Січень 1906 р. — червень 1907 р. — спад.

Різною була й тактика партій в революції. Більшовики та есе­ри виступали за збройне повстання як основний засіб пирішення завдань революції (есери, крім цього, також за терор). Меншови­ки, кадети, лідери українських національних партій виступали за парламентський шлях через вибори до Державної Думи. Чорносо­тенні партії виступали за беззаперечне збереження існуючого ладу, тобто проти будь-яких змін.

Головні події революції в Україні:

1) січень-березень 1905 р. страйки робітників – 177 страйків, 170 тис. учасників;

2) повстання на броненосці «Потьомкін» (14-25 червня 1905 р.);

3) загальний політичний страйк (жовтень 1905 р. – 120 тис. учасників);

4) створення профспілок (3 листопада 1905 р.; 1907 р. – 280 організацій);

5) селянські виступи (за 1905 р. – 4 тис. у 7 тис. сіл);

6) повстання матросів флотської дивізії у Севастополі (крейсер «Очаків» та ін. На чолі з лейтенантом Шмідтом – листопад 1905 р.);

7) повстання саперів у Києві на чолі з поручиком Б. Жаданівським – листопад 1905 р.;

8) грудневе збройне повстання 1905 р. (в Донбасі).

У ході революції виникли нові опозиційні урядовим органам вла­ди – Радиробітничих депутатів. В Україні вони діяли у Катери­нославі, Києві, Одесі, Миколаєві та інших містах.

Зростання громадської активності і організованості спричинило створення профспілок. Однією з перших виникла профспілка залі­зничників Південно-Західної залізниці. Наприкінці 1905 р. в Україні нараховувалось близько 80 професійних об'єднань.

В ці роки значно посилився національний рух. Громадськість України виступала за рівноправність усіх народів, проти великоде­ржавної, шовіністичної політики царизму, за право вільно корис­туватися рідною мовою. У цей час більшого поширення набуває українська преса. 1905-1907 рр. виходило уже 24 україномовних газети і журнали.

Поряд з політичними партіями у цей час виникають і культур­но-освітні організації – «Просвіти», які керувались демократич­ними і ліберальними діячами української інтелігенції (М. Коцю­бинський, Б. Грінченко, Панас Мирний, Леся Українка). Вони засновували бібліотеки і читальні, організовували літературні і музичні вечори, лекції, спектаклі, створювали школи з викладан­ням українською мовою. В Одеському університеті починається викладання історії України, а у Харківському – історії літератури українською мовою.

Українське питання обговорювалося і у Державних Думах. Ви­бори до І Думи відбулися весною 1906 р. Від України було обрано 102 депутати, найбільше було кадетів – 36 людей. У Думі сформу­валася «Українська думська громада», яка об'єднувала 45 депу­татів. Основною її вимогою було надання автономії Україні. Вибо­ри до ІІ Думи відбулися у січні 1907 р. Знову від України обрали 102 депутати, і знову була створена «Українська думська грома­да». II Дума виявилася ще лівішою, ніж І Дума. «Думська грома­да» дещо розширила свої вимоги, пропонуючи допустити українсь­ку мову в систему освіти і державного управління. Для цього вони вважали за необхідне утворити кафедри української мови і історії в університетах, ввести українську мову в учительських семінаріях. Діяльності «Думської громади» активно допомагав видатний укра­їнський історик М. Грушевський, який спеціально для цього пере­їхав до Петербурга. За його участю почали видавати журнал «Укра-инский вестник», а потім газети «Рідна справа» («Вісті з Думи»), де друкувались виступи депутатів, статті на актуальні політичні теми. Склад «Думської громади» був дуже строкатим, неоднорідним, і, крімтого, в умовах спаду революції і посилення реакції майже неможливо було досягти якихось демократичних зрушень.

Політична реакція. Столипінська аграрна реформа. Загострення національного питання

Після поразки революції у країні настав період політичної ре­акції, яка, за ім'ям голови царського уряду, дістала назву столипінської. II Дума розпускалась, вводився в дію новий виборчий закон, за яким 80 % населення позбавлялося виборчих прав. В ос­новному це стосувалося робітників, селян, неросійських народів. III Дума була реакційною, більшість у ній мали чорносотенці і октябристи, що давало можливість царю успішно нею керувати.

Від України обрали 111 депутатів, з них 64 поміщика. За партійною приналежністю більшість з них належала до правих та російських націоналістів (55). Національно-демократичні партії України не змо­гли провести своїх представників до III Думи.

Значно посилилися репресії: у більшості губерній України діяв воєнний стан, лютували каральні загони. 1909 р. у тюрмах країни перебувало 170 тис. революціонерів. Фактично розгромлені були профспілки та інші громадські організації. Якщо 1905 р. нарахо­вувалось 245 тис. членів профспілок, то 1909 р. залишилось лише 13 тис.

Прагнучи не допустити нової революції і зміцнити свою соціальну опору, царський уряд на чолі з її. А. Столипіним вирішив здійснити реформи, які торкались, перш за все, аграрного сектору.

Основні заходи аграрної реформи:

1) дозвіл виходу з общини і закріплення землі у приватну власність, тобто розмивання общинного землеволодіння;

2) створення хуторського та відрубного господарства;

3) надання кредитної допомоги селянам через Селянський позе­мельний банк;

4) проведення переселення селян з європейської частини держа­ви, де землі не вистачало, у Сибір, на Далекий Схід, у Серед­ню Азію.

Тим самим Столипін хотів вбити двох зайців: дати селянам зем­лю, вивезти їх з перенаселених районів, позбавившись незадоволе-них мало- і безземеллям. Планувалось, що реформа сприятиме зміцненню держави взагалі, оскільки крім аграрних перетворень, вона передбачала реорганізацію місцевого самоврядування, судо­вих установ, страхування робітників, запровадження загальної початкової освіти.

Столипін прагнув еволюційним шляхом досягти соціально-еко­номічного прогресу при збереженні царської монархії, влади і привілеїв багатих верств населення (у першу чергу поміщиків та буржуазії), а також заможного селянства.

В Україні з 1906 до 1915 рр. з общини вийшли 468 тис. дворів, або 30,2 % від загальної чисельності общинних земель. Ті селяни, які виходили з общини, мали право отримати землю у відруб, тоб­то в одному місці, «куском». Якщо вони переносили туди будинок і господарські будівлі, то це називалося хутором. До початку 1916 р. в Україні утворилося 440 тис. хуторських і відрубних господарств (13 % загальної кількості). Для допомоги селянам у створенні хутірського господарства створювався Селянський поземельний банк. Цей банк купляв у поміщиків землі, а потім за вищими ціна­ми продавав їх окремими ділянками селянам. Селяни України про­тягом 1906-1910 рр. купили у банку 480 тис. десятин землі, з них хутірські та відрубні господарства 82,6 %. Банк підняв ціну землі з 105 крб за десятину 1907 р. до 136 крб 1914 р. Діяльність банку сприяла зміцненню заможних селянських господарств. Якщо се­ляни не могли виплатити щорічні внески і відсотки банку, то земля поверталася у банк. Протягом 1906-1917 рр. селяни викупили в основному у поміщиків понад 7 млн га землі. Унаслідок цього у них виявилося 65 % усієї землі і на одне господарство вже припа­дало 8,6 га.

На селі організовувалися прокатні технічні станції, сільськогос­подарські читання з метою поліпшення агрокультури. Для малозе­мельних селян створювалися товариства з оренди землі та колек­тивного ведення рільництва.

Певні результати дала політика переселення. Найбільшу кіль­кість переселенців дала Україна. Це було пов'язано з тим, що саме тут конче не вистачало землі, відчувалося сильне аграрне перена­селення. До Сибіру з України переїхало близько 1 млн селян. Та невдовзі 17 % з них повернулися назад, ще більш незадоволеними і збіднілими, оскільки в Україні у них землі не було і у Сибіру вони її не змогли отримати з різних причин. Це призвело до заго­стрення соціальних відносин на українському селі. Таким чином, реформа сприяла подальшій соціальній диференціації на селі. Ця диференціація призвела до того, що у бідняків земельні наділи зменшувались, а у заможних – збільшувались. Концентрація наділів давала можливість ширше застосовувати машини, добри­ва, агрокультуру. Розширилися посівні площі. Середньорічний ва­ловий збір зернових збільшився з 775 млн пудів 1900-1902 рр. до 1070 млн 1910-1913 рр.

Столипінська аграрна реформа після відміни кріпосного права 1861 р. була наступним великим кроком на шляху еволюційного розвитку Російської імперії, поступового перетворення її з феода­льної на буржуазну монархію. Вона прискорила розвиток капіта­лістичних, ринкових відносин, соціальну диференціацію на селі, поліпшила стан сільського господарства, але не вирішила аграрно­го питання в цілому. Тому участь селянства у новій революції з усіма її наслідками стала неминучою.

Напередодні війни царизм значно посилив національний гніт: закривались українські школи, «Просвіти», журнали, конфіско-вувались твори українських письменників, у тому числі і Т. Г. Шевченка. Українці, як і всі інші неросійські народи, оголо­шувались «інородцями». їм заборонялося співати рідних пісень не тільки на концертах, але й на вулицях міст і сіл, читати вірші національних поетів. Таким чином, національне питання напере­додні війни значно загострилось. Причинами загострення були політична реакція у країні, прагнення царизму придушити будь-який визвольний рух, у тому числі і національний; розгул шовінізму у зв'язку з підготовкою до війни і відповідна реакція на те з боку національно-демократичних сил; зв'язок національного питання з аграрним, адже більшість населення національних регіонів були селяни, для яких ці два питання перепліталися; правова та теоре­тична нерозробленість національного питання.

У цей період різними політичними силами (крім царизму, який виступав за статус-кво) пропонувались різні шляхи вирішення національного питання в Україні. Більшовики виступали за національне самовизначення України, українізацію шкіл і розви­ток національної культури. «Товариство українських поступовців» (ТУП), створене 1908 р., виступало за ідею національної автономії України у межах майбутньої конституційної Росії. Російські ліберали (кадети, трудовики) погоджувались на дозвіл уживання української мови у початкових школах у місцевостях, де перева­жало українське населення. Чорносотенці з України (Д. Піхно, В. Савенко) категорично виступали проти будь-яких поступок укра­їнцям, заявляючи, що українство «загрожує смертельною небезпе­кою великій російській державі».

Незважаючи на наступ і утиски царизму, українська культура продовжувала розвиватись і досягла певних успіхів. 1914 р. в Укра­їні діяло 26 тис. загальноосвітніх шкіл з 2,6 млн учнів, а у 27 ВНЗ навчалося 35,2 тис. студентів.