Історія науки міжнародного приватного права.

Головними чинниками виникнення такої галузі як міжнародне приватне право були інтенсивні комерційні та цивільні відносини між населенням країн та територіальних одиниць, кожна з яких мала власне, відмінне від інших, приватне право. Як зазначав видатний радянський фахівець в галузі МПП Л.А. Лунц: «При одноманітному цивільному праві таких держав чи областей немає колізійних питань; за відсутності достатньо розвинутого торгового обміну немає підстав ні для розвитку доктрин про права іноземців, ні для виникнення колізійних вчень»[9]. Отже лише за наявності двох зазначених умов існували підстави для виникнення проблем міжнародного приватного права.

Довгий час вважалося, що в античні часи не могло бути МПП, оскільки тодішні цивілізації не визнавали прав за іноземцями: «війна та рабство іноземцям – ось лозунг давнього теократичного світу»[10]. Але сьогодні усе більше дослідників схиляються до думки, що «МПП настільки ж давній феномен соціальної дійсності, як і міжнародна торгівля, оскільки важко уявити міжнародну торгівлю без правил, що її відповідно регулюють (навіть у вигляді звичаїв, що стихійно сформувалися, та принципів природного права»[11]. Дійсно, зародки норм подібних до норм МПП можна знайти і давньоєгипетських текстах, де передбачалося право іноземців обирати суддів своєї національності; і в Старому Завіті, де вказано яка частина Закону Мойсея застосовується до іноземців, а яка – ні; і в правових актах Давньої Греції, де була створена особлива система юрисдикції для іноземців.

В давньоримському праві суб’єктом права визнавався лише громадянин Риму (civis romanus), іноземець вважався ворогом (hostis), на якого не поширювалася захист законодавства. Але із розвитком торговельних відносин з іншими народами змінилися погляди римлян на іноземців, їх стали називати перегрінами (peregrinus)[12] і підпорядкували юрисдикції особливого претора (praetor peregrinus), який приймав рішення у справах за участю іноземців з урахуванням законів іноземних країн, що мали відношення до справи, а також принципів розумності та справедливості. Таким чином у Римі виникло дві галузі матеріального цивільного права: jus civile, яке виключно регулювало відносини, що викали між римськими громадянами, та jus gentium, яке застосовувалося до правовідносин за участю іноземців. У працях багатьох науковців висловлена думка про те, що jus gentium можна визнати своєрідним МПП Давнього Риму, як універсальне право, що матеріально-правовими засобами регулювало поведінку представників будь-яких народів[13].

Але справжній початок міжнародного приватного права як науки та галузі права пов’язаний із XIIІ століттям, коли науковці середньовіччя звернулися до вивчення та коментування Кодексу Юстиніана (Corpus Juris Civilis).

У час феодальної роздрібненості країн Західної Європи між окремими самоврядними містами та провінціями велася жвава торгівля. У Північній та Середній Італії такі міста як Піза, Генуя, Болонья мали розвинуту систему своїх законів (статутів) в результаті чого неминуче виникали колізії, розв’язати які намагалися за допомогою римського права, що вважалося серед італійських правників «писаним розумом» та ідеалом права. Класичним зразком подібного розв’язання колізії є відома глоса[14] Аккурсія[15], де правник дає відповідь на питання: чи можна судити громадянина Болоньї за статутами Модени? Коментуючи Кодекс Юстиніана, Аккурсій зазначив: «Відповідно до думки імператорів, закон обов’язковий для тих народів, якими вони правлять; отже для тих, хто знаходиться поза межами їхньої влади, закон не обов’язковий. Тому й болонський громадянин не може підлягати дії моденського статуту». Ця глоса вважається прообразом першої колізійної норми та початком науки колізійного права.

Найбільший вплив на розвиток науки МПП періоду середньовіччя справили італійські дослідники права Бартол[16] та його ученик Бальд [17], що належали до школи постглосаторів. В працях цих науковців уперше були розглянуті та проаналізовані колізії права різних країн та державоподібних утворень щодо форми договору, дії статутів в галузі спадкування за законом та заповітом, шлюбно-сімейних відносин тощо.

Вчення постгласаторів стали відправним пунктом для дослідження колізійної проблематики французькими юристами XVI століття. У той час окремі міста (Париж, Бордо) та провінції (Бургундія, Нормандія, Бретань) мали власні звичаї - кутюми[18], розвиток цивільного обігу зумовлював численні колізії між ними. У цих історичних обставинах почала формуватися французька наука колізійного права. Найвидатнішим представником французького правознавства того часу був Шарль Дюмулен[19], головним досягненням якого в теорії МПП є концепція свободи (або автономії) волі сторін при укладанні договорів. До появи зазначеної концепції договори регулювалися законом країни місця укладання. Аналізуючи практику укладання договорів між фізичними особами різних держав й враховуючи принципи справедливості та розумності, Шарль Дюмулен довів примат автономії волі сторін у даних відносинах над приписами звичаїв та статутів. Сьогодні інститут автономії волі сторін закріплений в міжнародних угодах та національному законодавстві з міжнародного приватного права майже усіх країн.

Досліджуючи колізійні питання, французькі науковці остаточно сформулювали так звану «теорію статутів», згідно якої одні закони чи звичаї (статути) діють лише на території тієї держави, де вони були видані, інші ж мають екстериторіальну дію, тобто є чинними і поза межами своєї держави. До першої групи належать статути, що стосуються майна – вони реальні і не мають сили за кордоном, до другої групи належать ті, що стосуються статусу осіб, вони є особистими і супроводжують особу на території будь-якої країни.

Теорія статутів була розвинута в працях багатьох дослідників того часу, а також отримала продовження в науці колізійного права Німеччини та Голландії.

В Німеччині проти теорії статутів виступив К. Ф. Вехтер, який пропонував в колізійних питаннях завжди виходити з вимог національного права, а при виборі права надавати перевагу закону країни суду, де розглядається справа. Його вважають засновником націоналістичного напрямку в МПП.

На відміну від Вехтера, видатний німецький науковець Ф. К. фон Савіньї[20] розвивав колізійне вчення, виходячи з ідеї так званої «міжнародно-правової спільноти», вважаючи, що у випадку виникнення колізійної проблеми необхідно досліджувати природу даних правовідносини і відшукати той національний правопорядок, з яким вони мають основоположний зв'язок. Тобто Савіньї виходить не з роздільності територіальних законів, а із створення ними міжнародно-правової спільності. Ідеї Савіньї істотним чином вплинули на розвиток законодавства з міжнародного приватного права, зокрема стали теоретичним підґрунтям для уніфікації колізійних норм європейських країн на початку ХХ століття.

У подальшому розвиток науки МПП відбувався більш відособлено в межах окремих країн. Так, були створені національні школи: голландська (Т. АссерОшибка! Закладка не определена.), італійська (Манчіні, Анцилотті), бельгійська (Броше, Лоран), англо-американська (Сторі, Дайсі, Чешир, Норт) та інші.

Щодо англо-американської доктрини МПП, слід зазначити, що вона значно відрізняється від панівних концепцій у континентальній науці і потребує окремої уваги.

До середини XVIII століття суди Англії не стикалися з колізійними проблемами, адже комерційні спори з іноземними купцями розглядалися спеціальними судами, які застосовували міжнародне торгове право (lex mercatoria), а у межах країни вже в ХІІІ столітті був завершений процес формування загального права. Коли виникали колізії у справах з іноземцями судді оголошували себе некомпетентними розглядати таку справу, або застосовували право Англії.

Колізійна доктрина Англії у першій половині ХІХ століття була запозичена у США, оскільки США – федеративна держава, де кожен штат є самостійним у приватноправовій сфері, отже перед американськими судами постійно виникали колізійні питання, що зумовило необхідність запровадження колізійних норм, які б були підставою для розв’язання міжштатних та міжнародних колізій.

Засновником американської доктрини міжнародного приватного права був суддя Верховного Суду США Джозеф Сторі[21], який у 1834 році опублікував своє фундаментальне дослідження «Коментар конфліктного права», у подальшому доктрину Д.Сторі розвивали та вдосконалювали такі науковці як Дайсі (Великобританія) та Біль (США).

Відправним положенням англо-американської доктрини є висновок про те, що держава взагалі застосовує лише власне право, але може визнати суб’єктивні права, засновані на іноземному законодавстві (так звані «набуті права , англ. - vested law). Суб’єктивні права, набуті на підставі іноземного закону, розглядаються англійськими та американськими судами як важливі фактичні обставини, тобто іноземне законодавства розглядається не як право, а як фактична обставина, що підлягає доказуванню.

Значно звужує сферу визнання «набутих прав» широка концепція цивільно-процесуальних відносин, як характерна для країн загального права. Наприклад, правові інститути, що в континентальному праві безумовно вважаються матеріально-правовими (позовна давність, розподіл обов’язків в процесі доказування, обрахування збитків тощо) в загальному праві відносяться до цивільно-процесуальних. Оскільки суди при відправленні правосуддя керуються лише національним процесуальним законодавством, ціла низка питань виключається із сфери дії іноземних законів.

Отже для англо-американської доктрини МПП основним принципом є територіальність та примат національного законодавства.

Праці видатних європейських науковців середньовіччя та новітнього часу були предметом дослідження російських та українських правознавців і склали фундамент вітчизняної науки міжнародного приватного права[22]., Сьогодні над проблемами МПП в Україні плідно працюють О.О. Мережко, А.С. Довгерт, В.І. Кисіль та багато інших дослідників.