КАТЕГОРИИ:
АстрономияБиологияГеографияДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника
Проблеми повернення національної культурної спадщини.
Культурні цінності є не тільки важливим елементом спілкування, взаєморозуміння та взаємозближення держав і народів, а й головним критерієм підтримки нерозривного духовного зв’язку поколінь, ланцюгом історичного розвитку. Кожен об’єкт історико-культурного призначення, кожний витвір мистецтва, пам’ятник культури є однією з ланок такого нерозривного історичного цілого, а тому їх втрата має негативні наслідки для повноцінного розвитку народів та націй.Ця проблема не є новою, вона виникла ще в 90-е роки минулого століття та є досить актуальною і тепер. Як правило, мова йдеться про відновлення первісного правового статусу культурних цінностей, які були переміщені з однієї країни в іншу в результаті збройних конфліктів. Крім того, культурні цінності мають спеціальний правовий статус, що обумовлює істотне значення публічно-правові категорії при регулюванні їх обігу. Саме специфікою культурних цінностей можна пояснити можливість в межах однієї території введення обмежень щодо вільного переміщення таких речей. Стаття 54 Конституції України передбачає захист культурної спадщини та вжиття збоку держави заходів щодо повернення культурних цінностей В деяких країнах існують законодавчі акті, які встановлюють заборону або обмеження стосовно культурних цінностей, але передбачені в них засоби, не завжди спрацьовують. Це ускладнюється і тим, що обмеження, які встановлені на національному рівні в одних країнах, не завжди співпадають а навіть і різняться з законодавчими приписами іноземними державами. Існують навіть країни, в яких законодавчі норми не обмежують ввіз культурних цінностей, що провокує контрабанду та інші порушення законодавчо встановленого режиму культурних цінностей. Культурні цінності здебільшого відносяться до категорії рухомих речей, а тому існує реальна загроза їх незаконного переміщення через кордон з держави-власника до іншої країни. Головною відмінністю культурних цінносте є те, що при регулюванні їх правового статусу, а особливо переміщень із однієї країни в іншу, на перше місце стає, незважаючи на розходження формулювань, загальнодержавний інтерес, інтерес публічно-правового характеру. Особливо це проявляється при регулюванні вивозу культурних цінностей з країни (заборона й обмеження вивозу, незастосування звичайних строків давнини).Що стосується культурних цінностей важливим також є і визначення способів виникнення на них права власності. Так, право власності на культурні цінності може виникати не тільки в результаті створення речі, але й в результаті придбання власності на безхазяйне майно (скарб), на результати археологічних розкопок, набувальної давності та в результаті націоналізації. Важливе значення у відношенні культурних цінностей мають не тільки первісні, а й похідні способи виникнення права власності: купівля - продаж, дарування та спадкування. Особливе значення для обігу культурних цінностей має продаж ї з публічних торгів безхазяйного майна та викуп культурних цінностей державою.Головним засобом захисту права власності в т.ч. і на рухомі культурні цінності є віндикаційний позов. Але, існує проблема зіткнення інтересів власника та добросовісного набувача. І в цьому випаду в різних правових системах існують різні підходи. Так одні правові системи виключають можливість виникнення права власності на культурні цінності добросовісним набувачем, інші допускають таку можливість навіть стосовно викрадених речей. Крім того, при регулюванні цих питань, велике значення мають строки давності. Причому, як в законодавстві різних країн так і в судовій практиці, існують різні правила щодо застосування як позовної так і надувальної давності. Так, в ЦК Франції проводиться розходження між позовною та набувальною давністю. До цінностей „публічної власності” не може бути застосована як позовна так і набувальна давність. Більш того, культурні цінності можуть бути вивезені за кордон як легально, так і незаконним способом. А тому, при розгляді справ про повернення культурних цінностей виникає необхідність вирішення питання про визначення правової системи, що підлягає застосуванню до таких правовідносин. Головно в цьому випадку є колізійна норма – закон місця знаходження речі (lex rei sitae). При цьому, на підставі правової системи тієї країни з якої вона незаконно була переміщена через кордон буде вирішуватись питання про те, чи є особа добросовісним набувачем чи ні. З принципу закону місця знаходження речі (lex rei sitae) виходять суди Німеччини. Швейцарії, Австрії та інших країн. Але, в США добросовісне набуття вкрадених речей взагалі не визнається. Питання визначення права, що підлягає застосуванню у випадку продажу культурних цінностей, були предметом розгляду навіть такої авторитетної неурядової організації, як Інститут міжнародного права. На сесії цього інституту в Базелі в 1991 р. була прийнята резолюція про міжнародний продаж культурних цінностей з точки зору захисту культурної спадщини.У цій резолюції було зазначено, що перевага при визначенні права, що підлягає застосуванню повинно віддаватися праву країни, з якої культурна цінність найбільш тісно пов’язана, а саме праву країни місця походження цінності (lex orіgіnіs). Застосування цього принципу передбачено стосовно цінностей, які зареєстровані або іншим способом класифіковані як цінності, що входять до складу культурної спадщини певної держави. А тому держава країни походження може вимагати повернення незаконно вивезених із неї або викрадених цінностей (ст.1), якщо їхня втрата може завдати значної шкоди культурній спадщині (п. 1 ст. 4). Резолюція Інституту не має обов’язкової сили, але вона може мати значення для створення моральних стандартів.Процес повернення культурних цінностей е досить довготривалим, і супроводжується не тільки вирішенням правових проблем, а й залученням для цього низки державних органів і експертів, а також значним витрачанням фінансів. Практика свідчіть про те, що повернення культурних цінностей може здійснюватись як у судовому порядку[242] так і шляхом ведення безпосередніх переговорів між державами, музеями та з власниками (або спадкоємцями)[243].
Під егідою ЮНЕСКО було розроблено ряд багатосторонніх конвенцій про захист культурних цінностей і попередження їхнього незаконного переміщення, серед яких, зокрема: Гаазька конвенція про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту (14.05.1954р.)[244], Конвенція про заходи, що спрямовані на заборону і попередження незаконного ввезення, вивозу і передачі права власності на культурні цінності (14.11.1970р.)[245], Конвенція про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини (16.11.1972р.)[246] Конвенцію УНІДРУА про викрадені або незаконно вивезені культурні цінності (24.06.1995р.)[247], в рамках СНД було укладено Угоду про співпрацю в галузі культури (15.05.1992 р.) та Угоду про вивезення та ввезення культурних цінностей (28.09.2001 р.)[248]. В рамках Європейського союзу слід відзначити Директиву №3911/92 про експорт культурних цінностей (0912.1992р.) та Директиву №93/7 Ради ЄС про повернення культурних цінностей, незаконно переміщених з території держави – члена ЄС (15.03.1993р.) і деякі інші.
Так, Конвенція про заходи, що спрямовані на заборону і попередження незаконного ввезення, вивозу і передачі права власності на культурні цінності 1970 р., закріплює дозвільний порядок вивозу культурних цінностей і пропонує випадки, в яких передача прав власності на цінності, які перелічені в конвенції характеризується як незаконні. Метою ж Конвенції УНІДРУА про викрадені або незаконно вивезені культурні цінності, є захист культурного надбання та культурних обмінів, сприяння ефективній боротьбі з незаконним перевезенням і торгівлею культурними цінностями. Причому ця Конвенція містить визначення „культурних цінностей” як цінностей, що володіють важливістю для археології, антропології, історії, літератури, мистецтва або науки й приналежних до однієї з категорій, перерахованих у додатку до Конвенції. Крім того, Конвенція передбачає обов’язок недобросовісного власника культурної цінності повернути її законному власникові. Прохання про повернення цінності повинна бути внесена в 3-х річний термін, починаючи з моменту, коли позивачеві стало відомо про місце, де ця цінність перебуває, і протягом 50-ричного терміну з моменту вибуття цінності з володіння законного власника. У випадку добросовісного придбання культурної цінності набувач має право вимагати з держави-позивача в момент повернення речі справедливого відшкодування збитків за умови, що він не знав або не припускав у момент придбання речі того, що вона може бути викрадена.
З метою збереження культурної спадщини України, захисту культурних цінностей від незаконного вивозу, ввозу й передачі права власності на них, а також сприяння розвитку міжнародного культурного співробітництва було прийнято Закон України „Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей” від 21 вересня 1999 року №1068-XIV[249] В цьому Законі визначене поняття культурних цінностей, що підпадають під його дію, їх категорії, а також такі, що не підлягають вивезенню з України. Вивіз інших культурних цінностей, згідно із законом, повинен здійснюватися відповідно до рішення про можливість їхнього вивозу, рішенням, що приймає компетентний державний орган. Культурні цінності, заявлені до вивозу, підлягають обов'язковій експертизі. При ухваленні рішення про можливість вивозу культурних цінностей видається свідчення на право їхнього вивозу. Один з розділів даного Закону присвячений заходам щодо запобігання незаконної передачі права власності на культурні цінності. Питання, пов’язані з передачею права власності на документи Національного архівного фонду, захистом цього права, вивезення документів Національного архівного фонду за кордон, урегульовані Законом України „Про Національний архівний фонд та архівні установи” від 24 грудня 1993 року №3814-XII[250].Закон України „Про охорону культурної спадщини” від 8 червня 2000 року №1805-III передбачає класифікацію об’єктів культурної спадщини, визначає принципи управління охороною культурної спадщини, порядок державної реєстрації об’єктів культурної спадщини та ведення Державного реєстру нерухомих пам’яток України, особливості здійснення права власності на пам’ятки, порядок забезпечення охорони пам’яток і захисту традиційного характеру середовища та об’єктів культурної спадщини. Встановлено також порядок фінансування охорони культурної спадщини та відповідальності за порушення законодавства про охорону культурної спадщини.Дата добавления: 2014-11-13; просмотров: 222; Мы поможем в написании вашей работы!; Нарушение авторских прав |