Поняття і загальна характеристика прав, свобод і обов’язків людини і громадянина. Міжнародні стандарти у сфері прав людини: поняття, акти, що їх визначають

У сучасному світі розуміння прав людини ґрунтується на трьох положен­нях:

• по-перше, кожна влада обмежена;

• по-друге, кожна людина має свій автономний світ, втручатися в який не може жодна сила;

• по-третє, кожна людина, захищаючи свої права, може висунути претензії до держави.

Історія ідеї про права людини бере свої витоки в давнині. Уже в Біблії містяться положення про цінність і недоторканність людського життя, рівність людей. В античних державах і країнах Давнього Сходу рівність людей обґрунтовувалася однаковими природними умовами їхнього походження. Од­нак за часів рабовласництва й феодалізму панувала ідея про правду виключно «вільних» людей.

Стрімкий розвиток ідеї про права людини припав на епохи Відродження й Просвітництва. Тоді права особи (на життя, свободу, власність тощо) були визнані священними вимогами, що стало основою сучасного розуміння прав людини.

Кожний народ зробив свій внесок у розвиток ідеї про права людини, вирішуючи цю проблему залежно від історичних обставин свого буття. Ідея прав людини, заснована на теорії природного (природженого) права, знайшла вті­лення в нормативних актах держав Європи й світу. Декларація незалежності, що була прийнята в США в 1776р., проголосила фундаментальний принцип, на якому заснована демократична форма правління: «Ми вважаємо очевид­ною істиною, що всі люди створені рівними, що вони наділені Творцем певни­ми невід'ємними правами, серед яких право на життя, свободу та прагнення до щастя». У Декларації прав людини і громадянина Франції, прийнятій 26 серпня 1798р., говориться про «природні, невідчужувані й священні права людини».

Названі документи СІЛА та Франції стали підґрунтям для законодавчого закріплення особистих (громадянських) і політичних прав людини в норма­тивних актах інших держав.

У 1945 р. зусиллями держав світу було створено Організацію Об'єднаних Націй, а 10 грудня 1948 р. в Парижі Генеральна Асамблея ООН прийняла й проголосила Загальну декларацію прав людини як завдання, до виконання якого мають прагнути всі народи й держави.

Загальна декларація прав людини має основне значення для міжнародної регламентації прав і свобод людини, є першим міжнародним документом, у якому найповніше викладено перелік прав людини. Цей документ скла­дається з преамбули та ЗО статей, де наведено основні права й свободи люди­ни, які можна розділити на громадянські, політичні, економічні, соціальні та культурні.

У перших статтях викладено основні філософські засади Деклара­ції — стаття проголошує: «Усі люди народжуються вільними й рівними в своїх правах. Вони наділені розумом і совістю і повинні діяти стосовно одне одного в дусі братерства». Отже, рівність і свобода є не дарованим або даним державою, а природним, невід'ємним правом людини.

Загальна декларація прав людини стала першим в історії міжнародним документом загального значення про права людини, який підкреслював необхідність неухильного дотримання елементарних прав особистості, демократичних прав та свобод для всіх і містив перелік цих прав та свобод.

Частина прав, проголошених Загальною декларацією прав людини, на­була свого змістовного розширення в Міжнародному пакті про громадянські та політичні права (23 березня 1976 р.) та Міжнародному пакті про економіч­ні, соціальні та культурні права (16 грудня 1966 р.). Крім міжнародних, при­ймалися й регіональні акти, наприклад Європейська Конвенція про захист прав людини й основних свобод (4 листопада 1950 р.).

Людина наділена правами від моменту свого народження як невід'ємними умовами її фізичного і соціального існування та розвитку, незалежно від того, усвідомлює людина їх чи ні.

Права людини — це соціальна спроможність людини вільно діяти, самостійно обирати вид і міру своєї поведінки з метою задоволення різних матеріальних і духовних потреб шляхом користування певними соціальними благами в межах, визначених законодавчими актами.

Право — це визначена законом міра можливої поведінки особи. Реалізовувати чи ні гарантовані державою можливості залежить від самої людини. У цьому сенсі його можна визначити як «суб'єктивне право».

Поняття «свобода» є за своєю суттю також «суб'єктивним правом», воно визначає сферу самостійності людини, захисту від втручання в її внутрішній світ (свобода думки й слова, свобода світогляду й віросповідання тощо).

Забезпечуючи права й свободи людини держава, у свою чергу, вимагає від неї певної поведінки, що формулюється в системі юридичних обов'язків.

Обов'язок — це об'єктивно обумовлена вимога держави до особи діяти чіт­ко визначеним у законі чином або утриматися від здійснення певних дій.

Обов'язок характеризується такими рисами:

1) це необхідна поведінки людини, яка не залежить від її бажання;

2) це завжди певне обмеження прав людини, проте людина має коритися пев­ним правилам, щоб у здійсненні своїх прав і свобод не завдавати шкоди іншим;

3) за невиконання обов'язку держава встановлює юридичну відповідаль­ність.

Необхідність установлення обов'язків передбачається міжнародно-правовими документами. Так, у частині 3 статті 19 Міжнародного пакту про громадянські й політичні права зазначено, що право людини на вільне вира­ження своїх поглядів пов'язане з певними обмеженнями, які необхідні для поважання прав і репутації інших осіб; охорони державної безпеки, громад­ського порядку, здоров'я чи моральності населення.