Кваліфікація колізійної норми. Конфлікт кваліфікації.

Особливості тлумачення колізійних норм пояснюються вирішенням колізійної проблеми, тобто визначенням застосовного права (вибір компетентного правопорядку). У цьому і полягає мета «первинної» кваліфікації колізійної норми. Безпосередньо з процесом вибору права пов'язані проблеми кваліфікації, зворотного відсилання (у тому числі відсилання до права третьої країни), обхід закону і т. ін. «Вторинна» кваліфікація передбачає застосування норм обраного правопорядку і безпосередньо пов'язана з тлумаченням норм іноземного права, з встановленням їх змісту, а також з обмеженням застосування іноземного права тощо.

Правова кваліфікація спрямована на визначення права, що підлягає застосуванню до правовідносин з іноземним елементом, а для цього, перш за все, необхідно з’ясувати правову природу відносин, які підлягають врегулюванню за участю іноземного елементу. В ст. 7 Закону України «Про міжнародне приватне право» передбачена процедура правової кваліфікації, де зазначається, що при визначені права яке підлягає застосуванню, суд повинен тлумачити норми і поняття відповідно до права України, а якщо юридичні поняття невідомі праву країни суду чи відомі під іншою назвою або з іншим змістом і не можуть бути визначені шляхом тлумачення за правом країни суду, то при їх правовій кваліфікації може також враховуватись право іноземної країни. Таким чином правова кваліфікація може проводитися, по-перше, за законом суду і, по-друге, за іноземним законом.

Віддаючи перевагу правової кваліфікації юридичних категорій за вітчизняним законом законодавець перш за все виходив з того, що тільки кваліфікація за законом суду в змозі забезпечити єдність розуміння колізійної норми і правозастосовний результат в рамках однієї держави, крім того не можна кваліфікувати відносини за іншим правом, оскільки питання про вибір цього права до застосування колізійної норми ще не вирішено. Тобто обсяг колізійної норми завжди формується за допомогою матеріальних категорій вітчизняного права, тому юридичну оцінку фактичним обставинам і необхідно давати згідно з ними. Але суд не повинен обмежуватися виключно термінами та правовими категоріями внутрішнього права, тем більш коли мова йде про поняття, які не відомі праву України. В таких випадках суд повинен враховувати існуючи норми та принципи іноземних правових систем.

Взагалі правова кваліфікація здійснюється автоматично без будь-яких труднощів, однак іноді можуть виникати складні випадки, коли зовсім непросто визнати під яку ж правову категорію слід підвести відповідні правовідносини. І тому при визначені права, що підлягає застосуванню до правовідносин з іноземним елементом виникає проблема «конфлікту кваліфікації».

Ця проблема була виявлена наприкінці Х1Х ст. німецьким юристом Ф.Каном та французьким юристом Е.Бартеном. Ф.Кан назвав цю проблему «прихованою колізією», а Е.Бартен – «конфліктом кваліфікації». Обидва автори досліджували таке явище самостійно, тобто незалежно один від одного і дійшли до висновку, що колізійні норми різних держав, використовуючи ідентичні терміни щодо визначення одних і тих самих правовідносин можуть містити «приховану колізію» в наслідок чого виникає проблема «конфлікту кваліфікації». Проблема кваліфікації підлягає розгляду у двох основних напрямках: кваліфікація понять обсягу колізійної норми (до них належать «форма заповіту», «форма правочинів», «позовна давність» і т. ін.) та кваліфікація понять, які складають її прив'язку (такі юридичні поняття, як «місце укладання угоди», «закон місця вчинення правопорушення» і т.д.). Таким чином, кваліфікація понять колізійної норми ускладнюється «конфліктом кваліфікацій», що виникає унаслідок відмінностей у визначенні тих самих понять різними правовими системами. Тобто, юридичні поняття, з яких складаються обсяг і прив'язка колізійних норм різних держав, можуть за формою збігатися, але мати різний зміст. Прикладом кваліфікації понять прив'язки колізійної норми можуть бути угоди у сфері зовнішньої торгівлі. Так, зовнішньоторговельна угода купівлі-продажу вчинена шляхом оферти, що надіслана з Парижу на адресу британської фірми до Лондону, а акцепт британської фірми надісланий з Лондону до Парижу. З точки зору французького права, правочин завершений в момент отримання акцепту в Парижі, який за французьким правом і є місцем укладання даного договору; з точки зору англійського права, угода завершена в момент відправлення акцепту з Лондона, отже, у даному випадку місцем укладання договору, з точки зору цього права, буде Лондон. Таким чином, французький суд може прийняти кваліфікацію поняття «місце укладання договору» за французьким правом, а англійський – за англійським правом[60].

Наявність однакових колізійних норм у праві різних держав не гарантує однаковий вибір права. Він буде залежати від того, за правовими поняттями якої держави буде тлумачитися колізійна норма на предмет співвідношення її з фактичними обставинами. Ілюстрацією цієї проблеми слугує наступний приклад, який відноситься до кваліфікації понять обсягу колізійної норми і сьогодні вже є класичним.

Російська громадянка, проживаючи в Росії, оформила заповіт. Пізніше, перебуваючи в Англії, вона одружилася з англійцем і прожила в Англії всі останні роки. Після її смерті чоловік претендував на майно своєї померлої дружини, яке знаходилось у Росії. Російська нотаріальна контора відмовила йому у видачі свідоцтва на спадкування, посилаючись на наявність заповіту, відповідно до якого все майно померлої російської громадянки переходило до сина від першого шлюбу. Тоді чоловік звернувся до російського суду з позовом про визнання свого права на спадкування, обґрунтовуючи його тим, що за англійським правом наступний шлюб скасовує попередній заповіт, зроблений особою, що вступила в шлюб. Отже, суд повинен вибрати право, що підлягає застосуванню (російське чи англійське) і визначити дійсність заповіту. Дійсність заповіту оскаржена фактом вступу заповідача в шлюб, тобто фактичні обставини містять у собі і спадкові, і сімейні відносини. Яку колізійну норму застосовувати: норму, що передбачає вибір права за спадковими відносинами чи за сімейними? Перш ніж відповісти на це питання, необхідно дати юридичну оцінку даним фактичним обставинам, тобто дати їм юридичну кваліфікацію, а саме визначити: належить можливість скасування заповіту взяттям шлюбу до спадкового права або до сімейного. Але дати «юридичну оцінку» чи дати «юридичну кваліфікацію» можна, як вказувалось вище, тільки на підставі права. І тут неминуче виникає питання, за правом якої держави таку кваліфікацію слід дати? Російське сімейне та цивільне право не знає скасування заповіту фактом взяття шлюбу. Якщо кваліфікувати дані фактичні обставини за російським правом, то вони можуть бути віднесені тільки до спадкового права, а отже, для вибору права потрібно застосувати колізійну норму за спадковими відносинами.

Згідно п. 2 ст. 1224 ЦК РФ («здатність особи до складання і скасування заповіту... визначається за правом країни, де заповідач мав місце проживання в момент складання заповіту чи акту») буде застосоване російське право, відповідно до якого заповіт дійсний і чоловік за другим шлюбом не має права на спірне майно. Якщо кваліфікувати ті ж фактичні обставини за англійським правом, то спадкування за заповітом належить до наслідків взяття шлюбу, тобто до сімейних правовідносин. Тому для вибору права, що регулює спірне відношення, російський суд повинен звернутися до колізійних норм сімейного права. У відповідності із п. 1 ст. 161 СК РФ взаємини між подружжям визначаються правом держави, на території якої подружжя має спільне місце проживання. Компетентним є англійське право, за яким заповіт є недійсним[61].

Отже, для того, щоб застосувати колізійну норму і вибрати право, яке підлягає застосуванню, необхідно кваліфікувати колізійну норму на предмет з'ясування змісту юридичних понять, з яких вона складається, і її співвідношення з фактичними обставинами, до яких вона повинна бути застосована.

Світовій практиці також відома і правова кваліфікація за принципом «автономної кваліфікації». В літературі міжнародного приватного права була висунута теорія «автономної кваліфікації», яка полягає в спробі тлумачити юридичні поняття автономно, тобто незалежно від матеріального права даної країни. Однак сформулювати загальні для права різних країн поняття – це завдання порівняльного правознавства і є більш складним процесом тому, що стосується глибинних засад права різних держав.

Таким чином існує три можливих варіанти вирішення конфлікту кваліфікацій, а саме:

1. Кваліфікація за законом суду (lege fori).

2. Кваліфікація за тим правопорядком, до якого відсилає колізійна норма (lege causae).

3. Кваліфікація за принципом «автономної кваліфікації».