Міжнародні договори в галузі міжнародного приватного права.

Відповідно до Конституції України (ст. 9) чинні міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких дана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Закон України від 9 червня 2004 року «Про міжнародні договори України»[27] визначає міжнародний договір України як укладений у письмовій формі з іноземною державою або іншим суб’єктом міжнародного права, який регулюється міжнародним правом, належно від того, міститься договір в одному чи декількох пов’язаних між собою документах, і незалежно від його конкретного найменування (договір, угода, конвенція, пакт, протокол тощо).

При використанні міжнародного договору слід визначити, чи можна застосовувати цей саме договір до відносин, які належать врегулювати? Іншими словами, чи є Україна учасницею цього договору; чи є він чинним щодо конкретних учасників даних відносин?

Слід мати на увазі, що навіть міжнародний договір, в якому Україна не бере участі, може в деяких випадках застосовуватися українським судом для врегулювання відносин (як частина національного права іноземної держави – учасника договору), якщо до цього права відсилає вітчизняна колізійна норма або воно було обране самими учасниками.

Більшість норм міжнародних договорів застосовують до відносин внаслідок трансформації, тобто перетворення їх у норми внутрішньодержавного права. Способи здійснення трансформації передбачаються національним законодавством держав. Для України – це підписання, ратифікація, затвердження, прийняття, приєднання до договору. Надання згоди України на обов’язковість для неї міжнародного договору може здійснюватися й іншим шляхом, про який домовилися сторони.

Міжнародні договори набирають чинності для України після надання нею згоди на обов’язковість міжнародного договору відповідно до Закону «Про міжнародні договори України» в порядку та строки, передбачені договором або в інший узгоджений сторонами спосіб.

Слід також враховувати, що для міжнародних договорів не характерно набрання чинності з моменту підписання. Після підписання договору зазвичай проходить досить довгий час, протягом якого виконуються процедури, необхідні для того, щоб він набрав чинності.

Порядок набрання чинності зазначається в самому договорі (в його прикінцевих положеннях). Договір може набирати чинності: а) після завершення процесу обміну ратифікаційними грамотами між учасниками; б) після здачі певної кількості ратифікаційних грамот державі-депозитарію[28]; в) по закінченню певного терміну після обміну ратифікаційними документами або здачі ратифікаційних грамот державі-депозитарію; г) в строк, зазначений в самому договорі; д) з моменту підписання[29] (якщо договір не потребує ратифікації) і т.п.

Таким чином, міжнародний договір, підписаний і ратифікований Україною, може не мати чинності. В міжнародному приватному праві часто є важливим не тільки факт участі України у міжнародному договорі, але й факт набрання ним чинності для іншої держави (наприклад, держави, до якої належить іноземний учасник відносин).

При застосуванні міжнародних договорів слід враховувати також застереження, зроблені різними державами-учасниками, оскільки вони можуть суттєво змінювати зміст договору. Так, ст. 11 Віденської конвенції про договори міжнародної купівлі-продажу товарів 1980 р. передбачає можливість укладання договорів в усній формі, однак Україна зробила застереження відповідно до ст.ст. 12 та 96 Конвенції про незастосування усної форми договору у тих випадках, коли хоч би одна із сторін має своє комерційне підприємство в Україні.

Норми, що містяться у міжнародному договорі, зберігають автономне положення у національному праві. В Законі України «Про міжнародні договори України» та й у багатьох інших передбачається: якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлені інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору. Аналогічне правило є і в Законі України «Про міжнародне приватне право»[30] (ст.3), за яким норма міжнародного договору України має примат над будь-якою нормою, що міститься в цьому законі. При цьому, слід зазначити, що законодавець мав на увазі норми міжнародних договорів України, що не потребують деталізації у внутрішньому законодавстві і спеціально призначені для регулювання приватних міжнародних відносин.

Автономність також означає, що, по-перше, норми не можна самовільно, без згоди інших держав-учасників договору змінювати і, по-друге, їх тлумачення має здійснюватися одноманітно.

Міжнародні договори України можна класифікувати за різними критеріями, зокрема:

1) за кількістю учасників:

а) двосторонні (про правову допомогу; консульські конвенції; про торгово-економічне співробітництво; про міжнародні перевезення (транспорт); про захист інвестицій; про усунення подвійного оподаткування та ін.

б) багатосторонні (універсальні (відкриті для усіх держав), наприклад: Віденська конвенція про договори міжнародної купівлі-продажу товарів 1980 року; Всесвітня конвенція про авторське право 1952 року; Конвенція про визнання і виконання іноземних арбітражних рішень 1958 року; Конвенція з питань цивільного процесу 1954 року та багато ін.);

в) регіональні (відкриті для держав окремого регіону або економічної групи), наприклад: Угода країн СНД про порядок вирішення спорів, пов’язаних із здійсненням господарської діяльності 1992 року; про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах з участю держав СНД 1993 року та ін.;

2) по суб’єкту їх укладання:

а) укладені УРСР як однією з республік СРСР;

б) укладені СРСР і чинні для УРСР на основі правонаступництва;

в) укладені Україною як самостійною державою.

Чинність міжнародних договорів, укладених УРСР і СРСР, закріплено у Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року і Законом України «Про правонаступництво України»[31]. Наша країна підтвердила свої зобов’язання за міжнародними договорами, укладеними УРСР до проголошення незалежності України, а також наступництво прав та обов’язків за міжнародними угодами СРСР, які не суперечать Конституції України та інтересам держави.

Україною як самостійною державою міжнародні договори укладаються:

Президентом України або за його дорученням - від імені України;

Кабінетом Міністрів України або за його дорученням – від імені уряду України;

міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади, державними органами - від імені міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, державних органів.

Від імені України укладаються такі міжнародні договори:

а) політичні, мирні, територіальні і такі, що стосуються державних кордонів, розмежування виключної (морської) економічної зони і континентального шельфу України;

б) що стосуються прав, свобод, та обов’язків людини і громадянина;

в) про участь України в міжнародних союзах та інших міжнародних об’єднаннях (організаціях), системах колективної безпеки;

г) про військову допомогу та направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав чи допуску підрозділів збройних сил іноземних держав на територію України, умови їх тимчасового перебування, включаючи термін виведення, фінансово-економічні, екологічні та інші наслідки і компенсації;

д) про використання території та природних ресурсів України;

е) яким за згодою сторін надається міжнародний характер:

Від імені уряду укладаються міжнародні договори з економічних, торговельних, науково-технічних, гуманітарних та інших питань, віднесених до ведення Кабінету Міністрів.

Міжнародні договори України, які не потребують ратифікації, якщо такі договори передбачають вимогу щодо їх затвердження або встановлюють інші правила, ніж ті, що містяться в актах Президента або Кабінету Міністрів України, підлягають затвердженню. Затвердження здійснюється Президентом України у формі указу щодо міжнародних договорів, які укладаються:

а) від імені України;

б) від імені Уряду України, якщо такі договори встановлюють інші правила, ніж ті, що містяться в актах Президента України.

Інші міжнародні договори, що укладаються від імені Уряду України, а також міжвідомчі договори, якщо такі договори встановлюють інші правила, ніж ті, що містяться в актах Кабінету Міністрів України, затверджуються Кабінетом Міністрів у формі постанов.