Л Е К Ц І Ї 4 страница

Відповідне тренування вестибулярного апарату дозволяє льотчикам і космонавтам пристосовуватися до різких рухів і зміни положення тіла під час польоту. Таким чином, аналізатор гравітації є не частина єдиного органа слуху і рівноваги, а є самостійним аналізатором сил земного тяжіння і положення у просторі.

Орган зору

Світло явилось подразником, який призвів до виникнення у тваринному світі спеціального органа зору, organum visus, головною частиною якого у всіх тварин є специфічні чутливі клітини, які походять з ектодерми і можуть сприймати подразнення від світлових променів. Вони оточені пігментом, значення якого полягає у тому, щоб пропускати світло у одному напрямку і поглинати лишні світлові промені.

Такі клітини у нижчих тварин розкидані по всьому організму (примітивні «очі»), а в подальшому утворюється ямка, вистелена чутливими клітинами (сітківка), до яких підходить нерв. У безхребетних спереду ямки виникають світлопереломлюючі середовища (кришталик) для концентрації світлових променів, які падають на сітківку. У хребетних, у яких очі досягають найбільшого розвитку, з’являються, крім того, м’язи, які рухають око, і захисні пристосування (повіки, слізний апарат).

Характерною особливістю хребтових є та обставина, що світлочутлива оболонка ока (сітківка), яка містить специфічні клітини, розвивається не прямо із ектодерми, а шляхом випинання із переднього мозкового пухиря.

На першому етапі розвитку зорового аналізатора (у риб) у периферичному його кінці (сітківка) світлочутливі клітини мають вигляд паличок, а у головному мозкові знаходяться зорові центри, які лежать у середньому мозку. Такий орган зору здатен лише до світлосприйняття і розрізнення предметів. У наземних тварин сітківка доповнюється новими світлочутливими клітинами – колбочками, з’являються нові центри у проміжному мозку, а у ссавців і в корі. Завдяки цьому око отримує здатність до кольорового зору. Все це пов’язано із першою сигнальною системою. Нарешті, у людини особливого розвитку досягають вищі центри зору в корі головного мозку, завдяки яким у неї з’явилось абстрактне мислення, пов’язане із зоровими образами, та писемна мова, які є складовою частиною другої сигнальної системи, властивої тільки людині.

Ембріогенез ока. У загальних рисах ембріогенез ока відбувається таким чином: бічні випинання стінки переднього мозкового пухиря (її частини, яка дає проміжний мозок), витягуючись у боки, утворюють два очних пухирці, які з’єднуються вузькою порожнистою ніжкою з мозковою порожниною. Із ніжки утворюється зоровий нерв, а із периферичної частини очного пухирця – сітківка. У зв’язку із розвитком кришталика передня частина очного пухирця випинається у напрямку ніжки, тому очний пухир перетворюється на двостінний очний «келих».

Обидва листки переходять із одного в інший біля краю келиха. Зовнішній (ввігнутий) листок келиха стає пігментними шаром сітківки, а внутрішній – світлочутливим (власне сітківка). В передній частині очного келиха утворюється кришталик, а позаду кришталика – склисте тіло.

Розвиток зовнішніх оболонок ока – судинної, склери і рогівки –відбувається з мезодерми, яка оточує очний «келих» разом із кришталиком. Із зовнішнього, більш щільного шару мезодерми виникає склера із рогівкою, а із внутрішнього, багатого судинами – власна судинна оболонка із війковим тілом і райдужкою. У передній частині зародкового ока обидва шари відділяються один від іншого. Так виникає передня камера. Зовнішній шар мезодерми, зробившись прозорим, утворює рогівку. Ектодерма, яка покриває спереду рогівку, дає епітелій кон’юнктиви, який переходить у внутрішню поверхню повік.

Око

Око, oculus (грецька – ophthalmos, звідси наука офтальмологія), складається із очного яблука і оточуючих допоміжних органів.

Очне яблуко, bulbus oculi, являє собою кулясте тіло, розміщене в очниці. В очному яблуці розрізняють передній полюс, який відповідає найбільш випуклій точці рогівки, та задній, який знаходиться збоку від виходу очного нерва. Пряма лінія, яка з’єднує обидва полюси, носить назву оптичної, або зовнішньої осі ока, axis bulbi externus. Її частина між задньою поверхнею рогівки і сітківкою називається внутрішньою очною віссю. Остання перехрещується під гострим кутом з так званою зоровою віссю, axis opticus, яка іде від предмету, що розглядається, через вузлову точку до місця найкращого бачення у центральній ямці сітківки. Лінія, яка з’єднує обидва полюси по окружності очного яблука, утворює меридіани, а площина, яка перпендикулярна оптичній осі, – очний екватор, що поділяє очне яблуко на передню і задню половини. Горизонтальний діаметр екватору трохи коротший від зовнішньої очної осі (остання дорівнює 24 мм, а перший – 23, 6 мм), вертикальний діаметр його ще менший (23,3 мм). Внутрішня очна вісь у нормальному оці дорівнює 21,3 мм, у очах близоруких (міопів) вона довша, а в очах дальнозорих (гіперметропів) – коротша. Внаслідок цього фокус променів, які сходяться, у близоруких знаходиться спереду від сітківки, у дальнозорих – позаду від неї. Для усунення цих аномалій з метою покращення зору необхідна відповідна корекція окулярами.

Очне яблуко складається із трьох оболонок, які оточують його внутрішнє ядро: зовнішньої фіброзної, середньої судинної та внутрішньої – сітківки.

Оболонки очного яблука

Фіброзна оболонка, tunica fibrosa bulbi, облягаючи зовні очне яблуко, відіграє захисну роль. У задньому, більшому своєму відділі, вона утворює склеру, а у передньому, меншому – прозору рогівку. Обидві ділянки фіброзної оболонки відділяються одна від другої неглибокою циркулярною борозною склери, sulcus sclerae.

Склера, sclera, складається із щільної сполучної тканини і має білий колір. Передня її частина, видима між повіками, відома у повсякденному житті під назвою очного білка. На межі з рогівкою у товщі склери проходить коловий венозний синус, sinus venosus sclerae. Оскільки світло повинне проникати до світлочутливих елементів, які лежать всередині очного яблука, то передній відділ фіброзної оболонки стає прозорим і перетворюється на рогівку.

Рогівка, cornea, яка є безпосереднім продовженням склери, являє собою прозору, випуклу наперед і ввігнуту назад пластинку, яка подібно годинниковому склу вставлена свої краєм, limbus corneae, у передній відділ склери.

Судинна оболонка очного яблука, tunica vasculosa bulbi, багата судинами, м’яка, темнозабарвлена від пігмента, який розміщений у ній, лежить зразу під склерою. В ній розрізняють три відділи: власне судинну оболонку, війчасте тіло і райдужку.

Власне судинна оболонка, choroidea, є заднім, більшим відділом судинної оболонки. Завдяки постійному переміщенню власне судинної оболонки при акомодації тут між двома оболонками утворюється щілиноподібний отвір.

Війчасте тіло, corpus ciliare, – передня, потовщена частина судинної оболонки, розміщується у вигляді циркулярного валика у ділянці переходу склери у рогівку. Заднім своїм краєм, який утворює війчастий кружок, війчасте тіло безпосередньо продовжується у власне судинну оболонку. Війчасте тіло спереду від війчастого кружка несе на собі близько 70 тонких, радіально розміщених білуватого кольору війчастих відростків, processus ciliares.

Внаслідок великої кількості і особливої будови судин війчастих відростків вони виділяють рідину – водянисту вологу, humor aquosus. Цю частину війчастого тіла порівнюють із судинними сплетеннями шлуночків головного мозку і розглядають як сецернуючу (від латинського secessio – виділяю). Друга частина – акомодаційна – утворена мимовільним війчастим м’язом, musculus ciliare, яка залягає у товщі війчастого тіла зовні від війчастих відростків. Скорочення цього м’яза натягує власне судинну оболонку і розслабляє капсулу кришталика при встановленні ока на близьку відстань (акомодація). Завдяки еластичному сухожилку м’яз після свого скорочення приходить у вихідне положення, не потребуючи антагоніста.

У старечому віці спостерігається поступова атрофія м’язових волокон та їх заміна сполучнотканинними, чим і пояснюється ослаблення акомодації у цьому віці. У жінок дегенерація цього м’яза спостерігається на 5 – 10 років раніше, ніж у чоловіків, із настанням менопаузи.

Райдужка, або райдужна оболонка, iris, складає передню частину судинної оболонки і має вигляд округлої, вертикальної пластинки з круглим отвором, який називається зіницею, pupilla. Зіниця лежить не точно посередині, а трохи зміщена у бік носу. Зіниця відіграє роль діафрагми, яка регулює потік світла, що поступає в око, завдяки чому зіниця при сильному світлі звужується, а при слабкому – розширюється. Зовнішнім краєм райдужка з’єднана із війчастим тілом і склерою, внутрішній край, який оточує зіницю – вільний. У райдужці розрізняють передню поверхню, звернену до рогівки, і задню, яка прилягає до кришталика. Передня поверхня, видима через прозору рогівку, має різне забарвлення у різних людей і зумовлює колір їх очей. Це залежить від кількості пігмента у поверхневих шарах райдужки. Якщо пігмента багато, то очі мають коричневий (карий) колір, який наближається до чорного. Навпаки, якщо шар пігменту слабо розвинений, або навіть майже відсутній, то отримуються змішані зелено-сірі або голубі тони. Головним чином це походить від просвічування чорного ретінального пігмента на задній стороні райдужки.

Рухи райдужної оболонки здійснюються м’язами, які залягають у райдужці. М’яз – звужувач зіниці, musculus sphincter pupillae, має кільцеподібний напрямок, а м’яз – розширювач зіниці, musculus dilatator pupillae, має радіальний напрямок.

М’яз – звужувач зіниці іннервується парасимпатичними волокнами, які йдуть від додаткового ядра окорухового нерва, а розширювач – симпатичними волокнами із симпатичного стовбура.

Сітківка, або сітчаста оболонка ока, retina, – найбільш внутрішня із трьох оболонок очного яблука, яка прилягає до судинної оболонки на всьому протязі. На противагу іншим оболонкам, вона походить із ектодерми (зі стінок очного келиха) і відповідно до свого походження складається із двох частин: зовнішньої, яка містить пігмент – pars pigmentosa, та внутрішньої, pars nervosa. Остання поділяється за своєю функцією і будовою на два відділи: задній, який несе у собі світлочутливі елементи, pars optica retinae, та передній, що їх не містить. Оптична частина сітківки майже прозора, і тільки на трупі мутніє.

При розгляді у живої людини за допомогою офтальмоскопу очне дно виглядає темно-червоним завдяки просвічуванню через прозору сітківку крові у судинній оболонці. На цьому фоні на дні ока видно білувата округла пляма, яка являє собою місце виходу із сітківки зорового нерва, який, виходячи із неї, утворює диск зорового нерва з кратероподібним заглибленням у центрі. При огляді дзеркалом добре видимі судини сітчастої оболонки, які виходять із цього диску. Диск зорового нерва, який має діаметр близько 1,7 мм, лежить трохи медіальніше (у сторону носу) від заднього полюсу ока. Латерально від нього і водночас трохи у скроневу сторону від заднього полюса помітна у вигляді овального поля 1 мм у поперечнику так зване пляма, macula, забарвлена у живої людини у червоно-коричневий колір із центральною ямкою посередині. Це місце найбільшої гостроти зору.

У сітківці знаходяться світлочутливі зорові клітини, периферичні кінці яких мають форму паличок і колбочок. Оскільк вони розміщені у зовнішньому шарі сітківки, примикаючи до пігментного шару, то світлові промені, щоб досягти їх, мають пройти через всю товщу сітківки. Палички містять у собі так званий зоровий пурпур, який надає рожевого кольору свіжій сітчастій оболонці у темноті, на світлі він втрачає колір. Утворення пурпуру приписують клітинам пігментного шару. Колбочки не містять зорового пурпуру. У плямі знаходяться тільки колобочки, а палички відсутні. У ділянці диску зорового нерва світлочутливих елементів немає, внаслідок чого це місце не дає зорового відчуття і тому називається сліпою плямою.

Внутрішнє ядро ока

Внутрішнє ядро ока складається із прозорих заломлюючих світло середовищ: склистого тіла, кришталика, функція яких полягає в побудові зображення на сітківці, і водянистої вологи, яка виповнює очні камери і служить для живлення безсудинних утворень ока.

Склисте тіло, corpus vitreum, виповнює порожнину очного яблука всередину від сітчастої оболонки і являє собою зовсім прозору масу, схожу на желе, яка лежить позаду кришталика. Завдяки вдавленню від останнього на передній поверхні склистого тіла утворюється склиста ямка, краї якої з’єднуються з капсулою кришталика спеціальною зв’язкою.

Кришталик, lens, є суттєвим заломлюючим світло середовищем очного яблука. Він зовсім прозорий і має вигляд сочевиці або двоякоопуклого скла. Центральні точки передньої і задньої поверхонь мають назву полюсів, а периферичний край кришталика, де ці поверхні переходять одна в іншу, називається екватором. Ось кришталика, яка з’єднує обидва полюси, дорівнює 3,7 мм при погляді вдалину і 4,4 мм при акомодації, коли кришталик робиться більш опуклим. Екваторіальний діаметр 9 мм. Кришталик площиною свого екватору стоїть під прямим кутом до оптичної осі, прилягаючи передньою поверхнею до райдужки, задньою – до склистого тіла.

Кришталик заключений у тонку, також зовсім прозору безструктурну капсулу, capsula lentis, і утримується у своєму положенні особливою зв’язкою – війчастим пояском, який складається із численних тонких волокон, які йдуть від кришталика до війчастого тіла.

Завдяки еластичності своєї капсули кришталик легко змінює свою кривизну залежно від того, дивимося ми в далину, чи розглядаємо близько розміщені предмети. Це явище називається акомодацією. В першому випадку кришталик внаслідок натягнення війкового пояску трохи сплощений; у другому, коли око має бути встановлене на близьку відстань, війчастий поясок під впливом скорочення війкового м’яза послаблюється разом із капсулою кришталика, а останній стає більш випуклим. Завдяки цьому промені, які йдуть від близько розміщеного предмету, заломлюються кришталиком сильніше і можуть з’єднатися на сітківці. Кришталик, як і склисте тіло, судин не має.

Камери ока. Простір, який розміщується між передньою поверхнею райдужної оболонки і задньою поверхнею рогівки, називається передньою камерою очного яблука, camera anterior bulbi. Передня і задня стінки камери сходяться разом у куті, утвореному місцем переходу рогівки у склеру, з одного боку, і війчастим краєм райдужки – з іншого. Цей кут закруглений сіткою перекладин. Між перекладинами знаходяться щілиноподібні отвори, які мають велике фізіологічне значення для циркуляції рідини в камері, яка через зазначені отвори надходить у розміщений поблизу у товщі склери венозний синус.

Позаду від райдужної оболонки знаходиться більш вузька задня камера ока, camera posterior bulbi, до складу якої входять і простори між волокнами війчастого пояску; ззаду вона відмежовується кришталиком, а збоку – війчастим тілом. Через зіницю задня камера сполучається із передньою. Обидві камери виповнені водянистою вологою, humor aquosus, відтік якої здійснюється у венозний синус склери.

Додаткові органи ока

М'язи очного яблука. Руховий апарат ока складається із шести довільних (посмугованих) м'язів: верхнього, нижнього, присереднього та бічного прямих м’язів, musculi recti superior, inferior,lateralis et medialis; верхнього та нижнього косих м’язів, musculi obliquus superior et inferior.

Всі ці м’язи починаються у глибині очниці від сухожилкового кільця, яке у вигляді лійки охоплює зоровий нерв. Прямі м’язи прикріплюються своїми передніми кінцями спереду від екватору очного яблука з чотирьох боків останнього, зростаючись сухожилками з білковою оболонкою. Верхній косий м’яз проходить через волокнисто-хрящове кільце, яке прикріплюється до блокової ямки лобової кістки, потім він повертає під гострим кутом назад і вбік і прикріплюється до очного яблука на верхньобічній його поверхні позаду від екватору. Нижній косий м’яз починається від бічної частини слізного мішка і направляється вниз і вбік очного яблука; його сухожилок прикріплюється до склери збоку очного яблука позаду від екватору.

Прямі м’язи обертають око навколо двох осей: поперечної (верхній та нижній прямі), при їх скороченні зіниця направляється вверх або вниз, та вертикальної (бічний та присередній прямі), коли зіниця направляється вбік або медіально. Косі м’язи обертають очне яблуко навколо сагітальної осі. Верхній косий м’яз, обертаючи очне яблуко, направляє зіницю вниз і вбік; нижній косий м’яз при своєму скороченні – вбік і вверх.

Важливо відзначити, що всі рухи очних яблук відбувається злагоджено, тому що при рухові одного ока у будь-який бік у той же бік одночасно рухається й інше око. Коли всі м’язи ока перебувають у рівномірному напруженні, зіниця дивиться прямо вперед, лінії зору обох очей знаходяться паралельно. Так буває, коли очі дивляться у далину. При розгляді предметів поблизу лінії зору сходяться наперед (конвергенція очей).

Клітковина очниці й піхва очного яблука

Очниця вистелена окістям, periorbita, яке зростається біля каналу очного нерва і верхньої чорничної щілини із твердою оболонкою головного мозку.

Позаду від очного яблука залягає жирова клітковина, corpus adiposum orbitae, яка займає весь простір між органами, розміщеними в очниці. Жирова клітковина, прилягаючи до очного яблука, відділяється від останнього тісно пов’язаним із нею сполучнотканинним листком, який оточує очне яблуко під назвою піхви ока, vagina bulbi. Сухожилки м’язів очного яблука, направляючись до місця свого прикріплення до склери, проходять через піхву очного яблука, яка дає їм окремі піхви, що продовжуються у фасції відповідних м’язів.

Повіки

Повіки, palpebrae (грецька – blepharon, звідси – блефарит – запалення повіка), являють собою рухливі ширми, які захищають спереду очне яблуко. Верхнє повіко, palpebra superior, більше за нижнє; верхньою його межею служить брова, supercilium – смужка шкіри із короткими волосками, яка лежить на межі з лобом. Під час розкривання ока нижнє повіко опускається незначно під власною вагою, верхнє повіко підіймається активно завдяки скороченню м’яза – підіймача верхнього повіка. Вільний край обох повік являє собою вузьку поверхню, відмежовану переднім і заднім краями повік. Зразу за переднім краєм виростають із краю повік кілька рядів коротких жорстких волосків – вії, cilia.

Між вільними краями повік знаходиться очна щілина, rima palpebrarum, через яку при розкритих повіках видна передня поверхня очного яблука. Очна щілина має мигдалеподібну форму, бічний її край гострий, присередній заокруглений і утворює так зване сльозове озеро, lacus lacrimalis. Всередині останнього видно невелике рожевого кольору підвищення – сльозове м’ясце, яке містить жирову тканину і сальні залози з ніжними волосками.

Основа кожного повіка складається із щільної сполучнотканинною пластинки, яка носить назву хряща повіка.

Сполучнотканинна оболонка ока, tunica conjunctiva, одягає всю задню поверхню повік і поблизу від краю очниці завертає на очне яблуко, покриваючи його передню поверхню. Її частина, яка покриває повіки, називається повіковою частиною кон’юнктиви, а частина, яка охоплює очне яблуко-очною частиною. Таким чином кон’юнктива утворює мішок, відкритий спереду в ділянці очної щілини. Кон’юнктива схожа на слизову оболонку, хоча за своїм походженням вона являє собою продовження зовнішнього шкіряного покриву. На повіках вона щільно зрощена із хрящами, а на решті пухко з’єднана до краю рогівки, де її епітеліальний покрив безпосередньо переходить у епітелій рогівки. Місце переходу кон’юнктиви із повік на очне яблуко має назву верхнього і нижнього склепінь. Верхнє склепіння глибше за нижнє. Склепіння – це запасні складки кон’юнктиви, необхідні для рухів ока і повік. Таку ж роль відіграє і півмісяцева складка кон’юнктиви, яка знаходиться у ділянці присереднього кута очної щілини. Морфологічно вона являє собою рудимент третього повіка (миготливої перетинки).

Сльозовий апарат

Сльозовий апарат складається із сльозової залози, яка виділяє сльози у кон’юнктивальний мішок, та сльозовідвідних шляхів, які починаються у ньому. Сльозова залоза, glandula lacrimalis, часточкової будови, альвеолярно-трубчаста, лежить у сльозовій ямці лобової кістки. Її вивідні протоки у кількості 5 – 12 відкриваються у мішок кон’юнктиви у бічній частині верхнього склепіння. Сльозова рідина, яка з них виділяється, відтікає у присередній кут очної щілини до сльозового озера. При закритих очах вона тече по сльозовому струмку, rivus lacrimalis, який утворюється між задніми краями обох повік і очним яблуком. Біля сльозового озера сльози поступають у маленькі отвори, розміщені біля присереднього краю повік. Два тоненьких сльозових канальці, які виходять із цих отворів, обходячи сльозове озеро, впадають поодинці або разом у сльозовий мішок.

Сльозовий мішок, saccus lacrimalis – верхній сліпий кінець нососльозової протоки, який лежить у кістковій ямці біля внутрішнього кута очниці. М’язові волокна сльозової частини колового м’яза ока, які починаються від його стінки, можуть його розширяти і тим самим сприяти всмоктуванню сльози через сльозові канальці. Безпосереднім продовженням сльозового мішка вниз є нососльозова протока, ductus nasolacrimalis, яка проходить у однойменному каналі і відкривається в порожнину носа під нижньою носовою раковиною.

Схема зорового аналізатора

Світло викликає подразнення світлочутливих елементів, розміщених у сітківці. Перед тим, як попасти на неї, воно проходить різні прозорі середовища ока: спочатку через рогівку, потім водянисту вологу передньої камери і далі через зіницю, яка у вигляді діафрагми регулює кількість світлових променів, які проникають всередину ока. У темноті зіниця розширяється, щоб пропустити більше променів; на світлі, навпаки, звужується. Ця регуляція здійснюється спеціальними м’язами (м’яз – звужувач зіниці, м’яз – розширювач зіниці), які іннервуються вегетативною нервовою системою.

Далі світло проходить через світлозаломлююче середовище ока (кришталик), завдяки якому око встановлюється для бачення на близькій або далекій відстані, так що незалежно від розміру зображення предмету завжди падає на сітківку. Таке пристосування (акомодація) забезпечується наявністю спеціального непосмугованого війкового м’яза, musculus ciliares, який змінює кривизну кришталика й іннервується парасимпатичними волокнами.

Для отримання одного зображення в обох очах (бінокулярний зір) лінії зору сходяться в одній точці. Тому залежно від розміщення предмету ці лінії при погляді на далекі предмети розходяться, а на близькі – сходяться. Таке пристосування (конвергенція) здійснюється довільними м’язами очного яблука (прямими і косими), які іннервуються третьою, четвертою і шостою парами черепних нервів. Регуляція розміру зіниці, а також акомодація і конвергенція тісно пов’язані між собою, оскільки робота довільних і мимовільних м’язів узгоджується внаслідок координації ядер вегетативних і анімальних центрів і ядер, які іннервують ці м’язи, і розміщені у середньому і проміжному мозку. Внаслідок цієї узгодженої роботи зображення падає на сітківку, а світлові промені, які потрапляють на неї, викликають відповідне подразнення світлочутливих елементів.

Нервові елементи сітківки утворюють ланцюг із трьох нейронів. Перша ланка – це світлочутливі клітини сітківки (палички і колбочки), які складають рецептор зорового аналізатора. Друга ланка – біполярні нейроцити і третя – гангліозні нейроцити (ganglion nervi optici), відростки яких продовжуються у нервові волокна зорового нерва. Як продовження мозку нерв покритий усіма трьома оболонками головного мозку, які утворюють для нього піхви, що зрощуються з склерою біля очного яблука. Між оболонками зберігаються міжпіхвові простори, які відповідають міжоболонковим просторам головного мозку. Вийшовши із очниці через зоровий канал, зоровий нерв підходить до нижньої поверхні мозку, де у ділянці зорового перехрестя підлягає неповному перехрестю. Перехрещуються тільки волокна, які йдуть від присередніх половин сітківки. Волокна нервів, які йдуть від бічних поверхонь сітківки, залишаються на своєму боці. Тому кожен зоровий тракт, tractus nervi optici, який відходить від перехрестя, містить у своїй бічній частині волокна, які йдуть від бічної половини свого ока, а у медіальній – від медіальної половини другого ока. Знаючи будову перехрестя, можна за характером втрати зору визначити місце враження зорового шляху. Так, наприклад, при враженні лівого зорового нерва настає сліпота однойменного ока; при враженні лівого зорового тракту спостерігається втрата зору у лівих половинах сітківки обох очей (половинна сліпота на обидва ока – геміанопсія); при враженні зорового перехрестя спостерігається випадіння зору в медіальній половині обох очей (при центральній локалізації враження) або повна сліпота на обидва ока (при значному враженні перехрестя).

Як перехрещені, так і не перехрещені волокна зорових трактів закінчуються двома пучками у підкіркових зорових центрах: 1) у верхніх горбках покрівлі середнього мозку і 2) у подушці зорового горба (таламуса) і бічних колінчастих тілах. Перший пучок закінчується у верхніх горбках покрівлі середнього мозку, де лежать зорові центри, пов’язані із закладеними у середньому мозку ядрами нервів, які іннервують посмуговані м’язи очного яблука і непосмуговані райдужки. Завдяки цьому зв’язку у відповідь на визначені світлові подразнення відбувається відповідно конвергенція, акомодація або зіничний рефлекс.

Другий пучок закінчується у подушці таламуса і бічних колінчастих тілах, де закладені тіла нових (четвертих) нейронів. Аксони останніх проходять через задню частину задньої ніжки внутрішньої капсули і далі утворюють у білій речовині півкуль головного мозку зорову променистість, radiatio optica, яка досягає кори потиличної частки півкуль мозку. Зазначені провідні шляхи від рецепторів світла до кори, починаючи із біполярних нейроцитів (друга ланка нервових елементів сітківки), складає кондуктор зорового аналізатора. Кірковим його кінцем є кора мозку, яка лежить з боків шпорної борозни, sulcus calcarinus. Світлові подразники, які потрапляють на рецептор, закладений у сітківці, перетворюються на нервові імпульси. Останні проходять по всьому кондуктору до кіркового кінця зорового аналізатору, де сприймаються у вигляді зорових відчуттів.

Орган смаку

Значення органа смаку, organum gustus, (хімічне відчуття) полягає в розпізнаванні позитивних якостей їжі. Спочатку смакові цибулини віддеференціювались від органів шкірного чуття (риби). Потім вони зосередились у ротовій і носовій порожнинах (амфібії) і, нарешті, сконцентрувалися у ротовій порожнині (рептилії і ссавці).

У людини більша частина смакових цибулин знаходиться у жолобуватих та листоподібних сосочках, значно менше – у грибоподібних сосочках. Їх частина зустрічається на м’якому піднебінні, на задній стороні надгортанника і на внутрішній поверхні черпакуватих хрящів. Цибулини містять смакові клітини, які утворюють рецептор смакового аналізатора. Кондуктором його є провідні шляхи від рецептора смаку, які складаються із трьох ланок.

Перший нейрон розміщується у вузлах аферентних нервів язику. Нервами, які проводять відчуття смаку у людини, є: 1) барабанна струна проміжної частини лицевого нерва, chorda tympani nervi facialis (передні дві третини язика); 2) язикоглотковий нерв (язикові гілки, rami linguales nervus glossopharingeus) – задня третина язика; 3) блукаючий нерв (верхній гортанний нерв, nervus laryngeus superior, гілка блукаючого нерву) – надгортанник.

Розміщення першого нейрона:

Вузол коліна, ganglion geniculi. Периферичні відростки цього вузла ідуть у складі барабанної струни від смакових рецепторів передніх двох третин слизової оболонки язика. Центральні відростки направляються у складі проміжної частини лицевого нерва у міст.

Нижній вузол язикоглоткового нерва, ganglion inferius IX пари. Периферичні відростки клітин цього вузла ідуть у складі язикових гілок язикоглоткового нерва від смакових рецепторів у задній третині язика. Центральні відростки клітин вузла у складі цього ж нерва направляються у довгастий мозок.

Нижній вузол блукаючого нерва, ganglion inferius nervi vagi. Периферичні відростки клітин цього вузла у складі верхнього гортанного нерва від смакових рецепторів, розміщених у ділянці надгортанника. Центральні відростки у складі блукаючого нерва направляються у довгастий мозок.

Всі перераховані смакові волокна закінчуються у довгастому мозкові і мосту в одиничному ядрі проміжного, язикоглоткового і блукаючого нервів, де розміщується другий нейрон. Смаковий відділ одиничного ядра пов’язаний з усіма руховими ядрами довгастого мозку, які мають відношення до жування і ковтання, а також із спинним мозком (контроль дихання, кашлю і блювання).

Відростки других нейронів підіймаються із довгастого мозку і мосту до таламуса, де починається третя ланка до кіркового кінця смакового аналізатора. Останній лежить у звивині морського коника, у крючкові і морському коникові. Хімічні подразнення у рецепторі трансформуються у нервовий імпульс, який по кондуктору передається до кіркового кінця смакового аналізатора, де сприймається у вигляді різних смакових відчуттів.

Орган нюху

У всіх тварин (хребетних і безхребетних), орган нюху, organum olfactus, передусім складається із чутливих нюхових (нейросенсорних) клітин, які вистеляють нюхову ямку. Остання являє собою вгинання ектодерми. У вищих хребетних іде подальше удосконалення шляхом розширення і поглиблення носової порожнини (нюхових ямок), які оточуються хрящовою носовою капсулою черепа . Це вдосконалення досягає найвищого ступеня розвитку у макросмічних тварин, які відзначаються сильно розвиненим нюхом (хижаки, гризуни, копитні та деякі інші види). Навпаки, мікросмічні тварини, до яких належить і людина, мають більше або менше редукований нюховий апарат. У зв’язку з цим їх нюховий мозок розвинений значно слабше порівняно із потужним нюховим мозком макросмічних тварин. Нарешті, в аносмічних тварин (дельфін) нюховий апарат зникає ще у зародковому періоді.