Студопедия

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника



Л Е К Ц І Ї 2 страница




Читайте также:
  1. D. Қолқа доғасынан 1 страница
  2. D. Қолқа доғасынан 2 страница
  3. D. Қолқа доғасынан 3 страница
  4. D. Қолқа доғасынан 4 страница
  5. D. Қолқа доғасынан 5 страница
  6. D. Қолқа доғасынан 6 страница
  7. D. Қолқа доғасынан 7 страница
  8. D. Қолқа доғасынан 8 страница
  9. D. Қолқа доғасынан 9 страница
  10. Hand-outs 1 страница

Аферентні (чутливі) волокна, які йдуть від рецепторів зазначених нутрощів і судин, а також від деякої частини твердої мозкової оболонки і зовнішнього слухового проходу з вушною раковиною до чутливого одиночного ядра, nucleus solitarii.

Еферентні (рухові) волокна для довільних м’язів глотки, м’якого піднебіння та гортані і еферентні (пропріоцептивні) волокна, що виходять із рецепторів цих м’язів. Ці м'язи отримують волокна від рухового подвійного ядра, nucleus ambiguus.

Еферентні (парасимпатичні) волокна, які виходять із вегетативного дорзального ядра, nucleus dorsalis nervi vagi. Вони ідуть до міокарду (уповільнюють серцебиття) і м’язової оболонки судин (розширюють судини). Крім того, до складу серцевих гілок блукаючого нерва входить nervus depressor, який є чутливим нервом для серця і початкової частини аорти та відповідає за рефлекторне регулювання кров’яного тиску. Парасимпатичні волокна іннервують також трахею і легені (звужують бронхи), стравохід, шлунок і кишечник до сигмоподібної кишки (посилює перистальтику), закладені у названих органах залози і залози черевної порожнини – печінку, підшлункову залозу (секреторні волокна), нирки.

Парасимпатична частина блукаючого нерва дуже велика, внаслідок чого він є переважно вегетативним нервом, важливим для життєвих функцій організму.

Волокна всіх видів, які пов’язані з трьома ядрами блукаючого нерва, виходять із довгастого мозку в його задній бічній борозні, нижче язикоглоткового нерва, 10 – 15 корінцями, які утворюють товстий стовбур блукаючого нерва, який покидає порожнину черепа разом із язикоглотковим і додатковим нервами через яремний отвір. У яремному отворі чутлива частина нерва утворює невеликий верхній вузол, а на виході із нього – нижній вузол. Обидва вузли містять несправжньооднополюсні клітини, периферичні відростки яких у складі чутливих гілок ідуть від рецепторів нутрощів і судин (нижній вузол) та зовнішнього слухового проходу (верхній вузол), а центральні групуються в одиночний пучок, який закінчується у чутливому одиночному ядрі.

Вийшовши із порожнини черепа, стовбур блукаючого нерва опускається на шию у складі судинно-нервового пучка шиї (разом із спільною сонною артерією і внутрішньою яремною веною). Далі блукаючий нерв проникає у грудну порожнину через верхній отвір грудної клітки. Разом із стравоходом обидва блукаючих нерви через розтвір стравоходу у діафрагмі проникають у черевну порожнину, де утворюють сплетення на стінках шлунка. Від блукаючого нерва відходять наступні гілки: А. У головній частині – оболонкові гілки до твердої мозкової оболонки; вушні гілки – до шкіри задньої стінки зовнішнього слухового проходу, вушної раковини. Це єдина шкірна гілка черепних нервів, які не відносяться до трійчастого нерва.



Б. У шийній частині: 1) глоткові гілки разом із гілками язикоглоткового нерву і симпатичного стовбура утворюють глоткове сплетення;

2) верхній гортанний нерв іннервує чутливими волокнами слизову оболонку гортані вище голосової щілини;

3) верхні та нижні шийні серцеві гілки утворюють серцеве сплетення.

В. У грудній частині: 1) зворотний гортанний нерв, іннервує частину м’язів гортані, слизову оболонку нижче голосової щілини, слизову оболонку кореня язика біля надгортанника, а також трахею, глотку і стравохід, щитоподібну і вилочкову залози, лімфатичні вузли шиї; серце і середостіння; 2) грудні серцеві гілки ідуть до серцевого сплетення; 3) бронхіальні і трахейні гілки разом із гілками симпатичного стовбура утворюють на стінках бронхів сплетення; 4) стравохідні гілки ідуть до стінки стравоходу.



Г. У черевній частині: сплетення, які ідуть по стравоходу, продовжуються на шлунок, утворюючи виражені блукаючі стовбури, trunci vagales (передній і задній). Кожен блукаючий стовбур являє собою комплекс нервових провідників не тільки парасимпатичної, але і симпатичної, і аферентної анімальної нервової системи містячи волокна обох блукаючих нервів.

Продовження лівого блукаючого нерва, яке спускається із передньої стінки стравоходу на передню стінку шлунка, утворює переднє шлункове сплетення, розміщене вздовж малої кривизни. Деякі гілочки через малий чепець направляються до печінки. Правий блукаючий нерв на задній стінці шлунка у ділянці малої також утворює шлункове сплетення (заднє). Більша його частина – у вигляді черевних гілок, які приходять із кровоносними судинами до печінки, підшлункової залози, селезінки, нирок, тонкої і товстої кишок до сигмоподібної кишки.

Додатковий нерв

Додатковий нерв, nervus accessorius, розвивається з останніх зябрових дуг, м’язовий, містить еферентні (рухові) і аферентні (пропріоцептивні) волокна. Має два ядра, розміщених у довгастому і спинному мозкові. За ядрами в ньому розрізняють мозкову і спинномозкову частини. Оскільки додатковий нерв є частиною блукаючого нерва, яка відокремилася, він і виходить із порожнини черепа через яремний отвір, іннервує трапецеподібний і груднино-ключично-соскоподібний м’язи. Мозкова частина у складі поворотного гортанного нерву іннервує частину м’язів гортані. Спинномозкова частина додаткового нерва бере участь у руховій іннервації глотки, досягаючи її м’язів у складі блукаючого нерва, від якого додатковий нерв відокремився не повністю.



 

Нерви, які розвилися у зв’язку із головними сомітами

До цієї групи відносяться III, IV і VI пари черепних нервів, які відповідають переднім корінцям спинномозкових нервів. Корінці зазначених черепних нервів виходять із середнього мозку. Ядро четвертої пари вторинно перемістилося у ділянку ромбоподібної ямки. Ці нерви є руховими корінцями головних міотомів, тому вони іннервують м’язи очного яблука, яке розвилося із цих міотомів.

Окоруховий нерв

Окоруховий нерв, nervus oculomotorius, за розвитком – передній корінець першого передвушного міотому, є м’язовим нервом. Містить: 1) еферентні (рухові) волокна, які йдуть від його соматичн- рухового ядра – ядра окорухового нерва, nucleus nervi oculomotorii, до більшості зовнішніх м’язів очного яблука; 2) парасимпатичні волокна, які йдуть від додаткового ядра окорухового нерва, nucleus oculomotorius accessorius до внутрішніх очних м’язів (м'яз – звужувач зіниці і війковий м’яз). Нерв у очниці поділяється на дві гілки: 1) верхню – до верхнього прямого м’яза і м’яза – підіймача верхнього віка; 2) нижню – до нижнього прямого, присереднього прямого і нижнього косого м’язів. Від нижньої гілки відходить корінець до війкового вузла, який несе парасимпатичні волокна до внутрішніх м’язів очного яблука.

Блокоподібний нерв

Блокоподібний нерв, nervus trochlearis, за розвитком – руховий корінець другого передвушного міотома, є м’язовим нервом. Він містить еферентні (рухові) волокна, що йдуть від його соматично-рухового ядра блокоподібного нерва до верхнього косого м’яза ока.

Відвідний нерв

Відвідний нерв, nervus abducens – руховий корінець третього передвушного міотома. Він містить еферентні (рухові) волокна, які йдуть від його соматично-рухового ядра відвідного нерва, nucleus nervi abducentis, розміщеного у моста, до бічного прямого м’яза ока.

 

Нерви – похідні мозку

До цієї групи відносяться нюховий (І пара) та зоровий (ІІ пара) нерви.

Нюховий нерв

Нюховий нерв, nervus olphactorius, розвивається із нюхового мозку, який виник у зв’язку з рецепцією нюху. Він містить вісцерально-чутливі волокна, які йдуть від органа сприйняття хімічного подразнення. Оскільки нерв є виростом переднього мозку, він не має вузла, а являє собою сукупність тонких нервових ниток, fila olfactoria, числом 10 – 15, які є центральними відростками нюхових клітин, які розміщуються у нюховій ділянці слизової оболонки носової порожнини. Нюхові нитки проходять через отвори дірчастої пластинки решітчастої кістки у верхній стінці носової порожнини і закінчуються у нюховій цибулині, bulbus olphactorius, яка продовжується у нюховий тракт, tractus olphactorius, а потім у нюховий трикутник, trigonum olfactorium.

Зоровий нерв

Зоровий нерв, nervus opticus, у процесі ембріогенезу виростає як ніжка очного келиха із проміжного мозку, а у процесі філогенезу пов’язаний із середнім мозком, який виник у зв’язку із рецепцією світла, чим і пояснюються його зв’язки із цими відділами головного мозку. Він є провідником світлових подразнень і містить соматично-чутливі волокна. Як похідний мозку він не має вузла, як і перша пара черепних нервів, а аферентні волокна, які входять до його складу, є продовженням мультиполярних нейронів сітківки ока. Відійшовши від заднього полюса очного яблука, зоровий нерв покидає очницю через зоровий канал і, ввійшовши у порожнину черепа разом із таким же нервом протилежної сторони, утворює перехрестя, chiasma opticum, яке лежить в однойменній борозні клиноподібної кістки (перехрестя не повне, перехрещуються лише медіальні волокна нерва). Продовженням зорового нерва після перехрестя є зоровий тракт, tractus opticus, який закінчується у бічних колінчатих тілах, подушці згір’я та у верхньому горбику покрівлі середнього мозку. Між обома сітківками є зв’язок за допомогою нервового пучка, який іде через передній кут перехрестя.

 

Вегетативна (автономна) нервова система

Скелетні м’язи приймають участь у реакціях організму на зовнішні подразники і відповідають на зміну середовища швидкими і цілеспрямованими рухами. Непосмуговані м’язи, які містяться у нутрощах і судинах, працюють повільно, але ритмічно, забезпечуючи перебіг життєво важливих процесів організму. Ці функціональні відмінності пов’язані з різницею в іннервації: скелетні мязи отримують рухові імпульси від анімальної, соматичної частини нервової системи, непосмуговані – від вегетативної.

Вегетативна нервова система керує діяльністю всіх органів, які беруть участь у здійсненні таких функцій організму, як живлення, дихання, виділення, розмноження, циркуляція рідин, а також здійснює його трофічну іннервацію.

Трофічна функція вегетативної нервової системи визначає живлення тканин і органів стосовно виконуваної ними функції в певних умовах зовнішнього середовища (адаптаційно-трофічна функція).

Відомо, що зміни у стані вищої нервової діяльності позначаються на функціях внутрішніх органів і, навпаки, зміни внутрішнього середовища організму впливають на функціональний стан центральної нервової системи. Вегетативна нервова система посилює або послаблює функцію специфічно працюючих органів. Ця регуляція має тонічний характер, тому вегетативна нервова система змінює тонус органа. Оскільки одне і те ж волокно спроможне діяти лише в одному напрямку, воно не може одночасно підвищувати і знижувати тонус, то відповідно до цього вегетативна нервова система поділяється на два відділи: симпатичну і парасимпатичну, pars simpathica et pars parasimpathica.

Симпатичний відділ за своїми основними функціями є трофічним. Він посилює окислювальні процеси, споживання живильних речовин, посилює дихання, частішає серцебиття, посилює споживання кисню м’язами.

Функція парасимпатичного відділу – збереження, охорона: звуження зіниці при сильному освітленні, гальмування серцевої діяльності, випорожнення порожнистих органів.

Порівнюючи ділянки розповсюдження симпатичної і парасимпатичної іннервації, можна, по-перше, виявити переважне значення одного з відділів вегетативної системи. Сечовий міхур, наприклад, отримує в основному парасимпатичну іннервацію, і перерізування симпатичних нервів суттєво не змінює його функцію. Тільки симпатичну іннервацію отримують потові залози, волоскові м’язи шкіри, селезінка, надниркові залози. По-друге, в органах із подвійною вегетативної іннервацією спостерігається взаємодія симпатичного і парасимпатичного нервів у формі антагонізму. Так, подразнення симпатичного нерва викликає розширення зіниці, звуження судин, прискорення серцевих скорочень, гальмування перистальтики кишечнику; подразнення парасимпатичних нервів призводить до звуження зіниці, розширення судин, уповільнення серцебиття, посилення перистальтики.

Однак антагонізм симпатичного та парасимпатичного відділів не слід сприймати статично, як протилежність їх функцій. Ці відділи взаємодіють, співвідношення між ними динамічно змінюється на різних фазах певного органа; вони можуть діяти і як антагоністи, і як синергісти.

Антагонізм і синергізм – дві сторони одного процесу. Нормальні функції нашого організму забезпечуються узгодженою дією цих двох відділів вегетативної нервової системи. Ця узгодженість і регуляція функцій здійснюється корою великих півкуль головного мозку. В цій регуляції бере участь і сітчаста формація.

Автономія діяльності вегетативної нервової системи не є абсолютною і проявляється лише у місцевих реакціях коротких рефлекторних дуг.

 

Морфологічні особливості вегетативної нервової системи порівняно з анімальною.

Анімальні нерви виходять із мозкового стовбура і спинного мозку на всьому протязі сегментарно, причому ця сегментарність зберігається частково і на периферії. Вегетативні нерви виходять тільки із деяких відділів центральної нервової системи. Є чотири таких відділи, звідки виходять вегетативні нерви:

1. Мезенцефалічний відділ у середньому мозку (додаткові і непарне серединне ядро окорухового нерва.

2. Бульбарний відділ у довгастому мозку і мосту (ядра VII, IX і X пар черепних нервів).

3. Тораколюмбальний відділ у бічних рогах спинного мозку на протязі від першого грудного до ІІ – ІІІ поперекових хребців.

4. Сакральний відділ у бічних рогах спинного мозку на протязі від II до IV крижового сегментів.

Тораколюмбальний відділ відноситься до симпатичного відділу, а краніальний і сакральний – до парасимпатичного відділу вегетативної нервової системи.

Над цими відділами домінують вищі вегетативні центри, які не є симпатичними або парасимпатичними, а об’єднують регуляцію обох відділів вегетативної нервової системи. До них відноситься і сітчаста формація. Вони є надсегментарними та розміщуються у стовбурі і плащі мозку, а саме:

1. Задній мозок – судиноруховий центр на дні четвертого шлуночка; мозочок, який регулює низку вегетативних функцій (судинорухові рефлекси, трофіка шкіри, швидкість загоєння ран та ін.).

2. Середній мозок – сіра речовина водопроводу.

3. Проміжний мозок – гіпоталамус (сірий горб).

4. Кінцевий мозок – кора півкуль великого мозку.

Найбільше значення для вегетативної регуляції має гіпоталамічна ділянка, яка є одним із найдавніших відділів, хоча у ній розрізняють більш старі утворення і філогенетично більш молоді.

Гіпоталамо-гіпофізарна система, діючи за допомогою інкретів гіпофіза, є регулятором усіх ендокринних залоз.

Об’єднання вегетативних і анімальних функцій усього організму здійснюється у корі півкуль великого мозку, зокрема, у премоторній зоні.

Кора, будучи комплексом коркових кінців аналізаторів, отримує подразнення від усіх органів, у тому числі і органів рослинного життя, за допомогою своїх еферентних систем, у тому числі і вегетативної нервової системи, впливаючи на ці органи. Отже, існує двосторонній зв’язок кори і нутрощів – кортіковісцеральний зв’язок. Завдяки цьому всі вегетативні функції підпорядковуються корі головного мозку, яка регулює всі процеси організму.

Таким чином, вегетативна нервова система є спеціалізованою частиною єдиної нервової системи, підпорядкована вищим її відділам, включаючи і кору півкуль великого мозку. Тому, як і в анімальній нервовій системі, можна розрізняти центральний і периферичний її відділи. До центрального відділу відносяться вище названі центри у спинному і головному мозку, а до периферичного – нервові вузли, сплетення, нерви і периферичні нервові закінчення.

Значні відмінності має рефлекторна дуга. Клітинне тіло сприймаючого нейрона як для анімальної, так і для вегетативної нервової системи поміщається у спинномозковому вузлі, ganglion spinale, куди збігаються еферентні шляхи як від органів тваринного життя, так і від органів рослинного життя і який, таким чином, є змішаним анімально-вегетативним вузлом. Клітинне тіло вставного нейрона вегетативної нервової системи, на відміну від анімальної нервової системи, розміщується у бічних рогах сірої речовини спинного мозку. При цьому нейрон вставного анімального нейрона, який виходить із клітин заднього рогу, закінчується в межах спинного мозку серед клітин його передніх рогів. Що стосується вставного нейрона вегетативної нервової системи, то він у спинному мозку не закінчується, а виходить за його межі до нервових вузлів, які розміщені на периферії. Вийшовши із спинного мозку, аксон вставного нейрона підходить або до вузлів симпатичного стовбура (симпатичний відділ вегетативної нервової системи), або до вузлів, які лежіть поблизу від органа (біляорганні вузли, наприклад, війковий, вушний вузли та інші) або у товщі органа (внутрішньоорганні, інтрамуральні вузли). Та інші називаються кінцевими вузлами. Вони відносяться до парасимпатичного відділу вегетативної нервової системи.

Третій, ефекторний нейрон анімальної рефлекторної дуги розміщується у передніх рогах сірої речовини спинного мозку, а ефекторний нейрон вегетативної рефлекторної дуги переміщений у процесі розвитку із центральної нервової системи у периферичну, ближче до робочого органа, і розміщується у вегетативних нервових вузлах. Із такого розміщення ефекторних нейронів на периферії витікає головна ознака вегетативної нервової системи – двонейронність еферентного периферичного шляху: перший нейрон – вставний; його тіло лежить у вегетативних ядрах черепних нервів або у бічних рогах спинного мозку, а аксон іде до вузла; другий – еферентний, тіло якого лежить у вузлі, а аксон досягає робочого органа. Ефекторні нейрони симпатичних нервів починаються у вузлах симпатичного стовбура, а для парасимпатичних нервів – у біляорганних або внутрішньоорганних вузлах. Оскільки у названих вузлах здійснюється зв’язок вставних і еферентних нейронів, то різниця між симпатичним і парасимпатичним відділами вегетативної нервової системи пов’язана саме з цими нейронами.

Сукупність еферентних вегетативних волокон, які йдуть від вузлів симпатичного стовбура до органів соми, складає соматичну частину симпатичного відділу. Така структура забезпечує функцію вегетативної нервової системи, яка регулює обмін речовин у всіх частинах організму відповідно до умов навколишнього середовища, які постійно змінюються.

Внаслідок кожний орган знаходиться під потрійним нервовим контролем, у зв’язку з чим розрізняють три види нервів: 1) функціональні, які здійснюють функцію органа; 2) судинорухові, які забезпечують доставку крові до органа; 3) трофічні, які регулюють засвоєння доставлених кров’ю поживних речовин.

Вісцеральна частина симпатичного відділу містить всі три види нервів для нутрощів, а соматична частина – тільки судинорухові та трофічні. Стосовно функціональних нервів для органів соми (скелетні м’язи та інші), то вони ідуть у складі соматичної нервової системи.

Таким чином, основна відмінність еферентної вегетативної нервової системи від еферентної анімальної полягає в тому, що анімальні волокна, вийшовши із центральної нервової системи, ніде не перериваючись, ідуть до робочого орган; тоді як вегетативні волокна на своєму шляху від мозку до робочого органа перериваються в одному із вузлів.

Наявність вузлів у еферентній частині рефлекторної дуги складає характерну особливість вегетативної рефлекторної дуги.

Симпатична частина вегетативної нервової системи

Філогенетично симпатична частина виникає як сегментарний відділ, тому і у людини вона зберігає сегментарний характер будови.

Центральний відділ симпатичної частини

Центральний відділ симпатичної частини розміщується у бічних рогах сірої речовини спинного мозку на рівні восьмого шийного, усіх грудних та перших трьох поперекових спинномозкових сегментів у бічній проміжній речовині. Від нього відходять волокна, які іннервують мимовільні м’язи внутрішніх органів, м’язи органів чуття (очі), залози. Тут розміщуються судинорухові і потовидільні центри. Різні відділи спинного мозку на трофіку, терморегуляцію і обмін речовин.

Периферичний відділ симпатичної системи

Периферичний відділ симпатичної частини вегетативної нервової системи утворюється, перш за все, двома симетрично розміщеними симпатичними стовбурами, trunci limphathici dexter et sinister, які розміщуються з боків хребтового стовпа на всьому протязі від основи черепа до куприка, де обидва стовбури своїми каудальними кінцями сходяться в одному спільному вузлі.

Симпатичний стовбур, починаючи із верхнього шийного вузла, містить також елементи парасимпатичної частини вегетативної нервової системи і навіть анімальної нервової системи.

 

Симпатичний стовбур

Симпатичний стовбур, truncus simpathicus, поділяється на чотири відділи: шийний, грудний, поперековий (або черевний) та крижовий (або тазовий).

Шийний відділ простягається від основи черепа до шийки І ребра, розміщується позаду сонних артерій на глибоких м’язах шиї. До його складу входять три шийних симпатичних вузли: верхній, середній і нижній.

Від шийних вузлів відходять нерви до голови, шиї та грудей.

Нерви для голови відходять від верхнього і нижнього шийного вузлів, які представлені внутрішнім сонним і хребтовим нервами. Ці нерви у стінці однойменних артерій утворюють сплетення і разом із ними проникають у порожнину черепа, де анастомозують між собою і віддають гілки до судин мозку, оболонок, гіпофіза і стовбур III, IV, V і VI черепних нервів.

Грудний відділ симпатичного стовбура розміщується спереду шийок ребер, спереду прикритий плеврою. До його складу входять 10 – 12 вузлів трикутної форми. Гілки грудного відділу: серцеві грудні нерви, які утворюють серцеве сплетення; легеневі гілки, утворюють легеневе сплетення; аортальні гілки, утворюють аортальне сплетення; великий та малий нутрощеві нерви, які іннервують нутрощі.

Поперековий, або черевний відділ симпатичного стовбура складається із 3 – 4 вузлів. Від черевного відділу симпатичного стовбура на всьому протязі відходить велика кількість гілок, які разом із великим та малим нутрощевими нервами і черевними відділами блукаючих нервів утворюють найбільше непарне черевне сплетення, яке по судинних гілках підходить до органів черевної порожнини.

Крижове або тазове сплетення зазвичай має чотири вузли, пов’язані між собою поперечними і поздовжніми стовбурами. Від вузлів крижового відділу відходять гілки, які утворюють нижнє підчеревне, або тазове сплетення. У сплетенні розрізняють кілька відділів: 1) передньонижній, гілки якого іннервують сечовий міхур, у чоловіків – передміхурову залозу, сім’яні пухирці, сім’явиносну протоку і печеристі тіла статевого члена; у жінок виділяють середній відділ, гілки якого іннервують матку, піхву, яєчники і печеристі тіла клітора; 2) задній, гілки якого іннервують пряму кишку.

 

Парасимпатична частина вегетативної нервової системи

Парасимпатична частина історично розвивається як надсегментарний відділ, тому її центри розміщуються не тільки у спинному, але і в головному мозку.

Центри парасимпатичної частини

Центральна частина парасимпатичного відділу складається із головного, або краніального відділу, і спинномозкового, або сакрального відділу.

Краніальний відділ у свою чергу складається із центрів, закладених у середньому мозку (мезенцефалічна частина), і у ромбоподібному мозку – в мосту і довгастому мозку (бульбарна частина).

Мезенцефалічна частина представлена додатковими і непарним серединним ядрами окорухового нерва, за рахунок яких іннервуються непосмуговані м’язи ока – м’яз – звужувач зіниці і війковий м’яз.

Бульбарна частина представлена верхнім та нижнім слиновидільним ядрами та дорзальним ядром блукаючого нерва.

Сакральний відділ. Парасимпатичні центри лежать у спинному мозку, у проміжній бічній речовині на рівні другого – четвертого крижових сегментів.

Периферичний відділ парасимпатичної частини

Периферична частина краніального відділу парасимпатичної системи представлена: 1) передвузловими волокнами, які йдуть у складі III, VII, IX і X пар черепно-мозкових нервів; 2) термінальними вузлами, розміщеними поблизу органів, а саме: війковим, крилопіднебінним, підщелепним, вушним; 3) післявузловими волокнами, які мають або самостійний хід (короткі війкові нерви, які відходять від війкового вузла), або ідуть у складі нерва (післявузлові волокна вушного вузла у складі вушно-скроневого нерву).

Периферична частина сакрального відділу парасимпатичної системи представлена волокнами, які у складі передніх корінців другого – четвертого крижових нервів і далі у складі їх передніх гілок, які утворюють крижове сплетення, входять у малий таз. Тут вони відділяються від сплетення і у вигляді нутрощевих тазових нервів іннервують тазові нутрощі.

Вчення про органи чуття (естезіологія)

Органами чуття, або аналізаторами, називаються анатомічні утворення, за допомогою яких нервова система отримує подразнення від зовнішнього середовища, а також від органів самого тіла і сприймає ці подразнення у вигляді відчуттів.

Процес чутливого пізнання у людини здійснюється по шести каналах: дотик, слух, зір, смак, нюх, гравітація. Шість органів чуття дають людині різноманітну інформацію про навколишній об’єктивний світ, який відображається у свідомості у вигляді суб’єктивних образів – відчуттів, сприйнять і уявлень пам’яті.

Жива протоплазма має подразливість і здатність відповідати на подразнення. У процесі філогенезу ця здатність особливо розвивається у спеціалізованих клітин покривного епітелію під дією зовнішніх подразнень і клітин кишкового епітелію під впливом подразнення їжею. Спеціалізовані клітини епітелію вже у кишковопорожнистих виявляються зв’язаними із нервовою системою. У деяких ділянках тіла, наприклад, на щупальцях, у ділянці рота, спеціалізовані клітини, які володіють високу збудливість, утворюють скупчення, з яких виникають прості органи чуття. В подальшому, залежно від положення цих клітин, відбувається їх спеціалізація по відношенню до подразників. Так, клітини ротової порожнини спеціалізуються до сприйняття хімічних подразників (нюх, смак), клітини на виступаючих частинах тіла – на сприйнятті механічних подразнень (дотик) та інше.

Розвиток органів чуття зумовлений їх значенням для пристосування до умов існування. Наприклад, собака тонко сприймає дуже малі концентрації органічних кислот, які виділяються тілом тварини (запах слідів), і погано розбирається у запаху рослин, які не мають для неї біологічного значення.

Зростання тонкощів аналізу зовнішнього світу зумовлене не тільки ускладненням будови і функції органів чуття, але перш за все, ускладненням нервової системи. Особливого значення для аналізу зовнішнього світу набуває розвиток головного мозку, особливо, його кори. Виникаючи із певних подразнень, нервові збудження сприймаються нами у формі різних відчуттів.

Для виникнення відчуттів необхідні: пристрої, які сприймають подразнення; нерви, по яких передається це подразнення у мозок, де воно перетворюється у факт свідомості.

Кожний аналізатор складається із трьох частин: 1) рецептора – трансформатора енергії подразнення у нервовий процес; 2) кондуктора – провідника нервового збудження; 3) коркового відділу аналізатора, де збудження сприймається як відчуття.

Розрізняють дві групи відчуттів: 1. Відчуття, які відображають властивості предметів і явищ оточуючого світу: дотик – відчуття доторкання і тиску, температурне відчуття (тепла, холоду) і біль; потім відчуття зорові, слухові, нюхові, смакові та земного тяжіння. 2. Відчуття, які відображають рух окремих частин тіла і стан внутрішніх органів (рухові відчуття, відчуття рівноваги тіла, відчуття органів).

Відповідно до цього всі органи чуттів поділяються на дві групи:

– органи зовнішніх відчуттів, які отримують нервові імпульси від екстероцептивного поля, – екстероцептори. Їх шість: орган дотику, гравітації, слуху, зору, смаку, нюху;

– органи внутрішніх відчуттів: а) які отримують імпульси від пропріоцептивного поля (м’язово-суглобове відчуття, тісно пов’язане із відчуттям земного тяжіння) – пропріоцептори; б) які сприймають нервові імпульси з інтероцептивного поля (нутрощів і судин), – інтероцептори.

Відчуття, які йдуть від внутрішніх органів, зазвичай невизначені, при нормальному стані цих органів не досягають свідомості, що визначається «загальним самопочуттям». Взагалі усі внутрішні процеси, які регулюються вегетативною нервовою системою, перебігають без нашого відома і тільки при захворюваннях дають про себе знати зазвичай більш або менш вираженим больовим синдромом.

Із імпульсів, які йдуть від пропріоцептивного поля, велике значення має м’язово-суглобове відчуття, завдяки якому сприймаються відчуття положення частин тіла і відбувається координація рухів. З одного боку, це чуття комбінується зі шкірною чутливістю (відчуття стереогнозу), а з іншого, знаходиться у зв’язку з органом гравітації, який дає орієнтацію по відношенню до гравітаційного поля, котре може розглядатись як статокінетичний апарат, що забезпечує рівновагу тіла.

Загальний план сприймаючих пристроїв у всіх класів тварин однаковий, не незважаючи на наступні значні ускладнення у деталях. Основним елементом, за винятком органів шкірного відчуття, у наземних тварин є особливі чутливі клітини, які у процесі розвитку завжди походять із епітелію зовнішнього зародкового листка (ектодерми), який уже за своїм положенням знаходиться у контакті зі зовнішнім світом. Кожна така клітина на одному кінці, зверненому до зовнішньої поверхні, містить сприймаючий волосок або штифт, а з іншої поверхні віддає (в органи зору і нюху) відросток, який іде на з’єднання із відростками провідних нейронів.


Дата добавления: 2014-12-03; просмотров: 13; Нарушение авторских прав







lektsii.com - Лекции.Ком - 2014-2021 год. (0.03 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав
Главная страница Случайная страница Контакты