Українська держава гетьмана Скоропадського

Незважаючи на те, що Центральній Раді вдалося знову поверну­тися до влади, вона не мала підтримки серед широких верств насе­лення з різних причин:

1) великих промисловців та землевласників, а також кайзера Німеччини відлякували соціалістична орієнтація і соціалістичний склад ЦР (націоналізація землі, 8-годинний робочий день);

2) зрусифіковану частину населення не влаштовував національ­ний характер влади;

3) національно-демократичні кола і пробільшовицькі елементи (тут їхні позиції співпадали) – підтримка ЦР німецької оку­пації і пограбування України;

4) значна частина населення була незадоволена тим, що ЦР не могла «навести порядок»;

5) німецька окупаційна влада була незадоволена політикою «при­хованого саботажу» з боку ЦР, що не давало їй можливості швидко і регулярно вивозити награбовані в Україні продукти і сировину.

За останні 2 місяці свого існування Центральна Рада з держав­ного органу перетворилася фактично на дискусійний клуб, у засі­даннях якого брали участь не більше за 40 людей.

У результаті дії всіх цих сил Центральна Рада не змогла утри­матись при владі. Опозиційні їй сили вирішили створити міцну авторитарну владу, надавши їй, за історичною аналогією, форму гетьманату.На це була згода і німецького командування.

29 квітня 1918 р. на з'їзді хліборобів (6500 делегатів) було обра­но гетьмана України, яким став Павло Скоропадський, нащадок гетьмана України часів Петра І Івана Скоропадського. Йому у цей час виповнилося 45 років, у минулому він був ад'ютантом царя Миколи II. Гетьман оголосив про встановлення «Української Дер­жави» (на відміну від «Української Народної Республіки» Центра­льної Ради).

Скасовувались заходи ЦР щодо націоналізації великих маєтків і культурної автономії. Проголошувалась недоторканість приват­ної власності. Великі прерогативи надавались самому гетьману: верховна виконавча влада, затвердження законодавчіх актів, при­значення отамана (голови) ради міністрів, управління зовнішньою політикою і військовими справами (гетьман був Верховним воєво­дою). Владу гетьмана можна розглядати як надзвичайне поєднан­ня монархічних і диктаторських засад, з ураховуванням історич­них традицій і національного характеру української держави.

Однак все це не могло приховати того, що фактичними господа­рями України були не гетьман і його уряд, а німецьке військове командування. За квітень-листопад 1918 р. з України у Німеччи­ну й Австрію було вивезено 95 976 коней, 105 542 туші яловичи­ни, 66 809 869 кг цукру, 3 329 403кг олії, 1 213 961 кг риби тощо. Гетьман ввів окрему соціальну категорію громадян-козаків (фак­тично заможних селян), сподіваючись, що вони стануть опорою режиму. Через те, що гетьман був причетний до повалення ЦР, у його уряд і адміністрацію відмовилися увійти представники укра­їнських політичних сил. Проте це не завадило швидко налагодити дійовий адміністративний апарат (у провінціях – старости, земські урядники). Проводилися досить жорстокі репресії проти учасників робітничого і селянського рухів, каральні експедиції. Гетьман пе­редбачав ліквідацію значної земельної власності і передачу землі хліборобам у кількості не більш від 25 га в одні руки, а купівля землі однією особою у різних місцях не дозволялася. Поміщики повинні були продавати свою землю Держбанку для утворення дер­жавного земельного фонду.

Страйки на заводах заборонялися, у металургійній промислово­сті був установлений 12-годинний робочий день, для боротьби з незадоволеними широко використовувалися локаути.

Разом з тим гетьманський уряд досяг значних успіхів у справі визнання України як Окремої держави на міжнародній арені. Дип­ломатичні відносини були встановлені з 12 країнами, у тому числі (крім Німеччини, Австро-Угорщини і Туреччини, чого досягла ще ЦР) з Нідерландами, Данією, Іспанією, Італією, Норвегією та ін., а також з політичними новоутвореннями на території колишньої Російської імперії (Грузією, Литвою, Кримом, Кубанню), Довго у. Києві тривали переговори з Радянською Росією про укладення мирної угоди та визначення кордонів. 12 червня 1918 р. сторони підписали угоду про перемир'я, мирна ж угода так і не була підписана, оскільки делегація Раднаркому відмовилася від пода­льших переговорів.

Відповідно до III Універсалу УНР претендувала тільки на землі, заселені українцями, а це означало, що до неї належала лише ма­терикова частина Таврійської губернії. Це знайшло своє відбиття і у Брестському договорі, де Кримський півострів оголошувався ней­тральною зоною і не підлягав окупації австро-німецькими війська­ми. Цим скористався більшовицький Раднарком, який вирішив створити на цій території формально незалежну радянську респуб­ліку.

На початку березня 1918 р. відбувся установчий з'їзд рад, ревкомів і земельних комітетів Таврійської губернії, де домінували більшовики і ліві есери. Був створений ЦВК рад у складі 12 біль­шовиків і 8 лівих есерів. 19 березня 1918 р. цей орган проголосив Радянську Соціалістичну Республіку Тавриди. Чорноморський флот був оголошений власністю новоствореної республіки, почалася на­ціоналізація приватної власності і формування загонів Червоної Армії. Радянська Таврида проіснувала один місяць. Крим окупу­вали німецькі війська. 17 червня 1918 р. в Криму зі згоди німець­ких військ було сформовано уряд генерала Сулькееича, який про­голосив самостійність Криму і виступив із декларацією, де заявив, що буде відстоювати самостійність Криму до визначення його міжнародного положення. Фактично він хотів лишити Крим для «єди­ної і неподільної Росії». На півострові було відновлено закони, при­йняті ще до Жовтневої революції. Герб Таврійської губернії вважався державним, почалося формування власної армії і були висловлені претензії щодо частини російського флоту в Севастополі.

Гетьманський уряд зайняв активну позицію щодо кримської про­блеми. У заявах Німеччині МЗС Української держави заявляв, що Крим економічно, політично і етнографічно пов'язаний з Украї­ною, тому нормальний розвиток України неможливий без Криму. Вказувалося також, що створення татарської держави в Криму є неіширавданим, тому що татари складають тільки 14 % населен­ня. Положення НІ Універсалу щодо Криму пояснювалися тим, що тоді Україна і Крим розглядалися яка складові частини єдиної федеративної держави. Але з проголошенням незалежності Украї­ни ситуація змінилася і, з огляду на географічний, економічний зв'язок із Кримом, гетьманський уряд вважав за можливе приєд­нання Криму до України на правах автономії. Навіть татарське населення, німці-колоністи, караїми здебільшого не заперечували проти включення Криму до складу України.

Гетьман застосував до Криму економічну блокаду. Через місяць уряд Сулькевича, який зрозумів залежність Криму від економіки України, повідомив, що згоден розпочати переговори про форми державного об'єднання з Україною. Дипломатичними зусиллями до української держави було прилучено Гомельський повіт Моги-лівської губернії, Суджанський, Білгородський, Корочанський, Гайворонський повіти Курщини, Валуйський повіт Воронезької губ. вперше Холмщина, 12 повітів Берестейщини. Велися переговори з Румунією щодо українських земель Бесарабії, про входження етні­чно української Кубані до складу України.

За 230 днів гетьманського режиму в Українській державі було прийнято більш 300 законопроектів. Був створений Генеральний штаб, штабні структури у 8 територіальних корпусах. До армії за­лучили 202 генералів, були введені погони і військові звання, за­тверджено текст урочистої присяги на вірність гетьману, забороне­на політична діяльність у військах, забезпечено перехід до схеми підготовки офіцерів: кадетський корпус – загальна козача війсь­кова школа – Академія Генерального штабу. Була сформована 60-тис. регулярна армія.

Значних успіхів досяг гетьманський уряд у сфері культури. На рівні початкової школи було випущено кілька мільйонів примір­ників україномовних підручників, а у більшості шкіл для навчання введено українську мову. У цей період відкрилося 150 українсь­ких гімназій, Українські університети у Києві та Кам'янець-Подільському; були засновані Українська Академія наук, Держав­ний Український Архів, Національна Галерея мистецтв, Українсь­кий Історичний музей, Українська Національна бібліотека з фондом у 1 млн томів.

Повернення землі поміщикам, насильницька реквізиція хліба, масові репресії викликали гостре незадоволення серед різних верств населення. Виник і швидко зростав повстансько-партизанський рух проти німецьких окупантів і гетьманського режиму. Віднов­лення багатьох дореволюційних порядків означало накопичення того вибухового матеріалу у суспільстві, який вже призвів до по­трясінь 1917 р. і неминуче повинен був реанімувати їх знову. Геть­мана компрометувала залежність від німців, які нещадно грабува­ли Україну, російське оточення, яке прагнуло до відновлення «единой и неделимой» Росії.