КАТЕГОРИИ:
АстрономияБиологияГеографияДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника
Особливості правового регулювання відносин власності в МПП.
Теза, про те, що інститут права власності займає центральне місце в будь-якій галузі національного права, звучить практично в усіх посібниках з економ теорії та цивільного права. Саме право власності в теорії розглядається із двох сторін: суб’єктивної й об’єктивної. Об’єктивний аспект права власності припускає існування системи правових норм, які визначають межі можливих дій по володінню, користуванню й розпорядженню речами, які не виключені з цивільного обігу. Суб’єктивний аспект права власності припускає наявність юридичної можливості по володінню, користуванню, розпорядженню майном за своїм розсудом в межах, встановлених законом.Проблеми власності в сучасних міжнародних відносинах різноманітні. Здебільшого питання права власності в міжнародному приватному праві зводиться винятково до викладення колізійних питань.Інститут „власності” встановлює приналежність певного майна особі, закріплює його повноваження по володінню, користуванню й розпорядженню цим майном, передбачає способи захисту законних прав і інтересів власника.Разом з тим у законодавстві іноземних країни можна зустріти й інший зміст категорії права власності. Так, на відміну від класичної „тріади” М.М.Сперанського (володіння, користування і розпорядження) яка відома як законодавству України (ст. 317 ЦК України) так і іноземним країнам (ст.1305 ЦК Португалії[166]), деякі правопорядки додають до зазначених правомочностей, ще й право віндикації [167](ст. 923 ЦК Перу[168]), або взагалі наділяють власника лише правом користування та розпорядження (ст. 544 ЦК Франції[169], ст.618 ЦК Еквадору[170], ст.2 Закону Ізраїлю „Про нерухоме майно”1969р. та ст.2 Закону Ізраїлю „Про рухоме майно” 1971р.[171]), чи тільки правом розпоряджатися річчю за своїм розсудом (§903 Германського цивільного уложення[172]). Англо-американська система права не тільки не знає законодавчого визначення права власності, а й виділяє більше десятка різних правомочностей, якими може бути наділена особа, причому одночасно в різних поєднаннях[173].Таким чином, розмаїття підходів правових систем не тільки щодо змісту цього інституту, а й до його наявності в них створює певні проблеми у відносинах, ускладнених іноземним елементом.Більш того, в законодавстві багатьох країн, у тому числі і в сучасному законодавстві України, проводиться розмежування між, правом на нерухоме та рухоме майно (ст. 181 ЦК України)[174]. Під нерухомістю прийнято розуміти земельні ділянки, а також об’єкти, що розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Разом з цим категорія нерухомих речей не є однаковою за своїм змістом у різних правопорядках. Так, за різними критеріями, до категорії нерухомих речей деякі правові системи відносять знаряддя та інструменти для землеробства або розробки надр, рослини, тварини які використовуються для обробки землі, або утримуються в крільчатниках, пташниках, ставках, вуликах і інших подібних спорудженнях (ст. ст. 522-524 ЦК Франції[175], ст.ст. 605-608 ЦК Еквадору[176]), а також державні кредитні зобов’язання та право на відкриту спадщину (ст.44 ЦК Бразилії[177]). Крім того, правовий режим нерухомої речі може бути поширений законом і на рухомі речі, а саме на повітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання, космічні об’єкти, а також інші речі, права на які підлягають державній реєстрації. Всі інші речі, які можна вільно переміщувати у просторі, в т.ч. гроші й цінні папери, вважаються рухомими речами.Крім вищезазначеного поділу речей на рухомі і нерухомі, за сучасним уявленням їх можна класифікувати на: подільні і неподільні; споживні (цивільне законодавство Колумбії відносить гроші до споживних речей, оскільки вони „зникають для того, хто їх використовує”[178]) та непоживні; речі, які визначені індивідуальними або родовими ознаками; складні та прості речі. Деякі правопорядки передбачають ще й поділ речей на тілесні та безтілесні (ст. 602 ЦК Еквадору[179], ст. 653 ЦК Колумбии[180]).В залежності від суб’єкта права власності можна провести таку класифікацію: державна власність, комунальна та приватна власність. Для федеративних утворень державна власність може поділяться на федеральну та власність суб’єктів федерації. Як правило, правові системи передбачають різні підстави набуття та припинення права власності. Такий перелік може бути вичерпним, а може бути необмеженим та містити лише основні або загальновідомі та загальновживані. Так до первісних способів виникнення права власності, як правило, відносять: створення (виготовлення) нової речи; набуття права власності на підставі угоди (купівля-продаж, міна, дарування та ін.); набуття права власності на безхазяйну чи загублену річ, на скарб або за набувальною давністю. Підстави припинення права власності можуть як залежати (відчуження або відмова) так і не залежати від волі власника (припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі; викуп пам’яток історії та культури; викуп земельної ділянки у зв’язку із суспільною необхідністю; викуп нерухомого майна у зв’язку з викупом земельної ділянки, на якій воно розміщене; звернення стягнення на майно за зобов’язаннями власника; реквізиція; конфіскація; припинення юридичної особи чи смерть власника (ст. 346 ЦК України). Цей перелік також є неповним і іноземним правовим системам відомі й інші підстави припинення права власності: втрата майна, abandono – припинення права власності у зв’язку з залишення майна без наміру здійснювати володіння (ст. 922 ЦК Перу[181]), націоналізація, експропріація та ін.Законодавство України крім права власності передбачає і деякі інші речові права на майно, такі як: право володіння чужим майном (ст.ст. 397-400 ЦК України), (сервітут) право користування чужим майном (ст.ст. 401-406 ЦК України), (емфітевзис) право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (ст.ст. 407-412 ЦК України), (суперфіцій) право користування чужою земельною ділянкою для забудови і деякі інші. Іноземні правові системи також містять положення щодо правової регламентації інших речових права крім права власності. Деякі з них також відомі і національній правовій системі. Так, російське законодавство[182], крім сервітутів (ст.ст. 274, 277 ЦК РФ) та права господарського відання (ст. 294 ЦК РФ) і оперативного управління майном (ст. 296 ЦК РФ), до інших речових прав, поряд із правом власності, відносить: право довічного наслідуваного володіння земельною ділянкою (стаття 265 ЦК РФ), право постійного (безстрокового) користування земельною ділянкою (стаття 268 ЦК РФ) та право користування приміщенням членами родини власника, які проживають у належному йому житловому приміщенні (ст. 292 ЦК РФ). Цивільні кодекси Азербайджанської Республіки[183], Латвійської Республіки[184], Республіки Вірменія[185], Республіки Казахстан[186], Туркменістану[187], Франції[188], Перу[189] та інших країн містять положення про права осіб, що не є власниками (майнові права), до яких, зокрема, відносяться різні види сервітутів, узуфрукт, квазі-узуфрукт, антихрез, суперфіцій, право землекористування, право господарського відання та оперативного управління, спадкоємне право на будівлю, заставу, іпотеку та й ін. Всі ці права носять абсолютний характер, тобто виникають, як правило, незалежно від волі інших осіб, мають перевагу перед відносними правами та захищаються законом проти всіх, навіть проти власника, за допомогою віндикаційного чи негаторного позову.Враховуючи оборотоздатність речей їх можна поділити на речі, які можуть знаходитись у вільному обігу (можуть вільно відчужуватися або переходити від однієї особи до іншої в порядку правонаступництва чи спадкування або іншим чином), вилучені з обігу (перебування таких речей у цивільному обороті не допускається і їх перелік має біти прямо встановлений законом) або обмежені в обігу (ці речі можуть належати лише певним учасникам або перебування у цивільному обігу на підставі спеціального дозволу) (ст. 178 ЦК України[190], ст. 129 ЦК РФ[191], ст. 747-749 Федерального ЦК Мексиканських Сполучених Штатів[192]).
§2. Колізійні питання права власності. Виникнення та припинення права власності та інших речових прав.
Історично сформованим для вирішення більшості колізійних питань речового статуту в міжнародному приватному праві є використання колізійного принципу lex reі sіtae (закон місцезнаходження речі). Саме відповідно до нього визначаються, зокрема, коло й зміст речових прав, умови їхнього виникнення, зміни, момент переходу та припинення, суб’єктний склад власників і інших осіб та об’єм їхніх прав (наприклад, дієздатність[193]), охорона права власності і т.п.Практично в усіх країнах світу колізійна формула lex reі sіtae є основною при вирішені питань щодо прав і обов’язків на нерухоме майно. Відповідно до цього ж принципу в правопорядках і вирішується проблема кваліфікації, яка виникає при визначені майна до категорії рухомого і нерухомого. Як вже вище було зазначено в попередньому розділі, поділ майна на рухоме та нерухоме здебільшого ґрунтується на національних правових традиціях і тому відрізняється у законодавствах світу. Стаття 40 Закону України „Про міжнародне приватне право” закріплює правило про те, що до права власності та інші речові права на нерухомі речі, а також до об’єктів на які може бути застосовано цей режим (повітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання, космічні об’єкти), а саме підлягають державній реєстрації, застосовується право країни, де це майно зареєстроване. Це пов’язано з особливим характером цих нерухомих речей та значимістю їх для краї, що зумовлює встановленню спеціальних вимог щодо форм та порядку укладання угод з ними. Так, наприклад відповідно до вимог ст. 182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Відносини, пов’язані з державною реєстрацією речових прав на нерухоме майно викладені в Закон України „Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень” від 01.07.2004 року №1952-IV[194]. Кодекс торговельного мореплавства України містить спеціальні колізійні норми стосовно права власності на судна, що будуються, і судна, що перебувають за межами України (ст. 19 КТМ України[195]). Так. право власності на судно, що будується, регулюється законодавством держави, на території якої перебуває таке судно, якщо договором на будівництво судна не встановлено інше. Що ж стосується суден, що перебувають за межами України, то права власності на них, а також виникнення, зміна та припинення цих прав регулюються законодавством держави, під прапором якої плаває судно. Визначений в ст.40 Закону України „Про міжнародне приватне право” варіант формули прикріплення для визначення права власності та інших речових прав на майно, відомості про які підлягають внесенню до держаних реєстрів є відомим у світовій колізійній практиці (ст. 1207 ЦК РФ, ст. 45 Ввідного Закону до Германського цивільного уложення[196]). Поширення прив’язки lex reі sіtae на суспільні відносини, що виникають у сфері речових прав як на нерухоме, так і на рухоме майно, характерно, наприклад, для законодавства таких країн, як Вірменія (ст.1276 ЦК Вірменії[197]), Білорусь (ст. 1119 ЦК Республіки Білорусь[198]), Казахстан (ст. 1107 ЦК Республіки Казахстан[199]) Німеччина (ст.43 Ввідного закону до Германського цивільного уложення[200], Італія (ст. 51 Закону №218 1995р. про реформу італійської системи міжнародного приватного права[201]), Ліхтенштейн (ст.ст. 31, 32 Закону „Про міжнародне приватне право”[202]), Австрія (§31 (1) Закону „Про міжнародне приватне право Австрії[203]), Греція (ст.27 Цивільного кодексу Греції[204]), Туреччина (ст.23 Закону „Про міжнародне приватне право і міжнародний цивільний процес Туреччини №2675[205]), Швейцарія (ст. 99 Федерального Закону „Про міжнародне приватне право Швейцарії[206]) та ін.Разом з цим проблема в застосуванні цього колізійного принципу полягає в тому, що сфера дій та правовідносин, для яких його необхідно застосувати в різних правих системах може не співпадати. Так, наприклад, щодо рухомого майна (цінні папери, транспортні засоби, особисті речі й т.д. ) це правило не є безспірним, оскільки воно може переміщуватись або пересуватись по території різних країн. Для цього може бути використані ряд спеціальних колізійних положень. Так, якщо особа правомірно придбала за кордоном будь-яку річ, то при переміщенні її в іншу державу за нею зберігається право власності на цю річ навіть у тому випадку, якщо в останній країні неможливий подібний порядок придбання речей у власність. Крім того, обсяг правомочностей власника буде у всіх випадках визначатися на підставі закону тієї держави, у якій на цей момент ця річ перебуває. При цьому не має значення, які права належали власникові цієї речі до її переміщення в іншу країну. З подібного правила виходить як законодавство України (ст. 39 Закону України „Про міжнародне приватне право”) так і іноземне право (п. 1 ст. 1206 ЦК РФ[207]) визнаючи речові права на майно, що виникли або припинились в іноземній країни на підставі норм іноземного права. Але зі зміною місцезнаходження майна буде змінюватись і обсяг повноважень власника, хоча його статус повинен визнаватися і в інших країнах. Для стабілізації правового регулювання таких відносин ч.2 ст.39 Закону України „Про міжнародне приватне право” передбачає можливість реалізації принципу автономії волі сторін, не зачипаючи при цьому права третіх осіб. До загальновизнаної норми , в усіх країнах, як правило, встановлюється і спеціальна норма на підставі якої вирішується питання про застосування відповідного закону до виникнення права власності внаслідок набувальної давності. Так, згідно з положеннями ч.3 ст.39 Закону України „Про міжнародне приватне право” виникнення права власності та інших речових прав на майно в силу набувальної давності визначається правом держави, у якій це майно знаходилось на момент спливу набувальної давності. Цим же правопорядком визначається умови виникнення права власності в силу набувальної давності, перелік майна, що підлягає набуттю та строки такої набувальної давності. Виникнення права власності на підставі набувальної давності можливо, як правило, у випадку тривалого, відкритого й безперервного володіння річчю як своїм власним майном (ст. 344 ЦК України, ст. 234 ЦК РФ[208], §900 Германського цивільного уложення[209]) або на підставі рішення суду, яке підлягає внесенню у відповідний реєстр (ст.725 ЦК Перу[210]). Переміщення рухомого майна з однієї країни в іншу можу привести до зміни строку набувальної давності (зменшення або збільшення), але таке переміщення не перериває перебіг строку набувальної давності, а строк який сплинув за законодавством однієї країни, буде враховуватись у країні нового місцезнаходження майна (ст. 35 Закону Ліхтенштейну „Про міжнародне приватне право” (1996р.)[211]). Країни „загального” права та деякі держави Латинської Америки поширюють дію принципу lex reі sіtae головним чином на відносини, що пов’язані з речовими правами на нерухоме майно. Стосовно ж до рухомого майна в цих країнах прийнято використовувати особливу групу прив’язок, основною з яких є прив’язка lex personalіs (особистий закон власника). Однак у загальному й статутному праві цих країн намітилася тенденція переходу від принципу особистого закону до принципу місця знаходження речі.Деяка специфіка у визначенні застосовного права при регулюванні відносин майнового характеру властива законодавству Франції. У цій країні в більшості випадків процедура переходу права власності на рухоме майно визначається законом місця знаходження речі. Однак в галузі спадкових правовідносин, авторського права й права на товарний знак, при встановленні права власності на майно ліквідованого підприємства з іноземним капіталом або філії закордонної компанії перевага щодо цього віддається особистому закону автора, спадкодавця або відповідної юридичної особи.Досить цікавим в є питання про перехід ризику випадкової загибелі або псування майна з відчужувателя до набувача в тих випадках, коли придбання права власності відбувається за договором (зокрема , за договором купівлі-продажу). Проблема полягає в тому, що законодавство різних країн по-різному визначає момент такого переходу. У правових системах одних держав використовується принцип римського цивільного права, відповідно до якого ризик переходить із продавця на покупця в момент укладання контракту, незалежно від того, чи здобуває покупець у цей момент право власності на проданий товар (perіculum est emptorіs). Це правило, зокрема , зафіксовано в законодавстві Швейцарії, Голландії, Японії, деяких країн Латинської Америки.Нормативні правові акти багатьох країн світу, у тому числі і України (ст. 323 ЦК України), пов'язують момент переходу ризику безпосередньо з моментом переходу права власності (res perіt domіno - ризик несе власник). При цьому, сам момент переходу права власності визначається не однозначно. Так, наприклад, у відповідності зі ст. 1138 ЦК Франції перехід права власності й ризиків з продавця на покупця речі визначається моментом укладання контракту, а згідно § 446 Германського цивільного уложення з передачею речі до покупця переходить право власності на неї а також всі ризики і обтяження. Стаття 334 ЦК України визначає, що „право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом”. Разом з цим, момент переходу права власності та момент переходу ризику є різними цивільно-правовими категоріями. Перший має пряме відношення до речових прав, другий - до зобов’язальних правовідносин. Тому й колізійні проблеми, що виникають у зв’язку із цими категоріями, будуть вирішуватись на підставі різних колізійних норм.Колізійні питання відносин, що випливають із права власності, регулюються також і окремими міжнародними угодами. В двосторонніх угодах про правову допомогу в цивільних справах укладених з Литовською Республікою (1993р.)[212], Республікою Молдова (1994р.)[213] , Латвійською Республікою (1995р.)[214], Республікою Польща (1993р.)[215], Республікою Грузія (1995р.)[216], Республікою Узбекистан (1998р.)[217], Чеською Республікою (2001р.)[218], Румунією (2002р.)[219] та ін. колізійні питання права власності регулюються як правило у такий спосіб:- правові відносини, що стосуються права власності на нерухоме майно, визначаються за законодавством тієї країни, на території якої воно знаходиться;- право власності на транспортні засоби, що підлягають внесенню в державні реєстри, визначається по законодавством тієї країни де знаходиться орган, який здійснив реєстрацію транспортного засобу (виключення із правила „закон місцезнаходження речі”;- виникнення і припинення права власності або іншого речового права на майно, що є предметом угоди, визначається по законодавству місця укладання угоди, якщо інше не передбачено угодою сторін.Стаття 38 Конвенції про правову допомогу й праві відносини по цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993р.[220] містить подібні положення та вирішується питання про порядок віднесення того, чи іншого майна до нерухомого. В деяких конвенціях, що уніфікують колізійне право, що діє в сфері міжнародних комерційних контрактів, вирішуються питання розмежування переходу права власності й переходу ризику випадкової загибелі, та порядку застосування зобов’язального або речового статутів. Так, ці питання відображені , Гаазькій конвенції про право, що може бути застосоване до міжнародної купівлі-продажу товарів (1955р.)[221], Конвенції про закон, що може бути застосовний до передачі права власності при міжнародній купівлі-продажу товарів (1958р.)[222], Конвенції про право, що може бути застосоване до договорів міжнародної купівлі-продажу товарів (1986р.)[223]. Характерною рисою Конвенції 1958р. є те, що вона вирішує більшість питань, пов’язаних з переходом права власності, не на підставі принципу lex reі sіtae, а на підставі зобов’язального статусу. В Конвенції 1986р. передбачене, що право, яке застосовне до договору купівлі - продажу товарів, регулює, зокрема : момент придбання покупцем права на продукти, плоди й доходи, пов’язані з товарами; момент переходу на покупця ризику відносно товарів; дійсність і юридичну чинність положень щодо права власності на товари у відносинах між сторонами (ст. 12 „Сфера дії застосовного права”). Конвенція не визначає право, застосовне до передачі права власності (за винятком питань, прямо зазначених у ст.12).
Дата добавления: 2014-11-13; просмотров: 328; Мы поможем в написании вашей работы!; Нарушение авторских прав |