Зниклі слова 12 страница

Повернувшись додому, я розповів Лії новину, почувши, що Йосько з мамою не їдуть, вона впала в якусь глибоку задуму і не озивалася до мене, а коли ми полягали спати і я пригорнув її, вона мовчки мені віддалася, не видобувши з себе ані звуку.

Наступного дня ми довідалися, що лише мала частина з тих, кого намагався напоумити Йосько, повірила йому, усі інші, заохочувані функціонерами з юденрату, зійшлися з валізами, сіли у вантажівки і поїхали в невідоме. Жодного німця чи поліцая при цьому не було. То чому б люди мали не довіряти? Вони так само довіряли своїм рабинам, коли ті їх переконували у вересні 1939-го і у червні 1941-го нікуди не тікати, бо німці — інтелігентний, висококультурний народ, який завше буде пам'ятати, як багато було євреїв серед їхніх найвидатніших діячів культури і науки, а тому євреям нічого не загрожує.

— Наша біда, що ми завше були дуже добре організовані і законопокірні, — зітхнув Йосько. — Ми слухали своїх рабинів і не дозволяли собі сумніватися.

— Слухай, — сказав мені Ясь, — маю знайомого фольксдойча, який працює на Лонцького. Хоча він такий фольксдойч, як я мурин, тільки й того, що на прізвище Руффер. Може, від нього довідаємося, куди тих жидів повезли. Він щовечора просиджує в шинку «Оселедець на ланцюзі».

Я знав той шинок, він мав популярність завдяки розташуванню на торговій площі Берестейської унії, де щодня клекотів людний базар. Вечорами, коли перекупники та базарники розходилися, у шинку збиралася вже ліпша публіка — актори, письменники і навіть представники влади. А все тому, що Василь Найда, власник кнайпи, передав адміністрування закладу студентам Івану Вересюку і Тарасу Мигалю*. Перший мав гарний баритон і виступав солістом на сцені оперного театру, а другий був літератором. Завдяки їм у шинку почало збиратися мистецьке товариство. До того ж обоє були наділені підприємницьким хистом. Я частенько спілкувався з Тарасом, бо він хутко знайшов дорогу до комітету прохарчування, який контролював харчові картки. Зужиті картки, що їх продавці наліплювали на аркуші і повертали до комітету, мали бути знищені, але урядовці знайшли спосіб, аби ці картки перепродати на чорний ринок, їх відліплювали з аркушів і використовували вдруге при купівлі харчів у крамницях, призначених для німців, таким чином і процвітав чорний ринок. У Мигаля завжди були ці картки, і він знав, як їх виміняти в знайомого різника — власника м'ясної крамниці Масюкевича на вулиці Стефана Баторія. От у нього я й купував картки за півціни.

Ми й справді застали в шинку Руффера, вже був трохи під газом, я купив у Тараса з-під поли пляшку цьмаги Бачевського, прихопив кілька канапок з оселедцями, і ми взялися споювати фольксдойча. Слово по слові вдалося вивідати, що тим двом тисячам жидів, яких привезли на Лонцького 26 липня, дали обід, потім кожній родині вручили видрукуване на машинці посвідчення з печаткою, на якому вказано їхню нову адресу, площу помешкання, кількість покоїв і т. д. На стіні навіть розвісили велику мапу, аби кожен міг собі гарно роздивитися, в якій місцевості йому доведеться жити. Відразу зчинилася метушня, бо з'ясувалося, що комусь хочеться бути ближче до родичів, а комусь навпаки, але їм повідомили, що з усім цим вони розберуться на місці, що проблем нема, Англія та Америка викупили для них тисячі помешкань і вимагають негайно їх заселити, а Німеччина просто таки змушена дотриматися угоди і теж зацікавлена якнайхутше усіх їх відправити на землю обітовану. Саме тому порадили усім написати до родини листи, аби ті не хвилювалися, а писати треба було тільки польською, українською або німецькою, бо урядовці, мовляв, листи будуть переглядати, адже йде війна і хтось може переказувати якісь шпигунські послання, також писати треба так, мовби вони уже перебувають у Палестині, детально подаючи описи свого помешкання. Пояснювалося це тим, що листи з Палестини будуть йти дуже довго, а хто зна, чи тоді — може, й за півроку — ті помешкання не захоплять араби, та й невідомо, чи вдасться сформувати новий караван, бо вантажівки і вагони можуть відправити на фронт, а зараз є така чудова нагода. Дехто висловлював сумнів, чи варто писати саме такого листа, але кілька рабинів наглядали за процесом і суворо картали несвідомих громадян, які не хочуть допомогти ближнім.

Опісля всіх посадили на вантажівки, а куди повезли — Руффер не знав. Єдине, що вдалося ще з нього витиснути, вантажівки повернулися увечері заболочені і привезли повні валізи. Коли Руффер запитав у котрогось водія, чому жиди не забрали з собою валізи, той розсміявся і відповів, що там, куди вони поїхали, нема тільки ковбас на деревах і медових рік, то на дідька їм було волочити увесь той непотріб? Потому всі валізи було розпаковано, перебрано і посортовано. Одних лише ювелірних виробів назбиралася повна діжка.

— Видно, там, у Палестині, їх чекає справжній рай, — сказав Руффер, а я думав: він справді такий дурний чи лише придурюється?

З часом виживати ставало дедалі важче, але, на щастя, нагодився Вольф, він лише кілька днів міг пробути у Львові, жив у нас, бо маму його вивезли в Казахстан, навіть не зміг потрапити до свого помешкання — його зайняв був совєтський служащій, який і при німцях не пропав, працював у комендатурі. Перед тим, як вирушити на Схід, Вольф сповістив нам цікаву річ: грам золота у Варшаві вартував 200 злотих, а у Львові 60 рублів. Злотий і рубель поки що були в рівній ціні. Нам досить було іно перезирнутися, аби вхопитися за нову роботу. Якщо нам вдасться заробити потрібну суму, то можна буде купити португальські паспорти для Йоська з мамою і Рутою. Треба було квапитися, бо скоро стало відомо, що жидів, яких буцім забрали до Палестини, вивезли в Лисинецький ліс, або, як казали, «на Піски», і там у піщаному кар'єрі розстріляли. І тут я пригадав отой приспів, якого написав для Йоська:

А як не стане мене з тобою,

вкриють піски тіла,

стрінемось там, де маки рікою,

там, де їх тінь лягла.

Так ото й почали справджуватися ці слова — піски вкривали тіла, а на пісках розквітали маки…

27

На цьому рукопис обривався, все ще перебуваючи під враженням від прочитаного, Ярош загорівся видати ці записки і знову завітав до Мількера та запитав, чи він не буде проти.

— Ні, — сказав старий. — Буду лише радий. Але ж тут немає кінця.

— Нічого, ви мені розкажете, що було далі. А оці слова… про маки… вони справді увійшли до тексту «Танґа»? — запитав Ярош і процитував: «стрінемось там, де маки рікою, там, де їх тінь лягла».

Мількер уважно подивився йому в очі, мовби хотів щось сказати, але обмежився лише кивком.

— Цим пояснюються оці всі ваші маки? — продовжив Ярош. — Зустріч повинна відбутися у їхній тіні?

Мількер мовчки налив собі бурякового квасу, випив і сказав:

— Це всього лише слова… слова і більше нічого… хочете знати, що було потім?..

Ярош кивнув і увімкнув диктофон.

— Я жив у ґетті, але мав перепустку і, поки грав у «Брістолі», міг бачитися і з Орком, і з Яськом. У березні 1942-го з'явився в Янівському концтаборі унтерштурмфюрер Рокіта, мав трохи за п'ятдесят, з його круглої червоної мармизи ніколи не зникав улесливий усміх. Колись він був скрипалем у різних кнайпах у Катовіцах та Закопанім, але це не заважало йому знущатися з в'язнів, ставитися до них, як до худоби. Коли до табору потрапив талановитий студент консерваторії Максиміліан Штрікс, його батько Леон, який грав разом з Рокітою у кнайпах, намагався вирятувати сина, але Рокіта сказав, що коли він хоче бачити сина частіше, нехай зорганізує в таборі оркестру. Штрікс швидко зібрав оркестру частково з в'язнів, а частково з тих музикантів, що були на волі. Так ото і я потрапив туди.

Наприкінці літа 1942-го площу ґетта вирішили зменшити, і Клепарівська опинилася поза жидівською дільницею, ми з мамою переселилися на Замарстинів. Незабаром Штріксові і решті музикантам з волі заборонили повертатися додому, ми стали в'язнями, з тією лише різницею, що мали спеціальні права і жили в окремому блоку. Трактували нас дещо краще, а Рокіта дбав про те, щоб ми були пристойно вбрані. Нам наказали нашити жовту зірку на блюзці, українці носили блакитну, а поляки — червону. А тим, кого мали стратити, нічого не нашивали.

Оркестра грала в'язням, коли вони вирушали на працю і коли поверталися, але грала також і під час селекції — коли в'язнів оглядали і відбирали немічних та непридатних до праці, їх вели в Долину Смерті і там розстрілювали, а ми грали під цокіт кулеметів і автоматів. Як я вже розповідав, партитуру «Танґа смерті» написали ми з професором консерваторії Штріксом і диригентом Львівської опери Кубою Мундом, вставивши ноти з манускрипта Калькбреннера.

Двічі на тиждень оркестра давала на пляцу концерт для есесівців та їхніх родин, а також на забавах, які у своїх люксусових помешканнях влаштовували для гостей комендант табору оберштурмфюрер СС Вільгауз і Рокіта. Забави ці не раз тривали до ранку, і оркестра просто звідти поспішала на пляц, аби заграти в'язням, що чекали, готові до маршу.

Одного дня я пережив щось жахливе, коли побачив у жіночому таборі Лію і Руту, мені вдалося з ними перемовитися кількома словами, і я довідався, що всі наші уже мертві — і мама, і дідусь, і стрийко Зельман зі стрийною — усіх їх розстріляли там, у Долині, а ми їм грали… Зрештою, кожен з оркестрантів пережив такі самі жахіття. А за якийсь місяць серед в'язнів, які зібралися на пляцу, я побачив Яська і Орка, відтоді я їх бачив уже щодня, але поговорити з ними не мав змоги, а вони занепадали на силах, худли на очах, їхнє вбрання перетворювалося на лахмани. Чим я міг їм допомогти? А чим допомогти Лії і Руті? Ця думка постійно переслідувала мене й мучила.

Аж от Вільгауз вирішив, що в'язнів, непридатних до праці, треба переселити за межі табору, і там їх буде підживлювати комітет, який займався постачанням харчів у табір. Дозволено також родичам присилати для них пачки з їжею. Ляґерфюрер вибрав для цих виснажених в'язнів відповідне місце — цвинтарну залу на жидівському цвинтарі. Зала та була велетенська, але мала дірявий дах і вибиті вікна, вітер вільно гуляв із краю в край, а що чимало в'язнів мали виразки, які гноїлися і смерділи, то більшість із них воліла лежати на цвинтарі просто неба, аніж на протягах. Чимало їх там і померли. Власне, тоді й випала нагода допомогти друзям, бо я вже бачив, що вони доходять. Я зустрівся з доктором Рапапортом, який уже не раз записував збігців у своїх звітах мертвими, аби він Яська і Орка визнав нездатними до праці і відправив поза табір, а звідти вже було легше втекти. Він так і зробив, кілька днів Ясько і Орко пробули на цвинтарі, матері їм приносили їжу, вони набралися сил і однієї ночі зникли, а пан Рапапорт записав їх небіжчиками. І цілком вчасно, бо незабаром усіх нездатних до праці вивезли в Лисинецький ліс і розстріляли.

На жаль, Лії і Руті я таким робом помогти не міг, молоді жінки працювали в швацькій майстерні і так сильно не виснажувалися, аби їх можна було відправити поза табір.

На початку травня 1943 року протягом тижня звозили звідкись жидів і заганяли в Долину Смерті, де тримали цілий тиждень без води і без їжі, назбиралося їх там біля восьми тисяч, а 8 травня усім наказали роздягнутися догола, загнали в провалля під горою і там усіх розстріляли. І під час того розстрілу грав наш оркестр, а я навіть не знав, що серед розстріляних була і моя кохана Рута… Тільки Лії там не було, вона ще залишалася в таборі. Усім їм я грав на вічність…

У першій половині листопада в таборі ще залишалося п'ять тисяч в'язнів. Тоді, власне, група наших ткачів, зрозумівши, яка їх доля чекає, вирішили, що не будуть іти, як телята на заріз, і домовилися з охоронцями табору, що ті допоможуть їм утекти. Охорону табору складали українці, які походили з Совєтської України, а потім потрапили в полон. Галичан для охорони не брали, бо вони могли співчувати місцевим жидам і порозумітися з ними. На жаль, про той план стало відомо командуванню табору, і німці 18 листопада спробували ткачів захопити, але ті почали захищатися й убили двох німців, тоді німці вирішили ліквідувати весь табір. Українські охоронці відмовилися брати участь у тій масакрі, навіть допомогли частині жидів утекти з табору, втекло з ними й кілька охоронців. Тоді німці роззброїли решту охоронців, щось біля сотні, посадили на потяг на Клепарові і відправили до Любліна. Жиди завзято оборонялися, забарикадувавшись у майстернях і бараках, кидалися на німців з ножами і бритвами, із загостреними палицями і металевими прутами, різали їм горло і розбивали голови. У цей час Лія, бідна моя сестра, заволоділа автоматичним карабіном і почала стріляти по німцях, аж доки кулі не закінчилися, а відтак її саму кулі прошили.

Й увесь той час, поки тривав бій, ми не переставали грати, бо так наказав унтерштурмфюрер Рокіта, дехто уже не витримував і сідав на землю, але продовжував грати, Рокіта спочатку підходив і копав або бив по голові прутом, але врешті облишив і тільки звіддаля спостерігав, не знаю, яка сила тримала мене, я не падав і не сідав, а музика підносила мене над землею, мені здавалося, що я став невагомим. Я грав їм усім на скрипці, щоб вони потрапили у вічність.

Боротьба тривала три дні, убито було сорок німців, загинули майже всі жиди, трупи вивозили автобусом вдень і вночі на піщаний кар'єр в Лисинецькому лісі, там уже віддавна відбувалися страти, і там же спалювали трупи. Для жидів, що обслуговували печі, був збудований спеціальний барак, але він пустував, бо за кілька днів перед повстанням цей загін ліквідували, щоб не залишилося свідків. А що вже й так не було для кого грати, то забрали на розстріл і половину оркестри, а зо два десятки музикантів та кільканадцять мулярів, які не брали участі у повстанні, бо були поза табором, вивезли в той барак. Там уже виставили німецьку охорону.

І тоді сталося диво, бо диво завше підстерігає нас, і варто його чекати навіть у час найбільшої зневіри і найбільшого розпачу. Я побачив Вольфа! Він тільки сьогодні прибув до Львова, пролежавши два місяці у шпиталі після поранення на фронті. Решта охоронців теж були таборовими новачками і не брали участі в ліквідації табору. Вони не виявляли щодо нас тієї жорстокості, до якої ми уже звикли, ба навіть коли Вольф став їх переконувати, що нас треба відпустити, вони не запротестували, а лише замислилися, як це організувати, і тоді Вольф запропонував ушиватися всім, і ми втекли й розбіглися, хто куди. Усього під час ліквідації і разом з нами втекло 160 жидів, частину з них потім виловили, та більшість жидів сховалася у каналізації, там, де було головне русло Полтви і де вже переховувалася не одна жидівська родина. Запах був не з найліпших, але людина призвичаїться до всього, у кожному разі німці цього не сподівалися.

Тим, хто втік з табору, довелося жити в каналізації вісім місяців, до 27 липня 1944-го, поки німці не покинули Львів, а ті, що оселилися там раніше, прожили в каналізаціях майже два роки. Харчі їм постачали львів'яни, хто приносив задурно, а хто й за гроші, бо жиди прийшли туди цілими родинами і прихопили з собою коштовності, то мали змогу купувати їжу. А коли німці покинули Львів і всі вони нарешті вийшли із тих темних смердючих підземель, то діти підняли страшний крик: так їх вразив галас вулиці і сліпуче сонячне світло, тепер вони хотіли тільки одного — вернутися назад в канали…

Спочатку ми з Вольфом сховалися в каналах разом з усіма, але потім Вольф попросив у когось цивільний одяг, перебрався і провідав маму Ореста. Повернувся з харчами, одягом для мене і для себе й новинами. Ясь на ту пору перебував в Армії Крайовій, з ним не було жодного зв'язку, Орест — в УПА, але мама Ореста мала з ним контакт через Люцію. Уночі ми вибралися з каналу і рушили до Винниківського лісу, на умовленому місці нас чекала Люція і запровадила до партизанського табору. Там я зустрів ще кількох львівських жидів із тих, які боролися в таборі. Але найбільша радість була, коли ми обнялися з Орестом. Ми сміялися і плакали, я за сестрою, а він за коханою…

Коли нас із Вольфом приймали в загін, командир дивувався, що німець іде в партизани, але йому розповіли, ким був батько Вольфа, і він уже не мав жодних застережень, лише сказав, аби ми обрали собі псевдо. Я сказав: «Соломон». А він: «А чому не Цариця Савська?» А я кажу: «Бо Соломон». А Вольф, цілком природно, став Вовком. Ми мали кілька сутичок з німцями, а напередодні вступу большевиків до Львова бійці АК підняли повстання проти німців і вибили їх з багатьох дільниць, аби перехопити владу в місті перед большевиками, але змушені були відступити в ліс. Тоді, власне, ми й зустрілися з Яськом. Його загін розбили большевики, він мав поранену ногу і не міг іти. Люція забрала його на село, а коли він підлікувався, фронт уже був далеко, Яськові не зосталося нічого іншого, як залишитися з нами. Далі були бої з енкаведистами, у 1947-му ми вирішили пробиватися через Карпати на Захід, але наближалася зима, ми розбилися на окремі групи і залягли в криївках. Взимку партизанити було неможливо, сліди видавали нас. Отак ми й опинилися усі четверо в одному схроні. Мали тепер багато вільного часу, щоб порозмовляти.

День, коли ми повинні були загинути, наближався так, як наближається будь-який день смерті, з тією лише відмінністю, що ми цей день передчували дуже ясно й готові були до його приходу, ми знали, що помремо, що нас вб'ють або ми самі себе вб'ємо, щоб не датися їм у руки. Сидячи в криївці, заметеній снігом, у теплі і затишку, ми почувалися наче глибоководні риби на самому дні моря. Інколи вечорами, коли сіявся сніг і приховував сліди, ми виходили зі схрону на поверхню, тоді-то й над'їхав на фірі місцевий лісник і побачив нас. Він відразу здогадався, хто ми. Орко його зупинив і попередив, якщо він нас видасть, то інші партизани помстяться. Лісник клявся і божився, що не скаже нікому, і ми його відпустили. А за кілька днів ми почули собачий гавкіт, енкаведисти оточили нашу криївку і вимагали здатися. Навіть привели з собою мам Орка і Яська, аби ті вмовили нас. Обіцяли амністію, але ми знали, що то неправда, що нас або засудять до розстрілу, або дадуть двадцять п'ять років таборів. Тоді Орко й сказав: «Ми так довго не могли змиритися з вчинком наших батьків, які вибрали смерть замість зради, а самі теж опинилися перед вибором: смерть або неволя». Проте ми не дискутували на цю тему. Ми знали, що вибір у нас один. Я заграв «Танґо смерті», а потім пролунав вибух, я знепритомнів. Отямився вже на снігу, енкаведисти нишпорили в криївці, шукаючи документів, але ми їх встигли спалити. Коли мене підняли і поклали на ноші, я побачив обох матерів — лежали з простреленими головами. Але і вони перед смертю почули мою гру на скрипці.

— То була ця скрипка? — запитав Ярош, киваючи на скрипку, що лежала на канапі.

— Ні. Цю я заховав під підлогою, коли нас вигнали з помешкання. А то була скрипка, на якій я грав у концтаборі, мені її подарував Куба Мунд. На жаль, її знищив вибух… Ну, а потому мені дали двадцять п'ять літ таборів, з яких я відбув десять. А ще п'ять років минуло, заки дозволили повернутися до Львова. Але я мусив винаймати квартиру, бо помешкання моє було зайняте. На щастя, та родина, яка там поселилася, перейнялася моєю долею, і коли господареві запропонували роботу в Києві, він хутенько прописав мене в себе. І отак я опинився знову вдома.

Ярош, виходячи від Мількера, зіткнувся на сходах із Яркою, вона вже не пашіла гнівом і навіть усміхнулася до нього.

— Він на вас покладає великі надії, — сказав Ярош дівчині.

— Я знаю. Але мені бракує витримки. Крім того… крім того, коли я граю те танґо… — дівчина зітхнула і похитала головою, мовби збираючись із думками. — Коли я граю його, зі мною робиться щось неймовірне… мені здається, я зникаю, розчиняюся у просторі, і тоді стає так страшно… останнього разу я мовби піднялася у повітря і гойдалася там на невидимих павутинках… а коли пробувала закричати, то не видобула ані звуку… хоча увесь цей час грала, не перестаючи.

— Так, — кивнув Ярош, — мені знайоме це відчуття.

— Ви чули моє виконання?

— Ні, я чув танець дервішів.

— Який зв'язок між танцем дервішів і танґом?

— Усе, що їх єднає, — це тих дванадцять нот, які можна вмонтувати в будь-яку мелодію чи танець. А ефект буде однаковий.

— Але мені страшно. Таке відчуття, що має щось трапитися, щось дивовижне, щось захопливе, але й жахливе.

— У мене теж таке саме відчуття. Але, здається, відвороту нема. Зустріч неодмінно відбудеться там, де цвіте гашгаш, під тінню його.

— Що це означає? — здивувалася дівчина. — Що таке гашгаш?

Але Ярош уже спускався сходами.

Ярка застала Мількера за поливанням маків. Побачивши її, він привітно усміхнувся і сказав:

— Так-так, бракує лише витримки, дитино. Лише витримки. А нагорода не забариться.

— Яка нагорода? Не потребую жодної нагороди. Цей ваш професор якийсь дивак. Щось таке сказав мені… про якийсь гашгаш…

— Гашгаш?

— Він іще відкидає тінь… і, мовляв, у тій тіні…

— …відбудеться зустріч?

— Саме так. Що це має означати?

— Я ж кажу — лише витримки вам бракує. І не більше. А зустріч відбудеться… мусить відбутися… Я відчуваю це. Зовсім скоро. Можна я вас напою чаєм? Перш ніж ми подамося з вами до міста…

— Знову грати для людей?

— Уже недовго зосталося, — Мількер налив у горнятко чаю, додав ложечку меду і простягнув дівчині. — Ви вже близькі до того моменту, коли заграєте, як потрібно. Фактично зосталося подолати лише дві ноти. Вони, щоправда, найважчі, але ви їх заграєте. Ви їх мусите заграти, бо вони уже сидять у вас. Отут, — він поклав долоню на її груди поміж персів, і Ярка відчула, як тепло розливається по її тілі, але чи то було тепло від чаю, чи від його доторку, вона збагнути не могла, єдине, що усвідомила собі, — доторк долоні старого був їй приємним, і вона ледве стрималася, щоб не спинити його, коли він забирав руку. Він володів нею повністю, і вона з цим змирилася.

28

Увечері Ярош передав рукопис Данці, яка сама зголосилася набрати текст на комп'ютері, як і розшифрувати диктофонний запис оповіді Мількера. Данка вже встигла прочитати рукопис і була під небувалим враженням, їй здавалося, що читає записки якогось свого близького родича, інколи в пам'яті зринали видива чогось схожого, чогось, що вона могла й сама бачити і відчути, але, вочевидь, не бачила, сни її відтепер стали химерними і заплутаними, вона прокидалася серед ночі й не могла згадати, де вона, не тільки тоді, коли ночувала в Яроша, але й коли ночувала вдома. Мати була впевнена, що Данка перепрацювалася, і переконувала її залишити на якийсь час переклади, але Арканум уже тримав її цупко, як і записки невідомого їй Ореста і почуття до Яроша.

Коли вона розповіла батькам про їхні стосунки, то, на подив, це не викликало скандалу, батько, який так і не відновився на посаді, уже встиг попустити свій гонор голови сім'ї, тому лише буркнув: «Ну що ж, професор — це, звичайно, краще, ніж той молодий вертихвіст», а мама сказала:

— Тобі видніше. Але ж ти не збираєшся залишатися його коханкою? Він ще тобі не пропонував одружитися?

— Ні. Запропонував лише переїхати до нього. Я думаю, це розумно.

— Боюсь, наш тато цього не зрозуміє.

— Чесно кажучи, я сама боюся своїх почуттів. Ні до кого раніше нічого схожого не відчувала. Не можу дня без нього, без його голосу. Особливо, коли прочитала оті записки з довоєнного часу. Дивним чином вони вплинули на мої почуття. А тепер, коли їх друкую, мені хочеться увесь час бути біля нього.

29

Того разу Марко вперше звернувся до батька «тату», і Ярош відчув хвилювання, йому хотілося теж щось сказати у відповідь, але не міг підібрати слів, чувся винним, і це його сковувало, але Марко був налаштований цілком миролюбно і запропонував здибатися десь на каві.

— Мушу тобі признатися, — сказав він, затягуючись цигаркою, — я потрапив у халепу. Півроку тому. Мене загребли з «травичкою», пригрозили, що пришиють розповсюдження наркотичної речовини, хоча це була звичайна марихуана, а потім… потім поставили завдання.

Ярош напружився і наготовився почути якесь жахіття, але те, що почув далі, його розсмішило.

— Мені сказали, щоб я зняв Данку, а потім познайомив з тобою. Але так сталося, що вона мені сподобалася, ну і ми почали зустрічатися… те, се… Знаєш, я не такий уже й крутий програміст… треба щось думати… От я, коли почув, що її батько начальник митниці, відразу й збадьорився. Ти можеш мене осуджувати, але я не вдався в тебе. Крім того, я подумав, що її батько й так мене відмаже. Але раптом після того, як я вас познайомив, Данка почала мене уникати. Я недовго розлущував цю загадку… Я зрозумів, що насправді це вона мене, а не я її використав. Вона хотіла зблизитися з тобою і свого добилася, а я був лише трампліном. — Він гірко усміхнувся, трохи помовчав, погасив цигарку в попільничку і продовжив: — Але хочу тобі сказати, що я не гніваюся. Фактично вийшло все так, як вони спланували. Я виконав завдання, ми квити.

— А що з травичкою?

— Зав'язав. Та я й не дуже втягнувся, так собі — бавився. Оце і все, що я хотів сказати. Це щоб ти не переймався. Бо ти ж напевно переживав?

Ярош кивнув:

— Усе сталося якось стихійно… Я нізащо не хотів би завдати тобі болю.

— Вірю. Читав я в одній книжці… Називається «Весняні ігри в осінніх садах»… Автора забув. Прикольна книжка. Не читав? Ну, ти таких книжок не читаєш, я знаю. Так от там чувак пише, що клин треба вибивати клином. От я й вибив. Маю нове захоплення. Батько в неї, правда, не митник, але заступник начальника залізниці, теж не помпка до ровера, нє?

— Що ж — поздоровляю. Ти далеко підеш. А як щодо почуттів?

— Я її люблю. Не смійся. Любов — це знаєш що? Це така хвороба. Вона триває дуже коротко. А потім… потім уже настає симбіоз двох істот. Хтось пальма, а хтось ліана. Питання лише в тому, хто кого смокче.

— У мене така підозра, що смоктати збираєшся ти?

— Не без твоєї вини. Якби ти вивчився на юриста, хірурга чи на крайняк став би народним депутатом, смоктали б у мене. — Помітивши здивований погляд Яроша, засміявся, а потім підвівся і сказав: — Та ні, я жартую. Мені пора. Будемо дружити сім'ями? Еге ж?

30

У прочинене вікно влітав шум розбурханих вітром дерев, гілки тріпотіли і морскали по шибах, а за хвилю полив дощ і задуднів по даху. Ярош прокинувся і подумав, що дощ може залити підвіконня. Обережно, щоб не розбудити дівчини, встав, зачинив вікно, а тоді спустився в лазничку. На кухні на столі побачив у кошичку грушки, що їх назбирала Данка. Ідея сніданку вигулькнула миттєво — розколотив яйця, борошно і молоко, додав рідкого меду і, вмочаючи в тісто плястерки грушок, засмажив їх на пательні. І тут задзвонив мобільний: Курков.

— Привіт! Я вже у Львові. Десь треба перетнутися.

— Добре. Я вільний. Подарую тобі дуже класну книжку спогадів про Львів.

— Що? Уже вийшла?

— А ти знаєш про неї?

— Здогадуюсь. Ти ж мені скидав якісь кавалки.

— А-а, я й забув. То де здибаємося?

— Ну, як де? Там, де цвіте гашгаш, під тінню його, — Курков засміявся і вимкнувся…

Ярош спробував його перенабрати, але він опинився поза зоною. Відтак зателефонував видавець і сповістив, що везе йому книжки, як і обіцяв. На диво оперативно, дивувався Ярош, за якихось чотири дні книжку видрукували. Тепер уже він зателефонував Мількеру і повідомив приємну новину. Старий не на жарт утішився.

— Чекаю вас о третій. До обіду ще маю деякі заняття.

31

Останні звуки танґа влягаються, і запановує тиша, тендітна і крихка, Ярка повільно опускає руки, все ще стискаючи скрипку і смичок, а у вухах продовжує бриніти та сама тужлива мелодія, здавалося, тією мелодією просякли уже всі стіни і меблі, навіть маки упізнали її і повернули свої роззявлені пелюстки до скрипки, наче соняхи до сонця. Ярка стоїть перед учителем, мов уражена громом, бо те, що відчула під час гри, її спочатку вжахнуло, а потім викликало безліч питань, на які вона перш за все сама собі мусила відповісти, але не знала як. Це не було схоже на те, що відчувала раніше, тоді лякала таємничість і невідомість, зараз же все стало на свої місця, усе висвітлилося, вирівнялося, але в голові гуло від напливу емоцій, непромовлені слова товклися у мозку, пучнявіли, вистрілюючи стеблами.

— Невже це правда? — каже вона крізь сльози.

Сльози течуть і по обличчю Мількера, смуток і радість у його очах, вуста тремтять, але жодне слово так і не зривається з них. Маки поволі опускають головки. Мількер простягає до дівчини руки, вона слухняно, мов сновида, підходить і пригортається до його грудей, він гладить її по голові, вона запорпується носиком у його шию і завмирає, все ще тримаючи в опущених руках скрипку і смичок, кілька хвилин обоє стоять непорушно, і здається, увесь старий будинок з поваги до них закляк, мов чапля, вмовк і не сміє потривожити жодним ані найменшим звуком, жодним скрипом чи шелестом, тиша триває доти, доки на сходах не залунали чиїсь кроки, дівчина випростується і дивиться запитально на старого, Йосип киває, вона робить два кроки назад, тремтячими руками прикладає скрипку до підборіддя і проводить смичком. Мелодія танґа злітає в повітря, бринить тонко на шибах, ковзає по книгах, маки знову оживають і підводять головки, пелюстки ворушаться в такт, ще трохи, і вони, розбившись на пари, підуть у танок, сонце вигулькує з-за дерев і вихлюпує щедрим промінням у вікна, довгі тіні падають на підлогу. Двері відчиняються, й увіходить Ярош з кількома примірниками спогадів Орка Барбарики. Увійшовши, завмирає, потім з подивом дивиться на Мількера, той усміхається до нього так, як ніколи раніше, як усміхається хтось, кого ти дуже любив, але давно з ним не бачився, усміхається і Ярка, хоч і крізь сльози, і обидва ці усміхи на тлі музики забивають йому подих, здається, що серце не витримає такого шаленого темпу, вирветься з грудей, Ярош прихиляється до стіни і слухає мелодію, яка провадить його закамарками снів і марень у щось незвідане і солодке, радісне і тривожне, погляд його падає на підлогу, де схрещуються тіні маків, тіні мерехтять, танцюють, кружляють, в очах аж рябіє.