Поняття форм державного управління

Кожен вид державної діяльності характеризується визначеними зовнішніми проявами та регламентується відповідними правовими актами. Принцип поділу влади, який закріплений у Конституції України передбачає не лише різне функціональне призначення кожної гілки державної влади, але й різницю в тих актах, що ними видаються. Так, діяльність органів законодавчої влади полягає у прийняття законів, обов’язкових для виконання на всій території України всіма суб’єктами, яких вони стосуються. Правосуддя, яке здійснюється загальними та спеціалізованими судами, завершується винесенням вироків, рішень, постанов тощо. Виконавча та розпорядча діяльність може виражатися в різноманітних діях органів виконавчої влади, що характеризують як внутріорганізаційні, так і зовнішні управлінські відносини.

Таким чином, можна сказати, що влада не реалізується сама по собі, це досягається за рахунок практичного втілення в життя певних функцій, які реалізуються в ході безпосередньої діяльності органів державного управління, тобто державне управління виявляється в конкретних діях і взаємозв’язках органів і посадових осіб, завдяки яким управлінська діяльність набуває певних форм. Отже, державна влада має бути представлена (виражена) певними діями, які сприймаються як такі, що містять державно-владні накази керуючого впливу.

Такі дії являють собою:

· чітко виражені в реальній дійсно­сті вольові положення держави;

· дії, що йдуть від конкретних суб’єктів, які представляють інтереси держави (суб’єктів з державно-владними повноваженнями);

· дії, які реально відчувають чис­ленні державні та громадські структури, а також фізичні особи;

· це дії, що породжують для осіб, яких вони стосуються, певні юридично значимі наслідки.

Всі ці дії проявляються у певних формах державного управління, тобто вони мають чітко виражений зовнішній прояв, зовнішній вигляд, за допомогою якого можна з’ясувати зміст, напрямок та результат управлінської діяльності. Так, покладення на певну особу обов’язків по виконанню повноважень міністра завжди здійснюється у формі видання Указу Президента України про призначення на посаду; надання пенсійного забезпечення конкретній особі – у формі здійснення дій щодо призначення пенсії; здійснення контрольної діяльності – у формі проведення планових і позапланових перевірок тощо.

Кожен суб’єкт державного управління (орган чи посадова особа) на­ділений відповідною компетенцією, яка дає йому можли­вість обирати у конкретних ситуаціях той чи інший варіант поведінки, варіант конкретних дій, тобто відбити зміст управлінської діяльності в тій формі, яка, на його думку, найефективніша і найбільшою мірою від­повідає державним інтересам.

Конкретними прикладами дій суб’єктів управління, в яких виража­ється зміст управлінської діяльності (тобто прикладами форм управлін­ської діяльності), можуть слугувати: видання акта управлін­ня, прийняття рішення, вирішення скарги, проведення консультації, призна­чення огляду, видача дозвільного документа, реєстрація заяви, здійснення конт­ролю, заборона здійснення окремих дій відповідним суб’єктам тощо.

Форми управлінської діяльності відзначаються самостій­ністю й універсальністю щодо конкретних галузей і сфер державного управління. Між ними немає жорсткої залежності та взаємозумовленості. Через це одні й ті самі форми успішно застосовуються в різних галузях і сферах. Це дає змогу виконавчо-розпорядчим органам шляхом застосування різних форм реалізовувати свої повноваження і в еконо­міці, і в адміністративно-політичній діяльності та роз­в’язувати питання внутрішньо організаційного характеру. Проте це не означає, що в ході здійснення організаційно-розпорядчої діяльності може бути використана практично будь-яка управлінська форма. Вибір форм управлінської діяльності залежить від низки факторів, зокрема від:

1. Компетенції суб’єкта управління – чим ширший обсяг повноважень владного суб’єкта, тим більшу кількість форм державного управління він може використовувати.

2. Характеристики об’єкта управління, його особливостей, специфіки статусу тощо (наприклад, обрання конкретної форми управління може залежати від того, на кого вона поширюється – на фізичну чи юридичну особу, державний орган чи громадську організацію, на підвладного суб’єкт чи на суб’єкта, щодо якого державний орган не має безпосередньо владних повноважень тощо).

3. Місця суб’єкта управління серед органів виконавчої влади (орган управління місцевого, регіонального чи всеукраїнського рівня). Так, вищий та центральні органи виконавчої влади мають більше повноважень, ніж органи державної влади на місцях, керівник державного органу має ширші повноваження, ніж будь-хто з його підлеглих.

4. Мети здійснення управління, наприклад: вирішити питання по суті, врегулювати конкретні суспільні відносини, притягти до відповідальності, відзначити ефективну діяльність, здійснити інструктаж тощо.

5. Необхідності отримати конкретний результат.

6. Наявності чи відсутності відносин субординації, тобто відносин владний – підпорядкований суб’єкт.

Так, Міністерство освіти і науки України (МОН) розробляє державні стандарти освіти, здійснює контроль за їх додержанням; затверджує мінімальні нормативи матеріально-технічного і фінансового забезпечення навчальних закладів; формує щороку державне замовлення на підготовку фахівців, науково-педагогічних та робітничих кадрів, підвищення кваліфікації та перепідготовку кадрів (післядипломна освіта) для державних потреб; приймає рішення щодо виконання експериментальних робочих навчальних планів, нових освітніх програм, запровадження новітніх педагогічних технологій; вживає разом з центральними та місцевими органами виконавчої влади заходів щодо працевлаштування випускників професійно-технічних та вищих навчальних закладів; проводить роботу з установлення еквівалентності документів про освіту і вчені звання; провадить в установленому порядку ліцензування, атестацію та акредитацію вищих і професійно-технічних навчальних закладів незалежно від форми власності та підпорядкування, веде Державний реєстр навчальних закладів; присвоює в установленому порядку вчені звання доцента і професора науковим та науково-педагогічним працівникам; встановлює порядок атестації педагогічних працівників тощо. МОН в межах своїх повноважень на основі та на виконання актів законодавства видає накази, організовує і контролює їх виконання. А в разі потреби видає разом з іншими центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування спільні акти.

Аналіз ступеня адміністративно-правової регламентації, порядку використання управлінських форм (тобто того, наскільки жорстко, деталь­но держава регламентує застосування тієї чи іншої форми) показує, що вона неоднакова для різних форм. Максимально регламентовані ті форми, що пов’язані з реалізацією правозастосовчих, правоустановчих і правоохоронних функцій виконавчої влади. Саме вони спричиняють найістотніші юридичні наслідки і їх рег­ламентація має важливе значення з позицій забезпечення режиму закон­ності в державному управлінні. Значно менше регламентовані форми, що не спричиняють прямих юридичних наслідків (наради, консультації). Тут виконавчим органам надається широка можливість самостійного вибору управлінських форм.

Разом з тим застосовувані форми державного управління і в першо­му, і в другому випадку мають відповідати таким вимогам:

· не виходити за межі режиму законності;

· відповідати компетенції даного суб’єкта уп­равління;

· відповідати призначенню і функціям управлінської діяльності;

· відповідати змісту і характеру вирішуваних питань;

· сприяти досягненню мети управлінського впливу;

· враховувати особливості конкретного об’єк­та управління.

Зрозуміло, що ступінь регламентації використання форм державного управління не перешкоджає вільному вибору самим органом управління тієї з них, яка в цій ситуації є доцільною, ефективною, найбільшою мі­рою відповідає поставленим завданням і меті (наприклад, проведення інструктування замість видання наказу).

Узагальнюючи викладені положення, можна зробити висновок, що під формою державного управління слід розуміти зовнішньо виражену дію — волевиявлення суб’єкта управління, здійснене у рамках режиму за­конності та його компетенції для досягнення управлінської мети.