Українське відродження 20-х рр.

Українське відродження 20-х рр. XX ст. – яскравий феномен історії українського народу. Його коріння – у нетривалому, але важливому періоді відновлення української державності 1917-1920 рр. Ця доба надала такий сильний імпульс національного роз­витку, що його не змогла зупинити ні братовбивча громадянська війна, ні масова еміграція української інтелігенції, ні тиск тоталі­тарної держави.

Українське відродження охопило різні сфери життя, в тому чи­слі освіту, науку, літературу, мистецтво. Важливим напрямом куль­турного будівництва були ліквідація неписьменності населення.

1921 р. була прийнята постанова Раднаркому УСРР в якій підкре­слювалося, що все населення віком від 8 до 50 років, яке не вміє читати й писати, зобов'язане навчатися грамоти російською або рідною мовою за бажанням. 1923 р. було створено товариство «Геть неписьменність!». 1925 р. діяло 18 тис. шкіл, 145 технікумів, 35 ін­ститутів. При вступі до ВНЗ враховувалося соціальне походжен­ня – для робітників не вимагалося атестату про середню освіту, не проводилися вступні іспити. Для них 1921 р. були відкриті робіт­ничі факультети (робітфаки). Протягом 20-х рр. кількість непись­менних скоротилася з 70% до 43% дорослого населення. Багато зробили для розвитку освіти наркоми О. Шумський, М. Скрипник. Центром української науки стала Всеукраїнська Академія Наук (ВУАН), в якій було три відділи; історико-філологічний, фізико-математичний і соціально-економічний. Найбільш плідно працю­вала перша секція, куди входили М. Грушевський (1924 р. повернуися з-за кордону), М. Слабченко, Д. Яворницькип, С. Єфремов, А. Кримський. В галузі селекції і генетики рослин і тварин плідно працювали М. Холодниіі. А. Сапегін, В. Юр'єв. Вони впровадили науково об­ґрунтовані сівозміни.

Бурхливо розвивалась українська література, для якої характе­рне розмаїття літературних напрямів. До спілки селянських письменників „Плуг” входили Петро Панч, А. Головко, у спілку пролетарських «Гарт» – Б. Еллан-Блакитний, В. Сосюра. До неокласиків належали М. Зєров, М. Рильський, до символістів П. Тичина. Широку популярність здобув гуморист Остап Вишня. Серед драматургів провідне місце посідали М. Куліш, Лесь Курбас і його театр «Березіль» стали ренесансом українського театру. О.Довженко здобув світове визнання своїми фільмами «Арсенал», «Земля». З середини 20-х рр. істотну роль у політичному, ідеологі­чному та культурному житті населення починає відігравати радіо. Перша радіостанція в Україні почала діяти у Харкові 1924 р. Інтен­сивно радіофікувалися села. 1928 р. у них налічувалося вже 40,5 тис. радіотрансляційних точок.

З 1923 р. у країні почала проводитись політика коренізації, яка була спрямована на підготовку, виховання й висування кадрів корінної національності, врахування національних факторів при формуванні державного апарату, організацію мережі шкіл, закладів культури, видання газет, журналів та книг мовами корінних на­ціональностей.

Коренізація була викликана прагненням більшовиків заручити­ся підтримкою місцевого (корінного) населення з тим, щоб зміцни­ти свою соціальну базу; спробою спрямувати національне відро­дження у соціалістичне русло. Нова національна політика мала на меті продемонструвати переваги соціалізму українцям у Польщі та інших країнах, показати приклад вирішення національного пи­тання колоніальним народам.

У середині 20-х рр. 80% населення республіки складали украї­нці, а 20% – представники інших національностей. Тому політика коренізації здійснювалась у двох напрямах: українізація та ство­рення необхідних політичних, соціальних і економічних умов для культурного розвитку національних меншостей. У зазначений період із 3702 відповідальних працівників губернського, окружно­го і районного масштабу українською мовою володіли лише 797 лю­дей. Ще меншим був відсоток українців серед відповідальних працівників республіканського масштабу.

Практичними кроками в напрямі українізації стали декрети ВУЦВК від 27 липня і 1 серпня 1923 р., в яких проголошувалась рівність мов і у зв'язку з цим необхідність надання допомоги у розвитку української мови, щоб піднести її до рівня російської.

Певна увага приділялась вивченню української мови молоддю, фахівцями, які після закінчення навчальних закладів повинні були прийти на виробництво та у державні установи. Одними з перших перейшли на викладання українською мовою Київський медичний інститут, хімічний, механічний та інженерно-будівельний факультети Київського політехнічного інституту. Однак здійснення українізації вищої школи ускладнювалося через відсутність необхідної кількості підручників і недостатню розробку української наукової термінології, особливо з природничих дисциплін.

Проте поступово становище змінювалося на краще. Найбільші зрушення відбулися у видавничій справі. Якщо 1 лютого 1923 р. в Україні з 65 газет українською мовою виходило 13, то на 1 жовтня 1924 р. – вже 23. У книговидавничій справі тираж друкованої продукції українською мовою досяг 70 % загального тиражу книг, виданих у республіці, 1924 р. з 5 млн підручників українською мовою було видано 4 млн, що дозволило перевести 12 тис. шкіл на навчання українською мовою. 1927 р. шкіл з рідною мовою на­вчання стало 78 %, технікумів – 39 %. Майже 75 % місцевих державних установ і організацій, в тому числі від 30 до 60 % рес­публіканських наркоматів і відомств розпочали діловодство украї­нською мовою. Однак водночас українізація партійного, проф­спілкового і комсомольського апаратів відбувалася повільно.

Для практичного керівництва політикою українізації була ство­рена комісія з українізації на чолі з В. П. Затонським, куди ввійшли також В. Я. Чубар, М. О. Скрипник, О. Я. Шумський та ін.

Українізація не означала примусової денаціоналізації меншин. Для того, щоб її проведення не завдало шкоди представникам ін­ших національностей, які проживали компактно, під керівницт­вом Комісії у справах нацменшостей ВУЦВК (1924-1930) відбуло­ся національне районування території республіки. 1923-1925 рр. було організовано 12 національних районів (німецьких, болгарсь­ких, російських і польських), а також національні сільради: 167 ро­сійських, 153 німецькі, 115 польських, 86 єврейських, 27 грець­ких, 24 болгарських. 1924 р. утворилась Молдавська Автономна СРР у складі УСРР. На цей час у республіці працювало 566 шкіл з німецькою мовою навчання, 342 з єврейською, 31 – з татарською тощо. Цим створювались умови для національно-культурного від­родження всіх народів України.

Під впливом національного відродження в Україні виникло так звано „націонал-ухильництво” — прояв націонал-комунізму, пред­ставники якого намагалися поєднати комунізм з національним рухом. Його речниками в Україні були М. Хвильовий, О. Шумський і М. Волобуєв. М. Хвильовий вважав, що українська культура повинна орієнтуватись не на російську, а на європейську. Шумсь-киіі нимагався розширити українізацію, зміцнити її кадровими змінами; Волобуєв обстоював економічну самостійність республіки. Ці погляди були засуджені більшовицьким керівництвом України.

До кінця 20-х рр. політика українізації почала гальмуватися, що пояснювалося офіційною владою небезпекою „націонал-ухильництва” і, націоналізму.