Політична глобалістика

Політична глобалістика сформувалася на стику глобалістики, теорії світової політики, а також науки про міжнародні відносини. Предметна специфіка цієї наукової субдисципліни полягає у вивченні глобального виміру світу політики, тобто політичних структур та відносин, що фор­муються у глобальному суспільстві, зокрема проблем глобальної влади, лідерства та управління, а також глобальної політичної культури, загалом — становлення структур глобального політичного порядку в сучасному світі.

Наявність специфічного предмету політичної глобалістики визна­чається тим, що владні відносини є універсально притаманними суспільній організації людства на всіх її рівнях, а владний імператив визначає природу людини як суспільної істоти. Влада в суспільстві спирається на встановлений порядок та організовані дії. Як вважає А. Вендт, «влада може існувати де завгодно, форми її можуть бути різними, але основа — це влада організованого насильства. Найваж­ливіша проблема політики — як вона розподіляється і регулюється»¹⁰.

¹⁰ Вендт А. Четьіре социологии международной политики //Международньїе отношения: социологические подходьі. — М.: Гардарика, 1998. — С. 52.

Боротьба за владу з метою одержання певних ресурсів є об'єктивним і закономірним процесом світового розвитку. На відміну від боротьби за існування у природному середовищі, в суспільстві вона є керованою з боку людини як її суб'єкта. У ході світового історичного процесу від­бувалася поступова концентрація управління виробничими силами людства. При цьому спостерігається тенденція до побудови глобальної соціальної системи, що спирається на світовий поділ праці, підпоряд­кований єдиному міжрегіональному центру управління. Саме міжрегіо­нальний, а не глобальний, бо є регіони, які не інтегровані в цю систему.

Ця система є універсальною, абстрактною і знеособленою. В цьому сенсі вона реалізує принципи державної організації в міжнародному житті. Як у процесі розвитку державності, величезна адміністративно-бюрократична організація поступово завойовувала певну автономію в плані самостійного визначення курсу суспільного розвитку, так і нова, породжена державами міжнародна бюрократія стає дедалі само­стійнішою. На відміну від державної влади, вона не має монополії над засобами насильства, тим більше не має самостійних джерел фінансу­вання. Тому вона повністю залежить від кредиту довіри з боку учас­ників глобального суспільства. Саме тому в глобальному суспільстві боротьба за владу — це насамперед боротьба за визнання легітимності політичної дії суб'єкта міжнародних відносин.

Елементи глобальної влади спочатку проявилися як здатність вста­новлювати універсальні стандарти, і нехай попервах їх не завжди додержувались — сама здатність їхнього встановлення створювала певний авторитет міжнародним інституціям. Вочевидь, звернення до зовнішньої, тим більше міфосимволічної, легітимації можливе лише як результат певних попередніх зрушень у ставленні держав до зовнішніх обмежень власного суверенітету. Визнання того, що міжнародне право, міжнародні організації, режими, неофіційні правила відповідають наці­ональним інтересам, змушує держави погоджуватися на встановлення певних загальних стандартів поведінки. Легітимація міжнародних норм у державоцентристському міжнародному співтоваристві стала першим джерелом трансформації відносин панування у владні відносини.

Відповідно до вдосконалення технологічних можливостей сус­пільства зростає його влада над навколишнім світом, та водночас і від­повідно до того, як соціальні дії складаються у певний порядок, можли­вість управляти ними концентрується в руках невеличкої групи людей. Можна сказати, що влада зосереджена у суспільстві в цілому, але право на її застосування розподіляється більш селективне. Збільшення сус­пільної влади супроводжується на практиці концентрацією права свободи дій у використанні цієї влади від імені суспільства.

З позицій політичної глобалістики не можна погодитися, що «світ глобалізується, а не його глобалізують». Так, він глобалізується, але і його глобалізують. Глобалізація — це, звичайно, не змова зловмисних сил «світової закуліси», але вона допускає можливість її використання окремими учасниками у своїх егоїстичних інтересах. На це звертає свою пізнавальну увагу політична глобалістика. її першорядне завдання полягає в принциповому окресленні специфіки глобального виміру світу політики. Предметом політичної глобалістики стає насамперед політичний вплив шляхом прямих дій урядів або через діяльність між­народних інститутів з метою уніфікації національних економік, полі­тичних режимів і правових систем навколо набору однакових правил гри. Становлячи сутність процесу мондіалізації, він, як виявляється, має мало спільного з універсальними, трансісторичними домінантами світового розвитку, котрі розуміються як такі, що становлять сутність глобалізації.

Політична глобалістика виходить з того, що результатом сучасних процесів глобалізації стала поява перших суб'єктів світової економіки і політики (ТНК, держав, міжурядових організацій), сполучення інтересів, здібностей і можливостей, що очікують від них і дозволяють їм діяти глобально в одній чи декількох сферах життєдіяльності на повсякденній основі («суб'єктів світових відносин»). Вибудовування такого роду відносин стає засобом глобального управління світовим розвитком. Цю тенденцію можна розглядати як найважливішу тен­денцію у політико-управлінському вимірі глобалізації.

Як і інші суспільні науки, політична глобалістика належить до мультипарадигмальних наук, оскільки в ній важко виділити певну домінуючу наукову парадигму. В ній реалізується більшість наявних у суспільних науках парадигм — світоглядні, натуралістичні (насамперед геополітична), Історичні, соціальні (насамперед цивілізаційна та сві~ тосистемна) та іманентне-політичні (такі як конфліктно-консенсусна парадигма). Але для політичної глобалістики набувають фундамен­тального значення перш за все ті наукові парадигми, котрі, маючи певні пізнавальні переваги по відношенню один до одного, по-своєму витлу­мачують сутність і природу глобального виміру світу політики, інтер­претують основоположні джерела його розвитку, розкривають його внутрішні та зовнішні зв'язки, визначають масштаби і форми глобалі­зації політичного світу.

Політична глобалістика, хоча і є досить молодою наукою, має тривалу передісторію (так званий допарадигмальний період свого існування), коли формувались уявлення про передумови, можливості та специфіку здійснення глобальної влади. Цей період пов'язаний з інтелектуальною традицією мондіалізму, яка є втіленням нормативно-ціннісного підходу. Останній вимагає виходити з потрібного або бажаного, з етичних цін­ностей і у відповідності з ними будувати політичні інститути й пове­дінку.

Мондіалізм як ідейна течія (термін походить від французького слова «1е топсіе», що означає «світ», утвореного від латинського «типсіш») відбиває прагнення до глобального впорядкування політичних, еко­номічних і культурних відносин, наповнених глибокими супереч­ностями. В цьому сенсі він є невід'ємною складовою тривалих пошуків ідеалу досконалого соціально-політичного устрою. Зрозуміло, що заго­стрення глобальних проблем в міру розгортання глобалізаційного процесу актуалізувало ідеї мондіалізму в контексті загального пошуку шляхів і засобів стабілізації економічної системи глобалізму, забезпе­чення її керованості.

Витоки мондіалізму сягають пізнього Середньовіччя, коли в Європі набули значного поширення ідеї створення універсальної (католицької, тобто вселенської) монархії. Починаючи з Дайте Аліг'єрі («Монархія»), ці ідеї обстоювали гуманісти, релігійні вільнодумці ХV-ХVІ століть, такі як Франческо Пуччі, що ратував за припинення релігійних війн в Європі та мріяв про створення «вселенської держави», та Томмазо Кампанелла, який у «Монархії Месії» висловив думку про згуртування людського роду в єдину «гілку» під проводом єдиного пастиря — рим­ського папи, з метою створення досконалої держави та встановлення на землі справедливості, рівності і миру. Основою цієї держави мало бути оновлене, очищене, прийнятне для всіх народів християнство. Керувати світовою державою мали священики-мудреці, очолювані єдиним монархом-священиком. Т. Кампанелла звертався із закликом до всіх правителів світу визнати владу римського першосвященика, оскільки без його влади створити світову державу він вважав немож­ливим.

Саме мондіалізм як ідейна течія заклав світоглядні підвалини для виникнення мондіалізації як тенденції, що розгортається в результаті формування економічної системи глобалізму. Зрозуміло, що, власне, з її інституційним оформленням наприкінці XIX ст. збігається поява перших сучасних концепцій мондіалізму, перших міжнародних органі­зацій та громадських об'єднань, які поставили собі за мету досягнення глобальної політичної інтеграції людства, вироблення і реалізацію нових принципів світоустрою.

Не дивно, що вже після Першої світової війни відбувається перехід під традиційної, таємної дипломатії («спорту королів») до сучасної від­критої дипломатії, яка стала продовженням внутрішньої політики. Це відкрило шлях інтенсивному стиранню граней між внутрішньополі­тичною і зовнішньополітичною сферами, а на цьому ґрунті виникли ідеї спочатку світового співтовариства, а пізніше — глобального суспільства і навіть глобального громадянського суспільства. Для останнього стала потрібною глобальна держава або певний її аналог у вигляді глобальної управлінської інфраструктури. Правда, мрія про створення «Пангеї» (всесвітньої держави) нині не зустрічає захопленого прийому серед самих мондіалістів і, скоріше, вони хотіли б зберегти суверенні держави н к складові частини глобальної політичної інфраструктури, покликаної задовольняти потреби глобального ринку й «відкритого суспільства» » споживачів.

Мондіалізм нині нерозривно пов'язаний з ідеєю світового порядку (le Orde mondial, The World order), що має, за задумом інтелектуалів, ліквідувати, наскільки можливо, кордони і відмінності між культурами, способами життя і господарювання, націями, державами і релігіями, створивши тим самим універсальну політичну і правову Надбудову для економічної системи глобалізму. Центральними його ідеями, підкреслимо, є світова держава, світовий уряд, світове право, врешті-решт — глобальне управління як найбільш універсальна кате­горія, що розкриває цілі мондіалізму.

Показово також, що мондіалістські проекти набувають свого поши­рення майже одночасно з планетарними успіхами марксизму. Як і марксизм, мондїалізм є тоталітарним, він також претендує на світове панування і також бачить в історії рух матерії, з волі людини спрямо­ваний до рукотворної утопії — ситого і начебто справедливого благо­денства у всесвітньому «царстві земному».

Комуністичний і мондіалістський проекти духовно близькі насам­перед тому, що обидва означають практичну постановку питання про владу у світовому масштабі. Однак, на відміну від комунізму, мондіалізм не проголошує знищення державності як такої, а лише передбачає її трансформацію. «Новий світовий порядок» — це не бездержавний порядок, а модель глобального управління, що передбачає форму­вання політико-управлінської надбудови над глобальним ринком. Його функції ті ж самі, що й в урядів держав, тому ідеологи мондіалізму обґрунтовують послідовні кроки у створенні світового уряду.

Зокрема, у березні 1948 р. у щомісячнику «Согптоп Соизе» («Спільна справа»), «журналі єдиного світу», присвяченому захисту і поширенню ідей мондіалізму, був опублікований проект Всесвітньої конституції, розроблений так званим «Комітетом зі створення всесвітньої консти-туції» на чолі з Дж.А. Борґезе. До складу цієї групи входили М. Дж. Адлер, Р.М. Хатчінс, С. Барр, А. Жірар, Р, Редфілд, Р. Тагвелл, У.Г. Катц, Г. Іннес та Ін. Серед активних прибічників мондіалізму були також Г, Кельзен, А. Тойнбі, Б. Расселл, К. Стрейт, К. Мейер, У. Вудворд і навіть Г. Гувер.

Мондіалістські ідеї особливо поширюються в контексті дискусій, що розпалюються, про далекі обрії цивілізації, про імперативи зміни стратегій розвитку і про глобальні проблеми, що постають перед люд­ством, коли виникає розмова про перегляд усієї конструкції світоустрою.

У 1944 р. Мортімер Адлер опублікував книгу під назвою «Як нам думати про війну і мир», у якій він рішуче захищав Світовий уряд як єдине забезпечення миру. Виділяючи різні причини війни (які міс­тяться в людській природі і її жаданні матеріальних благ) і розглядаючи основоположний структурний стан, що припускає війну, М. Адлер стверджує, що «єдиною причиною війни є анархія», тобто «стан тих, хто намагається жити спільно без уряду». «Анархія трапляється тоді, коли люди або нації намагаються жити разом, причому ніхто з них не відмовляється від свого суверенітету». Як наслідок, якщо настане такий час, коли війна стане неможливою, це буде час, коли анархія націй буде при­гнічена, іншими словами, коли буде створено світовий уряд.

Висловлюючи схожі міркування, Странгфеллоу Барр у своїй книзі «Паломництво західної людини» пише: «Проблема, з якою зіткнулося покоління другого перемир'я, перше покоління атомного століття, була явно найстарішою зі всіх політичних проблем: як знайти уряд для спів­товариства, яке його потребує, навіть якщо кожна частина цього співто­вариства вже має власний уряд. Племена, які з'єднувалися в село, села, які з'єднувалися в міста-держави на зразок міст-держав Італії епохи Ренесансу, міста-держави, що з'єднувалися в імперії або формуючі суверенні держави-нації, — усі вони вирішували цю проблему. Тепер саме нації-держави, а не села є керованими частинами некерованого співтовариства. Лякає в цій проблемі те, що у наш час суспільство стало світовим, об'єднаним на благо або на горе сучасною наукою, сучасною технологією і насущними потребами сучасної промисловості».

І нарешті, Р.М. Хатчінс чудово проілюстрував у своїй лекції «Св. Фома і світова держава», що поняття плюралістичного світового полі­тичного суспільства повністю узгоджується з основними принципами філософії Фоми Аквінського. Для Фоми Аквінського, як і для Арістотеля, самодостатність (я не кажу про абсолютну самодостатність, я кажу про реальну, тобто відносну самодостатність) є істотна власти­вість довершеного суспільства, що є тією метою, до якої прагне ево­люція політичних форм людства. А початкове благо, яке забезпечує довершене суспільство (благо, поза сумнівом, єдине із самим життям довершеного суспільства), — це його внутрішній і зовнішній мирний стан. Тому, коли ні мир, ні самодостатність не можуть бути досягнуті якою-небудь окремою формою суспільства, наприклад містом, то надалі не ця окрема форма, а інша, ширша, наприклад королівство, є довершеним суспільством. Значить, слідуючи тій же лінії аргументації, ми повинні прийти до висновку, що якщо ні мир, ні самодостатність не можуть бути досягнуті окремими королівствами, націями або дер­жавами, то вони більше не є довершеними суспільствами і інше, більш високого рівня суспільство, здатне досягти самодостатності і миру у підношенні до нашої історичної епохи, повинне стати довершеним суспільством, а це — політичне організоване міжнародне співтова­риство.

У розпал холодної війни Дж. П. Варбург у книзі «Захід у кризі» писав: «Світовий порядок без світового права є анахронізмом; і з того часу як війна вже означає зникнення цивілізації, світ, якому не вдасться встановити панування права над національними державами, не зможе продовжити своє існування. Ми живемо у тривожний час переходу від епохи повністю суверенних національних держав до епохи сві­тового уряду». Значною мірою ідеї мондіалізму поділяв А. Тойнбі, який вважав, що «окремі держави мають бути позбавлені свого суверенітету і підпорядковані пануванню глобального світового уряду»¹³. Володіння державами-нація ми вищою незалежністю та суверенітетом мондіалізм розглядає як те, використання чого стало швидше шкідливим, ніж корисним для них самих І для світу. Проте у своїй взаємозалежності нації можуть досягти ступеня реальної, хоч і незавершеної, незалеж­ності — вищої, ніж та, якою вони зараз володіють.

13 Эпперсон Р. Невидимая рука: введение во взгляд на историю как на заговор / Пер. с англ. — СПб.: СЗ Ф ИЮС, 1999. — С. 406-407.

Мондіалізм передбачає, що завдяки природному праву і «звичаєвому праву цивілізації» держави повинні виконувати свої зобов'язання перед «світовим суспільством» на основі позитивних законів, які встановить політичне організоване світове суспільство і які його уряд втілюватиме в життя. Але водночас він зважає на те, що заснування світової держави за допомогою сили, як і будь-яка спроба однієї держави нав'язати свою волю іншій, має зустрічати протест як протидію природному праву.

Водночас мондіалізм виходить з того, що як національні, так і світова держава, що розглядається окремо від націй і лише в своїх над­національних установах, є не більше ніж недосконалі і несамодостатні політичні суспільства. Тому, за словами Ж. Марітена, «лише світове суспільство, узяте як ціле, разом з наднаціональною державою і без­ліччю націй, мусить бути довершеним політичним суспільством».

Як тільки буде створене світове політичне суспільство, яке вважа­ється довершеним суспільством, окремі держави повинні будуть від­мовитися від своєї повної незалежності, причому більшою мірою в зовнішній сфері своєї діяльності, ніж у внутрішній. А світова держава повинна буде володіти законодавчою, виконавчою, судовою та приму­совою владою, забезпечуючи необхідний рівень автономії національним державам, убудованим у «світове політичне суспільство»,

Ж. Марітен, поділяючи основні мондіалістські ідеї, зауважував, що «суто урядова теорія всесвітньої організації розробляється непра­вильно, оскільки із самого початку в ній проводиться аналогія на рівні верховної влади між тим, чим є держава у відношенні до Індивідів, і тим, чим буде світова держава у відношенні до окремих держав. Прагнення до такої наддержави, що охоплює всі нації, — фактично ніщо інше, як пошук старої утопії всесвітньої Імперії».

36. Бжезинський у 1968 році (названому пізніше «роком Великого перелому») у статті «Америка в технотронному столітті» проголосив, що «ми увійшли у фазу нової метаморфози всієї людської історії», про­рокуючи: «у 2000 році визнають, що Робесп'єр і Ленін були м'якими реформаторами». Він одним з перших висуває у вигляді безпосе­редньої стратегічної мети, до якої мусить прагнути Захід, тезу про ство­рення системи глобального планування І довгострокового перероз­поділу світових ресурсів. Нові орієнтири розвитку полягають, на його думку, у поступовій появі суспільства, що дедалі більше контрольо­ваному і спрямовуваному, в якому буде панувати еліта, що застосовує новітні досягнення сучасних технологій для впливу на поведінку суспільства. Крім того, він говорить про формування специфічної над­національної влади в результаті зімкнення провідних індустріальне розвинених країн, про створення елітарного клубу провідних держав світу, під ідейним і політичним керівництвом США, у результаті чого стане можливим поява «чогось такого, що межує з глобальною подат­ковою системою».

Протягом тривалого часу феномен мондіалізації підмінювався глобалізацією і розглядався в соціально-політичних теоріях пере­важно з позицій економоцентричної парадигми, оскільки саме в еко­номічній галузі процеси глобалізації були із самого початку найбільш очевидними. У межах економоцентризму були розроблені теорії імпе­ріалізму В. Леніна («Імперіалізм як вища стадія капіталізму», 1917), К. Каутського («Імперіалізм», 1915),М. Бухаріна («Світове господарство й імперіалізм», 1915), І. Скворцова-Степанова («Імперіалізм», 1913), а також пізніші теорії залежності П. Пребиша, Ф. Кардозо й Е. Фалетто, світ-системна теорія І. Валлерстайна й А.Г. Франка.

Під впливом економоцентричної парадигми процеси, що складають феномен мондіалізації, стали розглядати як непорушну закономір­ність, що випливає виключно з об'єктивних економічних процесів. До того ж економоцентричні картини далеко не завжди здатні пояснити культурно-історичну розмаїтість світу, що зберігається в умовах еконо­мічної уніфікації і найчастіше конфліктує з нею. Крім того, ключовою проблемою сьогодні виступає інтерпретація культурного розмаїття світу як органічної функціональної особливості процесу глобалізації. У цьому напрямку йдуть активні наукові пошуки в галузі соціальної антропології і культурології, але це суперечить самій природі процесу мондіалізації.

Тривале панування економоцентризму спричинило практично повне і загальне ототожнення мондіалізації і глобалізації, яке залишається характерним і для сучасних досліджень глобальних процесів і проблем. При цьому характеристики глобалізації як об'єктивного процесу, в основі якого — посилення взаємозалежності людського суспільства і біосфери, їхня коеволюція в напрямку створення певної «глобальної ноосфери», переносяться на якісно інші процеси формування соці­альної світоцілісності за допомогою глобальних політичних технологій, які варто розуміти як мондіалізацію. У силу цього мондіалізація як суб'єктивна стратегія підмінюється глобалізацією як об'єктивною зако­номірністю (Інший можливий результат — тривалі дискусії на тему про те, наскільки об'єктивним чи суб'єктивним є процес глобалізації).

Щоправда, тут слід зазначити, що глобалізація і мондіалізація все-таки тісно пов'язані, остання — настільки ж давній історичний феномен, як і глобалізація, її джерела можна знайти вже в стародавніх імперіях, що були своєрідними замкнутими ойкуменами, спрямо­ваними до космічного буття. Ця спрямованість до всесвітньої імперії проходить через усю історію і доходить до Новітнього часу, коли вона втрачає свій священний характер і здобуває техноекономічну основу. Як відзначав М.О. Бердяєв, «Імперіалістична воля є завжди воля до сві­тового існування. Через боротьбу, через розбрат імперіалізм усе-таки сприяє об'єднанню людства»¹⁶.

16 Бердяєв НА Судьба России. —- М.: Изд-во Мос. ун-та, 1990. — С. 119.

Але глибинний етичний зміст двох феноменів виявляється анти-номістичним. На цьому ґрунтується теологічна парадигма політичної глобалістики. Виходячи з неї, сама по собі глобалізація — це природний, Богом установлений хід подій. Тому свідченням є вся історія людської культури, економіки, державності. Саме Християнство почалося Гос­подньою проповіддю, виголошеною в маленькій Іудеї на краю Римської Ойкумени, і рознеслося відтіля Благою Звісткою по усьому світі, про­дзвеніло закликом апостола облектися в нову людину, у якій «немає ні Еллина, ні Іудея, ні обрізання, ні необрізання, варвара, Скіфа, раба, вільного, але всі і в усьому Христос» (Кіл. 3:11).

На цьому тлі виникла екуменічна традиція сучасної протестант­ської та католицької теології. Екуменісти посилаються на слова Христа: «Да будуть всі єдино... і буде одне стадо і один Пастир» (Іоанн. XVII, 21; X, 16), пояснюючи цей текст як бажання і волю Христа, які не були почуті. Вони вважають, що єдність віри і управління, які характери­зують істинну і Єдину Церкву Христову, майже ніколи не існували в минулому і не існують нині; що ця єдність має бути бажаною і що спільна згода її встановити може бути досягнута. Вони додають, що оскільки Церква була одна і єдина лише в апостольські часи до перших Вселенських Соборів, необхідно відкинути навіть найдавніші спере­чання і відмінності вчень, що розділяли до наших днів християнство і, за допомогою інших догматичних істин, запропонувати окреме правило спільної віри, у сповіданні якої всі відчують себе братами раніше, ніж вони це пізнають, а потім, з'єднавшись у спільну федерацію, всі чис­ленні церкви і релігійні громади зможуть успішно боротися проти зростаючого невір'я. Екуменізм переважним чином вітає глобалізацію та глобальне управління.

У межах теологічної парадигми православне богослов'я розглядає мондіалізм (та екуменізм як його складову) як антипод глобалізації. Святі отці не даремно говорили, що «диявол — це мавпа Бога», що лише «передражнює» божественний порядок речей, намагаючися створити свій, «рівнобіжний» світ, підлеглий законам темряви і зла. У такому світі є і свій «аналог» соборності — диявольський сурогат, що про­кладає шлях прийдешньому антихристу, який готує об'єднання зневі­реного світу не під покривом Закону Божого, не в лоні рятівної Істини Христової, але -— під ярмом «людини гріха, сина погибелі» (2 Сол. 2:3), якого «Господь Ісус уб'є духом вуст Своїх і винищить явищем пришестя Свого» (2 Сол. 2:8). В області релігійній це зле начало прикривається псевдовченням про необхідність об'єднання всіх віросповідань (поза залежністю від істинності чи помилковості кожного з них) — екуме­нізмом. В області державній — псевдовченням про неминучість об'єднання людства в єдину супердержаву із загальним Світовим урядом на чолі (мондіалізмом).

З позицій елітистської парадигми глобалізм виступає як протистав­лення меншості, що досягла вищої мобільності, Інертній більшості, зв'язаній «межею осілості». Сьогодні бути елітою — значить бути кочів­ником, який не визнає місцевих обмежень і кодексів, поставити себе в незалежне від національних інтересів і сподівань становище. Отже, глобалізм постає як позбавлений усякої відповідальності новий елітаризм, я кий руйнує всі перешкоди, що стоять перед ним: національну державу, мораль, нарешті, сам народ.

Якщо вбачати якісну специфіку мондіалізації у політичній діяль­ності, спрямованій на організацію певної «надбудови» глобальної еко­номіки, то необхідно встановити, чи існує специфічний суб'єкт цієї діяльності, інтереси якого пов'язуються саме з глобальним рівнем політичної інституціоналізації. Такий суб'єкт справді сформувався в останні десятиліття — це транснаціональна еліта. Детермінантами її формування виявилися насамперед створення «фінансової цивілізації» як головного джерела транснаціоналізаці'ї еліт, переважання зовнішніх зв'язків між національними елітами над внутрішньонаціональними зв'язками еліти і маси, розвиток міжнародних міждержавних органі­зацій у напрямку бюрократизації.

Транснаціоналізація еліт має на увазі їхню інтеграцію в простір глобальної культури, в основі якої лежать західні цінності. Транс­націоналізація є процесом формування соціальних зв'язків, що не залежать від національних кордонів. «Транснаціональне спільне життя означає соціальну близькість, незважаючи на географічну дистанцію, або соціальну дистанцію, незважаючи на соціальну близькість»¹⁷, її необхідно розглядати в загальному контексті глобалізації. Р. Кохейн і Дж. Най називають транснаціональною взаємодією «такий тип руху через державні кордони матеріальних і нематеріальних предметів, у якому щонайменше один з його акторів не є представником держави або урядової організації»¹⁸. Результатом її є поява рівнобіжне з про­стором міждержавних відносин транснаціонального простору, утво­реного зв'язками між суспільними, політичними, економічними, культурними, релігійними інститутами, окремими індивідами. Вона передбачає тенденцію транспарентності, тобто посилення прозорості економік, культур, політичних систем і громадського життя країн І народів світу. Прозорими стають не тільки територіальні кордони, але і доступність інформації.

¹⁷ Бек У. Что такое глобализация? (Ошибки глобализма — ответы на глобализацию) / Пер. с нем. — М.: Прогресс-Традиция, 2001. — С. 183.

¹⁸ Кохейн Р.О., Най Дж. С. Транснациональные отношения й мировая политика: Введение//Соц.-гум. знания.— 1999. — №5. — С. 231.

Глобалізація створює транснаціональні зв'язки й знецінює локальні культури. Вона має на увазі процеси, у яких національні держави вплі­таються в павутину транснаціональних акторів і підкорюються їхнім владним можливостям. Транснаціоналізація створює передумови для формування глобального громадянського суспільства. З'являється новий феномен — «інтеркратія», що означає виникаючу в процесі транснаціоналізації нову аристократію, вузьке замкнене коло людей, відірване від людства загалом. Можна говорити, що Транснаціоналі­зація в такому розумінні є найважливішим механізмом мондіалізацїї.

Будучи процесом транснаціоналізації еліт за спиною народів, що більше не можуть на ці еліти розраховувати, породжена глобалізмом мондіалізація є паразитарною: еліти здобувають увесь світ, звільня­ючись від національної прив'язки і пов'язаних з нею зобов'язань, роз­риваючи з її традиціями і нормами, шляхом послідовного руйнування національних суверенітетів. Предметом обміну стає все, включаючи соціальний і політичний лад; еліта здатна змінити його під впливом прикладу чи підбурювання з боку закордонних еліт, що надають їй необхідні гарантії. Тим самим, за словами О.С. Панаріна, «глобальний простір еліти купується ціною руйнування великих національних про­сторів для мас. Чим більше еліти глобалізуються, тим більше маси "парцеллюються", занурюючись в архаїку примітивного місництва, ізоля­ціонізму, трайбалізму і натурального господарства»¹⁹. Мова йде про безпрецедентний рівень свободи для правлячих еліт, що вислизає від традиційних форм народного контролю.

¹⁹ Панарин А.С Агенты глобализма//Москва. — 2000. — №1. — С. 149.

Уже зі спроби окреслити принципову специфіку мондіалізації зро­зуміло, що постановка в центр уваги саме цього процесу — це спроба вирішення дуже складного філософського питання про співвідношення стихійного і свідомого начал у світовій історії. Визначальним питанням в осмисленні глобальних процесів, що відбуваються на наших очах, є саме питання про те, глобалізується світ сам чи його перетворюють у цьому напрямку люди. Воно постає в центр уваги антропологічної парадигми політичної глобалістики.

Еліти, навіть глобалізовані, — це врешті-решт конкретні особис­тості, а з іншого боку, — оскільки мондіалізація передбачає вироблення і застосування управлінських технологій стратегування і формування свідомості, також зрозуміло, що суб'єктом мондіалізації як соціально-політичного процесу є, зрештою, людина. Не слід забувати, що не деякі знеособлені «соціальні сили», а реальні індивіди роблять світ гло­бальним, проводячи нові лінії комунікації, що долають національні кордони, створюючи організаційну інфраструктуру і переконуючи прийняти нові моделі розвитку. Не можна не враховувати і ту обставину, що глобалізація, гранично ущільнюючи контакти між країнами і регі­онами, посиливши значення людського чинника глобального роз­питку, допускає як гармонійне, так і конфліктне співіснування народів, оскільки стабільність і передбачуваність світового порядку прямо й лежать від ступеня сталості розвитку кожного окремого суспільства. Це передбачає необхідність врахування індивідуальних відносин як важливого фактора і механізму в процесі мондіалізації. Його дії є дуже неоднозначними за своїми наслідками.

Наприклад, кожне суспільство через механізм вимог і підтримки формує цілі й інтереси держави, надаючи їм певну спрямованість, що виражається, зокрема, в орієнтації на протекціоністські міри для наці­ональної економіки і культури. У свою чергу, система глобалізму, що руйнує національну ідентичність і відкриває перед індивідом великі для самореалізації у світовому масштабі, продукує його конфлікт із суспільними цінностями й традиціями, на сторожі яких стоїть держава. Так людина стає «агентом глобалізму», протиставляючи власні Інтереси інтересам суспільства. В.В. Міхєєв говорить, зокрема, про виникнення феномена «Людини Інтернаціональної», яка пов'язує задоволення своїх потреб не тільки зі «своєю» державою, але і зі сві­товим співтовариством загалом. Тим самим Людина виходить за функ­ціональні рамки громадянина своєї країни і перетворюється у само­стійний суб'єкт міжнародних відносин. Поява людських потреб, що об'єктивно перебувають на регіональному чи світовому рівні бачення, зростання їхньої кількості та якості, їхня глобалізація є важливими передумовами мондіалізації.

Глобалізація, виносячи потреби й інтереси людини за національні кордони, пускає в хід тенденцію персоніфікації міжнародних від­носин, пов'язану зі становленням додаткових джерел зовнішньополі­тичної ініціативи — приватних корпорацій в особі їхніх керівників і самої Людини як кінцевого споживача створюваних глобальною еко­номікою і культурою товарів, послуг, культурних цінностей і способу життя, їхні інтереси можуть не збігатися з офіційно сформульованими національними інтересами. Не випадково, що сьогодні тема «теорія і практика зовнішньої політики міжнародних і національних корпо­рацій» перебуває, поряд із проблемами глобалізації, серед пріоритетних тем наукових досліджень.

Об'єднання процесів автономізації й інтеграції є характерною рисою нинішнього етапу глобалізації, що виражається, зокрема, у «парадоксі Несбітта»: чим вище рівень глобалізації економіки, тим сильніше її дрібні учасники. Це особливо виявляється в галузі інформаційних тех­нологій, де прийняття конкретних рішень переходить з рівня націо­нальних інститутів на рівень конкретного індивіда-власника.

Персоніфікація міжнародних відносин дозволяє приватним особам виражати свою стурбованість проблемами міжнародної безпеки, формувати, формулювати і відстоювати власні зовнішньополітичні інтереси. Це відкриває можливість ініціювання і проведення міжна­родних неурядових обговорень гострих світових проблем, з подальшою підготовкою наступних міждержавних рішень.

Однак в умовах, коли система глобалізму окреслює перспективу появи позанаціонального громадянина єдиної світової держави, існують великі підстави сумніватися, чи буде «Людина Інтернаціо­нальна» головною цінністю і вищою метою суспільного розвитку. Чи не найбільша загроза полягає в тому, що «Людина Інтернаціональна» стане універсальним знаряддям у руках глобалізаторів. Про люд­ський вимір і людський вигляд, про гуманізацію такої глобалізації не може бути і мови. Зокрема, «глобальний будинок без стін» може виявитися нездатним забезпечити основні права людини для всіх людей світу. Саме в цьому полягає основна проблема нової ери глобалізації. Для того щоб запобігти такому розвитку подій, необхідно поставити й центр уваги не «Людину Інтернаціональну», а реальну людину з її релігійною, національною, соціальною ідентичністю, людину як носія реальних соціальних і соціоприродних зв'язків і відносин з обов'язками і правами, що випливають з них.

Реальним виявом персоніфікації міжнародних відносин можна вважати зростання впливу суб'єктивних інтерпретацій глобалізації на її об'єктивний зміст, у першу чергу шляхом впливу на зміст стратегій поведінки у світі, що глобалізується. Це стосується як впливу вчених І політиків, так і впливу сприйняття глобалізації звичайними людьми. «Глобалізація, як процес і структура об'єктивно-даного порядку, немислима поза носієм уявлень про неї, безвідносно до всієї сукупності знань про глобалізацію як наукового, так і позанаукового характеру», — указує М.О. Чешков, відзначаючи при цьому, що «глоба­лізація така, якою її відбиває і робить глобалістика»²⁰.

²⁰ Чешков М. Взгляд на глобализацию через призму глобалистики // МЭ и МО. — 2001. — № 2. — С. 52.

Очевидно, що без відповідних якісних трансформацій свідомості не можуть відбутися кількісні і якісні зміни в обсязі і характері соціальних відносин, що визначають сутність інтеграційного процесу. У цьому сенсі видається продуктивним установлення залежності між парадигмальною трансформацією планетарної свідомості і розвитком мондіалізації як глобального інтеграційного процесу, у структурі якого виявляються специфічні моделі інтеграції. Очевидно, що результатом такої трансформації свідомості стало виникнення наднаціональних і транснаціональних механізмів управління на планетарному рівні. З одного боку, вони виразилися в ідеях глобального управління і Світового Уряду як альтернативи владі держави-нації, а з іншого боку — у глобальному корпоративному менеджменті, що передбачає розвиток глобальних корпоративних комунікацій «знизу».

Достатнього поширення у політичній глобалістиці набула інституційна парадигма, застосування якої допомагає розглянути різнорідні частини, як самостійні форми діяльності в становленні та функціонуванні цілісної глобальної системи. У глобальному суспільстві автономні політичні актори, що прагнуть до узгодженої взаємодії, породжують і підтримують за допомогою програм спільної діяльності безліч інститу­ціональних утворень, які створюються з метою гармонізації їхніх індивідуальних інтересів і досягнення суспільне значущих цілей.

Умовою інституціоналізації є, як відомо, наявність влади й спіль­ності інтересів членів певного колективу. Відповідно до концепції М. Оріу є два типи інститутів — персоніфіковані й неперсоніфіковані. До першого належать «інститути-особи» або «інститути-корпорації» (держава, асоціації), що мають живу індивідуальність і «юридичну осо­бистість». Причому кожен з них втілює певну ідею. Так, наприклад, комерційна організація побудована на ідеї одержання прибутку; держава — на ідеї суспільного блага за допомогою реалізації публічної влади. До другого типу інститутів належать «інститути-речі» (юри­дичні норми), що зараховуються «до категорії неживих предметів». Ідея інституту й сформована навколо неї консенсуальна єдність є під­ставою, на якій у членів співтовариства виникає свідомість правомір­ності існуючого порядку відносин. Інакше кажучи, інститути містять внутрішнє виправдання й тим самим знімають питання про будь-яку їхню зовнішню оцінку.

Взагалі інституціоналізація означає процес перетворення певного соціального феномену на «організований заклад», тобто на формалізо­ваний, впорядкований процес із певною структурою відносин, ієрархією влади різних рівнів та іншими ознаками організації. Чинниками, що визначають ступінь і характер інституціоналізації суспільства, від яких залежить рівень розвитку і тип суспільства, є кількість інститутів, що виникають у суспільстві, та легкість їх утворення. На перший погляд, ми спостерігаємо наявність розгалуженої мережі глобальних інсти­тутів, однак глобальна соціально-політична спільність зумовлюється насамперед не кількістю, а ефективністю інститутів і процедур влади. На практиці ж у той час, як у світі дедалі більше набувають обертів процеси економічної та соціальної інтеграції, створення інституційних механізмів збалансованого глобального управління відстає від них.

На нинішньому етапі інститути глобальної влади, управління та співробітництва ще недостатньо розвинені, у галузі економіки інте­грація ринків відбувається не завжди гармонійно, а за відсутності чітких, ясних і широко визнаних нормативних меж виникають неузго­дженості, непорозуміння, що створює відчуття несправедливості, про­вокує напруження І конфлікти. Не створено самостійної бази фінансу­вання здійснення глобальних управлінських функцій, дають тріщини організаційно-правові засади універсальної системи колективної

безпеки.

Правовим механізмом інституціоналізації глобальної влади є ство­рення єдиного світового законодавства при збереженні розмаїття культур, способів життя тощо. Сама сутність інституціоналізації гло­бальної влади полягає у забезпеченні здатності світового суспільства забезпечувати додержання визнаних правил і норм, а головна проблема в цьому аспекті полягає в тому, як світове законодавство має поєд­нувати універсальні норми та специфічні традиції й цінності окремих суспільств.

Важливим аспектом процесу інституціоналізації глобальної влади є те, що він з необхідністю передбачає автономію глобальних інститутів, в тому числі певний захист від впливу зовнішніх груп і процедур. Така тенденція посилюється самою природою глобальної влади, яка не є зна­ряддям певної соціальної групи. Однак претензії на участь у форму-панні світової політики з боку широких груп глобального суспільства, насамперед з боку глобалізованого капіталу, заважають автономізації системи глобальної влади, послаблюють позиції глобальних полі­тичних організацій та роль політичних процедур. З іншого боку, міні­мізація доступу до світової політики нових груп впливу перешкоджає формуванню дієвих каналів «зворотного зв'язку» між глобальними інститутами і громадянським суспільством, що є необхідною умовою стабільного функціонування глобального соціального порядку.

З позицій технологічної парадигми, сенс політико-управлінського виміру глобалізації полягає в цілеспрямованій стратегії зміни основ життя людської цивілізації в напрямку її перетворення в об'єкт гло­бального керування. Вона передбачає активне застосування полі­тичними суб'єктами технологій свідомого ослаблення традиційних територіальних, соціокультурних, державно-політичних і економічних бар'єрів, що колись ізолювали народи один від одного і поряд з цим захищали їх від невпорядкованих зовнішніх впливів, що набуває форм реалізації послідовної, супердовгострокової стратегії.

При цьому мондіалізація не прагне зробити людське суспільство повністю однорідним, бо це підірвало б можливості капіталу здій­снювати глобальне маніпулювання, але прагне зробити всі суспільства схожими одне на одне, структурно однотипними, такими, що управля­ються за однаковими правилами. Звертаючись до думки О.І. Неклесси, можна помітити, що сучасна мондіалізація «на відміну від християн­ського універсалізму і секулярного гуманізму, що успадковував його, дуже далека від планів братерського єднання народів, світового грома­дянства й об'єднання націй у глобальне громадянське суспільство, але виступає як енергійна, глобальна стратегія. Глобальна не тому, що всі жителі Землі є її учасниками, а тому, що її об'єкт — уся планета»²¹.

²¹ Неклесса А.И. Конец зпохи Большого Модерна // Знамя. - 2000. — №1. - С. 179.

Якщо транснаціоналізація є швидше формою мондіалізації, то уні­версалізація відображає її сутнісні риси. Універсалізація (від слова «уні­версальний» — загальний, усеосяжний, повсюдний, усебічний) означає рух, прагнення до цілісності, а універсалізм виступає як форма мис­лення, що розглядає універсум як ціле і намагається з цього тяжіючого над усім цілого пояснити, зрозуміти і вивести одиничне. Універсалізм виступає в епоху Модерну як світоглядна основа глобалізації і мондіа-лізацІЇ, як відображення у свідомості цих процесів і їхніх результатів.

Тому дивно, коли окремі автори висловлюють думку про те, що «в теоретичному і практичному сенсі глобалізму протистоїть універ­салізм, прагнення зберегти багатомірність культурного і соціально-економічного простору і своєрідність кожного народу в умовах погли­блення інтеграції світу». Для деяких дослідників глобалізм асоціюється переважно з примусовою уніфікацією та насиллям у найрізноманіт­ніших сферах, тоді як універсалізм означає злагоду. Насправді глобалізм і породжена ним мондіалізація самі по собі не передбачають уніфікації, але обов'язково передбачають універсалізм впливу їхніх суб'єктів та універсалізм поширюваних ними цінностей. У цьому сенсі мондіалі­зація спрямована на підвищення ступеня уніфікації, тобто стандар­тизації, регламентації політичних, правових, фінансово-економічних і культурних норм, правил, умов життя тією мірою, якою вона є керо­ваним процесом. Але за змістом цих правил і стандартів вона не означає створення уніфікованих, однорідних, тотожних суспільств.

В умовах повсюдної присутності транснаціональних технологічних систем, коли відбувається не лише загальна уніфікація оточуючого людину штучного середовища, але і поширення окремих його різно­видів понад територіальними кордонами, постає питання про адап­тацію нової спільності людей уже не до ландшафту, а до певної соці­альної ніші в транснаціоналізованому технологічному середовищі. Це спричиняє застосування до розгляду соціальних засад глобального виміру світу політики з позицій класової парадигми, згідно з якою класи є одним з головних акторів суспільно-політичного життя, що гтюбалі-зується, а класова боротьба і в нових умовах глобального суспільства залишається однією з рушійних сил суспільного розвитку. Вона лише змінює свої форми і методи у відповідності з характером глобальних трансформацій.

Мова йде в першу чергу про осмислення процесів формування нових транснаціональних груп правлячого класу (фінансово-інформаційної олігархії — інтеркратії) та когнітаріату — носіїв знання І виробників високих технологій. Між ними і формується нова лінія соціального протистояння. Одночасно процес становлення нових цивілізаційних спільнот створює передумови для кризи світової цивілізації як такої, оскільки він підриває одну з її фундаментальних цінностей — рівність: люди, що увійшли у потужні об'єднання, одержують переваги перед людьми, що належать до відносно слабких і дезорганізованих спільнот.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Азроянц Э.А. Глобализация как научная проблема // Полигнозис— 2000.— №4(12).

2. АндриановаТ.В., УворовА.И. Введение в глобальнеє мировоззрение: Учеб. пособие. — М.:Станкин, 2000.

3. Анилоонис Г.П. Глобальньїй мир: единый и разделенный. Эволюция теорийглобализации. — М.: Международные отношения, 2005.

4. ВасиленкоИ.А. Политическая глобалистика. — М.: Логос, 2000.

5. Делягин М.Г. Мировой кризис: Общая теория глобализации.— М.: ИНФРА-М,2003.

6. Делягтн М. Общая теория глобализации//Общество и экономика.— 1998.— № 10-11.

7. Загладин В.В., Фролов И.Т. Глобальньїе проблемы современности: научный и социальный аспекты.— М.: Международньїе отношения, 1981.

8. Кинг А., Шнайдер Б. Первая глобальная революция: Доклад Римскому клубу / Пер. сангл. — М.: Прогресе, 1991.

9.Кочетов Э.Г. Глобалистика как геозкономика, как реальность, как мироздание: Новый ренессанс— истоки й принципи его построения, фундаментальне опорьі, теоретический й методологический каркас. — М.: ОДО Издат. группа «Прогресе», 2001.

10. Лукошевич ВМ. Глобалистика: Уч. пособие. — Львов: Новий Світ-2000, 2004.

11. Панарин А.С. Искушение глобализмом. — М.: Эксмо; Алгоритм, 2003.

12. Старіш О. Теорія відкритих систем як парадигма процесу глобального роз­витку: Монографія. — Сімферополь: Універсум, 2003.

13. ФедотовЛ.Л. Глобалистика как новая наука о современном мире.— М.: Аспект-Пресс,2002.

14. ЧешковМ.А. Взгляд на глобализацию через призму глобалистики // МЗ й МО. —2001. —№2.

15. Чешков М.А. Глобализация «без берегов» и самоопределение глобалистики // Безопасность Евразии. — 2002. — № 1 (7).

16. ЧешковМ.А, Глобализация: контурьі рамочной концепции //Проблемы глобализации: реальность, тенденции, прогнозьі.— М.: Новьій век, 2001.

17. ЧешковМ.А. Глобалистика: предмет, проблемьі й перспективу // ОНС.— 1998.—№2.

18. Чешков М.А. О видении глобализирующегося мира // МЭ и МО. — 1999. — №6.

19. Шепелев М.А. Глобальньїй мир, Огсіо Миоуо й новая политическая наука. Монография. — Днепропетровск: Журфонд, 2002.