Зниклі слова 3 страница

— Книгу Ібліса написав великий суфійський поет, класик перської і турецької літератури Джалал ад-Дін Мухаммад Румі.

— А написав він її з допомогою Ібліса?

— Ні. Ця назва штучна, винятково для окозамилювання. Така назва, на думку суфіїв, до яких належав Румі, мала би відлякувати від цієї книги людей випадкових. Насправді він її написав зі слів Аль-Хідра*, який був учителем Мойсея. Аль-Хідр, або аль-Хізр, був, та, зрештою, як твердять легенди, і є, наділений вічним життям. Ще давніше він був на службі в Александра Македонського і разом з ним вирушив до Країни Темряви, що аж на краю світу, у пошуках Води Життя. Александр прагнув понад усе знайти цю Воду, але йому це не вдалося, зате аль-Хідр, якого Вода цікавила менше і який не думав про неї стільки, як Александр, знайшов її. «Шукаючи, Александр не знайшов того, що шукав, а аль-Хідр, не шукаючи, знайшов». Звідтоді аль-Хідр живе вічно, з час до часу він з'являється перед очима вибраних осіб і повідомляє їм якусь істину, розповідає про свої мандри, ділиться знаннями. Усі, кому доводилося його бачити, описують його, як нестару ще людину, хоч і з довгою білою бородою, досить жваву і рішучу. Щороку аль-Хідр приходить у Єрусалим на Рамадан і зустрічається там з пророком Іллею.

— Отже, та книга не проклята? — поцікавився Ярош.

— Мій друг прихопив із собою спеціальні амулети, які мають його оберегти від поганого впливу книги, — пояснив, посміхаючись, Курков.

— Ні-ні, це зайве, — похитав головою пан Байкурт. — Аль-Хідр з'явився перед Румі в образі мандрівного суфійського проповідника Шамс ад-Діна Тебрізі. Проповіді цього дервіша зробили величезний вплив на свідомість Румі, вони затоваришували й кілька років не розлучалися, але найдужче потрясло Румі таємниче зникнення дервіша в 1247 році. Для Аль-Хідра несподівана поява і таке ж несподіване щезання — звичне діло. Звідтоді Румі чимало своїх творів підписував Шамс Тебрізі.

— То ця книга щось на зразок поеми «Маснаві», яку Румі, а за ним і Джамі, називали «Перським Кораном»? — запитав Ярош.

— На перший погляд — вона справді нагадує «Маснаві» і поему «Сад істин» прабатька суфійської поезії Санаї. Там чимало притч, повчань і легенд, але… — тут він підняв догори вказівного пальця, — …також багато містики. Що саме цікавить вас? — звернувся він до Яроша.

— Я взагалі займаюся дослідженням арканумської літератури, і зокрема «Книги Смерті». Мене цікавить, чи не знайду якихось аналогій у «Книзі Ібліса».

— А-а, так-так… Тут є й про те, що ми зараз називаємо реінкарнацією. Як писав один із суфіїв, «наші душі були сп'янілі від вина безсмертя ще перед тим, як у світі з'явилися сади, виноградні лози і виноград». Однак, перш ніж ви проглянете цю книгу, хочу дещо пояснити. Викладені в Корані погляди на природу смерті тісно пов'язані з двома іншими питаннями: взаємовідносинами між сном і смертю та існуванням душі. Адже в Корані присутні прадавні уявлення, в яких смерть ототожнюється зі сном, а воскресіння з мертвих — з пробудженням: «Господь зробив ніч для вас покривалом, і сон відпочинком, і створив день для пробудження (nushur)». Отже, ніч — це пелена, яка вкриває сплячого; сон — це прообраз смерті, а зоря — символ воскресіння (nushur)… Давні ісламські уявлення про смерть були нерозривно пов'язані з ідеєю реінкарнації: той, хто спить, неминуче повинен прокинутися! Теологи, звісно ж, сперечалися про те, чи можна вважати це пробудження остаточним воскресінням, а чи воно збудеться в кругообігу народжень і смертей. Але питання посмертного існування займало важливе місце в ранньоісламській філософії. Представники містичних ісламських сект, зокрема суфії, завжди трактували смерть, як початок нового життя, і тлумачили слово nushur, як пробудження душі, яка вселилася в нове тіло. В ісламських писаннях реінкарнація позначається словом tanasukh. Ісламські прибічники реінкарнації стверджують, що Коран підтримує вчення про переселення душ: «Той найгірший з усіх, хто прогнівив Аллаха і накликав на себе Його прокляття. Того Аллах оберне в мавпу або свиню. Аллах дає вам життя від землі, потім знову обертає вас у землю, і Він же знову дасть вам життя».

Таємне значення цих та інших віршів Корану досліджували, окрім Румі, ще й такі знамениті поети-суфії, як Сааді і Гафіз. Мансур аль-Халлай, що жив у X сторіччі, залишив чимало ліричних творів, темою яких було переселення душі:

Я сотні разів проростав травою

На берегах стрімких річок.

Сотні тисяч років я народжувався і жив

В усіх тілах, що є на Землі.

Упродовж кількох віків видатні послідовники Магомета, приймаючи вчення про реінкарнацію, приховували його від широкого кола вірних. Зараз його обговорюють і тлумачать лише в руслі суфійської традиції. Хоча багато сучасних мусульман готові, хоч би в теорії, допустити існування тих форм реінкарнації, про які згадують містики… Орхан сказав мені, що про книгу ви довідалися з праці якогось австрійця. Що саме він писав?

— Йоганн Калькбреннер написав, що в «Книзі Ібліса» описані певні обряди, завдяки яким можна довідатися, ким ти був у попередньому житті. Ба більше, можна також перейняти усі знання, які були здобуті в попередніх існуваннях.

— Зрозуміло. Є лише одна проблема… — бібліотекар перейшов на шепіт. — Ця книга доволі давня, і нам заборонено видавати її дослідникам. Для цього потрібен дозвіл директора. Але Орхан так просив… Зробимо так: ви підете зі мною у сховище, я винесу вам книгу, і ви її проглянете там.

У сховищі було темнаво і непривітно, подовгасті вузькі вікна були високо під стелею, але стелажі затуляли їх до половини. Пан Байкурт зник, а за хвилю повернувся з картонною коробкою і, поклавши її на столику, сказав:

— Я повернусь до залу. А якщо зайде хтось із начальства, я наберу мобільний Орхана. Тільки ж ти, Орхане, вимкни звук. Коли я зателефоную, підете он туди, в самий кінець, і зачекаєте на новий дзвінок. Але я б просив, щоб ви довго не затримувалися. І ще одне… Суфійські твори особливі й унікальні, справжній їхній сенс відкривається лише тим, хто володіє ключем до шифру, у той час як непосвячені розуміють усе буквально або ж узагалі нічого не розуміють. Не намагайтеся заглибитися у незглибиме.

Книга Ібліса була завдовжки з півметра і доволі груба, але товщина її пояснювалася пергаментними сторінками. Майже щосторінки були якісь ілюстрації, часом дуже маленькі, а часом на півсторінки. Книга була написана перською, якої Ярош не знав, але, на щастя, володів нею Орхан і перекладав ті місця, які Яроша зацікавили.

— Тут, — говорив Орхан, гортаючи сторінки, — розповідається, як, ставши послідовником суфійського вчення, можна читати думки на відстані… Тут — про те, як миттєво переноситися з одного місця на друге… Тут — про те, як підтримувати зв'язок з потойбічним світом… Як можна вилікувати людину за допомогою одного лише погляду…

Один з малюнків зображував дервіша, що ступав по воді, а другий — людину, яка виростає з квітки. Ярош попросив перекласти і почув те, що хотів:

— «Я помер як людина і став рослиною. Я помер також і як рослина і став твариною. Я помер як тварина і став людиною. Чому я мушу боятися втрати своїх людських якостей? Я помру як людина, щоб воскреснути янголом… І шлях наш до первнів своїх, до джерел буде осяяний маяками, які ми повинні упізнати, щоб зустрітися там, де цвіте гашгаш, під тінню його».

— Гашгаш? — перепитав Ярош. — Що це таке?

— Квітка така… — Орхан замислився. — Не знаю, як перекласти… польова квітка… Але її вирощують для отримання опію…

— Гашиш! — здогадався Курков. — Отже, йдеться про мак?

— Так-так, — закивав радісно Орхан, — гашиш походить від «гашгашу».

— Румі говорить про те, що людина, перевтілившись і прагнучи здобути знання усіх своїх попередніх життів, повинна розпізнавати маяки… тобто знаки… — промовив Ярош. — Про це саме говорили і єврейські містики. Але тінь маків… Щось дивне… Це ж не дерева…

— У суфіїв багато чого сказано з підтекстом, — пояснив Орхан. — Та й Байкурт попереджав, що не варто усе трактувати буквально.

— Так, але та сама фраза про тінь маків фігурує і в арканумській «Книзі Смерті»…

— Тут є ще один момент… — сказав Орхан. — Найголовніше в цьому всьому, щоб людина перед смертю зазнала осяяння… Вона повинна перед смертю або взяти участь у танці дервішів, або ж чути цей танець…

— Там так і написано: «чути», а не «бачити»? — здивувався Ярош і навіть нахилився над книгою, хоч і нічого не розібрав.

— Саме «чути», — підтвердив Орхан. — Йдеться про мелодію.

— А що то за танець дервішів?

— Це танець послідовників Румі, чий орден базувався у Центральній Туреччині, в місті Конья. Виконують його так звані дервіші-крутії. Ще й зараз у грудні відбувається фестиваль, присвячений пам'яті Румі. Під час релігійної церемонії дервіші, зодягнені у біле вбрання, яке розвівається, і конічні капелюхи, крутяться під ритм барабанів і звуки містичної музики. Музика тут відіграє величезну роль, вона очищає і вивільняє душу, дозволяє людині зазирнути у глиб себе і переконатися, що Аллах поруч.

— Чи не міг би і я почути цей танець дервішів?

— Чому ні? Сьогодні увечері й почуєте.

Курков не мав змоги піти з ними, Орхан завіз Яроша на околицю Стамбула і запровадив до якоїсь будівлі з різьбленими фронтонами і голубою мозаїкою, де при вході їх зупинив похмурий здоровило. Перемовившись із Орханом, він обмацав кишені обох гостей і щойно тоді пропустив їх у простору залу, в якій не було ані крісел, ані столиків, але уздовж стін сиділи чоловіки різного віку, перед багатьма з них курився кальян і парували кавники. Тихий гомін стелився залою, на прибульців ніхто не звернув уваги. Орхан із Ярошем зайняли вільне місце під стіною і стали чекати. Звідкись із глибини — чи то зі стелі, чи то з-під підлоги — стала пробиватися тиха спокійна музика, присутні припинили гомоніти, відклали кальяни і горнята й наготувались до чогось, що було їм добре відоме.

— Те, що ви побачите і почуєте, неможливо побачити і почути деінде, — шепнув Орхан. — Танці дервішів для туристів — це не те.

Музика обволікала їх, пеленала і гойдала, Ярош сів по-ту-рецькому, поклав долоню на ногу вище щиколотки і непомітно натиснув щось пальцем. Музика наростала і наростала, аж поки на середину зали не вийшло дванадцять молодих чоловіків у білих одежах, коли вони підняли руки догори, вступили барабани і флейти, дервіші закружляли спочатку повільно, а далі усе швидше і швидше, аж поли їхнього вбрання злетіли догори і стали вони схожі на дзиґи. Їхнє кружляння здавалося чимось фантастичним, не вірилося, що люди здатні на таке, а дервіші заплющили очі і, увійшовши в транс, уже вимкнули для себе світ надовкола, зосередившись лише на своєму танці й контакті з небом. Ярош побачив, як усі присутні стали погойдуватися в такт з музикою і теж заплющилися, а за якийсь час непомітно для себе і він заплющив очі, відчуваючи, що якась сила відриває його від землі і піднімає вгору, ось він уже гойдається у повітрі, стеля зникає, і голубий простір втягує його в себе, йому стало страшно, здалося, що вже ніколи не зможе повернутися назад, але сил розплющити очі не було, хоча темрявою назвати те, що поставало перед його заплющеними очима, було неможливо — довкола ряхтіли зорі, якісь яскраві вогні зблискували і вистрілювали, розквітаючи барвистими бростками, а небавом він зрозумів, що й сам уже став кружляти в танці, тільки не на землі, а в просторі, і вогні танцювали довкола нього, а з-поміж тих вогнів виринали якісь обличчя, в яких він когось упізнавав, а когось ні, хоча й тих, кого впізнавав, не міг згадати на ім'я, лише мав певність, що знає, хто це. Чиїсь руки тяглися до нього, він відчував доторки, тепла долоня погладила його по обличчю, це було дуже приємне відчуття, і він хотів було її притримати, пригубити і поцілувати, але долоня зникла, а біля вух пролунав шепіт: «там, де цвіте гашгаш, під тінню його». Паніка охопила його, з усіх сил він прагнув струсити з себе цей сон, шарпнувся, заборсався, захотілося чимдуж опуститися на землю, розплющити очі і вивільнитися від пут цієї музики, але музика не відпускала, вона вилущувала його зсередини, вивертала, мов рукавичку, він уже не впізнавав самого себе, здавалося, хтось інший вселився у нього, але не чужий, хтось близький, хоч іще не впізнаваний, кого баглося пригорнути, проте це тривало недовго, бо ось той невідомий покинув його, і ця втрата видалася таким неймовірним жахіттям, що Ярош розкрив рота і закричав, закричав, щоб той невідомий не покидав його, щоб іще побув поруч, але ніхто, навіть він сам, не почув свого крику, бо кричав тишею, непрочутною і глухою, а за хвилю відчув, що починає опускатися, повільно, наче пелюстка яблуні, підхоплена вітром, музика стихала, маліла, вмовкала, і коли йому вдалося нарешті розплющити очі, то побачив, що він у залі сам. Тут не було вже жодної живої душі, зникли кальяни і кавники, натомість на підлозі стояли тренажери, лежали чорні матраци, гирі, штанги, скручені линви…

Ярош помацав ногу вище щиколотки, диктофон був на місці, він вимкнув його і сховав до кишені, потім, заточуючись, наче п'яний, піднявся і рушив до виходу. У коридорі за столом сиділа якась бабця у сірому хіджабі, вона усміхнулася до нього і привітно покивала головою. На вулиці побачив таксі, двері відчинилися, з них вихилився таксист і запитав англійською:

— «Золотий Ріг»?

Звідки він знає, в який мені готель треба? — здивувався Ярош, але сів і провів усю дорогу до готелю в якомусь напівсомнамбулічному стані. Коли ж хотів розрахуватися, водій сказав, що за все вже заплачено.

N

Отак ото я собі чемно працював у бібліотеці, покіль не втелющився в таку авантюру, що ледве потім цілий виборсався. Наш вуйцьо Льодзьо, котрий був членом ОУН і в глибокому підпіллі мужньо боровся з польською окупацією Галичини, викликав якось мене на розмову і нагадав, що кожен свідомий українець мусить за своє життя посадити дерево, народити п'ятеро дітей і убити ворога. Я відповів, що, може, мені варто було б почати з курки, бо вбити людину не так просто, якщо досі вправлявся на мухах і комарах, але вуйцьо пояснив, що ворога буде вбивати спеціально навчений боєць, а я маю лише асистувати, бо політичний атентат — то є дуже поважна справа, над якою завше працює велика група людей. Отже, того вечора я маю прийти на вулицю Фіялкову, дім № 5 і постукати, а як відчинять, запитати: «Труїти щурів викликали?» Відповідь: «І мишей також». Потім я мусив обидві фрази кілька разів вуйцьові повторити, щоб не змилитися, але коли увечері подався на ту Фіялкову, то не міг собі пригадати, кого я маю спочатку труїти — щурів чи мишей, усю дорогу я і так, і сяк прокручував те, що маю сказати, аж врешті вирішив, що, аби не змилитися, запитати і про мишей, і про щурів, бо так буде певніше.

Фіялкова — маленька вуличка, ідеальна для влаштовування підпільних зборів, бо геть безлюдна. Я постукав, а коли двері прочинилися, проторохтів: «Труїти щурів-мишей, мишей-щурів…» Велика рука вхопила мене за комір, втягнула до хати і затраснула двері, рука належала вуйцьові.

— Матолку ти їден! Чи можна тобі довірити важливу справу?

— Бо не треба вигадувати таких дурнуватих гасел, — буркнув я, — щурів краще було б замінити на бобрів або борсуків, тоді б я ніколи не сплутав їх із мишами.

Вуйцьо витріщився на мене, як на вар'ята, і гнівно заворушив вусами, тепер він сам скидався на борсука. Раптом споважнів і сказав:

Жодних імен! Тямиш? Тільки псевда. Яке твоє?

— Моє? Але я ще собі не вибрав. Я взагалі не знав, що маю думати про псевдо.

— Псевдо! — гаркнув вуйцьо і насупив брови.

— Добре, най буде Хрін.

— Хрін у нас уже є. І Грім, і Дуб, і Орел…

— Тоді — Морква.

— Здурів? Яка, в сраку, Морква?

— Ну, якщо не можна Хрін, то най буде Морква. Або Буряк, Капуста, Горох, Біб, Калярепа, Трускавка… — Вуйцьові перехопило подих, і він почав скреготіти зубами. Але я сміливо продовжив: — Пастернак, Гарбуз…

— Тпру! — спинив мене вуйцьо. — Най ті хрін — будеш Гарбузом.

Ми зайшли до покою, де зібралося зо два десятки хлопців і дівчат. Вуйцьо сказав: «Це Гарбуз», а присутні ледь не хором відповіли «Сервус, Гарбуз!», потім вуйцьо розгорнув на столі великий аркуш паперу, на якому було накреслено план атентату. За весь час, поки він пояснював кожному його роль, жодного разу не назвав імені того, кого планувалося вбити. Не скажу, що мене це дуже цікавило, але я не люблю несподіванок, бо ану ж то хтось знайомий, ціле щастя, що не я буду стріляти, моя участь зводилася лише до того, що я маю засигналити появу приреченого на смерть. Коли він мене мине, я тільки й усього, що скину кашкет і витру хустинкою чоло. Що може бути простішого? Але як я його впізнаю? Аж ось під самий кінець вуйцьо вийняв з кишені кілька фоток якогось чоловіка в різних позиціях і наказав добре запам'ятати, при цьому грізно поглянув на мене, очевидно, натякаючи цим поглядом на мою роззявкуватість. Чоловік на фото був середнього віку, високий, худорлявий і з квадратовим підборіддям, у його погляді вгадувалася рішучість і енергія.

— Пан інспектор поліції Лукомський, — сказав вуйцьо, — жахливий садист, який особисто бере участь у допитах. Колись він навіть навчався медицини, отже орієнтується в анатомії, психології, знає, де шукати найболючіші місця. Йому завиграшки довести людину до шаленства. Його колега комісар Міхал Кайдан — значно тупіший і прямолінійніший. Той просто хапає в руки ослінчика чи палицю і лупить по чому бачить, а в особливі години натхнення б'є гумовою палицею по п'ятах, запихає голки під нігті, помпує воду в ніс. Це він у 1924-му замордував до смерті Ольгу Басараб. Між іншим, цей виродок — українець з роду, який відрікся своєї віри. А Лукомський воліє рафінованіші методи, наприклад — електричний струм. Дівчині, яку перед тим прив'язали до стільця, може кинути живого щура за пазуху. Кажуть, він студіював трактати інквізиції про різні методи тортур. Його недаремно прозвали Сатаною. Разом з тим у товаристві урядовців чи шляхти це дуже милий, ввічливий чоловік, дами люблять юрмитися біля нього на балах і слухати веселі історії, дружина і троє дітей його обожнюють. Одна наша панна, яка тут присутня, побувала, на кількох зимових балах в Офіцерському та Міському касинах* і навіть була серед тих дам, які слухали його оповідок. Вона оповіла мені, що якби не знала про нього правди, ніколи б не здогадалася, що то — лютий звір. Як відомо, ми уже два тижні регулярно відстежуємо його шлях з праці додому і з дому до праці. Живе він, як і більшість високих урядовців, на Стрийській. Наші люди будуть стояти на всьому відтинку дороги від Баторія до Стрийської. Зазвичай, він з місця праці повертається трамваєм, сідає на Бернардинській площі, висідає на площі Святої Софії і далі чимчикує пішки повз Стрийський парк. Кожен, зустрічаючи того пана, буде робити якийсь рух: Фіялка поправить панчоху, Бульба зав'яже шнурівки, Камелія скине хустку, Мальва запалить цигарку, а якась парочка зачне собі цілуватися… — При цих словах почулося пожвавлення, вочевидь, кожному забаглося опинитися в тій парі. — Це будуть Ясьмин і Дуб. Варто пам'ятати, що жоден з вас не повинен звертати на нього найменшої уваги, навіть не дивитися на нього, Лукомський — хитрий і підступний, ніколи не розлучається з револьвером, треба бути обережним і уважним. Атентат плануємо завтра, 13 серпня. Якщо нам пофортунить і Лукомський піде з роботи так само пізно, як він то часто робить, атентат відбудеться в сутінках, якщо ж ні, — доведеться стріляти засвітла. Після того, як об'єкт вас промине і ви своє завдання виконаєте, відразу маєте зникнути. Нема чого ґави ловити. І ще одне. Пам'ятайте, якби хтось влип і його арештували, на допитах за жодну ціну не відповідати польською мовою. Тільки по-українському! Щоб як вас лупцювали, мордували, катували — ані слова мовою загарбника! Повторіть!

Усі хором повторили:

— Ані слова мовою загарбника!

Вуйцьо кивнув, а коли ми розходилися по одному, притримав мене і, випускаючи останнім, сказав:

— Нічого не наплутаєш? Дивись мені!

Уже було темно і, вийшовши з будинку, я не відразу помітив на вулиці одну з дівчат, що були на тій збірці, вона простягла мені руку і сказала:

— Сервус, Гарбуз! Я — Волошка. Бачу, ви вперше до нас приєдналися. Не страшно?

— Ні, — сказав я, бо Волошка була приваблива і мала великі вишневі вуста, дивлячись на які, неможливо щось заперечити, а надто признатися у страху. Ми пішли разом. Я недбало стенув плечима: — А чого б я мав боятися? То ж не я буду замаховцем.

— Ну, так, у вас завдання цілком просте — зайняти стійку побіля парку. Я теж там буду неподалік.

— Нам пощастило, будемо усе бачити! — втішився я, що бодай така мені буде користь із того всього.

— Напевно. Але я б так не тішилася, бо чкуряти нам звідти доведеться якнайшвидше. У таких випадках завше знайдуться свідки, які нас запам'ятають.

— Справді? Але що з того, що я скину кашкет? Таке будь-коли і будь-де можна побачити.

— Це вам так здається, а ось Кайдан може на це поглянути інакше.

— Поважно? Але ву… — тут я затнувся, здогадавшись, що вживати слово «вуйцьо» буде недоречно, і поправився: — …пан провідник нічого такого мені не казав і не застерігав.

— Але ж це само собою зрозуміло, вам не варто чекати, коли відбудеться замах, а відразу зникнути. Я живу тут поруч на Кривчицях. Проведете мене?

Вона взяла мене під руку, і я відчув її пружне персо, яким вона до мене притулилася, далі ми розмовляли про якісь веселі речі, які не мали жодного стосунку до завтрашньої події. Коли ми опинилися біля її будинку, Волошка сказала:

— Якщо чесно… завтрашня подія викликає у мені неспокій… я сильно знервована… мушу випити… Чи можу я вас запросити до себе на вино?

Ще не було пізно, але затемна вертатися додому Личаківською ризиковано — батяри можуть і писка натовкти, я подумав, що зайду на півгодини і зникну, заки трамваї ходять, але вийшло трохи інакше. Та чого трохи? Таки зовсім інакше. Волошка жила в окремому будинку зовсім сама, якщо не рахувати пса і кота, а маючи великий сад, виробляла розмаїті вина, якими як почала мене вгощати, то спасу не було — я мусив попробувати і те, і тамте, а ще й перекладенець спекла такий, що ням-ням-ням, відірватися не годен, а ще й різні конфітури… Одне слово, засидівся я в неї допізна, а в голові моїй кружляли фіялки і тьохкали солов'ї. Волошка теж собі сп'яніла, досі ми сиділи одне проти одного, але якось непомітно вона пересіла до мене на канапу, а я так мовби тільки того й чекав, ми випили і поцілувалися, але поцілунок наш тривав довго-довго, і поки моя ліва рука обнімала її спину, права не могла оминути цих пишних персів, які аж просилися в жмені, і коли я погладив їх, то відчув, як Волошка зітхнула, можливо, причина цього глибокого зітхання полягала в тому, що вона вже й не сподівалася від мене якихось кроків на зближення, а коли це сталося, їй стало легше, але ж кажу — в голові моїй пурхали фіялки, досі я ще не зазнавав любощів, я кохав Лію, але вона була вся у своїй музиці, для неї не існувало нічого іншого поза співом, далебі у дитинстві вона була інакша, і я не міг забути тієї прекрасної місцинки в неї між ніжками. А тим часом Волошка уже скидала через голову сукню, і я вбирав її роззявленими від захвату очима, бо скинувши сукню, вона не зупинилась і скинула усі інші лашки, тоді і я почав роздягатись, у голові шуміло, я думав собі: ось воно нарешті і станеться те, про що ти стільки марив, але одна річ — марити, а інша — втілити в життя. Від хвилювання я весь тремтів, і, коли ми голі сплелися в одне ціле, я був вдячний Волошці, що вона сама спрямувала мене в себе, але це тривало недовго, це тривало лічені секунди, і я бачив, що обтраскавши її всю, я не задовільнив її, а тільки розґецкав, і я скулився, скрутився слимачком, припавши до її грудей, і завмер, так тривало, не знаю скільки, в глухому мовчанні, мені було соромно, але я нічого не пояснював, однак незабаром її рука ковзнула до мене, і я відчув її грайливі пальчики, тремкі і спритні, вони оживили мене, і я знову проник у неї, і цього разу це тривало довше, значно довше, і я скінчив щойно тоді, коли почув її стогони, її захват і задоволення. Потім я налив їй і собі порічкового вина, ми випили, і вона, лежачи переді мною у всій розкішній голизні, сказала якимсь відсутнім потойбічним голосом, зверненим навіть не до мене, а кудись у стелю:

— Це я буду стріляти.

Я розкрив рота, але не промовив ні слова, мені здалося, що усі слова будуть зайві, я раптом відчув свою малість, ницість і нікчемність, бо хто я такий, я — ніхто, а вона — героїня, вона відважилася на атентат, вона йде, можливо, на смерть, а я, мужчина, тільки й усього, що подам умовлений знак. Як так сталося, що на цю справу вирядили саме її, а не когось із хлопців?

— Ти напевно задумався, чому саме я? — сказала вона, але відповіді не потребувала, бо відразу по тому продовжила: — Це дуже просто. Я добре стріляю. Я в Пласті з дитинства, стріляла з лука, самостріла, а потім з револьвера. Але не це головне… А те, що я вже двічі виконала вирок. Але завше для мене це великі переживання. Стріляти в людину важко… Можливо, на фронті це не так… На фронті я могла бути така сама, як Софія Галєчко*, рубати шаблею і стріляти у ворога… Але коли цілишся у людину, яка цього не сподівається… яка собі йде, ні про що погане не думаючи… це не просто… Напередодні, як от зараз, я перебуваю в жахливому стані, але любощі і вино допомагають усе це пережити.

Тут мені закралася тиха підозра, що мене використали, що я зіграв ролю якогось охолоджувального компреса, але я обурюватися не став, бо врешті-решт коли-небудь оце таки мало статися, то чому не могло статися саме тепер і саме так, я пригорнув її піддатливе тіло, і ми лежали в задумі, поки заснули. Але перед тим вона сказала:

— Гарбуз… Що це за псевдо? Який з тебе гарбуз?

— Я хотів бути Хроном, але не вийшло.

— Ну, так, Хрін уже є. А я — Люція.

Вона це сказала так, мовби уже прощалася з життям, і я тоді теж назвав себе, і подумав, що ми з нею, як гладіатори перед виходом на арену. Вранці я прокинувся від якогось звуку, щось наче б траснуло, але Люції поруч не було, зате я знайшов записку, яка повідомляла, що вона мусить полагодити деякі справи, сніданок на кухні, а ключа я маю залишити в ринві. На кухні мене чекали яєчня, хліб, масло, свіжо-запарена кава і молоко, а ще кілька слоїчків із конфітурами, поруч з ними рукою Люції було виведено: «Це все моя продукція. Мусиш спробувати усі. Я перевірю». Конфітур я не любив, але аби зробити приємне Люції, попробував з кожного слоїка по півложечки. Цікаво, куди вона так квапилася? Адже атентат сплановано на вечір. Я снідав не поспішаючи, якась сила стримувала мене на місці, мені було затишно в цьому будинку, і хотілося залишатися тут якнайдовше, бо невідомо, чи колись я ще сюди потраплю після того атентату. У вікні я бачив яблуню і сороку, що вила гніздо, вона кудись зникала на хвильку, а повернувшись, спритно вистеляла своїм дзьобиком м'яку постіль на майстерно переплетених галузках, то, либонь, якась божевільна сорока, бо вила гніздо серед літа, але що тут дивуватися, якщо божевільні трапляються серед людей, то чому б і не серед птахів… Я дивився у вікно, і мені хотілося, щоб це ніколи не закінчувалося, оцей ранок і сніданок, і якась невтоленна туга закралася мені в душу, я раптом відчув, що не хочу, нізащо не хочу кудись іти, хочу зостатися тут, у цьому будинку, і перечекати все. Але щось сильніше за мене підняло мене і вивело геть.

Йдучи на роботу в Оссолінеум і проминаючи вулицю Баторія, я не міг себе стримати, щоб не поглянути в бік будинку поліції, мене приємно тішило відчуття того, що я знаю щось таке, чого не знають тисячі людей у Львові, навіть поліція, навіть моя мама. При згадці про маму я неабияк розхвилювався, адже я не попередив її, що не буду ночувати вдома, можна лише уявити собі її стан, а враховуючи дещо екзальтовану вдачу, ще і її метушню, біганину по знайомих, недоспану ніч і галасливий ранок, і я не помилився, бо вона уже чекала на мене в пані Конопельки.

— А-а! — заверещала вона. — Нарешті! Де ж ти волочився, файталепо* їдна? Га? А я ока не змружила, думала, може, тя шпагати до хулєри зцапали, може, до якої фурдиґарні* забрали! То так сі з мамою робе? То на те я тебе вродила, голубила, плекала, жиби ти мене такво на старість зганьбив? А бодай би тя качка брикнула! Кажи: де-сь був?

Але ж не міг я при пані Конопельці розповісти матусі про свою пригоду, я заспокоїв її, як міг, і, пообіцявши, що ввечері все розповім, випровадив з кабінету. Пані Конопелька покивала головою:

— Так-так, не варто мамцю нервувати, вона вже годину тут висиділа, як на голках… хоча я вас розумію… у вашому віці… та ще й у такий день…

Я здивовано поглянув на неї: про який такий день мова? — але вона опустила голову до своїх паперів, і лише якийсь натяк па усмішку мигнув на її сухих вустах. Надвечір вона подивилась па мене уважно і сказала:

— Вам, здається, пора, чи не так?

— До сьомої ще п'ятнадцять хвилин.

— Хто в такі моменти звертає увагу на хвилини? Ідіть. І не забудьте свого кашкета.

Я отетерів, раптом усвідомивши, що насправді жодного кашкета не маю, бо влітку його не ношу, о сьомій двадцять я мав уже бути на Стрийській, якщо метнуся на Клепарівську, то не встигну, а купити нового не вдасться, бо в кишені лише кілька грошів. Водночас я відчув тривогу від слів пані Конопельки: відкіля їй щось відомо про кашкет? Та за мить вона мене приголомшила ще дужче, коли вийняла з шухляди полотняного картатого кашкета і простягла мені, усміхаючись. Я не знав, що й казати, подякував і позадкував до дверей. А коли пані Конопелька подивилася на мене теплим поглядом і перехрестила, у мене на очах проступили сльози, я вилетів притьма з бібліотеки і рушив у бік Стрийської. Поведінка пані Конопельки залишилася загадкою, а я навіть не здогадувався, наскільки довго.