Суб’єктивна сторона адміністративного правопорушення

Вивчення проблематики складу адміністративного правопорушення є неможливим без визначення ознак суб’єктивної сторони. На жаль, законодавець не вказує поняття вини, хоча й називає безпосередньо в КУАП її види. Суб’єктивна сторона — сукупність ознак які характеризують психічне ставлення суб’єкта до вчинюваних діянь та їх наслідків. До таких ознак належать: вина, тобто психічне ставлення особи, яка вчинила адміністративний проступок, до свого діяння і до шкідли­вих наслідків, мотив та мета вчинення правопорушення. Вина, на відміну від мотиву і мети, є необхід­ною умовою відповідальності. Якщо в діях особи вину не встановле­но, а шкідливі наслідки стали результатом випадкових обставин — немає суб’єктивної сторони, немає адміністративного проступку, не­має адміністративної відповідальності.

Варто відзначити, що відсутність законодавчого визначення поняття вини як необхідної умови караності адміністративного проступку породжує певне коло проблем. Вище вже відзначалося, що вина визначається як відношення винного до вчинюваного діяння та його негативних наслідків. Проте таке розуміння вини може бути застосоване виключно до правопорушень з матеріальним складом, в той час як серед порушень, які караються в адміністративному порядку багато є саме формальних правопорушень, тобто таких, які не мають явних негативних наслідків (наприклад, перевищення водіями транспортних засобів швидкості руху, невиконання сигналів регулювання дорожнього руху, порушення правил перевезення людей та інших правил дорожнього руху (ст. 122 КУАП)).

Виходячи з цього, вважаємо за необхідне визначити поняття вини як психічне відношення особи до вчинюваного протиправного діяння, його можливих чи реальних шкідливих наслідків.

Важливою як в теоретичному, так і практичному плані є форма вини — певне встановлене адміністративним правом співвідношення елементів свідомості та волі особи, яка вчинила адміністративний проступок. Виділяють дві форми вини: умисел та необережність. При цьому адміністративне законодавство, передбачаючи дані форми, роз­криваючи їх сутність, не дає визначення понять умислу та необереж­ності. Згідно зі статтею 10 КУАП адміністративний проступок приз­нається вчиненим умисно, коли особа, яка його вчинила, усвідом­лювала протиправний характер своєї дії чи бездіяльності, передбача­ла її шкідливі наслідки і бажала їх або свідомо допускала настання цих наслідків.

В теорії адміністративного права, в залежності від інте­лектуального та вольового моментів вини, умисел поділяють на прямий та непрямий.

Прямий умисел — це така форма вини, коли правопо­рушник усвідомлював протиправний характер своєї дії чи бездіяль­ності, передбачав її шкідливі наслідки і бажав їх настання. Прямий умисел являє собою єдність інтелектуального та вольового моментів.

Умисел вважається непрямим, коли особа, яка його вчинила, усвідомлювала протиправний характер своїх діянь, передбачала його шкідливі наслідки та свідомо допускала їх настання.

Обидва види умислу — прямий та непрямий більше схожі між собою, ніж розрізня­ються. Розмежування цих форм можна провести критерієм вольового моменту, вольового ставлення до настання наслідків. В прямому умислі ставлення правопорушника до нього проявляється у формі ба­жання, а при непрямому — у формі усвідомленого допускання його настання.

Варто відзначити, що умисел, як форма вини прямо зазначений лише в окремих складах правопорушень, наприклад: умисне приховування джерела зараження венеричною хворобою (ст. 46), завідомо неправдивий виклик спецслужб (ст. 183 КУАП), умисне зіпсуття паспорта чи втрата його з необережності (ст. 198 КУАП), умисне зіпсуття обліково-військових документів чи втрата їх з необережності (ст. 211 КУАП) тощо. У багатьох же інших складах правопорушень умисел як форма вини лише мається на увазі, хоча безпосередньо у диспозиції статей цього слова й не має. Вчинення окремих правопорушень може бути тільки умисним, наприклад, самоуправство (ст. 186 КУАП), самовільне зайняття земельної ділянки (ст. 53-1 КУАП), самоправне зайняття жилого приміщення (ст. 151 КУАП), торгівля з рук у невстановлених місцях (ст. 160 КУАП) тощо.

Стаття 11 КУАП визначає, що адміністративний проступок вва­жається вчиненим з необережності, коли особа, яка його вчинила, передбачала можливість настання шкідливих наслідків своєї дії чи бездіяльності, але легковажно розраховувала на їх відвернення чи не передбачала їх настання, хоча повинна була й могла їх передбачити.

Необережність є самостійною формою вини, передбаченою адміністративним законодавством. Поряд з умислом необережність роз­глядається як менш небезпечна форма вини. Виділяють два види не­обережності: протиправна легковажність та протиправна необачність (самовпевненість).

Протиправна легковажність являє собою такий вид необережної вини, при якому особа, яка вчинила адміністративний проступок, передба­чала настання шкідливих наслідків діяння, але легковажно, самовпевнено розраховувала на їх ненастання.

Протиправна самовпевне­ність — це легковажна рішучість здійснити винне діяння, незважаю­чи на те, що воно явно для винного загрожує небезпечними для дер­жави або інтересів, що охороняються, наслідками при необґрунтова­ній за обставинами справи надії на запобігання цим наслідкам.

Протиправна необачність — це вид необережної вини, при якому особа, яка вчинила адміністративний проступок, не передбачала нас­тання шкідливих наслідків свого діяння, хоча повинна була та могла їх передбачати. Сутність цього виду вини полягає в тому, що особа, яка має реальну можливість передбачати шкідливі наслідки своїх ді­янь, не перетворює можливість запобігти їм в реальну дійсність, не напружує свої інтелектуальні або фізичні потенціали для вчинення вольових дій, які були б спрямовані на таке запобігання. Слід мати на увазі, що на відміну від всіх наведених вище видів вини при вчиненні проступку з необачності особа не передбачає шкідливих наслідків свого діяння. Таке непередбачення наслідків свого діяння говорить про зневажання особою вимог законодавства, своїх посадових обов’яз­ків, інтересів суспільства. Так, ст. 198 КУАП передбачає адміністративну відповідальність за втрату паспорта з необережності, а ст. 211 за втрату з необережності військово-облікових документів.

Характерною рисою даної форми вини є як негативне ставлення правопорушника до суспільне шкідливих наслідків, так і відсутність передбачення їх настання.

Варто відзначити, що визначення необережної чи умисної форми вини необхідне для визначення покарання особи. Адже наявність умислу в діях особи вказує на наявність у неї стійких антигромадських установок, стійкого бажання здійснювати протиправні дії, що має тягти за собою більш суворе покарання з числа передбачених санкцією відповідної статті КУАП.

До факультативних ознак правопорушення належать мотив і мета. Поняття цих ознак відсутнє в адміністративному законодавстві, хоча КУАП і оперує ними, адже будь–яке правопорушення, навіть вчинене через недбалість, – вольовий акт, обумовлений визначеним механізмом спонукань, мотивом. Так, ст. 148 КУАП передбачає відповідальність за використання засобів зв’язку з метою порушення громадського порядку, а дрібне хуліганство здійснюється з хуліганських мотивів.

Мотив правопорушення — це обумовлене визначеними потребами й інтересами спонукання, що викликає в особи рішучість учинити правопорушення і виявляється в ньому. Мотив людської поведінки тільки тоді стає мотивом правопорушення, коли він охоплює усі найбільш істотні властивості протиправного діяння, а це можливо тільки в навмисному правопорушенні.

Мета – це ідеальна (уявна) модель майбутнього бажаного результату, досягнення якого прагне правопорушник за допомогою вчинення протиправного діяння.

Психологи визначають мету як обґрунтовану думку про майбутній бажаний результат власних дій, виражену в образній чи мовній формі, як усвідомлене, виражене в словах чи образі, передбачення результату дії, зв’язаної з мотивом. Таким чином можна зробити висновок, що мотив проступку – це спонукання до його вчинення, а мета – уявлення про його суспільна небезпечний наслідок, про ту шкоду, яка настане для охоронюваних адміністративним законом відносин і яка є бажаною для винного. З огляду на це мо­тив дозволяє визначити, чому особа вчиняє правопорушення, а мета – зара­ди чого, до якого результату спрямована її суспільно шкідлива ді­яльність. Аналіз діючого КУАП дозволяє виокремити наступні мотиви: корисливі мотиви, хуліганські мотиви, особиста зацікавленість, інші низькі спонукання. Зміст перерахованих мотивів і спонукань у законі не розкривається, що викликає суттєві ускладнення правозастосовчій практиці. Так, відсутньою є стаття, яка б визначала зміст хуліганського, корисливого мотиву, мотиву особистої зацікавленості та інших. Окрему групу складають мотиви змушених дій, обумовлені протиправною поведінкою потерпілого: при перевищенні меж необхідної оборони, при вчиненні правопорушення в стані сильного душевного хвилювання і т.п. Ця група мотивів пов’язана з неправильним вирішенням конфліктних ситуацій. Їх прояв у правопорушенні нерідко суперечить попередній поведінці суб’єкта.

В більшості статей КУАП факультативні ознаки суб’єктивної сторони рідко виступають конструктивною ознакою складу правопорушення, хоча недоведеність мети в окремих випадках тягне за собою неможливість кваліфікації діяння за відповідною статтею Кодексу, наприклад, використання з корисливою метою транспортних засобів (ст. 132).

У кримінальному законодавстві ознакою суб’єктивної сторони є також емоційний стан особи. Проте адміністративне законодавство не відносить такий стан до ознак суб’єктивної сторони, хоча в багатьох випадках він має юридичне значення. Так, відповідно до ч. 3 ст. 34 КУАП здійснення правопорушення під впливом сильного душевного хвилювання або при збігу важких особистих чи сімейних обставин є обставиною, що пом’якшує відповідальність.