Структура норм адміністративного права

Кожна правова норма має свою внутрішню побудову, тобто сукупність взаємно пов’язаних частин, що вичерпують зміст правової норми. Як відомо, „класична” модель будь-якої правової норми передбачає обов’язкову на­явність трьох елементів — гіпотези, диспозиції та санкції.

Специфіка адміністративного права полягає у тому, що зазначені елементи норми досить часто містяться не в одному, а в різних актах законодавства. До того ж у багатьох адміністративно-правових нормах відсутні санкцій, а гіпотеза може бути загальною та визначатися у окремих правових актах.

Ще однією особливістю адміністративно-правових норм, на яку ос­таннім часом дедалі частіше звертають увагу вчені в галузі адміністративного права є те, що норми адміністративного права можуть містити разом із санкцією заохочення.

Заохочення як елемент правової норми — це публічне визнання заслуг юридичної чи фізичної особи у виконанні адміністративно-правових або громадських обов’язків. Такі заслуги формулюються (перелічуються), як правило, в диспозиції норми. Підставою для заохочення є визначені адміністративно-правовою нор­мою права на дії (поведінку), що стимулюються державою. Так, за належне виконання податкових зобов’язань, відсутність порушень податкового законодавства Державна податкова адміністрація України щорічно визначає з числа великих платників податків 10 кращих платників, яким вручаються відповідні документи. Таке визнання заслуг здійснюється від імені держави та є свідченням надійності, легітимної діяльності відповідних суб’єктів господарювання як платників податків та як партнерів по бізнесу. Прикладом заохочення може бути також нагородження державними нагородами, пам’ятними знаками, почесними званнями тощо. Заохочення може бути як складовою частиною адміністративно-правової норми, так і міститися у окремому акті.

Проте варто відзначити, що заохочення, так само як і санкції, мають місце не завжди. Крім того, багато дослідників у сфері адміністративного права ще не виділяють заохочення як складову адміністративно-правової норми, дотримуючись традиційного погляду на структуру правової норми в цілому та визначають лише 3 її елементи: гіпотезу, диспозицію та санкцію.

Гіпотеза— частина норми, яка вказує на фактичні умови, за яких дана норма застосовується та повинна виконуватися. Для простоти виділення гіпотези як частини норми права відзначається, що до гіпотези можна поставити питання: коли? де? в якому разі? за якої умови? Так, ст. 12 Кодексу України про адміністративні правопорушення визначає, що до адміністративної відповідальності може бути притягнена особа, яка на момент вчинення правопорушення досягла 16 років. Ця норма є гіпотезою, оскільки вона вказує на умови застосування положень Кодексу до фізичних осіб.

У більшості адміністративно-правових норм, які визначають пра­ва і обов’язки, форми і методи органів державного управління, гіпо­теза не формулюється, хоча, як слушно наголошується в юридичній літературі, не обов’язково, щоб структура норми була тотожна струк­турі акту законодавства.

Існують такі види гіпотез адміністративно-правових норм:

- невизначена гіпотеза (вона може бути загальною для декількох адміністративно-правових норм, але в результаті логічного аналізу завжди може бути знайдена). Таке вираження гіпотези необхідне для оперативної самостійності суб’єктів публічного управління (їх посадових осіб), тобто для здійснення ними своїх повноважень шляхом вибору найбільш ефективних форм впливу на учасників управлінських відносин у межах за­кону, з урахуванням конкретної ситуації;

- відносно визначена гіпотеза формулюється в адміністративно-правовій нормі та містить елементи адміністративного розсуду (тобто вказівки на можливість її застосування на розсуд правозастосовувача);

- абсолютно визначена гіпотеза формулюється в адміністратив­но-правовій нормі. З її допомогою законодавець виключає можливість суб’єкта управління приймати те або інше рішен­ня з урахуванням умов та особливостей місця й часу, пов’язу­ючи його єдиною умовою.

Залежно від складу адміністративно-правової гіпотези можна виділити прості та складні гіпотези. Найчастіше зустрічаються прості гіпотези.

Ще однією підставою для класифікації адміністративно-правових гіпотез є форма їх вираження. За цим критерієм вони поділяються на абстрактні та казуїстичні. Як правило, гіпотеза адміністративно-правової норми у нормативних актах має абстрактну форму. Рідше зустрічається казуїстична форма, коли реалізація правової норми, виникнення, зміна та припинення відносин, які нею врегульовуються, пов’язуються з окремими, чітко виз­наченими випадками, які неможливо відобразити з допомогою абст­рактної гіпотези (наприклад, через чітко визначений перелік дій, ознак тощо).

Наступним елементом адміністративно-правової норми є диспозиція, в якій формулюється власне правило поведінки (у ви­гляді приписів, заборон або дозволів). Часто для детальнішого роз’яс­нення правила поведінки треба звернутися до іншого правового акту, тобто диспозиція може мати так званий відсилочний характер. Зокрема, ст. 125 КУАП передбачає адміністративну відповідальність за „Інші порушення правил дорожнього руху”. Диспозиція статті вказує, що на підставі норми, визначеної ст. 125 КУАП можна притягти до адміністративної відповідальності, якщо суб’єкт вчинив інші порушення правил дорожнього руху, крім передбачених ст. 121-128, ч. 1-2 ст. 129, ч. 1-2 ст. 131, ст. 139, 140 КУАП. Таким чином, необхідно з’ясувати зміст інших статей Кодексу для того, щоб можна було визначити об’єктивну сторону іншого порушення правил дорожнього руху та застосувати відповідні санкції до правопорушника.

Типовою ознакою адміністративно-правової диспозиції є її імперативний характер, оскільки встановлене адміністра­тивно-правовою нормою правило поведінки не може бути змінено за згодою сторін. З іншого боку, частина адміністративно-правових норм має дозвільну диспозицію, коли законодавець дозволяє окремим учасни­кам відносин самим визначати свою поведінку в межах загального дозволу. Наприклад, таким чином регулюються відносини в процесі звернення громадян до органів виконавчої влади з приводу реалізації наданих громадянам конституційних та інших прав.

Ще одним елементом адміністративно-правової норми є санкція,яка містить вказівку на заходи адміністративно-правового примусу (попереджувального або за­побіжного характеру) або заходи дисциплінарної відповідальності, що застосовуються у разі невиконання обов’язків (а іноді й нереалізації прав) учасниками адміністративно-правових відносин.

До особливостей санкцій треба віднести і те, що вони містяться не у всіх адміністративно-правових нормах і можуть застосовуватися органами державної влади та їх посадовими особами. У найбільш систематизованому вигляді перелік адміністративно-правових санкцій, що передбачені чинним законодавством України, закріплено у ст. 24 Кодексу України про адміністративні правопору­шення (КУАП). До них, зокрема, віднесено: попередження; штраф; оплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або був посереднім об’єктом адміністративного проступку; позбавлення спеціального права, наданого даному громадянину; виправні роботи; громадські роботи; адміністративний арешт.

У зв’язку з поширенням заходів адміністративної відповідальності на юридичних осіб з’явилися й нові види санкцій, наприклад, обме­ження або тимчасова заборона певного виду діяльності, які зафіксо­вані не у КУАП, а в інших нормативних актах, наприклад, у Законах України „Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг”, „Про ліцензування окремих видів господарської діяльності”, „Про банки і банківську діяльність” та інших.

Таким чином, логічна адміністративно-правова норма може бути подана у вигляді наступної схеми: „Якщо (гіпотеза, що визначає умови чинності правової норми) ... то (диспозиція, містить власне правило поведінки, що підлягає застосуванню) ... інакше (санкція або ж заохочення, що визначають правовий результат застосування норми)”.