Марко ВОРОНИЙ

Вороний Марко Миколайович (псевдонім Антіох) народився 5 березня 1904 року в сім’ї поета М. К. Вороного. Писати почав у 16 літ, навчаючись у Чернігівській гімназії. Був студентом Київського музично-драматичного інституту ім. М. Лисенка та Київського інституту народної освіти. Друкуватися в журналах почав у 20-х роках. Автор збірок віршів для дітей «Будівники», «Коники», «Носоріг», «Ставок», «Червоні краватки» (1930), збірки поезій «Форвард» (1932).
Успішно виступав у жанрі сонета, мріяв видати книжку-сонетарій. Філософська лірика поета, особливо на релігійні теми, вражає своєю глибиною і прозірливістю. Кращі вірші цієї тематики («Молитва», «Церкви і янголи», «Різдвяна елегія», «Отчизна») ввійшли до «Хрестоматії української релігійної літератури» (Мюнхен — Лондон, 1988).
Працював на кінофабриці, а також виконував літературну роботу на договірній основі. У рукописному відділі Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР зберігаються довідки про безробіття, видані М. Вороному 1927 р. Спілкою працівників освіти (Харків) та Спілкою робітників поліграфічного виробництва (Київ).
Восени 1933 року, коли посилились репресії проти українських письменників, змушений був виїхати до Москви, де майже рік працював у редакції журналу «Наши достижения».
Арештований 19 березня 1935 року в Києві органами НКВС УРСР. Згідно з протоколом трусу, у нього вилучено рукописи та особисте листування у трьох теках, а також книги М. Грушевського («Історія української літератури», «Украинский народ в прошлом и настоящем»), С. Єфремова («Історія українського письменства»), історичні праці М. Костомарова, «Твори» Т. Шевченка за редакцією С. Єфремова та ін. Нічого з цього на клопотання матері поета органами НКВС УРСР не було повернуто.
Слідство велося по груповій справі, в якій, крім М. Вороного, фігурували М. Зеров, А. Лебідь, Л. Митькевич, Б. Пилипенко і П. Филипович. Усіх їх звинувачували в приналежності до контрреволюційної націоналістичної групи, що готувала повалення Радянської влади на Україні, а також терористичні акти проти радянських і партійних керівників.
З цієї групи до реабілітації дожив один Л. Митькевич, який 1957 р. заявив прокуророві, що слідство у їхній справі велося з грубими порушеннями соціалістичної законності.
Як з’ясовано перевіркою військової прокуратури, колишній співробітник НКВС УРСР Овчинников, який брав участь у розслідуванні цієї групової справи, за порушення соціалістичної законності був засуджений, а його колега Літман звільнений з органів державної безпеки за фальсифікацію матеріалів слідства.
Тому зрозуміло, яким чином у слідчому томі М. Вороного з’явилася заява, датована 14 квітня 1935 р. (подаємо мовою оригіналу):
«Заявляю о том, что со дня моего ареста 19 марта 1935 г. в течение 20 суток, уже находясь в стенах НКВД, я вел себя как предатель, как классовый враг, ни одного слова правды не говорил, но с 8 апреля я решил еще раз навсегда порвать с моим националистическим прошлым и начал говорить искренне, ничего о себе не утаивал, отдавал всего себя, какой я есть, на руки пролетарского правосудия. И с указанного времени ни одного слова лжи мной не было сказано».
Зломивши волю М. Вороного, слідчі надиктували йому зізнання, які втягували в той чорний вир понад два десятки літераторів і журналістів, з якими він спілкувався (крім арештованих у спільній справі — М. Бажан, М. Рильський, Ю. Яновський, М. Жук, Ю. Меженко та ін.).
10 квітня 1935 р., коли М. Вороний уже «начал говорить искренне», він визнав, що належав до контрреволюційної організації, мета якої «повалення Радянської влади і створення самостійної буржуазно-націоналістичної України». Задля цього члени організації «займалися добором і об’єднанням націоналістичних кадрів радянської інтелігенції, охопленням і вихованням у націоналістичному дусі української молоді, використовували українську літературу для протягування контрреволюційних ідей».
Військовий трибунал Київського військового округу на закритому судовому засіданні 1—4 лютого 1936 року засудив Вороного М. М. на 8 років позбавлення волі у виправно-трудовому таборі.
Відбував покарання на Соловках, де працював в основному на сільськогосподарських роботах. Збереглися листи Марка до матері в Чернігів і до батька, який відбував висилку у Воронежі. З них видно, що, поки дозволяли обставини, він займався самоосвітою, вивчав мови.
Як видно із архівно-слідчої справи М. Вороного, він, перебуваючи в ув’язненні, звертався з заявою в органи НКВС, в якій відмовлявся від зізнань, даних на попередньому слідстві та в суді, і просив переглянути його справу.
9 жовтня 1937 р. «трійкою» УНКВС по Ленінградській області Вороного М. М. засуджено до розстрілу. Вирок виконано 3 листопада 1937 р.
У липні 1956 р. 76-літня мати поета Віра Миколаївна звернулася до Військової прокуратури з проханням вияснити долю сина, про якого від вересня 1937 р. ні чого не знала, хоч неодноразово зверталася в різні інстанції — аж на ім’я Сталіна.
Ухвалою Військової колегії Верховного Суду СРСР від 23 січня 1958 року обидва вироки стосовно Вороного М. М. скасовано, а справу припинено за відсутністю складу злочину.