Зниклі слова 10 страница

— Ні, — здивувався Книш. — Вперше чую.

— Я так і знав. На жаль, уся документація у 1991-му перейшла до Москви. Так от, ми вже тоді зацікавилися його арканумськими захопленнями і порадили, оскільки це стратегічна проблема, щоб він більше цим не займався. Він намагався пояснити, що Арканум, як і решта давніх культур, його спеціалізація. Тоді йому вручили перший том «Большой Советской Энциклопедии» і запропонували знайти гасло «Арканум». Він і не шукав, бо добре знав, що його там нема. Тоді йому сказали: «Чого нема в «БСЭ» — того не існує взагалі. Про цю цивілізацію не написано в жодній радянській книжці. Звідки ви черпаєте інформацію?» Він пояснив, що з джерел, які були опубліковані раніше, а також із зарубіжних. Отут його і взяли за зябри: «Які-такі зарубіжні джерела? Хто вам їх постачає?»

— А він що?

— Виявилося, що ці джерела легальні. Окремим науковим бібліотекам було дозволено отримувати наукові журнали з закордону. Звичайно, ці бібліотеки були не в нас, а в Москві. Та й, зрештою, у тих джерелах були тільки знімки арканумських текстів, нічого більше, бо ніхто їх не міг розшифрувати… От він і шастав туди і копав, копав… У Москві і Берліні Арканумом займалися ще з 30-х, роками билися над розшифровкою. Але мета була яка — розшифрувати тексти і використовувати, не обнародуючи. А він сам усього добився, опублікував, прославився… Ну, та тепер уже інша ситуація. Мусимо перехопити.

Книш, вочевидь, відчувши всю значущість своєї персони, якщо сам генерал вгощає його, закинув ногу на ногу й закурив, потім перехилив чарку і сказав:

— У нас був такий план. Підсунути йому студентку, яка а) буде вродлива, б) буде мати вразливі місця, завдяки яким на неї можна буде натиснути. Ми знайшли таку студентку методом глибокого дослідження. Після цього зайнялися його сином. Він любитель покурити травичку. От його й загребли на гарячому. А потім поставили завдання: закадрити ту дівчину і познайомити ближче зі своїм батьком. А тим часом її батька, який працював на митниці, ми звільнили. Але вийшла накладка… він, тобто син Професора, втріскався в неї… Правда, ситуація сама собою розрулилася, бо вона своєю чергою втріскалася у Професора. Але ми не змогли на неї вплинути. Розмова виявилася безрезультатною. Я навіть натякнув їй, що вона може вилетіти з університету…

— Ну, це ви дарма. Не той час.

— Да-а, було колись! Один дзвінок — і питання вирішене.

X

Незабаром визволителі почали визволяти львів'ян з їхніх помешкань і майна, вони приїжджають з цілими родинами, маючи лише одного чи два картонних чумайдани, і здобувають собі помешкання, зазвичай брутальною силою за допомогою міліції. Почалася епоха уплотнєнія, господарям залишають одну-єдину кімнату і перетворюють помешкання на комуналку, і це в кращому випадку, бо, коли рушили транспорта на схід, то для того, аби потрапити в списки на вивезення, не конче було проявити себе ворогом пролетаріату, досить було мати будинок чи помешкання, яке сподобалося якомусь начальникові, або мати гарні меблі, і тоді усій родині пропонували по-доброму спакувати пару валіз і самим ушиватися подалі від центру, хоч і в землянку, або забирали серед ночі, кидали в товарняк і відправляли в Казахстан. А поселившись у новому помешканні, визволителі найперше викидали з нього книги в підвал — і ті, що «на нєпанятнам язикє», і ті, що «на панятнам», але видані українськими націоналістами — пізніше, взимку, вони палили ними грубки. Особливу ненависть у братів зі сходу викликали дзеркала, які нізащо не бажали розлучатися з відображеннями своїх колишніх господарів і з часу до часу жахали несподіваними видіннями, мовби не з цього світу, хоча насправді таки з цього, і не один офіцер чи його баба впадали в істерику, помітивши, як у дзеркалі мигне відображення чужого обличчя або чиясь постать раптом вигулькне в глибині і зникне, аби за якийсь час шмигнути тінню знову, меблі теж долучалися до тихого опору дзеркал і не давали спокою, вони скрипіли, гучно тріскали посеред ночі, вганяючи господарів у ступор, змушуючи зриватися і прислухатися, одвірки нахабно підстерігали й підступно наставляли свої канти, об які так боляче лускатися плечем або лобом, пороги спиналися догори, щоб перечепити ногу, водотяги і каналізація забивалися, кахлі в лазничці вкривалися слизом, на якому ковзали босі ноги, а в слухавках інколи чувся шепіт, загрозливий і нерозбірливий, шепіт, який потім ще довго сидів у вухах і не вивітрювався… І тоді нові мешканці, палаючи жагою помсти, виламували паркет і розпалювали ним грубки, трощили меблі, а все, що в тих помешканнях було цінного, спродували, і отак, сплюндрувавши дощенту, переселялися відомим уже чином на друге, але й там, і там їх підстерігали полапки і пастки, і у своїй безсилій люті вони кляли цей ненависний світ, який загарбали, але не підкорили…

Тому-то й не диво, що для львів'ян неабияка втіха була роздобути за квартиранта якогось військового чи міліціянта, який би їх при потребі оборонив, ніхто вже не відчував себе у безпеці, але кожному здавалося, що якраз він і не має жодних підстав чогось боятися, так само думали й ми, аж поки прийшла до нас пізнього вечора пані Конопелька й повідомила, що ми всі троє, окрім Йоська, перебуваємо в списках на арешт. Я — бо мене вже затримувала польська поліція за підозрою в замаху, Ясь — бо вже знають, що він підофіцер, а Вольф — бо німець. Усе дуже просто. Пані Конопелька порадила цієї ж ночі зникнути і повідомила, що на станції в Зимній Воді нас буде чекати провідник. Моя мама відразу в плач, але пані Конопелька хутко її отямила і звеліла збирати вбрання, білизну та харчі, а мені наказала бігти до Яська і Вольфа.

Вуйко Яська завіз нас на авті до Зимної Води, саме світало, на колії стояв самотній вагон, біля вагона чекав якийсь чоловік у сірому плащі, він махнув нам рукою, і ми сіли до вагона, де вже було кілька людей із торбами. За якусь годину надійшов потяг, вагон причепили, і ми рушили. Їхали годин п'ять, а коли нарешті зупинилися, то при виході заплатили за переїзд. Провідник зібрав цілу групу і повів поміж хатами, городами, доки ми не зупинилися на відпочинок у якійсь стодолі, де повиймали харчі й перекусили. Відтак стали чекати, заки стемніє, і знову рушили в дорогу, але тим разом уже не йшли так довго і врешті опинилися в хаті, де жили батьки нашого провідника, а село було якраз напроти Ярослава, залишалося тільки перебратися на другий бік Сяну. Через міст перейти ми не могли, бо не мали перепусток, тому наш провідник перевозив людей човном, який тут ніхто не називав «човном», а лише «крилами», а там уже чекав хтось, хто відпроваджував до Ярослава. На тих перевозах і переходах заробляли всі — залізничники, провідники, перевізники, власники стодоли, і навіть батьки провідника.

Переночувавши в стодолі, ми довідалися, що мусимо зачекати, бо «крил» ще не було, господиня запропонувала нам обібрати «крумплі», так вона називала бульбу, а як доплатимо, то дасть ще й м'яса. Коли стемніло, надбіг провідник, звелів брати бесаги і швидко йти за ним. У човні була купа якихось мішків, очевидно з контрабандою, так що ми шестеро з провідником ледве розмістилися, одну пару весел узяв провідник, а другу доручив мені і Яськові, Вольф мав черпати воду, яка затекла до човна. Коли ми причалили, провідник скомандував іти просто аж до закруту і не озиратися, за закрутом стояв чоловік, який звелів нам іти за ним. Незабаром ми зустріли німецького вояка, який перекинувся кількома словами з невідомим, кивнув нам головою і сказав: «Шнель, шнель, лявфен зі ґераде цум ліхт» («Швидко, швидко, біжіть просто до світла»).

Зупинилися ми щойно біля якоїсь великої будівлі, схожої на школу, у кінці довгого коридору за столиком сидів старший пан і провадив реєстрацію, ми швидко вписалися у книгу і перейшли до класу, в якому стояли ліжка з подушками і коцами та чистими рушниками. Тут ми й заночували. Вранці якісь люди привезли каву, булки з маслом, омлети і мармуляду, потім ми сіли на потяг і опинилися у Кракові, а там з головою пірнули в звичні батярські ґешефти, наладнавши контакт із краківським ґетто. Може, хтось і спробує нас осудити за те, що наживалися на чужій біді, але жодних маєтків ми не придбали, вистачало тільки на прожиття, а як на мене, ми робили добру справу, бо переправляли в ґетто харчі. Взимку 1941-го поліція нас накрила мокрим рядном, нам із Яськом вдалося чкурнути, а наш дебелий Вольф не зміг пролізти між штахетами і застряг, ми намагалися його витягнути, але по той бік була більша сила.

Минуло кілька днів, ми причаїлися і ніде не рипалися, коли це наша господиня раптом загупала нам у двері й сповістила, що в брамі стоїть якийсь німецький вояк і щось випитує у шимона, але коли я визирнув у вікно, то впізнав Вольфа — був у військовій уніформі. Я гукнув йому, і за хвилю він опинився у нашій кімнаті. Коли поліція довідалася, що має справу з чистокровним німцем, то хутенько його відправила до війська, спочатку перейде вишкіл, а відтак кудись його пошлють.

— І як то ти так застряг межи тими штахетами? — допитувалися ми його. — Ми ж бачили, що ти міг пролізти!

— Е там, я ж знав, що виплутаюся. А що було б доброго, якби я не застряг? Якби я не затулив собою вас? Ви б опинилися у концтаборі. А так вони втішилися, що мене впіймали, і всі сили зосередили на тому, аби мене висмикнути.

— Ге! — вигукнув Ясь. — Чи не хочеш ти, скурчий бику, сказати, що пожертвував собою заради нас?

Вольф скромно опустив очка і зітхнув. Ми з Ясем перезирнулися, нє — чого-чого, а такої самопожертви ми від нього не чекали. Розпрощалися ми зі сльозами на очах і продовжили свою шляхетну справу порятунку жидів від голодної смерті уже удвійку, але в травні 1941-го ми спокусилися на фест-оборудку: випала файна нагода переправити на совєтську зону цілу вантажівку гумових чобіт. І майже все вдалося, але на тамтім боці наші колеги, якщо їх можна так назвати, вирішили, що дешевше буде нас здати міліції, як із нами розрахуватися. Коли ми переправляли човном останню партію чобіт, нас на березі вже чекали, а за кілька годин ми вже вдихали запах кібля* у Бригідках. Колись простора за Польщі тюрма аж тріщала від великої кількості ув'язнених, переважна більшість яких були політичними.

Спочатку ми з Яськом вважалися звичайними кримінальниками, але енкаведисти дуже скоро знайшли дані про те, що я був арештований поляками за підозрою в атентаті, і я вже став політичним, мене перевели в камеру, набиту людьми так, що ми мусили увесь день лише стояти, уночі при яскравому світлі ми сідали, розкинувши ноги, а між ногами сідав другий, у того між ногами третій і так від стіни до стіни. Немилосердно діймали воші. Більшість складали українці, прості селяни, священики, учителі, було серед нас і кілька польських поліцаїв, усі вони мали вирок смерті, і всім їм дали папір та олівець, аби писали прохання про помилування на ім'я Сталіна, вони справно писали, вірячи, що то щось поможе, але усіх їх по черзі розстріляли під гуркіт моторів. Ще були офіцери, які намагалися утекти до Румунії, прийшли вони в камеру в гарних чоботях, але після перших допитів повернулися у капцях.

Енкаведист, який мене допитував, між іншим поцікавився, де кращі умови: у польській чи в совєтській тюрмі, я відповів, що тюрма є тюрма і важко тут сподіватися на вигоди, але в польській тюрмі ми могли не тільки спати на причах, але й отримували газети, читали книжки.

— Що? — аж вирячив очі він. — І книжки читали?

Здивовано хитаючи головою, підсунув мені папір і звелів описати, як я опинився в ОУН. Я заперечив:

— Це непорозуміння, польська поліція розібралася з тим, і мене відпустили. Мене арештували помилково.

— Не думай, що тут дурні сидять, — відказав він. — В їхніх актах написано, що вони не знайшли доказів на твою участь у замаху. Але це не означало, що ти невинний. Нас цікавить твій дядько. Це ж він керував бандою? Він планував замахи? Говори! А Люція? Ми знаємо, що стріляла вона. Де вона може переховуватися?

— Звідки мені знати, коли мене арештували на самому кордоні? Мене ж не було тут.

— Хочеш сказати, що не підтримував з ними стосунків? Твоя Лія нам дещо розповіла.

Я отерп.

— Лія? Ви її арештували?

— Звичайно. Приналежність до злочинної сіоністської організації. Її братика, на жаль, не вдалося розшукати. Цікава у вас компанія була — усі дітки повстанців.

Наступні допити відбувалися вже вночі, двічі мене добряче відлупцювали так, що я сочився кров'ю і йти самохіть не міг, мене заносили й кидали на долівку.

Щонеділі отець Мирослав, мій вуйцьо, відправляв тихцем службу Божу, зараз він уже нічим не нагадував того отця-батяра, якого я пам'ятав із дитинства, під час молитви хтось із нас ставав біля дверей і затуляв спиною «візитирку». Одного разу ми почули з подвір'я тихі жіночі голоси, я попросив, аби мене підняли до вікна, і побачив, що там прогулюються ув'язнені дівчата, серед них я не відразу упізнав Лію. Виглядала змученою і сумною, обличчя було змарніле, я гукнув: «Ліє! Ліє!», вона озирнулась і злякано шукала очима мене, нарешті побачила і притулила долоню до вуст. Що то мало означати? Повітряний поцілунок чи знак, що вона мовчала і нічого не сказала? Я витер сльозу і решту дня просидів у важкій задумі.

Неділю 22 червня 1941 року я вже не забуду до смерті. Щойно на світ благословилось, як пролунали вибухи, стали розриватися бомби, аж мури задрижали. Усіх опанувало неймовірне збудження, ми зірвалися на ноги, намагалися доп'ястися вікна і хоч щось побачити. Пополудні затраскали двері камер, енкаведисти стали виводити по кілька в'язнів на подвір'я і там серед гуркоту моторів вантажівок розстрілювати. Лунали розпачливі зойки, благання, прохання помилувати, слухати ці крики було понад сили. Викликали і з нашої камери усіх польських офіцерів, вони мовчки підходили до греко-католицького отця Мирослава, бо іншого тут і не було, вклякали і приймали благословення. Енкаведисти підганяли їх, але до камери боялися заходити, відчуваючи, що в таку хвилю люди можуть бути здатні на відчайдушні вчинки. Відтак викликали кількох студентів духовної семінарії. У камері ставало вільніше, тепер уже всі підходили до отця сповідатися, не чекаючи, поки викличуть. Ми всі перебували в якомусь отупінні, між собою не розмовляли, хіба що з Богом. Я складав у думках перелік усіх своїх гріхів, переді мною з'являлися ті, кому я завдав якоїсь прикрості, дивилися мені у вічі, але мовчали, і я не знав — відпускають вони мій гріх чи ні, гріхи приходили по черзі, але того найголовнішого не було й не було, і я вже тішив себе думкою про чистоту своєї душі, коли раптом сяйнуло — може, твій найбільший гріх ще не стався, може, власне зараз його зерно кільчиться і збирається проростати, і, коли ти знову опинишся на допиті, твій найбільший гріх виповзе з тебе, наче гадюка. Мені стає страшно від цієї думки, усі попередні лихі вчинки враз ізмаліли, вони вочевидь щезнуть, якщо я витерплю і нікого не видам, бо якщо добре помислити, то я здогадуюсь, де можна знайти вуйка і Люцію, а якщо вистою, то само собою відпустяться мені всі попередні гріхи, а якщо вибовтаю, то ті грішки в порівнянні з цим, найбільшим, стануть невидимі. Я добре знав, що я не герой і не святий, і все, що я колись зробив лихого, не переважить грішків, які вчинили інші, отже, я такий, як і всі, підозрюю, що я ще й боягуз, принаймні у снах я тільки такий, бо в житті ще мені не довелось перевірити своєї хоробрості чи з'ясувати, що я її взагалі маю. Я намагався викурити з голови ці жорстокі думки, бо вони мене мучили і карали невідь за що, але перспектива вчинення злочину переслідувала мене і переслідуватиме доти, доки мене покличуть на допит знову, і я перевірю себе та дізнаюся, хто я. Я почав пригадувати різкі слова, які кидав в обличчя рідним, а вони їх швидко забували і ніколи мені не спімнули, мені хотілося впасти тепер перед ними на коліна і просити вибачення, а ще мене проймав страх за Лію, худеньку, хворобливу дівчину з тонкими рисами і тендітними руками, можливо, її допитують так само, як і мене, знущаються і ґвалтують. Брязнули двері, усі задеревіли, отець бурмотів молитву, а убивці викрикнули кілька імен, серед них і моє, я гукнув, не піднімаючи голови: «Нема!» і відчув, як мене заливає холодний піт, як тремтять мої пальці, хтось із них сказав: «Ушол!», двері зачинилися, я не піднімав голови, не знаючи, якими очима дивляться на мене мої співкамерники, може, й осуджують, та й що з того — брехня може розкритися дуже скоро, я виграв у смерті, можливо, лише кілька годин чи хвилин. Подумавши про смерть, я відчув, що мені стає легше, не страх смерті був найдіймавішим, а страх перед тортурами, щодо смерті, то я б волів вибирати, якою смертю померти, найкраще, коли в бою, коли ідеш в атаку, коли несе тебе уперед якась потужна сила, але до смерті від кулі в потилицю я готовий не був.

Раптом я усвідомив, що став вслухатися до звуків скрипки, що долинали десь із далини, звуки ці перебивало скавуління і дзвінки трамваїв, людські голоси, але скрипка продовжувала грати, а я упізнавав у тих звуках танґо, яке так часто грав Йосько, танґо смерті.

Уночі, з понеділка на вівторок, запанувала раптова тиша, уже не траскали двері, не тупотіли кроки, не чутно було голосів і гуркоту моторів. На подвір'ї почулися жіночі голоси, хтось загукав, що енкаведисти покинули тюрму. Зчинився рух, по усіх камерах в'язні намагалися розбивати двері, ми виламали з печі залізний вершок і били ним щосили, але даремно. А тим часом у коридорі вже лунала біганина, метушня. Я зіп'явся до вікна і побачив на подвір'ї купу в'язнів, вони чогось крутилися і не насмілювалися підійти до брами. Раптом я зауважив Яся, він і ще кілька в'язнів волочили залізну штабу, за хвилину наші двері уже були виламані, і ми впали одне одному в обійми, але часу було обмаль, енкаведисти могли повернутися, а надворі вже починало світати.

— Де Лія? — запитав я, коли ми вибігли на подвір'я.

— Ми розбили її камеру також, вона чекає нас у брамі по той бік вулиці, біжімо хутчій.

Ми вибігли на вулицю і побачили два совєтських танки, постріли пролетіли над нашими головами, хтось кинувся назад на подвір'я, але ми з Ясем біжимо простовіч, ліпше згинути під кулями, ніж повертатися у те пекло. З розгону влітаємо в якусь браму, там уже Лія: «Сюди, сюди!» — махає рукою і веде в садок, в кінці якого дерев'яний паркан. Біля паркану гілляста акація, хапаємося за гілку, підтягуємося й опиняємося в іншому садку, а з нього через браму вибігаємо на Браєрівську. Тут ні душі. Ми врятовані. Шимон з Яськового будинку відчиняє нам браму і шепоче: «На стрих! На стрих! Але ціхо, бо совєтські жиди… тьху, євреї… ті — на першому… ще не виїхали, ще торгуються — драпцювати чи нє… Ти, Яську, до себе не заходь, я сам мамі піду скажу».

Знесилені, падаємо на стриху на якісь мішки і старі меблі й обзираємо одне одного, а щойно потому починаємо обніматися, і сльози заливають нам очі, я не втримуюсь і спазматично хлипаю, а Лія гладить мене по голові, і я відчуваю, як наші сльози єднаються, як її тіло здригається, я проводжу рукою по її спині і кажу:

— На твоїх ребрах тепер можна грати Баха, — і ми регочемо крізь сльози і розпач.

25

Перед підполковником Книшем у кабінеті головного лікаря закладу для божевільних сидів чоловічок років шістдесяти і виразно хвилювався, закидаючи то ліву ногу на праву, то праву — на ліву, при цьому очка його наполохано бігали, а коли зустрічалися з проникливим поглядом Книша, ховалися, мов равлики, під повіки. Книш за давньою, ще виробленою в КГБ звичкою витримав достатньо довгу паузу і щойно тоді розкрив папку та прочитав уголос:

— Цибулько Володимир Петрович, 1950 року народження. Місце народження — Коломия. Місце прописки — Львів, вулиця Князя Мстислава, 6. Спеціальність — учитель танців. Одружений, двоє дітей. Так?

— Так, — кивнув чоловічок і спробував зосередитися, зрозумівши, що оце нарешті й почався справжній допит.

— То розкажіть мені, що з вами трапилося. Як ви потрапили на Кульпарків. У вас виявили роздвоєння особистості?

Чоловік здригнувся і провів долонею по обличчі.

— Яке роздвоєння? Нема жодного роздвоєння!

— Ось тут написано: видає себе за Зельмана Мількера, єврея, який загинув у Янівському концтаборі.

— Е-е, перепрошую… це не зовсім так. Ні, я не перестав бути Цибульком Володимиром Петровичем. Я лише збагатився, якщо так можна сказати, на ще одну свідомість… Я раптом відкрив у собі знання, яких досі не мав — я можу з усіма деталями розповісти про довоєнний Львів. Назву вам усі ціни в усіх крамницях, де, що, на якій вулиці стояло. А хочете — заведу на місце концтабору і покажу, де який барак був? Ви розумієте, яка з мене може бути велика користь? От я з цим і завітав у міськраду. Мовляв, готовий попрацювати для історії міста. Ну, і тут почалося… Спочатку журналісти, телевізійники, а відтак — санітари… І забрали мене якраз тоді, коли я дізнався, що мій небіж вижив…

Книш уважно його слухав і поступово нахмурювався.

— Ага, то ви таки маєте себе за Зельмана Мількера?

— Ні-ні, що ви. Я Цибулько Володимир Петрович. А Зельман Мількер — це моє друге «Я». Ну, от як у вас. Перше ваше «Я» — підполковник СБУ, а друге — сім'янин, батько родини. Ці ж обидва «Я» не перехрещуються? Правда? От і в мене так. Вони в мене існують паралельно. І не конфліктують. Я маю безліч доказів, що не брешу. От, наприклад… У вересні 1939-го я як член КПЗУ, нехотячи, отруїв вісьмох бійців Червоної армії.

Книш витріщив очі.

— Так-так, нехотячи. Я лише прикрасив квітами кімнату, у якій вони спали після перепою. Але квітів виявилося забагато. От ми і поховали їх у двох могилках у вигляді жи… пробачте, євреїв, як тепер прийнято казати. Можу могилки показати. Пора б уже там якусь тумбу червону встановити. А хочете, я вам на їдиші прочитаю вірш Іцика Манґера*? Я ще зі школи пам'ятаю.

Роздвоєний Цибулько уже навіть наморщив чоло і наготовився декламувати, коли його зупинив Книш:

— Стривайте. Поясніть мені одну річ. Коли ваше друге «Я» вели на розстріл, що воно перед смертю чуло?

— Що чуло?.. — чоловічок замислився. — Що чув… Та йой! Крики і ридання — от що я чув. Нас було кілька тисяч, розстрілювали партіями, і жінок, і дітей… Усі плакали, скиглили, дітей намагалися заспокоїти… Страхіття…

— І це все, що ви чули?

— Ще кулеметна черга була. Це останнє, що я почув.

— А музика? Музика була?

— А-а, музика? Ну, звісно ж — оркестра грала. Але, знаєте, вона грала постійно, безперестанку. Ніхто вже й уваги не звертав. Це вже як шум вітру чи шелест дерев.

— Чи не можете пригадати, що саме грала оркестра?

— Марші якісь… Вільгауз*, наш комендант, дуже марші любив.

— А танґо?

— Танґо… було й танґо… Це вже Рокіта наполягав, аби танґа грали. Тож і небіж мій там грав — Йосько! Ви б нас звели докупи, то я б вам відразу довів, що не брешу.

— Добре, — сказав Книш, закурив і постукав запальничкою по столу. — Тепер пригадайте момент, коли ви усвідомили, що в вас вигулькнуло оте друге «Я».

— Я й сам не знаю. Ото йду собі вулицею, іду, аж раптом — бац! — і клямка! Я вже не той, ким себе вважав стільки років. Тобто той, але не зовсім.

— Ви щось почули в той момент? Може, якісь звуки…

— Звуки… Мене ледь джип не переїхав. «Міцубісі-паджеро». Коли він забібікав, я аж підскочив. А, між іншим, переходив на «зелене». Це мене вивело з рівноваги, перед тим я почувався цілком спокійно, думав собі про щось приємне. А коли перейшов вулицю, відчув, як у мене тиск підскочив. Не знаю, чи ви чули, що «паджеро» на латиноамериканському балаку означає «підарас». Мене всього аж затрясло від люті. І отоді це сталося, я хотів було гукнути йому вслід: «Ти, паджеро!», а закричав щось зовсім інше: «Мамзер!* Мішіґін!» Уявляєте? А тут раптом чую — щось напливає на мене… Так, знаєте, ніжно-ніжно, щось мене вгортає, мов лялечку шовкопряда… Я завмер і тоді усвідомив, що грає скрипка. Я, звичайно, музику люблю, але ніколи не прислухався до вуличних музикантів. А тут завмер, стою і вбираю її в себе, як сонячну ванну.

— А хто грав? Бачили?

— Ні. Скрипка грала десь оддалік. Я навіть не знаю, звідки долинала музика — з вулиці чи з відчиненого вікна.

— Де це було?

— Якраз біля церкви Анни.

— Ближче до Клепарівської?

— Так, я саме перейшов на той бік вулиці. І тоді, власне, став іншою людиною. Якась сила потягнула мене на Замарстинівську, бо я був переконаний, що живу якраз там, але коли застукав у двері мого помешкання, то побачив незнайомих людей. Тоді я домізкував, що щось тут не так. Я вибачився, вийшов, обнишпорив кишені і, на щастя, знайшов неоплачену квитанцію за газ. Тоді я подався за вказаною адресою і потрапив додому. А відтак посипалися на мою голову всі інші клопоти. Ви ж бачите, що я не божевільний? Поговоріть, щоб мене виписали. Якщо ви наполягаєте, я можу тримати оці нові свої знання при собі. Єдине, що хотів би, — це зустрітися з Йоськом. Моїм коханим небожем.

— І що ви йому скажете? Що воскресли, як Лазар?

Книш підвівся, узяв папку під пахву і попростував до дверей, а чоловічок кричав йому вслід:

— Не залишайте мене тут! Не залишайте! Я готовий усе забути! Чуєте? Усе! — і пошепки додав: — Крім мого коханого Йоселе…

Y

Тепер скористаюся зі щоденника Йоська і старанно перепишу те все, що відбувалося у місті, коли я сидів у цюпі. Йосько, якого мали арештувати, як і Лію, сховався на стриху і просидів там цілий місяць.

«Удосвіта 22 червня 1941 року Львів почав знову, як і у вересні 1939-го, стрясатися від вибухів, у небі загуркотіли німецькі літаки, і бомби впали на вокзал та Скнилівський аеродром, поліг у руїні пасаж Міколяша з двома десятками глядачів, що перебували в кінотеатрі, хоча летуни цілилися на Головну пошту, але схибили, і на додачу знищили ще й церкву Святого Духа біля пошти, а разом із нею ще три сотні будинків. Фронт ще й не наблизився до міста, а висока еліта визволителів кинулася тікати, пакуючи на вантажівки награбоване добро — килими, покривала, люстри, постіль, сервізи, картини, посуд, одяг… Ці вантажівки скидаються на піраміди, а що пакувалися поспіхом, то дорогою чимало чого падає і б'ється. «Давай! Давай! Давай! Давай!» — лунає повсюди, одні одних підганяють, кричать, матюкаються, непереборний страх жене їх на схід, і вони готові навіть чавити своїх вояків, які, відступаючи, заважають їм рухатися вперед, як і вантажівки з амуніцією, прикриті галуззям.

Майор, який стаціював у стрийка Зельмана, розрахувався з ним і сказав, щоб витратив усі гроші на харчі. У місті паніка, водотяги пошкоджені, води вистачить хіба на два тижні.

Настає ніч. Смуги світла перетинають небо. Трамваї стоять.

24 червня, вівторок. Учора я стояв на Казимирівській навпроти Бригідок і грав на скрипці. Мене ніхто не чіпав, бо я передбачливо вбрав чорні окуляри, а під ногами в мене лежали костур і капелюх, люди кидали мені копійки, а я грав для Орка, Яська і Лії в надії, що вони почують і їм буде не так страшно. А нині рано прибігла тітка Ривка і сповістила радісну новину: Лія врятувалася, також вдалося втекти Ясеві й Оркові. Господь вислухав мої молитви».

Ми покинули наш сховок 29 червня, коли настала друга червнева неділя війни. На вулицях панував величезний рух, міліцейські будки опустіли, авта стояли в корку. Вже цілий тиждень тягнулися безперервні валки большевицького війська, повзли гармати і танки, обличчя вояків утомлені і похмурі, в очах читався страх і нерішучість, уже ніхто не кидав на натовпи львів'ян переможні погляди, не намагався забалакати, військо сунуло мовчки, і мовчки стежили за їхнім відступом люди, одного лише разу почувся вигук когось із натовпу, і стосувався він полонених польських вояків, які брели з лопатами і кирками на плечах, на головах ще мали «рогатівки», які вирізняли їх з-поміж інших, бо одяг був запилюжений і вицвілий, а ноги збиті, без чобіт і черевиків, пообмотувані різнобарвним ганчір'ям. «А їх чого ви тягнете за собою? Відпустіть!» — гукнув хтось, але на його погук вартові, що пленталися обабіч полонених, не звернули жодної уваги, зате звертали увагу, коли хтось із львів'ян намагався передати полоненим кусень хліба або цигарки, тоді враз зблискував на сонці багнет і лунав окрик «Нельзя! Атайді! Назад!» А за полоненими поляками йшли сільські хлопці, яких силою вчора забрали до війська, вбрані в цивільне, кожен ніс на плечах якусь торбину, очі їхні знервовано бігали, мовби шукаючи змоги втекти, але і їх вартували теж.

Люди ставали навшпиньки і чекали, коли ж з'являться полонені німці, але їх не було, а пополудні натовп уже почав розбрідатися, незважаючи на спеку й духоту, вікна кам'яниць зачинені, хоч ніхто того не вимагав, але недавній досвід підказував, що краще не висовуватися, надто, що з різних кінців міста долинали постріли й вибухи, а кілька днів тому, коли надто цікаві городяни стежили з вікон на площі Більчевського за большевицькими автами, кулеметники обсипали їх рясним вогнем. Вулицями тепер швендяло лише міське шумовиння, батяри і злодії, вони любили ризик, надто, що в крамницях залишалося чимало добра, от на тих тихих вуличках, якими не рухалася армія, і кипіла мурашина робота: виламували залізні штаби й грати, виривали двері і вікна, вдиралися всередину і тягли все, що в руки попадало, а при цьому не обходилося і без бійок, виривання з рук одне в одного, усі раптом забули, що вони люди, й вели себе, як звірі, шарпалися, дряпалися й кусалися, всюди біліло розсипане борошно, хрумтіли під ногами цукор і сіль, ноги заплутувалися у сувоях перкалю, слизькали на брусках мила, а потім люди розбігалися, а натомість залишалися потрощені столи й полиці, дехто мовби тамуючи свою лють, спричинену большевицькою окупацією і тривалими стояннями в чергах, на прощання ще й підпалював крам, і їдучий дим волочився вулицями, а полум'я пожирало все, що вдавалося пожерти, вояки дивилися на ці спалахи вогню і не втручалися, думаючи, що все іде за планом, ворогу не повинно дістатися народне добро. Що ближче до вечора, грабунки наростали, а ті, що не брали в них участі, не могли надивуватися, звідки отой весь товар береться, якщо, його ніде не було, а якщо й було, то викидали його на кілька годин, і він знову зникав. Ті, що зробили першу ходку з награбованим, верталися уже з лантухами, виварками, відрами, коцами, дитячими візками, прихопивши з собою родину, і старих, і малих. Передусім розхапували харчі, але й бочки з пивом теж не пропадуть, як і горілка, то тут, то там гуртувалося уже веселе товариство біля такої бочки і причащалося, наливаючи собі у баняки, вази, капелюхи і жмені… Ми з Ясем, Йоськом та нашими мамами теж вирішили не ловити ґав і почали тягнути, що тільки можна — борошно, крупи, макарони, мило, сіль, цукор, сірники. Йосько приволік цілий сувій ситцю і поділився з нами.