Студопедия

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника



Суспільно-політичні і національний рухи в Україні 60-90-х рр. XIX ст.




Читайте также:
  1. Quot;Українізація" 20-х років як соціокультурний процес.
  2. Активізація революційно – визвольної боротьби на Україні у складі двох імперій.
  3. Бюджетні права в Україні, їхня характеристика
  4. Валовий внутрішній продукт та національний дохід
  5. Валовий внутрішній продукт. Чистий національний продукт і національний дохід
  6. Види земель в Україні. Форми та суб’єкти права власності на землю.
  7. Вищої освіти в Україні
  8. Відновлення радянської влади в Україні. Денікінщина
  9. ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
  10. Динаміка шлюбності та розлучуванності в Україні

Процес формування і консолідації української нації на етнічній основі, що почався за часів Київської Русі, рельєфно проявився у період Визвольної війни, значно прискорився в середині XIX ст. внаслідок буржуазно-демократичних реформ, що відбувалися в Російській та Австро-Угорській імперіях. В об'єктивному процесі формування націй брав участь весь український етнос на всій тери­торії його багатовікового проживання, але центром консолідації української нації стала Наддніпрянська Україна. Становлення укра­їнської нації супроводжувалось зростанням чисельності українців, розвитком української культури, насамперед української мови, збільшенням питомої ваги національної інтелігенції, консолідаці­єю економічних зв'язків між окремими регіонами України, підви­щенням національної самосвідомості народу.

У XIX ст. невирішеною залишалась проблема національного во­зз'єднання українського народу; правлячими колами Росії і Авст­ро-Угорщини проводилася політика денаціоналізації. Національне гноблення поєднувалося з політичним і соціально-економічним. 1863 р. царський міністр Валуєв публічно проголосив, що «ніякої особливої малоросійської мови не було, немає й бути не може» і видав циркуляр, згідно з яким суворо заборонялося друкування українською мовою як книг «духовного змісту, так і навчальних посібників». Ще реакційнішим був Ємський акт Олександра II, за яким заборонялося ввозити з-за кордону книги українською мо­вою, друкувати оригінальні твори, наприклад, тексти до музики, влаштовувати сценічні вистави та публічні читання українською мовою.

Всі ці вищевказані чинники зумовили виникнення і розвиток національного руху в Україні. Осередками цього руху у 60-ті рр. стають громади – самодіяльні, напівлегальні суспільно-політичні організації ліберально-демократичиої інтелігенції. Перша – вини­кла у Києві 1859 р. До неї входили переважно студенти Київського університету, які стали потім відомими громадськими діячами і науковцями: В. Б. Антонович, М. П. Драгоманов, П. П. Чубинський, Т. Р. Рильський та ін. Пізніше громади виникли у Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі. Громади не були достатньо організацій­но оформленими, не мали програм чи статутів. До них входили представники різних течій: консервативної, ліберальної, демокра­тичної. Вони були також багатонаціональними за складом (хоча переважали українці) і різноманітними за соціальним станом. Го­ловним своїм завданням вони вважали просвітництво і впроваджен­ня культури. За те, що члени громад виступали на захист селян і розвиток освіти на селі, шляхтичі прозвали їх «хлопоманами», а самі вони називали себе українофілами. їхнім ідеологом був В. Ан­тонович, який виступав за ліквідацію царизму, кріпацтва, встано­влення демократичної республіки на основі добровільного союзу росіян, українців, поляків.



У Петербурзі члени громади гуртувалися навколо журналу «Ос­нова» (М. І. Костомаров, П. О. Куліш, В. М. Вілозерський). У ньо­му публікувалися наукові праці з історії України, етнографічні матеріали, твори Т. Г. Шевченка, Марка Вовчка, Л. І. Глібова. У зв'язку з наступом політичної реакції громади й журнал «Осно­ва» 1862-1863 рр. припинили своє існування.

Значний вплив на розвиток українського національного руху справили ідеї та діяльність М.Драгоманова (1841-1895). Концеп­ція М. Драгоманова базувалася на двох принципах: 1)«громадівському соціалізмі» (загальна демократизація, знищення експлуа­тації, об'єднання трудівників у низові товариства-«громади»; 2) «громадському федералізмі» (всеслов'янське об'єднання націо­нальних територій, спілок громад). Це передбачало програму фе­дералізації Російської та Австро-Угорської імперій, що забезпечи­ло б українським землям автономні права.



Найвпливовішою течією у суспільно-політичному русі 70-х рр. були народники — рух різночинної інтелігенції, ідеологія селянсь­кої демократії. У народництві визначилися дві течії — революцій­на і ліберальна. За тактикою революційна течія розділялася на пропагандистський (ідеолог П. Лавров), бунтарський (М. Бакунін), змовницький (П. Ткачов) напрями. Народники вважали головною революційною силою селянство; капіталізм оцінювали лишенега­тивно, вірили, що у Росії — особливий шлях, і вона обминає капіта­лізм. Вони сподівалися, що селянська община стане осередком со­ціалізму, перебільшували роль ідей та окремих осіб у політиці.

Перші народницькі гуртки виникли в Україні 1873 р. в Одесі і Києві. 1874 р. народники застосували тактику „оходіння а народ” — переодягнувшись у простий одяг під виглядом учителів, фельдше­рів, шевців тощо, вони йшли в села, вели пропаганду соціалізму, агітували за революцію. Але цей похід демократичної молоді за­знав поразки. Селяни не підтримали їх, самі пропагандисти були не досить організованими, їх переслідували царські власті. Близь­ко 1000 людей було заарештовано. Проте народники змогли глиб­ше пізнати життя селян і пішли на зміну своєї тактики. Вони вирі­шили створити поселення народників — бази революції, де мали на меті продовжувати роботу і об'єднати окремі гуртки у партію. 1876 р. у Петербурзі створюється така організація, яка з 1878 р. дістала назву „Земля і воля”. Глибше вивчення ситуації у країні, невдачі у здійсненні попередньої тактики привели народників до усвідомлення необхідності політичної боротьби проти самодержав­ства. Оскільки вони вважали, що останнє не має опори в суспільс­тві, то його можна повалити за допомогою терору. 1879 р. «Земля і воля» розділяється на дві організації: „Народну волю” і „Чорний переділ”. Народники з України відігравали провідну роль як у «На­родній волі» (Желябов, Фроленко, Кибальчич), так і у «Чорному переділі» (Аксельрод, Стефанович, Дейч, Засулич). 1879-1881 рр. «Народна воля» організувала 8 замахів на царя. Вся Європа сте­жила за протиборством царської державної машини і групи революціонерів. Нарешті 1 березня 1881 р. народникам вдалося вбити царя. Але на місце Олександра II прийшов більш реакційний Оле­ксандр Ш. Ситуація у країні не змінилася на краще. Народники першими перейшли до політичної боротьби з самодержавством, зуміли створити нелегальну політичну партію, але їхня діяльність показала безперспективність політичного терору. Керівники народ­ників були страчені. Остаточно організація революційних народ­ників була розгромлена 1883 р.



У 80-90 рр. продовжувало існувати ліберальне народництво, яке відмовилося від революційної боротьби з царизмом і виступало за поліпшення становища селянства шляхом реформ: збільшення на­ділів, надання дешевих кредитів тощо.

Розвиток промисловості, зростання кількості робітників, тяжкі умови праці і життя зумовили активізацію робітничого руху. 1875 р. в Одесі на базі декількох гуртків виникає „Південноросійський союз робітників” на чолі з Є. Заславським. У нього входило близько 60 членів і 200 прихильників. Це була перша пролетарська організа­ція в Україні. У програмному документі союзу – Статуті – вказу­валося на несправедливість існуючого ладу, необхідність боротьби проти нього, об'єднання робітників краю, завоювання політичних свобод. Члени союзу випускали і розповсюджували прокламації, керували страйками. Через нівроку жандарми розгромили союз, його активістів засудили на каторжні роботи.

Розгортання робітничого руху, криза народництва створили пе­редумови для поширення марксизму (за ім'ям засновника – К. Маркса) – течії, яка вже стала впливовою у Західній Європі. Розповсюджуються твори К. Маркса та його прибічників, створю­ються перші марксистські гуртки. Перший соціал-демократичний гурток виник у Києві 1889 р. У 90-ті рр. такі гуртки виникають в Одесі, Катеринославі, Харкові, Херсоні, Полтаві. Ці гуртки на той час були малочисельиими, розрізненими, маловпливовими.


Дата добавления: 2014-12-03; просмотров: 11; Нарушение авторских прав







lektsii.com - Лекции.Ком - 2014-2021 год. (0.017 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав
Главная страница Случайная страница Контакты