морської риби. Ну, і пахла морем!

Вона нахилилася, витягла зі столу нижню шухляду і, вийнявши маленьке пуделочко, розкрила його:

— Ось, подивіться… Це ті засушені водорості і луска… Я зберігаю їх напровсяк. Мало що… Не треба тільки з мене робити стару ідіотку. Як то часом дозволяє собі наш небіжчик-директор. Я це все тому вповідаю, абисьте були пильні, днями я вас пошлю на стелаж число 188. І тоді мусите згадати мою оповідь.

11

Інколи вечорами Мількер виходив до центру міста й прогулювався, але доходив лише до Ринку і, проспацерувавши довкола ратуші, ніколи не йшов далі, туди, де колись шуміла нестримна ріка корзо, здавалося йому, що, опинившись там, неодмінно зустріне безліч привидів того старого, неіснуючого вже Львова, почує їхні голоси: «Як ся маєте, пане меценас?» — «Ці'ручки*, пані інжінірова!»… Не забрідав він і на колишню жидівську дільницю, бо мав таку підозру, що не вийде звідти живим, не витримає тієї навали почуттів, якими захлинеться, коли з вікон повисовуються ті, кого^він знав і любив, та почнуть кликати різними голосами: «Ай, Йоселе! Йоселе! Та куди ти сунеш? Ходи до нас!.. Йоселе, передай мамі, жи Іда заміж виходить! Хай прийде до нас, поможе готувати!.. Йоселе! Але ж ти вже великий! Певно, за дівчатами бігаєш?» — одна лише спроба уявити собі цю картину зворушувала його, і він струшував ці видіння, мов цвіт з вишні. На Ринку завше крутилося чимало туристів, помітивши їх, старий сповільнював крок, а то й зупинявся і якийсь час уважно розглядав, мовби когось вишукував. Він не мав жодного знайомого, з яким міг би піти на каву й посидіти за столиком теплого вечора, тому зазвичай пив каву сам, аж поки хто-небудь не підсідав до нього, але він ніколи ні з ким не заходив у розмову, хоча прислухався з байдужим виглядом до чужої балачки. Міг сидіти отак годину й дві при одній каві, замовляючи хіба ще кусник струделя або маківника. Теплі, шовкові вечори осені він любив особливо, вони закутували його в сизі спомини, він купався в них, як у літеплі.

— Пане Мількер, чи можна біля вас? — прокинув його з задуми дівочий голос, старий підвів голову і побачив дівчину з пишним кучерявим волоссям і вогнистими очима. Великі, наче вивернуті назовні вуста усміхалися, демонструючи білі разки зубів. Він кивнув і здивовано стежив, як дівчина сідає до столу, киває офіціянтові і замовляє каву, вишневий лікер і яблучний пиріг. Мількер мовчав, чекаючи, коли дівчина щось пояснить, а коли вона заговорила, відчув, як його пальці затремтіли і все тіло напружилося.

— Вибачте, маестро, що я вас потурбувала. Я давно вже хотіла з вами зустрітися.

Маестро? Мількер давно вже не чув цього слова, здавалося, воно долинуло до його вух з глибини років, він заковтнув повітря, але не промовив ні слова.

— Моя мама вчилася у вас… багато мені розповідала. Я теж граю на скрипці, але мама казала, що ваші уроки були неповторні. Та коли я почала довідуватися про вас щось більше, то з'ясувалося, що ви вже уроків не даєте.

Мількер кивнув.

— То правда. Не даю. Я вчив доти, доки мав надію виховати справжнього віртуоза, великого скрипаля. Але мені траплялися неуки або студенти, для яких музика не була чимось головним… чимось таким, заради чого вони могли б принести в жертву своє особисте життя, бо мистецтво, як поганський бог, завше потребує жертв. І хто цих жертв не складає — розчиняється у просторі. Такий закон. Як звати вашу матір?

— Орислава Горницька. А мене звати Яркою.

— Орислава… Орися… — замислився Мількер. — Так-так… одна з тих, що не зважилися на жертву. Вибрала тихе сімейне щастя, замість музики. Щоб опісля грати лише своєму чоловікові. Переважно на нервах. Музика таких не вибачає. Ви будете такою самою?

— Ні. Ніколи. Я зробила свій вибір. Я сказала мамі, що для мене головне — музика, і щоб вона припинила організовувати моє життя. І тоді вона розповіла про вас. Вона сказала, що тільки ви можете з мене зробити віртуоза. Що вам відомі якісь особливі таємниці скрипки, які ви не квапитеся розкривати, доки не переконаєтеся, що зустріли когось, кому варто їх розкрити.

— Якщо ви прийшли лише для того, щоб вивідати мої таємниці, то марно.

— Ні, я хочу удосконалити свою гру. І отримати якісь більші знання щойно тоді, коли ви переконаєтеся в мені.

Мількер надпив каву і задумався. Щось у цій дівчині підкупало його, бачив у її очах запал, чув у її голосі спрагу знань, але чогось йому ще не вистачало, віри в неї — чи що?

— Колись усе мистецтво належало богам, — промовив він, — це для богів будували храми, писали музику, малювали ікони, для богів танцювали і співали. А для кого хочете грати ви?

Дівчина, не вагаючись, відповіла:

— Для ангелів. Тільки не для тих, що намальовані у церквах чи на листівках, а для ангелів, яких ми носимо в собі. Бо людина носить у собі ангела, не ангела-охоронця, а ангела, який стогне, ув'язнений у сутінках душі кожного з нас, і якого рідко, дуже рідко нам вдається вивільнити з кайданів і дати йому свободу, щоб він злетів, вознісся, і тоді… тоді…

— …тоді разом з ним очищається і возвишається душа наша, душа кожного з нас, — продовжив Мількер і додав: — Ви цитуєте Мірчу Еліаде…

— Це і мої слова. Тобто вони стали моїми. Стали моїм кредо. Я за жодну ціну не хочу зрадити цього ангела.

— Якщо ви це кажете щиро… — опустив очі старий. — До того ж особа, котра читає Еліаде, не може оминути моєї уваги.

— Ох, повірте мені, — Ярка поклала свою долоню на його — свою тонку ніжну долоню з вузькими рожевими нігтиками на його суху і зморщену, на його кістляві пальці з видовженими, акуратно підстриженими нігтями, поклала і відчула холод його руки, пульсування синьої жилки і надію на те, що він починає їй довіряти.

— Я уже все вирішила для себе. Ви не пошкодуєте, що зробили мене своєю ученицею.

К

Праця в бібліотеці мені подобалася, я мав доволі вільного часу і міг порпатися серед старих книг та манускриптів або, прилаштувавшись на драбині, записувати якісь мудрації до своєї «Книги». Якось мені трапився трактат мало кому відомого, але видатного ученого Де Селбі про дзеркало. Здавалось би — дзеркало… А от нема жодного іншого предмета в нашому побуті загадковішого, таємничішого і підступнішого, я ще змалечку захоплювався ним і, розлігшись на підлозі та поставивши дзеркало проти себе, поволі опускав його верхню частину так, що підлога піді мною, здавалося, тікає кудись униз, і я от-от посунуся туди — у незвідану прірву, у щось жахливе і незворотнє, може, навіть у саме пекло, мене охоплював страх, я відчував, як ноги обволікає тепло, а за мить їх опече жар, і я хутенько піднімав дзеркало, тоді підлога піднімалася разом зі мною, а небавом я вже знову ризикував злетіти додолу, але вже коміть* головою. Так могло повторюватися безліч разів, але ще цікавіше було, коли я вимикав світло, дзеркало тоді демонструвало таємничі провалля, дивовижні скрадливі тіні, а за допомогою другого дзеркала я вже проникав у незглибимі лабіринти, в яких провалювався увесь, роздроблюючись на безліч парсун та маліючи до розмірів макового зернятка. Мені й зараз до вподоби ця забава, особливо, коли я дійшов висновку, що дзеркала демонструють зовнішність людини в молодшому віці, ніж це в дійсності. Адже світло поширюється з точно визначеною швидкістю, а звідси витікає, що, перш ніж у дзеркалі з'явиться відображення якогось предмета, необхідно, щоб промені світла спочатку впали на цей предмет, потім досягли поверхні дзеркала, відбилися від нього і повернулися до цього предмета, у даному випадку до очей людини, а це означає, що між тим моментом, коли людина кидає погляд на своє відображення у дзеркалі, і тим моментом, коли відбитий образ відображається в оці, минає цілком конкретний проміжок часу, який піддається виміру. Авжеж, проміжок цей такий малий, що ледве чи хтось став би розглядати цей феномен як проблему, гідну серйозного обговорення, якби я не знайшов підтвердження цієї теорії саме в Де Селбі, який домізкувався до таких самих висновків ще триста років тому. Тобто, завважте, я доглупався до цього самотужки, а на трактат Де Селбі натрапив геть пізніше. Учений пропонував відбити перше відображення в другому дзеркалі і вважав, що в цьому другому відображенні можна при ретельному обстеженні виявити відмінності у порівнянні з першим. Де Селбі навіть спорудив систему паралельних дзеркал, кожне з яких відбивало в нескінченному ряду його все маліюче й маліюче обличчя, поміщене між дзеркалами, відтак Де Селбі стверджує, що він дуже уважно «за допомогою потужного телескопа» роздивився відображення, віддалене неймовірно далеко від початкового в нескінченному ряду паралельних відображень. Опис того, що він побачив у телескоп, вражає, Де Селбі стверджує, що в міру того, як його відбиті обличчя йшли в нескінченність, вони ставали щораз молодшими й молодшими, а останнє відображення, яке йому вдалося роздивитися, — побачити його неозброєним оком і геть неможливо, — було обличчям хлопчика років дванадцяти «виняткової краси і шляхетства». Йому не вдалося дістатися до відображення, в якому він побачив би себе в колисці, — «через кривизну поверхні землі і обмежені можливості телескопа».

Це відкриття мене потрясло до глибини душі, я подумав, що забутий трактат Де Селбі необхідно негайно опублікувати і розпочати промислове виробництво телескопів і доступної системи дзеркал, аби кожна людина могла зазирнути у свою юність, не обмежуючись лише фотографіями. Ба більше, розвернувши дзеркала в протилежному напрямку, можна було б зазирнути і у своє майбутнє, побачити, як змінюється вигляд тієї чи іншої людини, а завдяки цьому передбачити хвороби й смерть. Але ще дужче мене пройняло інше відкриття: якщо я до цієї теорії домислився сам і якщо людська душа перебуває увесь час у мандрах з тіла в тіло, то нема нічого дивного, що душа Де Селбі вселилася в мене. Коли ж я дочитав його трактат до кінця, то відкрив ще одну річ: Де Селбі у своїх дослідах опирався на висновки перського середньовічного ученого Альмутазіма, чиє ім'я перекладається як «Пошукувач крови», чи то пак «Кровошукач». І що ж? Я відразу відчув, як моя душа постаріла ще на кілька століть, і я вже ледь не заторохтів на фарсі, якби мене з такого реального наближення до Альмутазіма не вивела пані Конопелька, звелівши негайно навести порядок на стелажі № 188. Книги там лежали в безладі, переважно добряче розтріпані видання з бозна-яких часів, серед яких я натрапив на вісім вицвілих і висушених аркушів. Проглянувши нумерацію, я побачив, що бракує ще чотирьох, скидалося на те, що їх хтось вирвав з невідомої книги. Аркуші були списані нотами, а поміж нотами були якісь дивні знаки і малюнки — я упізнав корінь мандрагори, шибеницю з вішальником, ще там були рослини, птахи і звірі, але такі, яких у природі ніколи не існувало, і різні органи та частини людського тіла, окремі рисунки і тиснення були настільки мікроскопічні, що я вирішив ті аркуші прихопити з собою і спробувати роздивитися уважніше за допомогою лупи, а відтак сховав їх за пазухою і, ледве дочекавшись кінця роботи, погнав, але не додому, а до Йоська, бо він же в нас навчався у консерваторії, то мав би скоріше розібратися, що й до чого. У Йоська аж руки затряслися, коли він побачив ці стародавні ноти, і він тут-таки сів за піяніно та спробував їх награти, але вийшла якась жахлива какофонія, і Йосько сказав, що ці ноти, напевно, зашифровані, себто розташовані у зовсім іншому порядку, але в якому — загадка, хоча… тут він озброївся лупою і, придивившись уважніше, побачив між рядками нот напис латиною:

— Ця музика якимсь чином пов'язана з медициною. Тут написано, що тональність звучання будь-якої ноти відповідає тональності звучання відповідного органа чи частини тіла.

— Тональність звучання органа або частини тіла? — здивувався я. — Нічого безглуздішого не доводилося чути.

Однак Йосько поробив копії та знімки таємничих аркушів і заповзявся їх розшифрувати. Наступного дня я показав аркуші пані Конопельці, і вона дуже здивувалася:

— Не може бути! Це ж втрачений трактат Калькбреннера, за яким полює чимало людей. У 1640 році львівський аптекар і медик Йоганн Калькбреннер створив музику, почувши яку, людина може пригадати всі деталі свого попереднього життя. Щоправда, за умови, що вона чула ту саму музику перед смертю.

— Відколи це аптекарі творять музику? — здивувався я.

— Калькбреннер був універсальною людиною. Однак трактат його пропав. Залишилися тільки згадки про нього в працях інших учених. І хто знає, чи ці аркуші не походять саме з того трактату. Але це тільки вісім аркушів, а де решта? — По тих словах вона, поманивши мене своєю сухою скоцюрбленою галузкою, повела в глибину зали поміж стрімких скель стелажів і зупинилася біля старих, оправлених в шкіру фоліантів, на корінцях яких не видно було жодного напису, окрім витиснених літер та цифр. — Ось візьміть у руки цю книгу, — показала на манускрипт у чорній оправі, — і розгорніть на сімдесят сьомій сторінці.

Книга була важка, мов налита свинцем, на сімдесят сьомій сторінці мерехтіло світло, раз по раз щось зблискувало, і вчувався шум дощу, світло в книзі то згасало, то спалахувало, рвучкий вітер стрясав сторінками і дмухав мені просто в обличчя запахом озону, воронячими гніздами і полином, блискавка мовби зшивала сторінки, не давала їм розлетітися, я перегорнув сторінку, шум вітру став гучнішим, на вісімдесятій сторінці він уже глушив слова пані Конопельки, яка намагалася мені пояснити, що гортати далі не варто. Щоправда, я здогадався про це з виразу її обличчя і нервових рухів та затраснув книгу і поклав на місце.

— У цій книзі йде дощ, гримить і блискає, — сказала пані Конопелька, — а оно в тій шумить ліс, пахне хвоєю і чути чиїсь кроки, похрускування сухого гілляччя, у тамтій сходить зимове сонце, а в тій — заходить… Ніколи не беріть до рук книгу, в якій заходить сонце, бо то може бути ваше сонце…

12

Натрапивши на це місце, Ярош з подивом пригадав свій переклад творів арканумського поета Люцилія, а також опис його книгозбірні, зроблений кимсь із друзів. Серед тих книг були:

Книга порад

Одна чудернацька Книга, яку подарувала Люцилію сліпа Вівдя, складалася з порад. У передмові невідомий обіцяв тому, хто буде чемно слухатись їх, великі блаженства. Але сліпа Вівдя попередила, що Книгу просто так, задля забави, читати не можна, книга все одно впливатиме на читача і руйнуватиме його душу. Хіба якщо перегортати сторінки ножем, який освячено дванадцять разів, а перед прочитанням посипати посвяченим маком.

І якось Люцилій відважився прочитати кілька сторінок, озброївшись освяченим ножем.

«Коли тобі з'явиться Диявол, спробуй Його переконати, що ти не маєш щодо Нього жодних ворожих намірів, — писалося в Книзі. — Але чини це обережно, без поспіху, бо Диявол — істота, яка повільно мислить і може неправильно тебе зрозуміти.

Найкраще почати з очей. Візьми в обидві руки його руку, зазвичай увінчану величезним чорним кігтем, і видлубай собі ліве око. Правого поки що не рухай, щоб не помилитися в усіх наступних діях. Отже, потім, не випускаючи з рук Диявольської руки, вибий нею собі зуби. На кров не звертай уваги — рано чи пізно все одно перестане юшити.

Тоді відпусти Його руку і вклонися Йому. Каменем, якого ти завше носив за пазухою, вдар себе в груди. Якщо за першим разом переламаєш собі ребро, то вважай, що з тебе неабиякий зух, і можеш пишатися своєю спритністю. Видобудь виламане ребро і подай Дияволу. Цей акт особливо важливий, і мусиш поставитися до нього якнайповажніше. Адже згодом із твого ребра Диявол сотворить Ясну Панну, яка народить тебе. Правда, прийдеш на цей світ не сам, а в образі близнюків, з яких один буде лівим, а другий правим.

Тепер, коли ти забезпечив своє майбутнє, можеш поводитися сміливіше. Дияволу це, безперечно, сподобається. Найважливіше, роби все під регіт і співи, щоб таким чином показати, який ти відчайдух.

Бий і далі себе каменем у груди, витягуй ребра і шпурляй Йому до ніг. З них повиростають твої діти, які пишатимуться тобою. Шматуй себе без жалю.

Диявол буде неабияк зворушений, коли запропонуєш Йому робити з твоїх кишок бальони. Він надуватиме, а ти пробивай їх шпичкою. Ось побачиш, як Він буде тішитися при кожному «Пах!»

Та й тобі — забава.

Останню кишку — найтовщу — приклади Дияволові до дупи і попроси його перднути. Коли кишка наповниться газом, вознесися з бальоном у голубі небеса і стань янголом».

Книга «Ятір»

Ця книга була така груба, що її навіть важко було втримати в одній руці. На першій сторінці намальовано було звичайний ятір, який наставляють у річці на риб, і більше нічого, але, перегорнувши цю сторінку, можна було натрапити на текст, який змушував задуматися, чи варто продовжувати гортати книгу.

«Любий читачу, — писалося там. — Май на увазі, що коли відважишся читати книгу «Ятір», то з кожною прочитаною сторінкою втрачатимеш на вазі, усе маліючи і маліючи, щоб у самім кінці стати зовсім леліткою, котрій, можливо, й не під силу уже буде перегорнути останні сторінки. Але якби ти встиг прочитати цю книгу до самого кінця, перш ніж зникнеш, то враз повернешся до первісного стану, а до того, ще й здобудеш вічне існування. Отже, читати треба якомога швидше, намагаючись, проте, не пропустити жодної сторінки, ані жодного слова, інакше вся твоя праця піде намарне. Якщо спробуєш зазирнути всередину, втратиш зір. Мусиш гортати сторінку за сторінкою, а коли дійдеш до другої половини, то натраплятимеш на малесенькі розплющені трупи своїх попередників. Нехай вони тобі стануть пересторогою і приспішать твоє читання.

Оце і все, що тобі дозволено знати про цю книгу».

Люцилій поклав собі приступити до читання цієї книги лише тоді, коли відчує, що настала пора помирати, чомусь був упевнений, що зуміє його передбачити. Смерть у книзі здавалася йому неймовірно захоплюючою, набагато цікавішою, ніж у ліжку.

Книга «Мурашник»

Ця книга могла будь-кого роздратувати, навіть такого терплячого читача, яким був Люцилій. І лише його святобливе ставлення до книг не дозволяло шпурнути її у вогонь.

А річ у тім, що книга мала свій секрет. Отже, якщо її просто розгорнути, то можна побачити лише мурашник літер, які копошаться й розповзаються подалі від ваших очей, тікають зі сторінки на сторінку, не дозволяючи вам виловити жодного слова. Але якби хтось виявився настільки спритним, що розгорнув би цю книгу так рвучко, що букви ще не встигли б розбігтися, і піймати таким чином одне-єдине слово (не має значення навіть, котре саме), то це б відразу підкорило книгу, і вона б дозволила себе прочитати.

Але всі намагання Люцилія підстерегти букви в стані порядку, перш ніж вони розприснуться, виявлялися даремними. Жодного разу не зміг їх заскочити зненацька. Букви наче б постійно перебували в тривозі і щомиті готові були перетворити текст на хаос. Либонь, таким був їхній спосіб існування, і це їм справляло задоволення.

Люцилія дуже цікавило, хто був автором книги і як йому вдалося написати це. Але й імені автора неможливо було вичитати. Нічого, жодного слова.

Чи ж варта існування така книга? Але якщо ніхто її не спалив за сотні літ до мене, думав собі Люцилій, то і я не спалю. Ану ж комусь таки вдасться приручити її!