Тема 2. Світові фінансові ринки.

1. Порівняльна характеристика розвинутих ринків та ринків, що формуються.

2. Динаміка та розподіл міжнародних потоків капіталу.

3. Формування єдиного фінансового ринку Єврозони.

4. Глобалізація фінансових ринків

5. Міжнародні фінансові центри.

6. Основні проблеми і тенденції розвитку фінансових ринків в міжнародній практиці.

1. До групи ринків, що формуються (emerging markets), належать майже 80 держав світу (див. табл. 6.4). Саме з цією групою країн пов’язані найбільш суттєві зміни на світовому фондовому ринку в 1980—1990-ті роки. Майже за шість—сім років фондові ринки деяких держав, що розвиваються, Латинської Америки та Азії досягли рівня розвитку фондових ринків деяких країн Європи.

Країни з ринками, що формуються, становлять дуже неоднорідну групу:

ринки деяких країн цієї групи (Бразилія, Китай, Корея, Мексика, Малайзія, Тайвань) за масштабами перевищують ринки розвинених країн, водночас у групу входять країни з ринком невеликого розміру (Угорщина, Чехія, а тим більше Маврикій та Кіпр);

у групі є ринки як з високим (Греція, Польща), так і з низьким (Нігерія, Пакистан) ступенями прозорості;

деякі ринки функціонують протягом більш ніж 100 років (Індія, ринки країн Латинської Америки), інші — трохи більше 10 років (країни Східної та Центральної Європи, країни СНД).

Єдине, що зближує країни групи ринків, що формуються, — високе значення волатильності фондових ринків та їх залежність від зовнішніх фінансових ресурсів. Чим більш зрілими є ринки, що формуються, тим вони стійкіші і тим менший рівень ринкового ризику вони відчувають у довгостроковій перспективі. Відповідно, меншим є і спад на таких ринках у період значних скорочень попиту міжнародних інвесторів на цінні папери, що на них обертаються.

У 90-ті роки ХХ ст. відбувалося значне зростання ринків акцій у країнах, фондові ринки яких пребувають на стадії формування. Капіталізація їх ринків у період з 1990 до 1998 р. зросла більш ніж утричі. Відбулося зростання ринків акцій країн Азії, Латинської Америки, Африки, країн СНД, Центральної та Східної Європи.

Збільшенню кількості зареєстрованих на біржі компаній у 1990-ті роки сприяв процес приватизації державних підприємств та рішення приватних компаній про випуск акцій для відкритого продажу. У результаті цього частка ринків, що формуються, в капіталізації світового фондового ринку зросла з 7 % у 1990 р. до 11 % у 1996 р. Згодом фінансові кризи зменшили у 1998 р. частку капіталізації до 7 %, проте вже з 1999 р. цей показник знов почав зростати (1999 р. — 9 %).

Процес зростання ринків деяких країн Південно-Східної Азії розпочався ще у 80-ті роки ХХ ст. і продовжувався аж до 1997 р. Найбільш помітно зросли у 1990-ті роки ринки акцій країн Латинської Америки. Так, розмір капіталізації основних ринків цієї групи країн за період з 1990 р. до 1997 р. збільшився у 8 разів (табл. 6.10).

На багатьох ринках, що формуються, рідко здійснюються операції з цінними паперами лістингових компаній. Більше того, у зв’язку з високою часткою внутрішніх акціонерів, що не торгують своїми акціями, в обіг здебільшого потрапляє менша половина акцій. Прикладами того є великі пакети акцій засновників конгломератів та державні пакети акцій частково приватизованих компаній.

Тенденція екстремальної концентрації власності спостерігається зокрема, в Угорщині, Польщі та Чехії. Схожі тенденції з концентрації власності на акціонерні капітали, що перешкоджають формуванню масового та ліквідного ринку акцій, характерні також для країн СНД. У цих країнах у 1995—1997 рр. зафіксовано підвищення частки менеджерів як власників із правом контролю та зниження частки персоналу в акціонерній власності на підприємствах. Роль великих корпоративних інвесторів (особливо іноземних) на підприємствах нині зростає.

Незважаючи на підвищення рівня капіталізації та кількості національних лістингових компаній, левова частка ринку, як правило, припадає на незначну кількість компаній. Так, на азіатських ринках, де ступінь концентрації є найменшим, на 10 найбільших компаній у 1997 р. припадало в середньому 40 % загальної капіталізації ринку. У країнах Латинської Америки частка 10 найбільших компаній у капіталізації ринку в той самий період становила близько 50 %. Зростання капіталізації ринку в країнах Африки також пов’язане з підвищенням вартості акцій обмеженого кола провідних компаній. Подібний показник у країнах Центральної та Східної Європи, а також у країнах СНД свідчить про різну політику цих країн у сфері приватизації.

Сьогодні конкуренція національних ринків цінних паперів щодо залучення інвестицій є дуже жорсткою. У групі фондових ринків, що формуються, у довгостроковому періоді (1987—2000 рр.) можна виділити:

ринки, що втрачають власну ринкову нішу (частку в сукупному обсязі інвестиційних ресурсів, що залучаються) відносно інших ринків (Тайвань, Південна Корея, а в останні роки і Малайзія);

ринки, що поступово збільшують ринкову нішу (Бразилія, Індія);

ринки, котрі швидко збільшують свою ринкову нішу (Індонезія, Китай, Туреччина, Мексика).

Загальновизнаним є те, що група ринків, що формуються, характеризується більш високим значенням волатильності та ринкового ризику, ніж розвинені ринки. У зв’язку з цим важливою є психологічна готовність ринку до екстремальної волатильності та до управління ринковим ризиком, а не тільки до постійного та неминучого зростання в момент, коли почнеться приплив довгострокових іноземних інвестицій через фондовий ринок.

Для оцінювання ринкового ризику має значення регіональне групування ринків. Рівень взаємного впливу ринків усередині регіонів дуже великий. Так, наприкінці 1990-х років із регіонального підходу іноземних інвесторів, ринки, що формуються, країн Латинської Америки, Центральної та Східної Європи були більш зрілими, ніж ринки Південно-Східної Азії та країн СНД. Вплив спекулятивних потоків капіталу на більш зрілі ринки з числа тих, що формуються, виявився меншим, а рівень волатильності деяких ринків країн Латинської Америки, Центральної та Східної Європи був у 2—4 рази меншим, ніж у країнах СНД та Азії.

У кризові 1997—1998 рр. ринки, що за ступенем розвитку наближаються до індустріальних країн (Греція, Польща, Туреччина, Угорщина, Чехія), зазнали менш значного падіння фондового ринку, ніж країни Азії, Латинської Америки та країни СНД.

Серед ринків, що формуються, в 1995—2000 рр. утворилася група країн, які характеризуються високим значенням ринкового ризику (Індонезія, Таїланд, Малайзія, певною мірою країни СНД, Туреччина, Філіппіни). Таїланд та Індонезія мають найбільшу волатильність ринку акцій (оцінювання проведено за коефіцієнтом варіації значень фондових індексів). Коефіцієнт варіації, розрахований на підставі місячних значень фондових індексів країн за 1995—2000 рр., склав 84,08 % для Таїланду та 75,34 % для Індонезії. Найменші значення коефіцієнта варіації серед ринків, що формуються, за той самий період зафіксовано в Аргентині (13,99 %), Польщі (14,73 %) та Чехії (14,93 %). Для порівняння: найменше значення коефіцієнта варіації серед розвинених ринків зафіксовано в Австралії (6,46 %).

Розмір ринкового ризику нарівні з обсягом інвестицій, що залучаються через фондовий ринок, має стати ключовим параметром, котрий свідчитиме про успіхи або невдачі ринків, що формуються.

2. Міжнародний фінансовий ринок є механізмом купівлі-продажу фінансових активів і відповідного задоволення попиту та пропозиції суб'єктів міжнародних економічних відносин на грошовий капітал. Він розміщений у фінансових центрах та поза ними. Усі операції здійснюються телефоном, факсом або ж за допомогою інших сучасних систем зв'язку. Він функціонує через систему міжбанківських кореспондентських зв'язків і є результатом об'єктивної тенденції до інтернаціоналізації національних фінансових ринків провідних промислово розвинутих країн.

З організаційної точки зору міжнародний фінансовий ринок - це сукупність уповноважених банків, брокерських фірм, валютних бірж, транснаціональних компаній та інших юридичних осіб, які здійснюють свою діяльність та впливають на нього.

За ступенем впливу на ринок банки та компанії, які працюють на ньому, поділяються на активних і пасивних учасників ринку.

Активними учасниками є великі банки та фінансові компанії, яким належить переважний обсяг усіх фінансових угод на ринку. За рахунок здійснення значної частини операцій вони встановлюють поточний рівень валютного курсу або відсоткових ставок, тобто "роблять ціни", тому їх ще називають створювачами ринку (від англ. market makers). При визначенні таких банків (компаній) головним є не абсолютний їхній розмір, а частка в операціях ринку, тобто спроможність встановлювати ціну і впливати на ринок.

Як правило, активними учасниками ринку стають банки (компанії), які мають великі грошові активи, надійну репутацію, розвинуту мережу зарубіжних відділень і філій, значний обсяг міжнародних розрахунків. Певне значення також має державна політика валютних обмежень, політика банків, а також стан телекомунікації в регіоні їх розташування.

Основною функцією активних учасників ринку є котирування для дрібніших банків; останні можуть прийняти або не прийняти ці котирування. Тобто вони формують ціни шляхом здійснення операцій один з одним та з меншими банками, які є учасниками ринку.

Пасивні учасники ринку - це дрібніші банки та компанії, які використовують для своїх операцій встановлені курси. Оскільки вони не є активними гравцями на ринках і "беруть ціну", то їх ще називають користувачами ринку (від англ. market users). Незважаючи на те, що сукупний обсяг їхніх операцій на ринку може бути достатньо великим, частка кожного з них - незначна.

Головними гравцями на світовому фінансовому ринку є банки, які здійснюють 85-95% угод між собою на міжбанківському ринку та з торгово-промисловою клієнтурою. Через брокерські фірми (в тому числі біржі) здійснюється близько 30% операцій світового фінансового ринку. З кінця 60-х років XX ст. зростає роль великих компаній на світовому фінансовому ринку.

Світовий (міжнародний) фінансовий ринок поділяється на централізований та децентралізований. Централізований світовий фінансовий ринок представлений валютними біржами. Його також називають біржовим ринком. На децентралізованому (позабіржовому) світовому ринку торгівля повністю децентралізована і здійснюється переважно через дилінгові системи, міжнародні телекомунікаційні системи, телефоном. На сучасному етапі спостерігається процес глобалізації централізованого фінансового ринку. Прикладом цього є угода про злиття лондонської та франкфуртської фондових бірж. До цієї угоди приєднується також американська, яка в Європі представлена через електронну біржу у Брюсселі.

Залежно від здійснюваних на світовому фінансовому ринку операцій (валютних, кредитних або інвестиційних), ринок має відповідні сегменти: валютний ринок, кредитний ринок і ринок цінних паперів. Водночас кредити та інвестиції поділяють за терміном реалізації майнових прав на короткі (до одного року) і тривалі, тобто виникають сегменти: ринки грошей та капіталів.

Валютний ринок - найбільший за величиною сегмент світового фінансового ринку, на якому об'єктом купівлі-продажу є валюта, термін реалізації майнових прав на яку не перевищує року. Кредитний ринок - ринок індивідуалізованих боргових зобов'язань. Ринок цінних паперів - це сукупність суспільних відносин з приводу емісії й обертання цінних паперів, які мають похідні інструменти. На світовому ринку значну роль у забезпеченні міжнародної ліквідності відіграє також золото як валютний і сировинний метал, операції з купівлі-продажу якого формують ринок золота. Грошовий ринок включає валютний ринок і короткострокові боргові зобов'язання. Ринок капіталів - це ринок зобов'язань з терміном понад один рік і довгострокових цінних паперів.

Кожний із сегментів має справу з певним типом фінансових активів, що відображає умови купівлі-продажу тимчасово вільних грошей. Кожний сегмент світового фінансового ринку є, власне, окремим фінансовим ринком з характерною специфікою, особливостями функціонування, правилами укладання угод із фінансовими активами тощо. Проте фінансовий ресурс одного ринку може, у свою чергу, бути й об'єктом купівлі-продажу для іншого ринку. Тому, розглядаючи виділені сегменти ринку окремо, слід пам'ятати, що вони тісно пов'язані між собою.

3. Однією з основних тенденцій формування системи міжнародних економічних відносин у третьому тисячолітті є процес глобалізації. За своєю сутністю він являє собою об’єктивну закономірність. Неминучою стала і глобальна інтеграція фінансових ринків, яка передбачає посилення економічної взаємозалежності країн світу.

Глобалізація світової економіки призвела до якісної трансформації характеру та структури світового ринку валют та позикових капіталів, що раніше являв собою сукупність окремих національних ринків. Операторами цього конгломерату були найбіль­ші банки промислово розвинених країн, котрі здійснювали валютно-конверсійні та кредитно-фінансові операції в національних валютах та за умов, що склалися на внутрішніх ринках грошей і капіталів. Відомо, що класичні іноземні кредити та позики базуються на принципі єдності місця запозичення та валюти (здебільшого це валюта кредитора).

У повоєнні роки на світовому ринку капіталів поступово почав формуватися євроринок. В основі його виникнення лежить ідея використання валют у міжнародному масштабі.

Сьогодні на євроринку задіяні найбільші міжнародні банки, фінансові центри та всі конвертовані валюти. На євроринку операції здійснюються у валютах, які відрізняються від валюти країни місцезнаходження банку, що проводить операції. Поява такого ринку обумовлена лише потребами інвесторів і користувачів інвестицій, тому операції на ньому не підпадають під державне валютне та податкове регулювання країни — емітента валюти.

Євроринок — це частина світового ринку валют та позикових капіталів, на якій операції здійснюються у євровалютах.

Євроринок, як частина світового ринку валют та позикових капіталів, містить три складові (рис. 2.1).

Рис.2.1. Структура євроринку

Євровалюта — це валюта, що розміщується в іноземних банках, розташованих за межами країни — емітента даної валюти.

Операція, в результаті якої з’являється євровалюта, є банківським депозитом. До євровалюти відносять також кошти, які банк позичає своїм клієнтам у валюті, що відрізняється від валюти країни місцезнаходження даного банку.

Наприклад, євродолар — це долар, розміщений у банку поза територією США. Префікс «євро» зовсім не означає того, що вказана валюта перебуває в Європі, що нею володіють європейці або що вона розміщена в європейському банку. Він визначає лише територіальне розміщення банку, що приймає вкладення, яке не збігається з територією, де валюта емітована, має офіційний курс та є законним платіжним засобом.

Тобто євродоларом однаково буде називатися долар, розміщений бразильцем у японському банку. Операція з євродоларом не регламентується з боку США (країни — емітента валюти). Префікс «євро» свідчить про те, що національна валюта вийшла з-під контролю національних валютних органів, зокрема центрального банку-емітента.

Громадянство або постійне місце проживання вкладника не впливають на визначення євровалюти. Вкладення може здійснюватися (що відбувається доволі часто) особою або резидентом країни — емітента вказаної валюти.

Це означає, що євродоларом завжди буде долар, розміщений американцем у банку, що розташований у Німеччині. І навпаки, долар, розміщений у США німцем, навіть в іноземному банку (наприклад, у відділенні німецького банку), не буде називатись євродоларом. Такого роду операція являє собою внутрішнє американське вкладення, що повністю підпорядковане законодавству США.

Визначальним моментом є місцезнаходження банку, що приймає депозит. Для того щоб бути євровалютою, необхідно, аби валюта була розміщена в банку, розташованому поза країною її емісії. Причому місцезнаходження банку не визначає його державної належності та статусу. Банк може бути як місцевою голов­ною установою, так і філією або навіть простим відділенням іноземного банку.

Отже, долар, розміщений американцем у німецькому відділенні американського банку, буде євродоларом.

Банки, що реєструють у своєму балансі операції з євровалютою, називають євробанками. Будь-яка банківська установа може відігравати роль євробанкіра у тій частині своїх операцій, які вона проводить з євровалютою.

У першій половині ХХ ст., у період між двома війнами, депозити та позики в американських доларах і фунтах стерлінгів уже використовувались європейськими банками. Проте обсяг угод був надто незначним, щоб можна було говорити про створення справжнього ринку.

У повоєнні роки на світовому ринку валют та позичкових капіталів виникли відразу дві нові структури:

міжнародні валютно-фінансові організації;

світовий приватний ринок валют та позичкових капіталів.

До першої відносять валютні фонди та інвестиційні інституції глобального (МВФ, СБ) і регіонального характеру (Арабський валютний фонд, ЄБРР, Африканський, Ісламський та інші банки розвитку). Друга представлена ринком євровалют, що за обсягами операцій значно перевищує всі інші.

Так, станом на середину 90-х років національні інститути кредитування експорту за весь повоєнний період надали позик на суму понад 1 трлн дол., міжнародні валютно-фінансові організації — на суму 0,5 трлн дол., а річний обсяг позик, наданих ринком євровалют, досягав майже 20 трлн дол.

Вважається, що появі в середині 1950-х років ринку євровалют сприяло занепокоєння соціалістичних країн і насамперед СРСР з приводу того, як на більш вигідних умовах та з мінімальним правовим і політичним ризиком розмістити офіційні доларові резерви. Керівники цих країн не бажали розміщувати долари на американському ринку (дана операція являла собою внутрішній вклад у доларах) через побоювання блокувати або заморозити ці суми у випадку гострої політичної кризи. Звідси — поява ідеї вкладати ці долари за межі США, в європейські банки (або ті, що розташовані в Європі), що надавало операції більшу надійність у правовому аспекті. Адже здійснений у такий спосіб міжнародний вклад (або євродепозит) не підпадав під американську юрисдикцію.

Коли європейські банки (євробанки) приймали вклади своїх клієнтів із Східної Європи у доларах (євродоларах), вони надавали їх у борг іншим позичальникам, які бажали забезпечити себе американською валютою. Виконуючи традиційну роль свого роду посередника, євробанки сприяли виникненню ринку євродоларів: джерелом коштів були євродепозити або депозитні євросертифікати, тоді як використання їх здійснювалось у формі позик або єврокредитів.

Ринок євродоларів мав значний успіх. Обсяг депозитів, що становив кілька мільярдів доларів на початку 60-х років, досяг майже 80 млрд дол. у 1970 р., перевищив 600 млрд дол. у 1979 р., 3500 млрд дол. — на кінець 1989 р. та 9000 млрд дол. — на кінець 1997 р.

До факторів, що вплинули на становлення та розвиток ринку євродоларів, а згодом і власне ринку євровалют відносять:

дефіцит платіжного балансу США, що постійно зростав (принаймні, відносно його доларової складової);

дія на території Америки «правила Q» (1937—1974 рр.), що було введено федеральною резервною системою та дискримінувало авуари нерезидентів, відсотки за вкладами яких нараховувалися за нижчими від рівня внутрішнього ринку США ставками;

обмеження експорту капіталів із США;

відновлення часткової (зовнішньої) конвертованості західноєвропейських валют для нерезидентів з поточних операцій у грудні 1958 р., у зв’язку із завершенням повоєнного відновлення економіки;

звільнення рахунків нерезидентів від оподаткування (мається на увазі стягнення податку з процентів, що сплачуються вкладникам);

звільнення рахунків нерезидентів від обов’язкового резервування частини коштів у місцевому центральному банку;

практично повна відсутність державного контролю за операціями.

Країни Західної Європи, що відчували гострий доларовий голод, заохочували приплив коштів на рахунки нерезидентів у своїх банках, оскільки такі депозити слугують валютним кредитом для держави, що їх приймає.

Для того щоб відрізняти валюту, яка надходить на рахунки нерезидентів у європейські фінансові установи, від грошових одиниць, що контролюються центральними банками, котрі їх емітують, вона отримала префікс «євро». Вперше цей префікс почав додаватися до доларів США, а потім і до інших валют, що вільно використовуються у міру їх освоєння євроринком. Винятком є колективна одиниця ЄС, яка в даному разі одержує назву «приватне» (це стосується як ЕКЮ, так і євро).

За період з 50-х до 90-тих років ринок євровалют зазнав значних змін:

він більше не обмежувався доларом (євродоларом), хоча останній зберігав домінуючі позиції (60—70 % загальної суми вкладень);

з’явилися та розширилися ринки євровалют німецької марки, єни, фунта стерлінгів, французького франка.

Так, ринок євродоларів поступово перетворився в ринок євровалют.

Завдяки вельми розвиненій банківській системі та достатньо ліберальному законодавству, Лондон швидко перетворився на головний центр ринку євровалют та залишається ним і сьогодні. Поступово подібні центри поширились на всі населені континенти і більшість часових поясів. Сьогодні нараховується близько 35 центрів ринку євровалют, а найбільшими з них є:

Лондон, Токіо (більше 20 % обсягу угод ринку);

Нью-Йорк, Франкфурт-на-Майні (по 10 %);

Париж (7 %);

Цюріх — Женева (6 %);

Люксембург (4 %);

Амстердам, Брюссель (по 3 %);

Мілан (2 %);

Торонто (1 %).

Іншими центрами ринку євровалют можна назвати такі міста та території:

в Європі — Мадрид, Дублін, Гібралтар, Монако, Сент-Хелієр (о. Джерсі, Нормандські о-ви), Валетта (Мальта), Нікосія (Кіпр);

в Америці — Лос-Анджелес, Сан-Франціско, Чикаго, Майамі, Нассау, о-ви Кайман, Нідерландські, Антили, Панама, Гамільтон (Бермуди), Бриджтаун (Барбадос), Сен-Джон (Антігуа);

в Азії — Сінгапур, Сянган (раніше Гонконг), Маніла, Тайбей, Порт-Віла (Вінуату), Бахрейн, Абу-Дабі, Дубай, Бейрут;

в Африці — Кейптаун, Монровія (Ліберія), Порт-Луї (о. Маврикій).

За роки формування ринку євровалют відбулася істотна зміна кола його учасників. Спочатку учасниками як вкладники та позичальники були лише великі підприємства (багатонаціональні корпорації). Потім до ринку євровалют приєднались (одночасно як вкладники та позичальники) національні держави та їхні фінансові установи (центральні банки).

Цьому сприяла нафтова криза 1973—1974 рр., яка менше ніж за півтора року призвела до збільшення ціни на чорне золото в чотири рази: країни-виробники нафти, що раптом отримали значні суми іноземної валюти (під назвою «нафтодолари»), розміщували їх переважно через євробанки. У свою чергу, країни-імпортери вимушені були виступати позичальниками доларів через євробанки, щоб мати змогу сплачувати свої нафтові рахунки. Цей механізм надання позик та внесення депозитів, що здійснювався за посередництвом євробанків, отримав назву рециклювання нафтодоларів.

При цьому змінилась і цілеспрямованість, якщо не сутність, ринку євровалют: якщо початковим його завданням було забезпечувати потреби короткострокового фінансування багатонаціональних підприємств, то поступово він перетворився на основне джерело фінансування держав із дефіцитним платіжним балансом незалежно від їх економічної і соціальної системи та рівня розвитку. Згодом ринок євровалют продовжував відігравати цю майже публічну роль, яка навіть посилилась у зв’язку з другою нафтовою кризою 1979—1980 рр.: євробанки дуже успішно продовжували виконувати своє завдання фінансового посередника в інтересах країн (принаймні деяких з них), що мали надмірну заборгованість.

Ринок євровалют відіграв важливу роль у перерозподілі фінансових засобів на початку та в кінці 1970-х років під час значного зростання світових цін на нафту та у вирішенні проблеми зовнішньої заборгованості країн, що розвиваються, на початку 1980-х років.

На той період євровалютний ринок задовольняв практично всіх:

офіційна влада не бачила в ньому загрози для власних замк­нених національних ринків; більше того, для багатьох урядів він відкривав можливості міжнародних запозичень;

для банків, що здійснювали міжнародну діяльність, він додав змогу розширити спектр послуг;

для промислових компаній, у тому числі американських, він надавав додаткові можливості для фінансування зовнішньоекономічної діяльності;

для власників євровалютних депозитів — забезпечував вигід­не та надійне розміщення тимчасово вільних коштів.

Так, ринок євровалют здатний вільно надавати державам кредити у десять разів більші за розміром, ніж ті, що вони сподіваються отримати у фінансових та валютних міжурядових організацій. До того ж останні надають кредити на більш жорстких умовах.

Ринок євровалют став у повному розумінні наднаціональним ринком, на який не поширюється юрисдикція національних органів валютного регулювання жодної з країн. Свої функції контролю деякі з них обмежували лише вимогою надання інформації від національних банків про операції, що проводяться на даному ринку.

До специфічних характеристик ринку євровалют можна віднести:

значні масштаби ринку: загальна маса євровалют, що відповідає обсягу депозитів на даному ринку, на кінець 1997 р. становила 9000 млрд дол., а банківські позики в євровалюті у тому ж році перевищили 500 млрд дол.;

відсутність чітких просторових кордонів: ринок євровалют охоплює приблизно 500 провідних банків, розташованих у фінансових центрах різних континентів;

відсутність обмежень у часі: ринок євровалют функціонує цілодобово, що є зручним для його клієнтів та операторів;

універсальність ринку: на ньому здійснюються валютні операції різного типу (депозитні, кредитні тощо) і не тільки з ключовими валютами, а й грошовими одиницями регіонального характеру (сінгапурський долар, реал Саудівської Аравії тощо);

розміщення фінансових центрів ринку євровалют у тих країнах або офшорних частинах їхніх територій, де місцеве законодавство встановлює пільговий режим для операцій з нерезидентами;

інституційну особливість ринку — виділення категорії євробанків та міжнародних банківських консорціумів;

існування специфічних відсоткових ставок, що є не тільки самостійними відносно національних ставок, а й можуть впливати на останні; відсоткова ставка на євроринку включає постійний елемент — надбавку до базисної ставки «спред» (премію за банківські послуги), а як змінний — ЛІБОР (LIBOR), лондонську міжбанківську ставку пропозиції за короткостроковими міжбанківськими операціями в євровалюті;

обмежений доступ на ринок — тільки великі кредитори та позичальники;

мінімальне урядове регулювання ринку: відсутність контролю з боку центральних банків за угодами, що здійснюються на ринку євровалют;

вища прибутковість операцій у євровалютах, ніж у національних валютах: ставки за євродепозитами вищі, а за єврокредитами нижчі, оскільки відсутня система обов’язкового резервування коштів для євродепозитів та не стягується прибутковий податок на проценти (рис. 7.2);

наявність значної кількості фінансових інструментів, що є порівняно дешевими, характеризуються високою ліквідністю та гібридністю; висока ліквідність інструментів визначається наявністю вторинного ринку, де їх можна в будь-який час реалізувати; порівняно дешевим фінансовий інструмент є завдяки пільгам для рахунків нерезидентів; гібридність інструментів дає змогу використовувати їх для досягнення відразу кількох цілей: кредитування, страхування ризиків, спекуляції тощо.

Рис. 2.2. Різниця ставок за депозитами та кредитами на національному ринку та ринку євровалюти

Відзначимо, що депозит — це основний інструмент євровалют­ного ринку. Він є джерелом банківських ресурсів, що використовується для надання єврокредитів. Загальна маса євровалют відповідає обсягу депозитів, що виражені в кожній із них.

Євродепозит — це операція, згідно з якою будь-яка особа (депонент) вкладає на визначений термін суму грошей, що виражена у певній національній валюті, у банк, розташований за межами країни — емітента даної валюти, під визначений процент та за умов повернення основного капіталу після закінчення встановленого в угоді терміну.

Євродепозит набуває форми угоди між депонентом та банком, де визначаються взаємні права та обов’язки сторін щодо:

валюти, що вкладається;

місця та форми платежів;

терміну депозиту;

поновлення депозиту;

процентної ставки;

валюти, що повертається;

місця повернення валюти.

Як уже зазначалося, важливе значення має саме місцезнаходження банку, що приймає депозит. У цьому і полягає різниця між національним та євродепозитом. Це також дозволяє визначитися з валютою: маєш справу з євровалютою чи просто з внутрішньою валютою якої-небудь держави.

З огляду на значні обсяги сум, що вкладаються, євродепозити являють собою безготівкові гроші, а не фідуціарні банківські білети. Платежі рідко здійснюються у формі чеків, частіше — у формі переказів або міжбанківських перерахувань.

Ринок євровалют запозичив у національних ринків також такий тип короткострокових зобов’язань, як депозитний сертифікат (Certificate of Deposit — CD, ДС).

Євродепозитний сертифікат — це депозит із правом перевідступлення, що виражений у євровалютах та має форму банківського векселя у вигляді письмового свідчення про те, що в даному кредитному інституті депоновано певну суму на визначений період та під установлений процент.

Наявність паперового носія та активного вторинного ринку гарантує ліквідність вкладення, тобто дає змогу власникові депозитного сертифіката оперативно реалізувати його та отримати в такий спосіб «живі» гроші зі строкового депозиту до закінчення кредитного періоду за умови збереження підвищеного рівня доходу з відрахуванням незначної комісії. Така сама операція зі звичайним депозитом, що оформлений не цінним папером, а банківською угодою, потягнула б за собою повну або значну втрату встановлених по ньому доходів.

Завдяки підвищеній ліквідності, цей інструмент вигідний не тільки його власникам — кредиторам, а й банкам — боржникам, оскільки дає можливість останнім залучати більш значні суми вільних грошових коштів, ніж компанії погодилися б тримати у формі звичайного депозиту. Незалежно від кількості оборотів ДС на вторинному ринку, відповідне грошове вкладення залишається в банку на раніше визначених умовах.

Так, технічні особливості нового інструменту забезпечують фактичну трансформацію короткострокових депозитів у середньострокові ресурси без втрат для ліквідності вкладення та за умов збільшення дохідності за ним.

Більшість ДС ринку євровалют емітуються на термін від трьох до шести місяців під фіксовану ставку. Випускаються також і сертифікати з плаваючою ставкою та більш тривалим терміном обертання. Перші папери такого роду з’явились у 1966 р. Загальний обсяг заборгованості за цими паперами у першій половині 90-х років досяг 100—50 млрд дол.

Спочатку емісія ДС здійснювалась євробанками у міру виникнення попиту на них з боку власних клієнтів. Звідси їхня назва — теп-сертифікати (Tap Certificates, TC) за аналогією з водопровідним краном, який використовується за необхідності.

Ці папери випускаються не тільки у визначеній кількості, а й на терміни, що відповідають потребам клієнтів, — від одного місяця до п’яти років. Мінімальний номінал окремого сертифіката становить 25 тис. дол. Проте збільшення попиту на ДС привело до появи фіксованих емісій на суми від 15 до 30 млн дол. Подібні випуски не орієнтовані на гарантований попит, оскільки вони адресуються невідомим покупцям з метою залучення нових депозитів до банків-емітентів.

Окремі фіксовані випуски йдуть один за одним, слугуючи немовби частинами гіпотетичного цілого. Від французького слова «частина» і походить назва цього виду цінних паперів — транш-сертифікати (Tranche Certificates, TrC). Транш-сертифікати емітуються партіями (траншами) на значні суми, від 10 до 30 млн дол., а потім дилери виражають їх в окремих купюрах вартістю від 10 до 25 тис. дол. Розміщуються транш-сертифікати на ринках не безпосередньо банком, що їх випустив, а за участі посеред­ника — емісійного дому.

Ці папери, по суті, дублюють звичайні облігації. Проте на відміну від останніх вони мають вищий ступінь надійності внаслідок наявності дуже активного вторинного ринку, де щорічно реалізується до 25 % загального обсягу емісій. Ще однією перевагою даних ДС перед звичайними облігаціями є майже вдвічі нижча вартість їх розміщення.

Практика євроринку обмежує термін випуску ДС п’ятьма роками. За необхідності подовжити кредитний період до восьми років випускаються форвардні сертифікати (Forward Certifica­tes, FC), які поки що не набули значного поширення. Використовуючи механізм строкових угод, банк емітує зазначені сертифікати у дві дії: перший транш розміщується на три роки із зобов’язанням випустити другу сесію з п’ятирічним кредитним періодом. При цьому процентна ставка за форвардними сертифікатами встановлюється на весь термін існування позики — вісім років.

До функцій євровалютного міжбанківського ринку слід віднести:

розподільну (банки однієї країни, що отримують кошти у вигляді депозитів, можуть переміщувати їхню ліквідність до інших банків для остаточного надання позик або здійснення інвестицій);

хеджування (страхування банками власних відкритих позицій від ризиків змін процентних ставок та курсів валют через купівлю-продаж активів та зобов’язань в іноземній валюті з різними термінами дії);

забезпечення зручного механізму надання позик для коригування статей балансу;

забезпечення руху коштів через міжбанківський ринок.

4. Зміна напрямів і обсягів світових валютно-фінансових потоків відбувалася на ґрунті загальносвітової тенденції глобалізації економічного розвитку, у тому числі глобалізації міжнародних валютно-фінансових відносин.

У річному звіті Міжнародного валютного фонду за 1997 р. «Глобалізація: можливості і проблеми» дається визначення глобалізації як «зростаючої економічної взаємозалежності країн усього світу в результаті зростаючого обсягу і різноманітності міжнародних угод з товарами та послугами, світових потоків капіталу, а також унаслідок прискореного і повсюдного поширення сучасних технологій».

Глобалізація — це за своєю сутністю вища стадія інтернаціоналізації, вона перетворює світове господарство на єдиний ринок товарів, послуг, капіталів, робочої сили. Глобалізація визначає процес швидкозростаючих взаємозв’язків і взаємозалежностей між національними ринками товарів, робочої сили, а також валют­ними і фінансовими ринками. За даними експертів МВФ, БМР і ЮНКТАД, у 2000 р. загальний обсяг світового експорту товарів і послуг оцінювався на рівні 7,5 трлн дол., річний обсяг прямих інвестицій — 800 млрд дол., загальний розмір іноземних активів світової банківської системи — 6,7 трлн дол. і середньоденний обсяг валютних операцій — 1,5 трлн дол. Стрімке зростання обсягу фінансових угод і міжкраїнових потоків капіталу як один з найбільш значних і динамічних процесів у світовій економіці останніх двох десятиріч ХХ ст. дає підстави для твердження, що тенденція глобалізації фінансової системи збережеться і в ХХІ ст.

Аналітики фінансових ринків відзначають, що в основі глобалізації фінансової системи лежить взаємодія таких явищ:

технічний прогрес, який дозволяє здійснювати міжнародні фінансові угоди у режимі реального часу і значно скоротити витрати на транспорт та комунікацію;

зростаюча конкуренція, з одного боку, між кредитними і фінансовими інституціями на фінансових ринках, а з іншого — між самими фінансовими ринками внаслідок значного розвитку інформаційних технологій і телекомунікацій;

реструктуризація кредитних і фінансових інституцій шляхом їх злиття і поглинання як наслідок зростаючої конкуренції між ними;

широка інтернаціоналізація бізнесу через посилення транснаціонального характеру діяльності корпорацій;

консолідація регіональних інтеграційних об’єднань (в Європі — Економічний і валютний союз);

послаблення жорсткого контролю щодо здійснення міжнародних угод, пов’язаних з рухом капіталу дерегулювання фондових бірж як в індустріальних, так і в інших групах країн;

макроекономічна стабілізація і реформи у ряді країн, що розвиваються, і країн з перехідною економікою, що створили сприятливий клімат для іноземних інвесторів; приватизація у країнах, що розвиваються, і трансформуючих, що сприяло виникненню нових комерційних боргових інструментів;

широке використання «принципу важеля» (значне позичання коштів для своїх інвестицій) і розвиток процесів сек’юритиза­ції активів у промислово розвинутих країнах.

З 1980 р. система фінансових ринків стала функціонувати на глобальному рівні. Виникла світова фінансова мережа, яка об’єднала провідні фінансові центри різних країн: Нью-Йорк та Чикаго в Америці, Лондон, Цюріх, Франкфурт, Париж, Амстердам в Європі, Гонконг, Токіо, Багамські та Кайманові острови, Сінгапур, Бахрейн в Азії. Ці центри оперують із космополітизованими фінансовими активами, які втратили національну належність і прямують до районів сприятливої господарчої кон’­юнктури.

Зміцнення зв’язків між зазначеними центрами, по суті, означало фінансову революцію, яка має три ключові аспекти: по-перше, глобальна присутність міжнародних фінансових інституцій; по-друге, міжнародна фінансова інтеграція; по-третє, швидкий розвиток фінансових інновацій.

Розглянемо кожний аспект фінансової революції. Так, перший аспект полягає в тому, що особливого значення набуло формування системи міжнародних фінансових інституцій, серед яких організаціями світового рівня є спеціалізовані інститути ООН — Міжнародний валютний фонд (МВФ), Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР), регіональні фінансові інституції, що виникли внаслідок завоювання політичної незалежності країнами «третього світу» й у зв’язку з необхідністю вирішення їхніх економічних проблем.

Другий аспект. Провідні країни світу — США, Великобританія, Японія значно послабили державний контроль над рухом капіталу. Великобританія зняла цей контроль у 1979 р., а в 1986 р. у країні було проведено реформування ринку акцій — так званий великий шок. США у 1980-ті роки, а Японія у 1986 р. розпочали лібералізацію внутрішніх фінансових ринків. Наслідком стало значне розширення фінансових ринків цих країн, посилення взаємопроникнення та переплетення національних фінансових капіталів, які почали більш вільно пересуватися з внутрішніх ринків на світові, і навпаки.

Третій аспект. Міжнародна фінансова інтеграція спричинила глибокі якісні зміни у фінансових технологіях. З’явилися фінансові інструменти. Прискорення руху потоків капіталів відбувається також завдяки запровадженню новітніх технологій у галузі телекомунікацій. Спостерігалося значне зростання фінансових інновацій.

5. Сьогодні світовий фінансовий ринок ще визначають як величезні міжнародні фінансові центри, що мобілізують і перерозподіляють у всьому світі значні обсяги фінансових ресурсів.

Міжнародний фінансовий центр — це місце зосередження банків, спеціалізованих кредитно-фінансових інституцій, що здійснюють міжнародні валютні, кредитні, фінансові операції, операції з цінними паперами та золотом.

Існують певні стадії розвитку міжнародного фінансового центру, а саме:

перша стадія — розвиток місцевого ринку;

друга стадія — перетворення в регіональний фінансовий центр;

третя стадія — розвиток регіонального фінансового центру до стадії міжнародного фінансового ринку.

Для того щоб місцевий ринок зміг перетворитися у розвинутий міжнародний фінансовий центр, необхідно, щоб країна володіла всіма необхідними елементами підтримання як своїх, так і міжнародних операцій.

До найважливіших елементів існування міжнародного фінансового центру, якими має володіти країна, належать:

стійка фінансова система та стабільна валюта;

наявність інституцій, що забезпечують раціональне функціонування фінансових ринків;

гнучка система фінансових інструментів, що забезпечують кредиторам та позичальникам різноманітність варіантів щодо затрат, ризиків, прибутків, строків, ліквідності та контролю;

відповідна структура й достатні правові гарантії, які здатні викликати довіру в міжнародних позичальників та кредиторів;

людський капітал, що вільно володіє спеціальними фінансовими знаннями, як результат систематичного навчання і перепідготовки;

здатність спрямовувати іноземний капітал через активні, всеохопні й мобільні ринки, тобто існування комплексних ринків, як довгострокових, так і короткострокових, які надають позичальникам та інвесторам великі можливості;

економічна свобода: фінансовий ринок не може існувати без свободи діяльності, споживання, накопичення та інвестування;

найсучасніша технологія передавання інформації та засоби зв’язку, що дозволяють ефективно здійснювати безготівкові розрахунки та готівкові платежі.

Найбільш активно перелив фінансових ресурсів здійснюється у таких міжнародних фінансових центрах світу, як Нью-Йорк і Чикаго — в Америці, Лондон, Франкфурт-на-Майні, Париж, Цюріх, Женева, Люксембург — в Європі, Токіо, Сінгапур, Гонконг, Бахрейн — в Азії.

У міжнародні фінансові центри перетворилися деякі офшорні центри, насамперед у басейні Карибського моря — Панама, Бермудські, Багамські, Кайманові, Антильські та інші острови. Поява фінансових центрів на периферії світового господарства (Багамські острови, Сінгапур, Гонконг, Панама, Бахрейн та ін.) обумовлена певною мірою нижчими податковими й операційними витратами, незначним державним втручанням та ліберальним валютним законодавством. У майбутньому міжнародними фінансовими центрами можуть стати і сьогоднішні регіональні центри — Кейптаун, Сан-Паулу, Шанхай та ін.

Якщо взяти до уваги тільки ринкову капіталізацію акцій, то до нових фінансових центрів можна віднести ринки Чехії, Угорщини, Польщі, Росії — в Європі; Індії, Індонезії, Південної Кореї, Таїланду, Тайваню, Філіппін, Китаю з Гонконгом — в Азії, Південно-Африканської республіки — в Африці, Аргентини, Бразилії, Венесуели, Мексики, Чилі — у Латинський Америці.

Але сьогодні тільки Лондон, Нью-Йорк, Токіо відповідають таким основним показникам та стандартам міжнародного фінансового центру, як:

широкий спектр інструментів фінансового ринку;

всесвітня участь у внутрішніх та іноземних секторах ринку;

ефективні міжнародні системи зв’язку.

6. Аналіз моделей організаційно-економічного механізму регулювання ринку фінансово розвинутих країн і країн з ринками, що розвиваються, дозволяє виділити 2 основні моделі побудови зазначеного механізму: за секторальним/інституційним принципом, коли регулювання здійснюється різними органами управління диференційовано по групах фінансових інститутів, чи за функціональним/цільовим принципом, при якому функції встановлення норм, напрямків розвитку ринку, контролю, нагляду і захисту прав інвесторів здійснюються різними органами управління.

Більшість розвинутих фінансових ринків у таких країнах, як Австралія, Велика Британія, Німеччина, Нідерланди. Японія й ін., упродовж останніх 20 років поступово перейшли до моделі функціонального/цільового регулювання. На найбільшому у світі фінансовому ринку США, починаючи з 1999 р., теж здійснюється регулювання, диференційоване переважно за групами фінансових інструментів, ніж за видами фінансових інститутів. Кардинальний крок на цьому шляху запропонував зробити міністр фінансів США Г. Полсон. Оприлюднений 31 березня 2008 р. план Полсона містить у собі поширення принципів саморегулювання на діяльність інституціональних інвесторів замість прямого регулювання з боку Комісії з цінних паперів і бірж (Securіtіes and Exchange Commіssіon - SEC). Найближчим часом пропонується підвищення ролі діючої при Президенті США Робочої групи з фінансових ринків (Presіdent's Workіng Group on Fіnancіal Markets), що повинна одержати функції міжвідомчого координуючого органа. А перспектива на майбутнє - створення об'єднаного органа, що контролює практику бізнесу учасників фінансового ринку (Conduct of Busіness Regulatory Agency - CBRA), у тому числі захист прав інвесторів, що поглинають функції нинішньої SEC і спирається на СРО.У низці країн з фінансовими ринками, що розвиваються, в тому числі в Угорщині, Іспанії, Казахстані і Україні, здійснюються перехідні кроки до моделі функціонального/цільового регулювання фінансового ринку.У цілому навіть фінансові ринки таких найбільш близьких за своїм економічним станом країн, як Росія, Білорусія, Казахстан і Україна, показують відмінність динаміки і напрямків розвитку організаційно-економічних механізмів їхнього регулювання. Найбільших успіхів в оптимізації системи органів регулювання досяг Казахстан, ще в 2004 р., сформувавши ефективний мегарегулятор фінансового ринку - Агентство з регулювання і нагляду фінансового ринку і фінансових організацій.Треба відзначити, що, наприклад, у Великій Британії роль такого органа відіграє регулятор фінансового ринку - FSA, а в США, можливо, цю роботу виконуватиме передбачуваний новий регулятор - CBRA. На думку багатьох експертів, реалізація функцій регулювання фінансового ринку повинна належати до компетенції не тільки законодавчих органів і спеціальних органів державного управління, але й саморегулівних організацій - учасників ринку (СРО), уповноважених законом застосовувати правила розроблених ними стандартів до своїх членів.