Право власності та інші речові права на рухоме майно, що перебуває в дорозі.

Особливі складнощі в правовому регулюванні права власності та інших речових прав викликають випадки, коли предметом угоди виступає рухоме майно, що знаходиться в дорозі (res in transitu). Це пов’язано з тим, що для врегулювання таких правовідносин стає неможливим застосування традиційної колізійної прив’язки – закону місця знаходження речи (lex rei sitae), оскільки в такій ситуації при укладанні угоди сторони можуть точно і не знати де в цей час ця річ перебуває. Під майном, що перебуває в дорозі, розуміють речі, що перебувають у процесі транспортування, як правило, на підставі зовнішньоекономічних договорів. Вона може перетинати кордоні декількох держав, а може знаходитись поза будь-якої державної юрисдикції (у відкритому морі) При цьому відносно цієї речі можуть укладатись різні угоди (річ може кілька разів продаватись, обмінюватися, бути предметом застави, вона може бути подарована, на неї може бути накладений арешт та ін.). Досить часто, в таких випадках, проблематично встановити її місце знаходження на момент здійснення із приводу неї тієї чи іншої угоди.

В міжнародному приватному праві існують декілька прив’язок, які дозволяють продавцю та покупцю визначити правову систему для врегулювання правовідносин по переходу права власності в подібних випадках: закон країни місця призначення речі, закон країни місця відправлення речі, закон проміжного пункту, закон прапора транспортного засобу та ін.. При цьому різні країни у своєму колізійному праві віддають перевагу різним прив’язкам. Так, в італійському цивільному праві існує підхід, відповідно до якого до речі, що перебуває в процесі транспортування, буде застосовуватися право держави призначення майна (ст.52 Закону „Реформа італійської системи міжнародного приватного права” від 31.05.1995р. № 218[224]). В Росії - закон місця її відправлення (п. 2 ст. 1206 ЦК РФ)[225]. У законодавстві деяких держав норми, що містять зазначені прив’язки, мають диспозитивний характер і є субсидіарними до волі сторін (ст.1110 ЦК Республіки Казахстан)[226]. Законодавство України пропонує в таких випадках застосовувати закон місця відправлення речі. Згідно зі ст. 41 Закону України „Про міжнародне приватне право” „право власності та інші речові права на рухоме майно, що за правочином перебуває в дорозі, визначаються правом держави, з якої це майно відправлене, якщо інше не встановлено за згодою сторін”[227]. Таким чином, диспозитивний характер цієї норми дозволяє учасникам правовідносин самостійно вирішити питання щодо встановлення права чи інших речових прав на майно, що перебуває в дорозі. Колізійне правило, яке закріплене в ст. 41 Закону України „Про міжнародне приватне право” стосується рухомого майна, що перебуває в дорозі за будь-яким правочином (див. розділ 8) та є спеціальним по відношенню до привила, що закріплене в ч.1 ст. 38 Закону України „Про міжнародне приватне право”.

Подібним образом вирішено питання і в Гаазькій конвенції про закон, що може бути застосовний до передачі права власності при міжнародній купівлі-продажу товарів 1958р.[228] Так, в ст.6 зазначено, що для цілей застосування положень цієї конвенції, за деяким винятком, продані предмети, що перебувають транзитом на території будь-якої країни, або поза межами території буд-якої держави, вважаються, що знаходяться в країні відправлення.

В міжнародній торгівлі купівля-продаж товарів, як правило, здійснюється з дотриманням певних правил (або умов). Такими умовами (на практиці їх називають базисними) визначаються права та обов’язки сторін, пов’язані з передачею товарів та встановленням моменту переходу ризику. В Україні при укладанні подібних зовнішньоекономічних угод найчастіше використовують базисні умови, сформульовані в Інкотермс-2000.