Завершення української національно-демократичної революції, її наслідки та уроки

Проте розгромом військ Денікіна громадянська війна в Україні не закінчилась. Втративши всіляку надію самостійно вирішити питання встановлення своєї влади, Петлюра пішов на вимушений союз з Польщею. У квітні 1920 р. він уклав з поляками політичну та воєнну конвенцію для боротьби проти більшовиків. Польський уряд визнавав Директорію верховною владою в Україні, Дирек­торія погоджувалася на відновлення кордонів Польщі у межах 1772 р. Це була спроба шляхом тяжких поступок продовжити бо­ротьбу за незалежну Україну в обмежених кордонах, адже до скла­ду Польщі відійшли б Східна Галичина, частина Волині й Полісся — територія площею понад 100 000 кв. км і з населенням близько 10 млн людей. Права польських землевласників відновлювались у межах самої УНР. Керівництво військами УНР та залізницями переходило до командування Польщі. Погоджуючись на існування України, необхідність якого вони спочатку заперечували, поляки сподівалися створити між собою та Росією східноукраїнську буфе­рну державу.

6 травня 1920 р. польсько-петлюрівські війська чисельністю 65 тис. поляків і 15 тис. українців захопили Київ. Повернення поль­ських панів, до яких традиційно неприязно ставились українські селяни, остаточно підірвало авторитет Петлюри. Знову ситуація різко змінилася. У червні 1920 р. радянські війська перейшли у контрнаступ. 12 червня Київ було звільнено, 9 липня взято Про­скурів (Хмельницький). У серпні-вересні Червона Армія зробила спробу взяти Варшаву, але невдало, оскільки цього разу на захист своєї столиці і незалежності піднявся значний загал польського населення. У березні 1921 р. було укладено мирний договір між РСФРР і Польщею, за яким до Польщі відійшли західноукраїнські землі.

У більшовиків в Україні тепер залишався фактично лише один суперник — генерал Врангель, який отаборився в Криму. Врангель намагався використати українській повстанський рух проти біль­шовиків за допомогою декларування «відродження запорозького козацтва» і визнання прав України на автономне управління на засадах загальноросійської федерації. Проте більшовики діяли рі­шуче і не залишили Врангелю суттєвих шансів. У серпні 1920 р. було створено самостійний Південний фронт на чолі з М. В. Фрунзе. Більшовики прийняли пропозицію Н. І. Махна про спільні дії проти Врангеля. У листопаді 1920 р. Червона Армія прорвалася у Крим, розбивши врангелівські війська. 16 листопада 1920 р. Південний фронт було ліквідовано. Після цього за наказом керівництва більшовиків частини Червоної Армії розправилися з своїми колишніми союзниками — махновцями. У тому ж листо­паді 1920 р. Червона Армія розгромила війська УНР на Поділлі, які перейшли кордон Польщі, погодившись на інтернування. Так закінчилась громадянська війна в Україні, війна за її незалежність і державність, змагання революції і контрреволюції.

Після розвалу Російської та Австро-Угорської імперій багатьом народам, навіть невеликим (естонці, латиші та ін.) вдалося створи­ти свою державність, а 30-мільйонному українському народу — не вдалося. Це пояснюється насамперед тим, що українці не змогли зорганізуватися як нація, їхні керівники припускалися прикрих помилок у соціально-економічній сфері (земельне питання та ін.), практичних справах. Національна ідея не зустріла широкої підтримки. Велике значення мав і зовнішній фактор — пряме втру­чання в українські справи Радянської Росії. Національно-демокра­тичним силам довелося воювати на два фронти: проти російських більшовиків і російських білогвардійців. Негативну роль відіграла міжпартійна і внутріпартійна боротьба, особисте суперництво се­ред керівників УНР. Більшовикам вдалося використати у своїх цілях прагнення широких мас народу до нового життя, змін, більш послідовно і організовано здійснювати свою політику. У результаті дій певних чинників самостійна Україна опинилася фактично без підтримки демократичних держав Західної Європи.