Позиційна війна 1 страница

На передодні Першої світової війни плани, що розроблялися штабами воюючих держав передбачали активні воєнні дії. Але реалії війни виявилися зовсім іншими.

Після поразки німецьких військ у битві на р. Марні у 1914 р., вони відійшли і зайняли найбільш зручні для оборони ділянки місцевості: берега річок і каналів, висоти тощо. Тут вони спорядили необхідні для оборони укріплення: траншеї, мінні поля, загорожі з колючого дроту тощо. Союзники, що їх переслідували також стали споруджувати траншеї, щоб захиститися від згубного вогню німецької важкої артилерії. Таким чином обидві армії стали зариватися в землю, а споруджені ними оборонні позиції стали непереборною перешкодою для атакуючої сторони. В результаті на кінець 1914 р. на Західному фронті Перша світова війна набула позиційного характеру, коли жодна із сторін не могла подолати противника вирішальною атакою. Хід боїв став нагадувати ведення гігантської облоги, яка все більше здавалася, погрожувала крахом старого світу.

Французькі та англійські солдати в окопах

Чим далі точилися бойові дії, тим конструкція траншей ставала все складнішою. Вже у 1915 р. вони справляли сильне враження, нагадуючи середньовічні замки, але не ввись а в глибину. Як правило їх глибина сягала 2,5 метрів, вони прикривалися брустверами і рядами загорож з колючого дроту (іноді до 20 рядів). В траншеях солдати обладнували собі місця для сну, відпочинку. будували землянки, бліндажі. На деяких ділянках в залежності від уміння солдат, будувалися такі споруди, що могли захистити їх від всього, за виключенням прямого попадання артилерійського снаряда. Проте прямі попадання були рідкістю. Так, зі ста випущених снаряд по певній цілі потрапляло лише два і то один із-за дефектів виробництва не вибухав.

Будівництво траншей

Траншеї будувалися зигзагом, для того щоб зменшити враження від вибухів снарядів і зменшити вплив флангового вогню під час боротьби за траншеї. Часто окопи на передовій складалися з двох траншей на відстані у 200 метрів, але пов`язані спеціальними ходами сполучень. Для захисту траншей влаштовувалися кулеметні гнізда, які розташовувалися так, щоб максимально ефективно вести вогонь по наступаючому противнику. Так десять кулеметів (кулеметна рота) могли стримувати наступ цілої дивізії противника (15 тис. чол.). За передовою лінією йшли інші лінії оборонних споруд, які на всю глибину прикривалися артилерією. В цілому система оборонних споруд часто сягала 15 км у глибину. Загальна протяжність траншей на Західному фронті сягала 8 тис. км. В той час як лінія фронту сягала лише близько 600 км.

Окопи Першої світової війни стали проблемою, яку не могла розв`язати сторона, що атакує. Захисники траншей могли покладатися на кулемети і гармати, які вбивали все, що з`являлося на відкритому просторі. Крім того захисники мали налагоджений зв`язок і в разі потреби отримати необхідні резерви.

Полководці Першої світової війни по різному намагались подолати такий глухий кут у війні. Одні, намагались подолати оборонні споруди ворога „людськими хвилями”, концентруючи на невеликих ділянках фронту великі маси піхоти, які йшли у самовбивчі атаки. Але така тактика приводила до страхітливих жертв. За такі атаки бої Першої світової війни отримали назву „бійня”. Найгіршої слави набув наступ французької армії у квітні 1917 р., під час якого за п`ять днів було втрачено 180 тис. чол. Тоді ці події отримали назву „Бійня Ніпеля”, за ім.`ям командуючого французькою армією генерала Робера Ніпеля. Терпінню французьких солдат прийшов кінець, по всьому фронту прокотилися солдатські заколоти. Тільки після призначення нового командуючого генерала Петена, який задовольнив більшість з вимог солдат, заколоти припинилися.

Англійські солдати відпочивають у перервах між боями

Інші, намагалися за допомогою артилерії знищити всі оборонні споруди противника, а потім у бій кидати піхоту. Як писав песимістично президент Франції Р.Пуанкаре: „Ми ведемо тепер атаку удосконаленим способом. Вона довго готується. Спочатку інтенсивний артилерійський вогонь нищить окопи ворога і знищує оборонні споруди. Коли замовкає артилерія, піхота йде в атаку і бере позиції в штиковому бою. Але після цього складність полягає в тому, щоб тримати під вогнем ворожі батареї; наші гармати повинні відповідати на їх вогонь могутнім контрударом. У цих запеклих боях, в яких проявляються чудеса хоробрості і кров ллється ріками, ми, напевно, не домагаємося ніяких реальних переваг, не тільки стратегічно, а навіть і тактично”. Але ї ця тактика не дала ніякого результату. На час багатоденних артобстрілів противник відводив свої війська з передових рубежів, а коли противник йшов в атаку, то повертав їх. До того ж ефективність артилерійського вогню була мінімальною по закритим і малорозмірним позиціям. Він лише робив багато шуму і вражав уяву, перетворюючи поле битви у місячний пейзаж. Так, під час битви на р. Соммі англійці використали 1,5 млн. снарядів, але не досягли якихось помітних результатів. Крім того масований артилерійський вогонь призвів до снарядного голоду у 1915 р., коли промисловість воюючих країн не справлялася з постачанням великої кількості боєприпасів. Найгірша ситуація склалася в російській армії, яка у значній мірі із-за відсутності снарядів і патронів була змушена терпіти поразку і відступати у 1915 р., а в 1916 р. під час Брусиловського наступу не змогла довести його до логічного завершення. Так у дні німецького наступу 1915 р. начальник генерального штабу Росії Янушкевич писав: „Вчора на ділянці одного з полків німці випустили три тисячі важких снарядів. А у нас було випущено ледь сто”.

Спроби долати траншеї за допомогою „вогняного валу” – коли артилерійський вогонь йде перед атакуючими шеренгами, наражався на неможливість координувати дії артилерії і наступаючих із-за відсутності засобів зв`язку. Намагалися противники домогтися вирішального прориву і за допомогою отруйних газів. Але і це не дало бажаних результатів, а лише ускладнило життя солдатам в окопах і призвело до ні чим не виправданих жертв. У Першій світовій від хімічних атак загинуло біля 1 млн. чол. Революційний спосіб подолання позиційної війни запропонували англійці, застосувавши нову зброю – танки. Проте їх технічна недосконалість не дала змогу у повній мірі використати цю нову перевагу. Намагалися противники долати оборону і за допомогою вдосконалення дій піхоти. Так, росіяни під час Брусиловського наступу 1916 р. Завдали декілька головних ударів на різних ділянках фронту, тим самим дезорієнтувавши противника і не давши йому ефективно використати резерви. У 1918 р. під час останнього німецького наступу німці застосували нову тактику. Яка отримала назву „тактика Гутіра” (від імені німецького генерала Оскара фон Гутіра, який узагальнив і вдосконалив нові тактичні прийоми). Так, у наступ німецька піхота йшла вже не хвилями, а короткими кидками спеціальних штурмових груп, що були озброєні ручними кулеметами, гранатами, мінометами, вогнеметами. Крім того по новому стала використовуватися артилерія. Тепер її завданням було не знищення ворога, а не дати йому „підняти голову”, порушити управління і не допустити підходу підкріплень. Ця нова тактика попервах мала значний тактичний успіх. Проте це вже був кінець війни, а не її початок.

Але тим часом як стратеги розробляли нові методи війни, створювалися нові зразки техніки і зброї довгі чотири роки солдати провели у траншеях. Тим, кому доля випала побувати в окопах першої світової війни потрапляли в атмосферу світа троглодитів, який жахливий, нудний і потворний. Люди місяцями жили під відкритим небом або у невеликих землянках, виносили спеку і холод, терпіли спрагу, іноді голод, тонули в багнюці під зливами. „Зоря вставала над виснаженими людьми, перемазаними крейдою, які з побілілими лицями кидалися на гнилу солому сирого укриття. Ах, ці укриття! Це були діри, що виходили в окоп, вирубані в тій же крейді, замість даху в ній дошки, засипані декілька ми лопатами землі. Коли йшов дощ, зі стелі цілими днями лило, і не без чорного гумору хтось вішав таблички з написом... „В душ для чоловіків”... Якщо лягти хотіло декілька чоловік, то ноги доводилося витягувати в окоп, створюючи перепону для проходящих, - так описує окопи один з французьких солдат. В таких умовах їм доводилося працювати: рити траншеї, будувати укріплення, тягати гармати. Іноді люди гинули навіть не побачивши противника в лице від артилерійських і кулеметних обстрілів. В таких умовах частими були психічні захворювання, з які не знали як лікувати. Попервах психічні розлади сприймали як трусіть і таких солдат розстрілювали.

Жахи окопного життя

„Скільки енергії потребує кожнодневне таке життя військ, наполовину під землею, в окопах, під дощем і снігом, в окопах. Зруйнованих гранатами і мінами, в схованках без чистого повітря і світла, в паралельних ровах, що завжди знаходяться під руйнівною дією снарядів, у бокових ходах, які раптово можуть бути відрізані ворожою артилерією, на висунутих вперед постах, де патруль кожну хвилину може бути заскочений насуваючоюся атакою ворога. Як можемо ми в тилу ще знати минути оманливого спокою, якщо там, на фронті. Такі ж самі люди, як ми, приречені на таке пекло?” – так у розпачі говорив президент Франції Р.Пуанкаре.

Але найбільше за артилерійський і кулеметний вогонь противника людей у траншеях турбували проблеми санітарії і погане харчування. Іноді місяцями солдати не бачили гарячої їжі. Єдиною їх розрадою була банка тушонки, і то попервах лише у англійських солдат. Взагалі у французькій армії було вкрай погано налагоджено постачання продовольства. Проблемою була і питна вода. Використання будь-яких джерел води призводило до поширення кишкових захворювань.

Траншеї залиті водою

Відсутність елементарних санітарних умов приводило до того, що солдати хворіли і швидко вкривалися вошами. Як згадував один з учасників війни: „Воші особливо не допікали тебе на холоді, коли стоїш на посту або йдеш в дозор. Але коли повертаєшся в землянку, коли починаєш зігріватися, саме тут вони починають вилазити з потаємних схованок лахміть нашого одягу... Вони не залишали нас у наших буднях ніколи... замучені до краю як фізично, так і морально, ми не могли стулити очей із-за вошів. Я сам бачив одну людину, яка плакала і на чому світ стояв сварила вошів і Того, хто їх створив”.

Під час затяжних боїв нічийна земля між позиціями противників перетворювалась у кладовище без могил і пам`ячників, на яких валялися тіла тисяч вбитих і поранених, яким не могли надати допомогу. Як писав англійський содат: „Наші траншеї йшли на відстані 500 ярдів (457 м) від їх (німецьких), і всю цю полосу покривали людські останки – тіла деяких вбитих пролежали там з 12 вересня, тоді ми простояли на наших позиціях до 13 жовтня. Можете в`явити собі сморід. Все місце перетворилося на розритий могильник, начинений гниючою мерзостю”. Схожі картини малює і німецький содат у своєму листі: „Тепер я знаю, чим є війна. Ми сидимо вже вісім днів в окопах, і тут дуже холодно. Вже десять днів ми не їли теплої їжі. Тільки галети з паштетом, бо польова кухня не може до нас доїхати. На пагорбі біля нас лежить багато вбитих. Із 240 чоловік ще 40 лежить там. Моїм єдиним бажанням є якнайшвидше завершення війни”.

Жертви позиційної війни

Не варто забувати, що убиті і важкопоранені були товаришами тих, що продовжували жити в окопах. Але ще гірше те, що вцілілим доводилося дивитися на те, як мільйони щурів, що наводнили поля боїв, добиралися і жадно рвали тіла тих, хто був так недавно близьким. „Тіло його майже розклалося. Мене ледь не вирвало...Щось таке в ньому ворушилося, щось дуже велике. Боже правий! Ми могли поховати його. Могли зарити... Але тут величезний чортів щур виліз з його передпліччя, такий величезний, він прогриз його...”.

Ще важче було пораненим, яким із-за обстрілів і затяжних боїв не могли надати кваліфіковану медичну допомогу. Від зараження і різних хвороб померло більше, ніж було вбито.

Такі страшні сцени стали у спогадах ветеранів тієї війни проявом земного Пекла. Подібного в анналах воєнної історії важко найти.

Позиційна війна стала головною ознакою Першої світової війни. Але війна не часто виграється, сидячі в обороні, та і, як повелося серед військових, вони намагалися атакувати. Але коли атаки, що йшли одна за одною не досягали результату, війна набувала репутації жахливої. А якщо ще додати жахи окопного існування, то слово „жах” не передає всього того, що являла собою Перша світова війна.

Тема ІІ

Облаштування повоєнного світу

§ 4. Паризька мирна конференція 1919 р.

1. Наміри головних держав-переможниць на конференції

Для підготовки мирних договорів із переможеними країнами було ухвалено рішення про скликання мирної конференції. Франція домоглася проведення її у своїй столиці.

18 січня 1919 р. Паризьку мирну конференцію відкрив прем’єр-міністр Франції Ж.Клемансо. У її роботі взяли участь представники 27 країн, але домінуючу роль відігравали Франція, Великобританія і США. На конференцію не було запрошено представників переможених країн і Росії, в якій точилася громадянська війна.

Основні питання на конференції вирішувалися на вузьких нарадах великих держав світу: спершу на "раді 9", а з березня 1919 р. — на "раді 4".

Премєр-міністр Франції Ж.Клемансо відкриває роботу Паризької мирної конференції

Обговорення мирних договорів із переможеними країнами виявило всі протиріччя між основними учасниками переговорів. Якими ж були плани і наміри великих держав?

Франція більше від інших великих держав постраждала у війні. Бойові дії велися на її території. Франція з кредитора перетворилась у боржника. А от головний боржник Франції — Росія анулювала всі свої зобов’язання. Найбільш популярним гаслом у країні було: "Німці за все заплатять!" Пре­м’єр-міністр Франції Жорж Клемансо був рішуче настроєний реалізувати це гасло і прагнув послабити Німеччину будь-якими засобами. Він казав: "У Європі 20 мільйонів зайвих німців". Отже, їх повинно було стати менше, принаймні, на прилеглих до Франції територіях. Для здійснення цих намірів остання сподівалася повернути собі Ельзас і Лотарингію, перешкодити об’єднанню Австрії та Німеччини, створити буферну німецьку державу на лівому березі річки Рейн, передати частину німецьких земель Бельгії, Данії, Польщі і т. д. Це було передбачено ще в таємному договорі між Францією та царською Росією. В цьому документі йшлося і про стягнення з переможеної Німеччини максимально можливих репарацій. Франція претендувала також на частину османської спадщини.

Пропозиції Франції зустріли протидію з боку Англії та США. Виходячи з традиційного принципу «європейської рівноваги», згідно якого морським державам вигідніше підтримувати рвновагу між суперниками на континенті, Англія і США заперечували надмірне ослаблення Німеччини і зміцнення Франції. Клемансо навіть сказав Ллойд-Джорджу: «На наступний день після перемир`я я знайшов у вашому лиці ворога Франції”. – “Ну, що ж, - відповів Ллойд-Джордж. – Хіба це не було завжди нашою традиційною політикою?”.

Ще одним мотивом, яким керувалися Англія і США стосовно Німеччини, було їх прагненням перетворити Німеччину у форпост боротьби проти більшовизму (комунізму).

Щоб Франція відмовилася від значного ослаблення Німеччини, Англія і США пообіцяли, в обмін на цю поступку, договори про взаємодопомогу на випадок німецької агресії.

Великобританія ще до початку мирної конференції досягла головної своєї мети у війні. Німецький флот перестав існувати. До того ж англійські домініони встановили контроль над німецькими колоніями, а сама Англія — над частиною Османської імперії. Завданням англійської делегації на чолі з прем’єр-міністром Д.Ллойд-Джорджем було закріпити вже досягнуте. Поряд із цим Англія виступила за повернення Франції Ельзасу і Лотарингії. А у визначенні кордонів післявоєнної Європи, на думку Ллойд-Джорджа, слід було виходити з принципу національності й самовизначення. Головна умова післявоєнного устрою — забезпечення миру через роззброєння і створення Ліги Націй як інструменту миру. Ллойд-Джордж, як і Клемансо, був досвідченим політиком і мав солідну опору в парламенті.

Але не все в Англії складалося оптимістично. Британська імперія втрачала колишню могутність: домініони домоглися більшої самостійності; довелося пообіцяти самоуправління Індії та Ірландії; зі світового кредитора Англія перетворилась у боржника; економіка була послаблена, фінанси й торгівля — дезорганізовані. Ліквідувавши загрозу своїй військово-морській могутності з боку Німеччини, Англія з занепокоєнням спосте­рігала за швидким зростанням могутності флоту США та Японії.

Свої міркування щодо післявоєнного устрою світу англійська делегація виклала в документі, що отримав назву "Послання з Камбре".

Д.Ллойд-Джордж (Англія), Ж.Клемансо (Франція), В.Вільсон (США), в їх руках була доля світу

Для США Перша світова війна означала кардинальну зміну її становища у світі. Із боржника США перетворились у кредитора. Економічна могутність за роки війни зросла (національне багатство у 1914 р. складало 192 млрд дол., а в 1920 р. — 489 млрд), країна створила могутню армію і флот. Але всередині країни точилася гостра дискусія стосовно мети американської зовнішньої політики між прихильниками ізоляціонізму і прибічниками активної зовнішньої політики (експансионістами). Ізоляціоністи дотримувалися заповіту першого президента США Дж.Вашингтона, який застерігав американців від втручання у справи Європи.

Події Першої світової війни — тотальна підводна війна, оголошена Німеччиною, яка порушувала принцип вільного судноплавства, загибель мирних американських громадян на потоплених цивільних кораблях — схилили громадську думку до участі США у війні та, відповідно, до рішучої зовнішньої політики.

Президент країни В.Вільсон уважав, що зміна ролі США у світі дає їм шанс стати рятувальниками світу і впровадити нові принципи міждержавних стосунків. Своє бачення цих принципів він висловив у "14 пунктах", оприлюднених 8 січня 1918 р. Вони передбачали:

1) відкриті мирні договори;

2) свободу судноплавства;

3) усунення економічних бар’єрів у торгівлі;

4) встановлення гарантій, що могли б забезпечити скорочення озброєнь;

5) справедливе врегулювання колоніальних питань;

6) визволення від німецької окупації російських територій, а також надання Росії безперешкодної можливості визначати її політичний розвиток і національну політику, вступ до "співтовариства вільних націй";

7) визволення і відновлення Бельгії;

8) повернення Франції Ельзасу й Лотарингії, відновлення окупованих районів Франції;

9) уточнення кордонів Італії згідно з національними ознаками;

10) надання автономії народам Австро-Угорщини;

11) визволення від німецької окупації території Румунії, Сербії та Чорногорії, надання Сербії виходу до моря;

12) сaмостійне існування турецьких та автономія інонаціональних частин Османської імперії;

13) створення польської держави;

14) утворення Ліги Націй.

Пропозиції Вільсона були близькими тим, хто хотів створити більш справедливий і демократичний порядок, який виключав би повторення світової війни. Але авторитет Вільсона всередині країни було сильно підірвано, коли більшовики оприлюднили таємні угоди країн Антанти, про існування яких Вільсон нічого не знав. З них випливало, що американські солдати воювали за корисливі інтереси європейських держав. Це відразу спричинило зміни в настроях американців, і на виборах до Конгресу 1918 р. республіканці, дотримуючись ізоляціоністського напряму зовнішньої політики, здобули перемогу. А це означало, що Конгрес не ратифікує жодного з мирних договорів, укладених президентом.

2. Підготовка мирного договору

Підготовка мирних договорів формально велася на основі "14 пунктів". З цього випливало, що таємні домовленості не повинні були братися до уваги, одначе вони постійно впливали на вироблення умов післявоєнного устрою світу.

Так, Італія, яку схилили взяти участь у війні на боці Антанти і обіцяли передати їй Південний Тіроль, усе східне узбережжя Адріатичного моря і частину Малої Азії, на конференції домагалася цих територій. Але її внесок у перемогу над Центральними державами було поціновано настільки низько, що претензії на ці території визнано безпідставними на тлі значно більшого внеску Сербії, якій і передали узбережжя Адріатики.

Румунія, своєю чергою, наполягала на передачі їй Тран­сільванії, Буковини, Банату з австро-угорської спадщини, обі­цяних їй 1916 р. До того ж вона окупувала Бессарабію. Тільки за активну участь у придушенні Угорської революції їй передали ці території.

Під час обговорення одного з питань конференції. Версаль, Дзеркальний зал

США передовсім були зацікавлені в реалізації принципу вільної торгівлі та мореплавства, а створення Ліги Націй Вільсон уважав інструментом ведення переговорів з інших питань.

Франція наполягала на послабленні Німеччини будь-якими засобами. Англія і США вважали, що надмірне послаблення Німеччини призведе до створення небезпечного вакууму в Європі. Англія розцінювала американську вимогу про вільну торгівлю як виклик своїй морській могутності.

Ці та інші проблеми і спричинили гостру боротьбу на конференції.

3. "Українське питання" на конференції

„Українське питання” на Паризькій мирній конференції не стояло окремим пунктом порядку денного, а виникало в процесі розгляду і визначення кордонів між країнами Східної Європи.

Загарбання Польщею Східної Галичини й Волині не дістало належної оцінки на Паризькій мирній конференції. Не ухваливши формального рішення, керівники Антанти і США фактично визначили долю цих західноукраїнських земель на користь Польщі. На тому, щоб передати їх під владу Польщі, особливо наполягали Франція і США. При цьому вони ігнорували виступи українських представників про природне право українського народу на самовизначення.

З більшим розумінням до вирішення українського питання на Паризькій мирній конференції поставились англійці. Це пов’язують, зокрема, з тим, що радником британського Міні­стерства закордонних справ у справах Галичини був Л.Намієр, родом з України.

25 червня 1919 р. Польща одержала повноваження на окупацію всієї Галичини та введення цивільної адміністрації на цій території. Умовою було забезпечення автономії Галичини, політичної, релігійної та особистої свободи населення.

Тактично гнучку дипломатичну лінію, щоб заволодіти Закарпаттям, проводили президент Чехо-Словаччини Т.Масарик і міністр закордонних справ Е.Бенеш. Свої дії вони узгоджували з західними державами і заручилися підтримкою закарпатської еміграції у США. У січні 1919 р. чеські війська зайняли Ужгород. 8 травня в Парижі було ухвалено рішення про передачу Карпатської України Чехо-Словаччині. У вересні 1919 р. воно ввійшло до Сен-Жерменського мирного договору.

У столиці Франції обговорювались також питання про долю Північної Буковини та Бессарабії. Їх було відторгнено на користь Румунії. Україна та радянська Росія не визнали законності цих рішень.

Таким чином обговорення „українського питання” на Паризькій мирній конференції виявило незацікавленість великих держав в існуванні незалежної української держави. Це було зумовлено декількома факторами: 1) Україна на конференції була представлена різними урядами, які не завжди координували свої дії; 2) Україна була „заражена” більшовизмом; 3) на українські землі претендували сусідні держави, зокрема, Польща, Румунія та Чехословаччина, які були союзниками країн Антанти; 4) країни Антанти не могли пробачити Україні підписання з державами Четвертного союзу Берестейського миру.

4. Умови Версальського миру

У квітні було завершено розроблення тексту договору з Німеччиною. Її делегацію викликали до Парижа для його вручення. Спроби німецьких дипломатів внести хоч якісь зміни до цього документа було відхилено, і 28 червня 1919 р. у Версалі підписано мир, який став основою післявоєнного врегулювання. У тексті договору за наполяганням Вільсона було вміщено Статут Ліги Націй (Також він був вміщений і в договори з союзниками Німеччини).

Під час церемонії підписання Версальського договору

За договором Франції поверталися її землі — Ельзас і Лотарингія, а також передавалися вугільні шахти Саару, одначе цей район на 15 років переходив під управління Ліги Націй. Німеччина передавала Польщі Познань, частину Верхньої Сілезії, райони Померанії та Східної Пруссії, яку відділяв від території Німеччини Польський (Данцизький) коридор, що відкривав Польщі вихід до Балтійського моря. Бельгія отримувала округи Ейпен, Мальмеді та Морене після плебісциту, Данія — північну частину Шлезвігу; Мемель (Клайпеда) переходив у відання держав-переможниць (1923 р. приєднаний до Литви), а Данциг (Гданськ) оголошувався вільним містом під захистом Ліги Націй.

За Версальським договором Німеччина втратила 1/7 її території, на якій проживала 1/12 її населення. Вона повністю позбавлялася колоній — їх поділили між державами-переможницями. Їй заборонялося тримати в армії більш як 100 тис. вояків, мати військово-повітряний і підводний флоти, ліквідовувався генеральний штаб, скасовувалася загальна військова повинність. Передбачалась 15-річна окупація військами Антанти лівого берега Рейну і демілітаризація 50-кілометрової ділянки на його правому березі.

Текст Версальського договору

За рішенням спеціальної комісії Німеччина мусила сплачувати репарації. Загальний їх обсяг було визначено на спе­ціальній конференції 1921 р. в розмірі 132 млрд золотих марок, з яких 52% мала отримати Франція, 22 — Великобританія і 10% — Італія.

5. Утворення Ліги Націй

Паризька мирна конференція прийняла вироблений спе­ціальною комісією Статут Ліги Націй, який став складовою Версальського та інших договорів з союзниками Німеччини.

Головним органом цієї міжнародної організації були щорічна Асамблея, до якої входили всі члени організації, і Рада Ліги, де були репрезентовані США, Великобританія, Франція, Японія, Італія, а також п’ять непостійних членів. Рішення з усіх питань мали виноситися одноголосно. Переможені у війні держави, а також радянська Росія, не входили до Ліги Націй. Метою Ліги проголошувалися розвиток співробітництва між народами і гарантія безпеки післявоєнного світу. Американський сенат, ознайомившись з умовами Версальского мирного договору і, відповідно, зі Статутом Ліги Націй, відхилив його, і США, будучи ініціатором створення цієї міжнародної організації, не увійшли до неї.

Прапор Ліги Націй

Генеральна Асамблея ЛН виконувала роль справжнього міжнародного парламенту і мала право виносити рішення з усіх міжнародних політичних питань, включно з заходами, спрямованими на збереження миру.

До ЛН належало управління двома територіями: Сааром і містом Данциг (Гданськ). Колоніальні володіння Німеччини та Османської імперії були передані за мандатом ЛН Великобританії та її домініонам, Франції, Бельгії та Японії.

Засідання Ліги Націй

Документи, матеріали

Ллойд-Джордж про Вільсона і Клемансо під час паризьких мирних договорів

"Клемансо слідкує за кожним її рухом, як старий сторожовий пес слідкує за незнайомим і незапрошеним собакою, який щойно потрапив у двір і вселяє серйозні сумніви щодо його справжніх намірів. Ніколи ще не було більшого контрасту — в інтелектуальному і в духовному аспектах — ніж між цими двома по-своєму чудовими людьми. Вільсон, з його високим, але вузьким чолом, великою і красивою головою, мрійливими й недовірливими очима був ідеалістом, трохи закоханим у себе. У Клемансо могутня голова і квадратне чоло, що свідчить про невмолиму логіку, потилиця зрізана так, що гуманні почуття були, мабуть, йому не відомі, насторожені очі звіра, який звик полювати і сам був об’єктом полювання впродовж усього свого життя. Ідеаліст Вільсон потішав Клемансо доти, доки цей ідеаліст не почав вимагати, аби його мрії було втілено в договорі, що його він, Клемансо, мусив підписати… Він увесь перетворювався на зір і слух, побоюючись, що Вільсон якою-небудь фразою схилить конференцію прийняти пропозицію, яка, на думку Франції, послабила б договір. Якщо бувало, що Вільсон уже завершив свою промову і не завдав цього разу помітної шкоди, суворе обличчя на деякий час м’якшало; проявлялося це глибоким зітханням полегшення. Але якщо президент злітав у блакитну вись, як це не раз із ним траплялося, і втрачав зв’язок із дійсністю, Клемансо здивовано розкривав свої великі очі та дивився на мене, неначе кажучи: "Ну ось, знову понесло!.."