Системний підхід у міжнародних відносинах

Системність є найважливішою характеристикою міжнародних від­носин і глобальної спільності людства, що формується у процесі їхнього розвитку. Етимологічне слово «система» є грецьким еквівалентом латинського «композиція». Система передбачає одночасну наявність декількох компонентів, частин, підсистем, але, на відміну від множини, попа не є простим набором незалежних елементів, а становить їхню взаємодію. Ця взаємодія утворює цілісність, яка є визначальною властивістю системи. При цьому система як ціле володіє властивостями, яких немає в її складових частинах.

Теорія систем веде свій родовід з 1932 року, коли сам цей термін був запропонований біологом Людвігом фон Берталанфі. У 1951 році ця ідея була підтримана вченими Чиказького університету, зокрема Анатолем Рапопортом. У 1954 році роботи із загальної теорії систем уже проводило спеціальне товариство досліджень в цій галузі. Загальна теорія систем розглядається як сукупність загальних ідей, прин­ципів та понять, а також інваріантних форм, абстрактних моделей, що дозволяють використовувати методи формалізованого дослідження в будь якій галузі наукового знання. Вона формується в межах широкої тенденції наукових досліджень, орієнтованих на відношення між речами та явищами.

У програмі побудови загальної теорії систем Л. фон Берталанфі зазначав, що її основними завданнями є:

1) виявлення загальних принципів і законів поведінки систем неза­лежно від природи елементів, що їх складають, та відношень між ними;

2) встановлення щодо біологічних і соціальних об'єктів законів, аналогічних законам природознавства;

3) створення синтезу сучасного наукового знання на основі виявлення ізоморфізму законів різних сфер діяльності.

Будь-який організм, у тому числі соціальний, на думку Людвіга фон Берталанфі, є складним утворенням, у якому кожен з елементів у своїй поведінці та розвитку залежить від відносин з іншими подібними системами, що в складних сполученнях утворюють систему. Під системою, отже, розуміють сукупність елементів та відносин між ними. за А. Рапопортом, «система — це не просто сукупність одиниць (часток, індивідів), коли кожна одиниця керується законом критичного зв’язку, що впливає на неї, а сукупність відносин між цими одиницями. При такому підході особлива увага приділяється організованій складності, тобто тій обставині, що додання нової одиниці вводить не тільки відносини цієї одиниці до усіх інших, але також змінює відносини між усіма одиницями. Чим тісніше взаємопов'язані відносини, організованішою є система, утворена цими відносинами».

Системає динамічною єдністю, організованою в певну цілісність процесом взаємодії, що перебуває у вічній зміні. Первинність цілого — основний постулат загальної теорії систем. У цілісній системі окремі частини функціонують спільно, складаючи в сукупності процес функ­ціонування системи як цілого. Зміна системи передбачає різні процеси, що відбуваються як з її елементами, так і зі зв'язками та відношеннями між ними. Фундаментом системи є зв'язки між елементами, але існують також відносини, що не є зв'язками.

Змінність і стабільність є діалектичне пов'язаними аспектами системи. Вираженням стабільності системи в суперечливому процесі розвитку є структура як реалізація певних відносно усталених від­ношень. Структура не існує поза її сприйняттям: зрозуміти світ — значить побудувати у сприйнятті структуру з матеріалу цього світу.

Структура формує відносини порядку, композиції елементів. Головною ознакою структури є усталена впорядкованість, що зумовлює наявність сукупності примусів і обмежень для елементів системи. Структура забезпечує цілісність та тотожність об'єкта самому собі, збе­реження його основних властивостей за умов різних зовнішніх та вну­трішніх змін. Вона також породжує та організує взаємозв'язок системи із зовнішніми умовами.

Характеризуючи відносно усталене та стабільне, здійснюючи вплив на характер змін системи, її структура сама є результатом певної зміни, результатом розвитку. У цьому полягає зв'язок структури з розвитком. Будь-яка наявна структура є чимось сталим, вона має свою історію. Розкриття саме генетичних зв'язків, відношень структурами, причин їхнього виникнення має найбільш суттєве значення для вивчення історії систем. У свою чергу, розвиток як незворотний процес є системою змін та має свою структуру.

Система функціонує та розвивається в певному середовищі. Межі системи виокремлюють конкретну систему від її середовища. Середовище системи — це виділений взаємозв'язок решти світу із системою, без розгляду якого досліджувати цю систему неможливо. До середовища належать зовнішні щодо системи об'єкти, що опосе­редковано беруть участь у формуванні її інтегрованих властивостей. Цілісну систему вирізняє відносна незалежність від середовища. Це означає, що система реагує на вплив середовища, еволюціонує під цим впливом, але при цьому зберігає якісну визначеність І властивості, що відрізняють її від інших систем. Структурна усталеність системи збері­гається лише в межах обмеженої змінюваності середовища.

Б. Рассет і X. Старр для характеристики впливу середовища вда­ються до аналогії з меню: особистість (актор), перебуваючи в ресторані, зіштовхується з меню (середовищем), що не визначає його вибору, але обмежує можливості. Виходячи з цього, можна, за умови знання «меню» актора й індивідуального процесу прийняття рішень, проана­лізувати його поведінку¹.

1 RassetB., StatrrH. World Politics.Menu for Choice.— San Francisco, 1981.— Р.40.

У системі можна виділити окремі підсистеми як її складові. Це виді­лення здійснюється на основі таких критеріїв:

— цілісність у межах системи, що виражається в особливій підсистемній структурі та змісті;

— органічний структурний, функціональний і генетичний зв'язок та взаємодія.

Соціальні системи мають поліструктурний характер, тобто різні структури в них співіснують, ніби репрезентуючи різні підвалини, у яких реалізуються притаманні системі різнорідні елементи й відносини. Кожна історична конкретна структура відображає пануючі відносини певної соціальної системи, спільну природу та детермінацію процесів, що в ній відбуваються.

Вираження властивостей, якостей системи у взаємодії з іншими об'єктами, певної та відносно усталеної реакції системи на зміни її внутрішнього стану та зовнішнього середовища є функцією системи. Функція системи також є реакцією на збурюючі діяння зсередини та ззовні, своєрідним специфічним засобом поведінки системи, засобом розв'язання постійної суперечності між системою та середовищем.

Поліструктурність системи породжує й чисельність її функцій, тобто поліфункціональність. Кожна з конкретних функцій системи виступає далеко не завжди однозначно, вони можуть взаємоперехрещуватися, збігатися, йти у різних напрямках, суперечити або взаємовиключати одна одну. Функції елементів є відносно самостійними щодо системи в цілому. Передумовою функціонування та розвитку реальної системи є її неоднорідність, суперечливість, динамічна рівновага, взаємодія в ній сил конклюдентності та конфронтаційності.

Будь-яка система ґрунтується на певних загальносистемних прин­ципах, до яких належать:

— принцип специфікації — об'єкти, що входять у систему, набу­вають нової специфікуючої функції або властивості, що перетворює їх у компонент системи;

— принцип спільності — специфікація елементів системи здій­снюється певною спільною властивістю, що називається системоут­ворюючим фактором; спільність властивостей є джерелом синтезу системи;

— принцип відмінності — система неможлива без спільності, але утримується вона відмінністю, яка породжується ототожненням; для розвитку системи необхідна відмінність як його джерело;

— принцип узгодження — процес будь-якого узгодження у системах, включаючи механізми відмінності на основі спільності, є «скріпою», що тримає системи;

— принцип цілісності — цілісність Інтегративної властивості полягає у тому, що вона не може бути реалізована жодним з компо­нентів системи окремо, і це відрізняє систему від конгломерату, суміщу; цілісність є не передумовою, а результатом розвитку системи, будь-яка система лише розвивається у напрямку цілісності;

— принцип системної розподільності — системою називається розподільність, за якою виділені частини не зберігають властивостей цілого; системна розподільність здійснюється виключно за системоут­ворюючим фактором;

— принцип адаптивної розподільності — адаптивною називається розподільність, що здійснюється за деякою довільною підвалиною, коли виділені частини зберігають властивості цілого.

Рухаючись шляхом виявлення формальних системних властивостей, що належать до будь-якої сутності як системи, організованого цілого, Л. фон Берталанфі сформулював ряд системних законів, наприклад:

— закон оптимальних розмірів системи (обмеження розмірів ростом комунікативних мереж);

— закон неусталеності (відсутність усталеної рівноваги з-за циклічних флуктуацій, обумовлених взаємодією систем);

— закон олігополії (є можливість для співіснування багатьох малих систем, що суперничають, але за наявністю лише двох величезних кон­фліктуючих систем ніби відбувається страшенний вибух і, можливо, самознищення обох систем).

Засадою формування загальносистемних принципів та законів є ізо­морфізм, або формальна відповідність систем, з якими мають справу різні науки. Ізоморфний опис дозволяє звертати увагу на нові й неспо­дівані сторони того чи іншого фрагменту дійсності. Застосування принципу ізоморфізму законів створює умови для узагальненого опису різноякісних явищ.

На основі положень загальної теорії систем склався системний підхід, що полягає в комплексному дослідженні великих і складних об'єктів (систем) як єдиного цілого з узгодженим функціонуванням усіх елементів і частин. З огляду на цей принцип, слід вивчати кожен елемент системи у його зв'язку та взаємодії з іншими елементами, виявляти вплив властивостей окремих частин системи на її поведінку и цілому, встановлювати емерджентні властивості системи і визначати оптимальний режим її функціонування.

Розробка загальних та спеціальних проблем міжнародних відносин, зрозумілих як система, спроби конструювання різних моделей міжна­родних систем — вузловий пункт багатьох досліджень у науці про між­народні відносини. Системний підхід використовується при вивченні різноманітних міжнародних явищ і процесів, зокрема міжнародної інтеграції, прийняття зовнішньополітичних рішень, міжнародних кон­фліктів. Він застосовується також на рівні системних моделей, на якому вивчаються принципи міждержавних взаємодій, і саме тут створю­ються теорії міжнародних систем.

Міжнароднасистема — це сукупність міжнародних акторів та від­носин між ними. Як і інші соціальні системи, вона є системою взаємодії людей, що керуються у своїх діях свободою, свідомістю, ціннісними орієнтаціями тощо. Це означає, що визначальні чинники міжнародної системи пов'язані з такими феноменами, як вибір, мотивації, сприй­няття та інші. Нескоординована діяльність суверенних держав, що керуються своїми інтересами, формує міжнародну систему, що харак­теризується домінуванням обмеженої кількості найсильніших держав, а її структура визначає поведінку всіх міжнародних акторів. Зрушення в співвідношенні цих сил можуть змінити структуру міжнародної системи, але сама природа цієї системи, в основі якої лежить існування обмеженої кількості великих держав з несумісними інтересами, зали­шається незмінною. Це дозволяє аналізувати і прогнозувати лінії пове­дінки держав на міжнародній арені.

Метою міжнародної системи є підтримання внутрішнього ста­більного стану. У структурному відношенні вона складається з неза­лежних та залежних змінних, взаємодія яких визначає загальний стан цих систем. Незалежними змінними вважаються актори (держави та міжнародні організації, транснаціональні сили), структура міжна­родної системи (різні типи союзів та коаліцій), форми та види взаємодії між основними елементами системи (взаємодія у військових, диплома­тичних, економічних, ідеологічних каналах в умовах конфлікту або спів­робітництва). До залежних змінних належить державна міць (здатність впливати на поведінку інших дійових осіб), управління силою (засто­сування сили однією державою щодо іншої), стабільність існуючої структури й процесів у міжнародній системі та їхня зміна.

Ж.-П. Деррієнік називає такі типи «примусів» (структурних харак­теристик) міжнародних систем: 1) число акторів; 2) розподіл сили між ними; 3) співвідношення між конфліктом і співробітництвом (система може бути більше конфліктною, ніж кооперативною, або навпаки, — більше кооперативною, ніж конфліктною. Якщо другий тип системи інституціалізується, то вона може трансформуватися в «організовану міжнародну систему»); 4) можливості використання тих чи інших засобів (сили, обміну, або переконання), що допускаються цією сис­темою; 5) ступінь зовнішньої централізації акторів, тобто впливу характеру цієї міжнародної системи на їхню поведінку (а), а також роз­біжність статусів між самими акторами (б)².

² Derriennic J.P. Esqnisse de problematique pour unesociologie des relationsInternationales. — Grenoble. 1977. — P. 71.

Міжнародна система перебуває у взаємодії з її навколишнім середо­вищем. Поведінка в межах однієї внутрішньої системи (держави) впливає на іншу та міжнародну систему в цілому. Розвиток сучасної техніки, засобів масової комунікації робить політичні та економічні системи прозорішими з точки зору зовнішнього впливу. У свою чергу, внутрішня напруженість та насильство у державі також здатні суттєво вплинути на стан міжнародної системи.

Усі системні теорії міжнародних відносин виходять з існування законів функціонування міжнародних систем, хоча їхній характер можуть розуміти по-різному. Вони визнають зумовленість поведінки держав характером взаємин між найбільшими й найвпливовішими з них — великими державами. Вважається, що загальною рисою всіх між­народних систем є їхній олігополістичний характер у сенсі домінування в них найбільш потужних держав і існуючих між ними відносин. Зміни в конфігурації співвідношення сил великих держав змінюють структуру міжнародної Системи, але її природа, в основі якої лежить існування обмеженого числа головних акторів з різними інтересами, залиша­ється незмінною. Нарешті, допускається можливість існування різних типів міжнародних систем і критеріїв їхніх класифікацій. Залежно від просторово-географічних характеристик, виділяють, наприклад, гло­бальну (світову) систему та її регіональні підсистеми, елементами яких, у свою чергу, виступають субрегіональні підсистеми. У якості відносно самостійної — функціональної — системи нерідко розглядаються види міжнародних відносин: економічна, політична, воєнно-стратегічна та інші системи.