Студопедия

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника



Західноукраїнські землі 1900—1914 рр. Україна в роки Першої світової війни




Читайте также:
  1. Боротьба за політичну владу наприкінці 1917 р. причини громадянської війни в У.
  2. Визволення У. від фашистських окупантів. Наслідки ІІ світової війни для У.
  3. Візантійська культура – визначне явище світової культури
  4. Все вирощене насіння батьківських форм повністю обробляється в системі першої ланки і відпускається потім насінницьким господарствам для посіву на ділянках гібридизації.
  5. Встановлення Радянської влади в У у 1920 р. підсумки та наслідки громадянської війни.
  6. Глобалізація як основна тенденція розвитку сучасної світової системи
  7. Договір оренди землі
  8. Економічній розвиток провідних країн світу після другої світової війни
  9. З/у землі у складі ін держав
  10. Завдання щодо реалізації Основних напрямів ринку землі

На початку XX ст. всі західноукраїнські землі продовжували знаходитись у складі Австро-Угорської імперії. Тут мешкало по­над 4,6 млн українців. Східна Галичина, де проживало українське населення, як і раніше, адміністративно була об'єднана із Захід­ною (польською) Галичиною у Королівство Галіції і Лодомерії. Весь цей край поділявся на 50 повітів. Окремою адміністративною те­риторією була Буковина, до якої входило 10 повітів. Закарпатські землі складалися з 4 українських комітетів.

Економіка на цих землях розвивалась уповільненими темпами, мала колоніальний характер, що виявлявся у її структурі та дина­міці. Одним з найрельєфніших проявів цього процесу був вивіз сировини із західноукраїнських земель до метрополії на перероб­ку. Сировина становила понад 90% всього експорту із західноук­раїнських земель в інші країни. Природні багатства краю експлу­атувалися нераціонально, по-хижацькому. На зламі ХІХ-ХХ ст. щорічні вирубки лісу в Карпатах перевищили 6 млн кв. м, що призвело до різкого скорочення площі лісів і порушення екологіч­ної рівноваги.

Переважна більшість західноукраїнських підприємств була дрі­бною і маломеханізованою. 1902 р. 94 % промислових підприємств Галичини налічували до 5 робітників, тут діяло лише 5,5 % паро­вих двигунів, що функціонували в імперії.

Про колоніальний характер Галичини свідчать її галузева стру­ктура, яка характеризувалася перевагою харчових підприємств (34,3%), лісозаготівлі та обробки лісу (20%). Підприємства ма- . шинобудування, ремонту, металообробки складали лише 10 %.

З традиційних галузей успішно розвивався видобуток солі. 1906 р. на частку Галичини припадало 64 % вартості загальнодер­жавного виробництва солі.

Проте західноукраїнські землі не обійшли й нові тенденції роз­витку. Як і у світовій економіці в цілому тут з'являються монопо­лії, головним чином іноземні. 1912 р. в Галичині діяло ЗО монопо­лістичних об'єднань, сумарний акціонерний капітал яких сягав 115 млн крон. Англо-австро-німецький концерн контролював 75 % видобутку та переробки нафти в Галичині, у Закарпатті австрійсь­кому капіталові належало 45 % акцій великих угорських банків. Західноукраїнський регіон перетворився на ринок збуту товарів, вироблених більш розвиненими промисловими державами, потре­би краю задовольнялися переважно імпортними фабричними про­мисловими товарами.



Західноукраїнські землі залишалися відсталими аграрними про­вінціями Австро-Угорщини. У сільському господарстві було зайня­то близько 90 % населення. Зберігалося велике поміщицьке та цер­ковне землеволодіння. Поміщикам належало понад 40 % усіх земель. Серед поміщиків переважали іноземні: поляки на Галичині, руму­ни – на Буковині, угорці – на Закарпатті. У Закарпатті, напри­клад, граф Шенборн мав понад 100 тис. га, тобто близько 20 % усієї території. Основна маса селян страждала від малоземелля. У Гали­чині 53,3 % селянських господарств були безкінні, 43 % мали до 2 га на двір. Заможних селян було 5 %, але вони володіли землею, яка за кількістю перевищувала удвічі ту, яка належала 600 тис. бідняцьких господарств. 614 тис. селянських господарств не забез­печували прожитку своїм власникам. Такі незаможні селяни орен­дували землю в інших селян чи поміщиків, йшли працювати на заводи, ходили на заробітки до Бессарабії, Південної України.

У селі зберігалися напівкріпосницькі порядки. На Поділлі селя­ни навіть за гриби, зібрані у лісі, відробляли поміщику по 2 дні; стільки ж за кожну в'язку скошеної трави. Становище українського селянства погіршувалося зловживан­нями влади, соціальною дискримінацією. Чиновники завищували кількість селянської землі, що призводило до того, що селяни в Гали­чині платили утричі більше поземельних податків, ніж поміщики. Прямі податки селяни сплачували за землю, хату, худобу, за про­їзд через мости. Постійно зростали непрямі податки (на нафту, цукор, тютюн, пиво). Становище українських селян в Галичині погіршувалось ще й тому, що поміщиками переважно були поля­ки, які обіймали майже всі адміністративні посади, в тому числі контролювали й суд. Уся адміністративна влада в Галичині, як і у Буковині, зосереджувалася в руках намісника. Роль органів місцевого самоврядування відігравали Галицький та Буковинський сей­ми. Виконавчим органом Галицького сейму був крайовий комітет, до якого входив маршалок (голова сейму) і 6 членів, яких обирав сейм з числа його депутатів терміном на 6 років.



На початку XX ст. у Західній Україні розгорнулася боротьба за реформу виборчої системи, що була складовою частиною національно-визвольного руху. У результаті досить гострої боротьби (наприклад, лише у січні 1906 р. є Галичині відбулося близько 300 мітингів і зборів, у яких взяли участь майже 500 тис. людей), імператор Авс­тро-Угорщини видав указ про запровадження нового виборчого за­кону. Однак суттєвих змін це не дало, оскільки, як і раніше, закон забезпечував переваги для австро-угорської і польської буржуазії. Зберігалась недемократична система куріальних виборів до місцевих органів влади. Лише 1914 р. сейм схвалив новий виборчий закон, за яким українським партіям надавалось 27,2 % місць, українцям до­зволялося обіймати посоли службовців урядових установ у повітах Галичини і Буковини. Проте система виборів до місцевих органів влади так і не була змінена і українці знаходилися в нерівних умо­вах з іншими національними групами.



На початку XX ст. у Галичині визначилися три напрями полі­тичної думки:

1) москвофільський, який поволі спадав;

2) австрійський ультрароялізм, тобто орієнтація на Австро-Уго­рщину і вірність династії Габсбургів;

3) самостійницький, державницький — за створення Українсь­кої незалежної держави.

Значну роль у громадсько-політичному житті Галичини у цей час починає відігравати митрополит Галицький (греко-католицька церква) Андрій граф Шептицький (1900-1944).

Складовою частиною національно-визвольного руху українців на західноукраїнських землях була боротьба за національну освіту, зокрема за український університет. Ця боротьба проходила в умо­вах жорстокого протистояння з польськими шовіністами, яке до­ходило до збройних сутичок. 1902 р. була заснована організація «Січ», що ставила своїм завданням фізичне виховання української молоді. Ще раніше (1894) у Східній Галичині існували аналогічні товариства під назвою «Соколи».

Більшість української громадськості в Галичині у цей час мала проавстрійську — антиросійську позицію. Це пояснюється тим, що політика Російського уряду була активно ворожою українцям, як у самій Росії, так і за її межами.

Влітку 1914 р. почалася Перша світова війна. Вона стала світовою тому, що у ній взяли участь 34 країни фактично з усіх частин світу з населенням 1 млрд (67%) населення земної кулі.

Війну вели два угрупування держав: Антанта (Велика Брита­нія, Франція, Росія) і Четверний союз держав (Німеччина, Авст­ро-Угорщина, Туреччина, Болгарія).

Українські землі посідали важливе місце у планах воюючих країн. Австро-Угорщина претендувала на розширення своїх володінь на Західній Україні (Волинь, Поділля), Німеччина – на інші укра­їнські землі. Росія хотіла захопити Галичину. Взагалі саме Галичина стала ареною найжорстокіших та найкровопролитніших битв на Східному фронті.

Трагедія українців була у тому, що вони, не маючи власної дер­жави, яка б захищала їхні національні інтереси, змушені були во­ювати за інтереси чужих імперій та ще й вбивати один одного. У російській армії налічувалось 3,5 млн українських солдатів, 250 тис. служили в австрійському війську.

Всі політичні партії Росії підтримували війну, виступаючи з шовіністичних позицій. Більшість з них пояснювала це необхідністю «оборони вітчизни». Винятком були більшовики, які засуджували цю війну, але виступали за поразку свого уряду (щоб підірвати царизм) і перетворення імперіалістичної війни у громадянську, тобто війну між окремими соціальними групами країни. У Східній Україні лише деякі українські соціал-демократичні організації, зокрема Катеринославська, за участю В. Винниченка 1915 р. почали випу­скати відозви з гаслами: «Геть війну! Хай живе автономія Украї­ни!» та вести антивоєнну пропаганду серед робітників.

Більшість громадськості Західної України підтримала у війні уряд Австро-Угорщини, вважаючи царську Росію найзапеклішим ворогом українців. У серпні 1914 р. у Львові була створена Голов­на Українська Рада, яка об'єднувала прибічників цих настроїв, представників усіх українських партій. Пізніше у Відні був ор­ганізований «Союз визволення України» (СВУ), який мав на меті створити самостійну конституційну монархічну державу.

В серпні 1914 р. російські війська захопили Східну Галичину і Буковину, де було створено генерал-губернаторство на чолі з чорно­сотенцем графом Г. Бобринським. За його розпорядженням закрива­лись українські школи, книгарні, громадські організації, проводи­лась примусова русифікація, масова депортація. У свою чергу австро-угорський уряд звинуватив у своїх невдачах українців і по­чав проти них кампанію терору і репресій. Таким чином, українці переслідувались як російським, так і австро-угорським урядами.

Безпосередньо в Україні бойові дії вів Швденно-Західний фронт, завдовжки 450 км. (командуючий спочатку генерал Н. І. Іванов, а з березня 1916 р. – генерал О. О. Брусилов). З кінця 1914 р. до квітня 1915 р. на фронті йшла в основному позиційна війна, але потім у результаті сильного удару німецької армії російські війська зазнали поразки і почали відступати. Був залишений Львів, під німецько-австрійську окупацію потрапили Східна Галичина, Північна Буковина, значна частина Волині.

У травні 1916 р. російські війська почали контрнаступ („бруси-лаоський прорив”). Фронт австрійських військ було прорвано, вони втратили вбитими і полоненими понад 500 тис. людей. Російська армія знову зайняла Буковину і Південну Галичину. Наприкінці 1916 р. знову почалася позиційна війна.

В ході війни з добровольців Галичини було сформовано 2-тисячний легіон Українських січових стрільців, а на його основі регулярний полк, який став частиною австро-угорської армії. Він брав участь у боях проти російських військ на різних ділянках фронту в Карпатах і Закарпатті. Січові стрільці відіграли потім важливу роль у історії в Україні.

Війна негативно вплинула на соціально-економічне становище України. На розвиток промисловості руйнівний вплив справила мобілізація в армію 4 млн людей. З сіл України до армії мобілізували половину працездатних чоловіків. Більш-менш розвивалися лише мілітарні галузі промисловості, інші змушені були, як правило, скорочувати виробництво.

З втратою Домбровського вугільного басейну (Польща) Донбас став фактично єдиним постачальником вугілля для всієї країни. І хоча видобуток вугілля тут зростав, його все ж не вистачало для всіх потреб. Країна переживала паливну кризу.

Різко зріс попит на метал, а виплавка його зменшилася. 1913 р. на Півдні Росії чавуну виплавлялося 190 млн пудів, а 1915 р. — 167 млн. Через нестачу палива і металу змушені були скорочувати виробництво і машинобудівні заводи, хоча вони випускали воєнну продукцію.

Значно погіршився стан сільського господарства. На воєнні по­треби було забрано багато коней, що утруднювало виконання сільсько­господарських робіт. Скоротилися посівні площі, знизилася вро­жайність, збір зернових зменшувався на 200 млн пудів щорічно. Серед селян збільшилася кількість безпосівних (16 % усіх госпо­дарств) і безкінних (35 %). Знецінилися гроші, зростала інфляція. 1916 р. ціни на основні предмети споживання зросли у 4-6 разів. Робочий день збільшувався, але реальна зарплата через різке підвищення цін, зменшувалася. Все це призвело до наростання страй­кової боротьби. З 1914 до березня 1917 р. в Україні відбулося 380 страйків, у яких взяли участь близько 300 тис. робітників. По­силювався й селянський рух. Селяни виявляли непокору діям місцевих властей, захоплювали поміщицькі володіння, вступали в сутички з поліцією. За роки війни (1914-1918) в Україні відбулося близько 170 селянських виступів.

Таким чином, у роки війни криза охопила всі сфери життєдіяль­ності країни: політичну, соціальну, економічну.

 

 


Дата добавления: 2014-12-03; просмотров: 138; Нарушение авторских прав







lektsii.com - Лекции.Ком - 2014-2022 год. (0.011 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав
Главная страница Случайная страница Контакты