Студопедия

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника



Тенденції розвитку сучасної світової системи




Читайте также:
  1. II. Сучасний стан розвитку освіти
  2. Авторські системи
  3. Аксіома 1: Розвиток (еволюція) системи визначається деякою ціллю й інформаційними ресурсами системи, її інформаційною відкритістю.
  4. Аналіз системи, що автоматизується у заданій предметній області, напрямків її розвитку, бізнес-процесів, принципів моделювання
  5. Аналіз тенденції перспективного
  6. Аналіз тенденцій творчої практики сучасної журналістики: досягнення і проблеми.
  7. Більш повну практику ціноутворення в сучасних умовах у розвинутих країнах світу допоможе з’ясувати короткий виклад розвитку теорії ціни.
  8. Братський рух та його роль у розвитку української культури.
  9. Валютні системи: поняття, структура, призначення
  10. Визволення У. від фашистських окупантів. Наслідки ІІ світової війни для У.

Після геополітичної революції розвиток сучасної світової системи визначається зміною її історичних тилів на основі змін геоісторичних форм планетарного дуалізму, які виявлялись у зміні геополітичного масштабу центросилових відносин та, власне, конфігурації співвідно­шення геополітичних сил. Відображаючи спільну для всіх його етапів сутність планетарного дуалізму, поняття геоісторичної форми перед­бачає можливість еволюції цього феномену в межах сучасної світової системи, розкриває зміни у змісті відносин планетарного дуалізму на кожному етапі його розвитку.

Відправними точками у чергових циклах еволюції сучасної світової системи були масштабні збройні конфлікти, під час яких здійснювалося кардинальне перегрупування сил, змінювався баланс міждержавних інтересів, відбувався серйозний перегляд кордонів та сфер впливу. Саме такі конфлікти були насамперед засобами зміни геоісторичної фази планетарного дуалізму.

Поняття геоісторичної фази планетарного дуалізму характеризує певний спосіб реалізації основної суперечності між силами Суші і Моря. Найсуттєвішою тут є характеристика структури, конфігурації центросилових відносин, яка може бути дана тільки з урахуванням їхньої загальної особливості — дисперсії міжнародної влади як у талассократичній, так І у теллурократичній напівсферах.

У реальності це призводило до паралельного існування та розвитку двох тенденцій — Інтеграції відповідних напівсфер під владою домі­нуючого в цю епоху центру сили та формування поліцентричності як перешкоди глобалістичним зазіханням. Така інтеграція забезпечувала існування біполярної структури сучасної світової системи. Фактично біполярність на глобальному рівні сучасної світової системи існувала завжди: або як реальність, або як тенденція до формування такої кон­фігурації співвідношення сил.

Встановлення у кожній з напівсфер гегемонії певної великої держави створює ситуацію динамічної рівноваги у балансі сил між гсллурократією та талассократією. Гегемонія в сучасній світовій системі означає, згідно з висловлюванням І. Валлерстайна, те, що одна держава має геополітичну можливість створювати стабільні системи нерівно­мірного суспільного розподілу влади. Результатом цього є періоди миру и сучасній світ-системі, періоди не повної відсутності війн, а періоди миру між великими державами.



Під великими державами І. Валлерстайн розуміє привілейовану групу суверенних держав, які мають достатньо великі розміри та багатство, щоб забезпечити міцну фінансову базу для розвитку воєнного сектору. Періоди гегемони, вони ж періоди миру, історично нетривалі (25-50 років). Як відзначає Т. Хопкінс, гегемонія забезпе­чується під час світових війн, що тривають, як правило, протягом тридцяти років (Тридцятилітня війна, наполеонівські війни, тридцяти­річні «американо-германські» війни)15.

15 HopkinsT. Note on the concept of hegemony // Review Fernand Braudel Center. — N.Y.: Binghampton, 1990. — Vol. 13. — P. 403-417.

 

Навпаки, в умовах, коли гегемонія співвідноситься з полІцен-тризмом в одній напівсфері і мультиполярністю у іншій, створюється ситуація, достатньо небезпечна для міжнародного миру. Вона визна­чається порушенням рівноваги між теллурократією та талассократією, намаганнями єдиного гегемона встановити своє вирішальне доміну­вання в усій сучасній світовій системі.

Зміни гегемонів у напівсферах здійснюються як під час збройних конфліктів, так і відносно мирним шляхом своєрідного «спадкоємства». Традиційним для науки про міжнародні відносини є виділення таких історичних типів сучасної світової системи:



• Вестфальська (1648-1814 рр.);

• Віденська (1815-1877 рр.);

• Берлінська (1878-1918 рр.);

• Версальсько-Вашингтонська (1919-1945 рр.);

• Ялтинська (1945-1991 рр.).

Характер функціонування та розвитку кожної з них перебуває у без­умовній тісній залежності від відповідної геоісторичної фази плане­тарного дуалізму.

Фаза консолідації відносин планетарного дуалізму становить осо­бливу геоісторичну фазу в розвитку планетарного дуалізму, що визначається складними процесами струмурування теллурократичної та талассократичної напівсфер сучасної світової системи.

Вона відповідає Вестфальській системі як історичному типу сучасної світової системи. Для Вестфальської системи характерною є ситуація боротьби за гегемонію в океанічній напівсфері між Англією та Голландією, а в континентальній напівсфері — між Францією та Іспанією. Основна суперечність Суходолу і Моря втілюється на першому етапі її розвитку в гострій боротьбі між Голландією та Іспанією, а на другому етапі — в англо-французькому протиборстві. Така геополі-тична ситуація відповідає процесу консолідації талассократії та теллу-рократії, що відбувається у цей період.

На основі суми видатків на утримання й розвиток флотів і бойових кораблів у їхньому складі Дж. Модельскі та У.Р. Томпсон зараховують до розряду великої морської держави країну, сума видатків або кіль­кість бойових кораблів якої досягла 50 % від суми видатків або кількості бойових кораблів усіх інших морських держав. Такими великими мор­ськими державами були у XVI ст. Португалія, у XVII ст. — Голландія, у XVIII — XIX ст. Великобританія, а після 1945 р. — СІЛА, які здій­снювали гегемонію у талассократичній напівсфері.



Спостерігається, таким чином, поступове посилення атлантичних тенденцій, поступові зрушення центрів гегемонії талассократії на Захід. На думку Т. Хопкінса, голландська гегемонія уможливила утвердження капіталістичного світу-економіки як історичної соціальної системи, британська гегемонія зміцнила її фундамент, а гегемонія США макси­мально розширила та поглибила капіталістичний світ-економіку і вод­ночас визволила ті сили, що мають привести сучасну світову систему до її кінця.

Португалія була першою великою морською державою, яка ще в період геополітичної революції здійснювала гегемонію на морі. Осно­воположник португальської морської могутності, принц Енріке Море­плавець став першим свідомим творцем нової організації суспільної праці, необхідної для відкриття океанських шляхів. Так, несподівано для себе, він став першим попередником злиття ойкумен, що його здійснили Португалія та Іспанія протягом Великих географічних відкриттів.

Наприкінці XVI ст. центр морської гегемонії змістився на Північний Захід, у більш атлантичні, протестантські Сполучені Провінції, що було важливим етапом формування західної талассократії. їхня міць ґрунту­валася виключно на морській силі та використанні морських ресурсів. Голландія була Фінікією нових часів, голландців називали «візниками усіх морів».

Могутня Ост-Індська компанія, утворена у 1602 р., заснувала в Азії імперію з володінь, відібраних у Португалії, а після захоплення мису

Доброї Надії (близько 1650 р.) встановила контроль над басейном Індійського океану, її торгівля поширювалася до Китаю та Японії, Ост-Індська компанія претендувала на монополію торгівлі зі Сходом і зму­шувала правителів східних країн закривати доступ до їхніх держав для Інших європейських торговельних кораблів.

Існування Голландії як морської держави перебувало в безпосе­редній залежності від могутності іспанської монархії. Планетарний дуалізм Суші і Моря уособлювався в цей час боротьбою Іспанії та Гол­ландії. Незважаючи на те, що у 1608 р. Іспанія була змушена визнати незалежність Голландії, жорстка боротьба продовжувалася ще понад півстоліття, впливаючи на розстановку та співвідношення сил. У жодному випадку не будучи релігійною війною або тільки економічною боротьбою, конфлікт постійно відтворювався через агресивні зазіхання голландців, тісно пов'язаних з колоніальною експансією та мануфак­турним виробництвом. Саме проникнення Голландії у Південно-Східну та Південну Азію, на Далекий Схід та в Америку перешкоджало вста­новленню міцного миру з Іспанією, у володіннях якої Голландія вбачала величезні стратегічні та комерційні можливості.

Перетворивши війну з Іспанією у світовий конфлікт, Голландія створила ситуацію, в якій Іспанія не могла розраховувати на перемогу. У свою чергу, хоча ця боротьба й закінчилася перемогою Голандії, вона стала початком її занепаду, бо відтепер зникала зацікавленість Англії та Франції, могутність яких поступово зростала, у збереженні сили та неза­лежності Сполучених Провінцій. Англія прагнула захопити морську торгівлю Голландії та зайняти її місце «володарки морів», а Франція жадала придбати іспанські Нідерланди. Під ударами двох об'єднаних держав Голландія, беззахисна проти нападу із суходолу, малочисельна та очолювана неспроможним урядом, дуже швидко занепала.

Особливості політичного режиму Голландії, її національний характер були важливими причинами її кінцевого занепаду. Правління Вільгельма Оранського характеризувалося політикою опору фран­цузькій експансії, який проявлявся скоріше на землі, ніж на морі, що зумовило швидкий занепад флоту, особливо в умовах припинення війни з Англією. Вже як король Англії Вільгельм Оранський продо­вжував свою попередню політику, спираючись на англійську морську силу та використовуючи голландські ресурси для сухопутної війни. Переслідуючи виключно сухопутні цілі, Голландія за Утрехтським договором не придбала нічого, що могло б зміцнити її морську силу. Занепад її був неминучим в умовах непримиримої ворожості Людовіка XIV. Лише союз із Францією був здатний запобігти стрімкому падінню Голландії, але цьому чинили опір як французький, так і голландський уряди.

На думку А. Мехена, дружба з Францією, що забезпечила б Гол­ландії мир на сухопутному кордоні, дозволила б їй, принаймні про­тягом тривалішого часу, стримувати панування Англії на морях, а союз двох флотів міг би уповільнити зростання її морської могутності. Це відповідало стратегічним інтересам Франції у розумінні Генріха IV та Ришельє у першій половині XVII ст.

Геостратегічний курс, накреслений Генріхом IV і, особливо, кар­диналом Рішельє, визначався орієнтацією на перетворення Франції у велику морську державу шляхом розвитку морської торгівлі, рибо­ловства та сильного флоту, засновником якого і вважається Рішельє. Потреба стримування могутності австрійських та іспанських Габсбургів, між володіннями яких перебувала Франція, диктувала орієнтацію на союз із протестантськими німецькими державами та Голландією. Союз з останньою був необхідним також для стримання традиційного ворога Франції — Англії.

Політика Рішельє була продовжена Ж.-Б. Кольбером, який прискорив реалізацію низки необхідних заходів зі створення для Франції ефективно керованого виробництва, судноплавства, колоніальної імперії та замор­ських ринків, тобто всіх головних елементів морської сили.

Але для досягнення своєї мети — національної величі Франції — Людовік XIV врешті-решт обрав сухопутну експансію, чому сприяла слабкість країн-сусідів і великі ресурси королівства. Переорієнтація Людовіка XIV на досягнення континентальної гегемонії через збіль­шення військової сили та територіальну експансію змусила Англію та Голландію вступити до тимчасового союзу, який знищив морську силу Франції.

Прагнення ж Людовіка XIV до знищення Голландії та до конти­нентальної експансії, безумовно, були на користь Англії як морської держави, бо переважна частина здобутків від розорення Голландії мала перейти до неї. Усе це призвело до того, що вперше з часів Середньо­віччя у Семилітній війні Англія перемогла Францію самостійно, майже без союзників, хоча мала їх вдосталь, і це стало можливим лише тому, що англійський уряд спирався на морську силу.

Уже на початку XVII ст. морська сила Англії досягла значних вершин порівняно з Іншими державами, особливо завдяки послідовній діяль­ності уряду в напрямку створення великої морської торгівлі та блис­кучого військово-морського флоту з метою встановлення контролю над морем.

Доручивши ведення сухопутної війни з Францією та Іспанією Гол­ландії, а собі — ведення морської війни, Англія отримала й відповідні результати за Утрехтським миром 1713 р. Окрім торговельних при­вілеїв, вона встановила свій контроль над Гібралтаром та портом Маон у Середземному морі, Ньюфаундлендом, Новою Шотландією та Гудзоновою затокою у Північній Америці, утвердившись, таким чином, у Новому Світі та Середземномор'ї. У той час як Англійське королівство поступово перетворювалось у Британську Імперію, морська сила Фрішції зникла, а морська сила Голландії, здобутки якої були на суші, відтепер постійно знижувалась. Дуже швидко Голландія втратила провідне становище серед морських держав.

Талассократична гегемонія на початку XVIII ст. переходить до Вели­кобританії, що співвідноситься з відповідними процесами у світовій економічній системі, як це відзначає А.Г. Франк: «В умовах експансивного росту в епоху торговельної революції XVIII ст. гегемонія у світовій системі перейшла до Британії, а світова торгівля змістилася на Захід, в Атлантику. «Торговельний трикутник» між Західною Європою, Африкою та Карибським басейном — Північною Америкою дедалі більше заміщував євразійську торгівлю»16. Показово, що встановлення морської гегемонії Британії передувало її економічному домінуванню.

16 Франк А.Г. Смєщение мировьіх центров с Востока на Запад // Лат. Амери­ка. 1993. — №2. — С. 9.

 

Встановлення британського морського панування визначало необ­хідність переходу цієї держави до проведення такої політики, яка уне­можливлювала б створення єдиного континентального блоку або поси­лення якоїсь однієї великої континентальної держави. Це була політика, спрямована на підтримку рівноваги сил у Європі, яка суттєво впливала на подальший розвиток сучасної світової системи.

Ще наприкінці XVII ст. британська громадська думка була переважно ізоляціоністською і ідея здійснення ролі балансиру не дуже їй імпонувала. Вважалося, що немає потреби боротися з невизначеними труднощами, які може колись створити будь-яка країна. Навіть після досягнення згоди про важливість рівноваги сил для країни, віги стверджували, що Великобританії слід втручатися у справи на конти­ненті лише в умовах безпосередньої загрози з метою її ліквідації. Торі, навпаки, головний обов'язок Великобританії вбачали у формуванні, а не просто захисті рівноваги сил, наполягаючи на британській участі у спільних об'єднаннях постійного характеру, через які Лондон може впливати на події.

На початку XIX ст. Великобританія від захисту системи рівноваги сил від випадку до випадку перейшла до дій, що базуються на зазда­легідь продуманих передумовах. До цього часу такого роду політика велася прагматичне, у відповідності з душевним складом британців, — чинився опір будь-якій країні, що загрожувала європейській рівновазі, причому в XVIII ст. такою країною незмінно була Франція.

Конфлікт між Францією та Англією протягом XVIII ст. був цен­тральним конфліктом європейської політики, як це визнають також Д. Маккей та Г.М. Скотт. Велика французька революція загострила англо-французький конфлікт, який на заключній стадії (1793-1815 рр.) носив характер боротьби за торговельне-промислову гегемонію у світі, і одержати перемогу в цій боротьбі можна було лише на землі (тому лише розгром Наполеона в Росії дозволив Англії створити коаліцію, яка нанесла Франції остаточну поразку).

Стратегія підтримання рівноваги сил у континентальній Європі повністю суперечила французькій стратегії встановлення континен­тальної гегемонії. Універсальний характер геополітичних прагнень обох держав визначив те, що «планетарний характер битви між Сушею і Морем уперше виявився за часів війн Англії проти революційної Франції та Наполєона». Але суперечність між силами Суші і Моря ще не викристалізувалась у чисте, абсолютне протистояння, сили Моря самі ще не могли досягти рішучої перемоги та були змушені спиратися на сили континентальних держав — Росії, Австрії, Пруссії.

Англії вдалося створити антифранцузьку коаліцію, але вона була розгромлена Наполеоном у 1805-1806 рр. Однак водночас битва при Трафальгарі зірвала план французького військового десанту на Бри­танські острови. Це значною мірою було наслідком відмови Франції старого режиму від акценту на розвиток морської сили і стримування її зростання в Англії, що підтверджує висновок А. Мехена про те, що безконтрольне панування Англії на морях «було за відсутності гідного їй суперника важливим чинником військового характеру, що визначав кінцеву мету». Саме ця обставина визначила невдачу континентальної блокади, введеної Наполеоном проти Англії з метою створення у ній кризи перевиробництва та разом з двома головними помилками — війнами з Росією та Іспанією — призвела до його остаточної поразки.

Ці події відкрили нову фазу — фазу стабілізації відносин плане­тарного дуалізму. Вона відповідає Віденській системі як історичному типу сучасної світової системи й характеризується відсутністю конти­нентального центра-гегемона, який міг би стримувати морську геге­монію Англії. Перемога над Наполеоном забезпечила повну гегемонію туманного Альбіону, відтепер зникала єдина альтернатива його сві­товому пануванню. Відносини планетарного дуалізму на певний час стабілізувались, і ця ситуація вдало підтримувалася британською полі­тикою «блискучої ізоляції».

Врегулювання, досягнуте у Відні, настільки точно відповідало бри­танським інтересам і пропозиціям, що міністр закордонних справ Кеслрі, представляючи документи парламенту, додав проект перших британських пропозицій, демонструючи їхню надзвичайну близькість до оригіналу. Засобом придушення в самому зародку будь-яких експансіоністських тенденцій з боку Франції став Чотирьохсторонній альянс, до якого, крім Англії, увійшли Австрія, Пруссія та Росія. Іншим механізмом стримування Франції та забезпечення домінації Англії па континенті, зі збереженням нею політики «блискучої ізоляції», був створений за її підтримкою Германський союз. На думку Г. Кіссінджера, «створена для захисту від спільного зовнішнього агресора гер­манська конфедерація виявилася геніальним творінням. Вона була надто сильною для нападу на неї Франції, але надто слабкою і децен­тралізованою, щоб загрожувати сусідам. Конфедерація врівноважувала виключну воєнну силу Пруссії та виключний престиж та легітимність Австрії»,

З метою недопущення виникнення альтернативної її могутності континентальної сили, Великобританія також підтримувала збере­ження Австрії. Якщо у XVIII ст. Мальборо, Картерет і Пітт декілька разів вступали у війну, щоб не дати Франції послабити Австрію, то потім Австрія скоріше розглядалась як корисна противага російському посиленню на Балканах та Чорному морі.

Невдача Франції у її боротьбі з Англією була значною мірою зумовлена тією «неув'язкою», на яку звернув увагу А. Страус: «нещас­ливим претендентом на гегемонію була корінна атлантична держава Франція: вона воювала проти консервативних імперій Сходу; а її най­більшим противником з тих, хто ніс відплату, була інша атлантична держава — Британія»17.

17 Страус А.Л. Униполярность. Концентрическая структура нового мирового пооялка й позииия России // Полис.— 1997. — №2. — С.30.

 

Справді, хоча Наполеон ототожнювався із силами Суші, багато в чому французька історія виявляла атлантистський характер. Зокрема, Франція була основним історичним противником Австрії та всіляко підтримувала роздробленість Німеччини. У ситуації невдачі континен-талістського проекту у Франції, яка завжди тяжіла до лібералізму і про­гресизму, виникли сприятливі умови для геополітичної переорієнтації на союз з Великобританією.

Після 1815 р. дружба Англії і Франції стала правилом, ворожнеча — винятком. Франція була єдиною країною, з якою англійці уклали в цей період письмову союзну угоду, що мала силу. Суперечки через тихооке­анські острови у часи Польської монархії відсувалися на другий план через співробітництво між Наполеоном III та Англією в Сирії, Китаї й Мексиці. Більшу частину XIX ст. обидві країни представляли Європу в усьому зовнішньому світі, окрім віддалених внутрішньоконтинен­тальних районів Середньої Азії, що створювало спільність місії. Навіть у Середземномор'ї протягом XIX ст. Англія та Франція частіше були союзниками, ніж суперниками, за єдиним серйозним винятком Єгипет­ської кризи 1840р.

Ці дві країни зближувалися, коли Франція проводила пасивну політику щодо позицій Англії на континенті, та відштовхувались одна від одної, коли Франція погрожувала відродити свої прагнення до європейської континентальної гегемонії. На догоду Англії Франція була змушена відмовитися від поширення свого впливу в Бельгії, на Піренеях, відійти від активної колоніальної політики. Англія наполе­гливо прагнула добитися відкриття французького ринку для англій­ських товарів. Незважаючи на окремі успіхи (завоювання Алжиру), змінити співвідношення сил, яке склалося у 1815 р., Франція у період існування Віденської системи так і не змогла. Говорячи про Францію цього періоду, А. Ламартин відзначав: «Франція нудьгує».

Віденська система була системою англійської гегемонії на морі, яку не могла стримати жодна континентальна держава. Тенденції її розвитку визначалися водночас поглибленням планетарного дуалізму, етапами якого були розпад «священного союзу», революція 1830 р., Мюнхен-грецка та Берлінська конвенції 1833 р., революція 1848 р., створення «союзу трьох імператорів». Особливе значення має те, що, починаючи з проголошення доктрини Монро, у 1823 р. відбувається поступове при­мирення Англії та США, яке заклало підвалини майбутнього «атлан­тичного співтовариства».

Асимілювавши Францію, що, враховуючи дисконтинуальний характер її державності, було не дуже складною справою, Британія зіткнулася із серйознішою загрозою. Слід зазначити, що Британія не розглядала загальне розповсюдження представницьких (демокра­тичних) інституцій та інших ознак торговельного ладу гарантом світо-порядку під своєю гегемонією, на відміну від США. Будь-які внутрішні соціально-економічні перетворення іноземних держав не розглядалися нею як підстава для силового втручання доти, доки це не призводило до порушення існуючої рівноваги сил.

Саме тому Британія надто пізно усвідомила ступінь загрози своєму домінуванню, яка виникла в особі мілітаризованої Германської імперії. Як відзначає Зб. Бжезінський, «зрештою, європейська система, що виникла у 1815 р., зазнала невдачі, виявившись нездатною ані асимі­лювати створену германську національну державу, ані протистояти центробіжним силам шовінізму, що тоді народжувалися». Порушення системи європейської рівноваги сил, підтримуваної Великобританією, після виникнення у Центральній Європі об'єднаних Італії та Німеччини спричинило докорінну трансформацію сучасної світової системи, зумо­вивши новий етап розвитку планетарного дуалізму.

Наступна фаза — фаза дигресії відносин планетарного дуалізму — чи не найскладніша та неоднозначніша в історії їхнього розвитку. Перш за псе, вона охоплює два не дуже тривалі історичні типи сучасної світової системи, що мали перехідний характер — Берлінську та Версальсько-Вашингтонську системи. Крім того, ця фаза характеризується наяв­ністю певних відхилень у відносинах планетарного дуалізму, повер­ховий аналіз яких може привести до помилкових висновків про їхню сутність.

В умовах першої, Берлінської системи домінуючим імперіаліс­тичним антагонізмом, який багато в чому визначав розстановку сил на міжнародній арені, стала англо-германська суперечність. Так, роз­питок цього антагонізму значною мірою пояснює історію диплома­тичних переговорів між двома країнами за короткий час: шлях від англо-германської угоди про розподіл сфер впливу в Китаї 1900 р. та англо-германських переговорів про союз проти Росії 1901 р. до початку політики оточення Німеччини, Марокканської кризи 1905 р. та утво­рення Антанти у 1907 р. як головної дипломатичної поразки Німеччини. Англо-германські розходження Г. Хальгартен пояснює тенденцією монополізувати для експорту капіталу й потреб власної промисловості максимум ринків збуту і джерел сировини.

Але головну загрозу для англійської морської сили становила стра­тегія східної експансії Німеччини, у межах якої німецький Генеральний штаб та Німецький банк звернули свої погляди в бік Оттоманської імперії, що втілилось у проекті залізничної магістралі через Босфор та Багдад до Перської затоки. Лозунг германських правлячих кіл — «Наше майбутнє на морі!» — був прямим викликом Англії, де успішне здій­снення Німеччиною програми військово-морського будівництва, яке поступово змінювало співвідношення морських потенціалів двох країн, спричинило серйозне занепокоєння.

Заповнення геополітичного вакууму в Центральній Європі після об'єднання Німеччини й подальше неухильне зростання її страте­гічного потенціалу призвели до того, що ця країна швидко перебрала на себе організуючі континенталістські функції, згадуючи свої арійські коріння. Не будемо забувати, що гаслом німецької геополітики тих часів була боротьба з «прогнилим торгашеським Заходом».

Посилення Німеччини призвело до формування близької до біпо­лярної міжнародної системи, коли баланс сил між двома таборами забезпечував стабільність у Європі. За словами А. Дж. П. Тейлора, «перебування Бісмарка при владі було для великих держав гарантією миру, хоча цей мир і був організований Німеччиною»18.

Водночас відбуваються кардинальні зрушення у талассократичній напівсфері, пов'язані зі зростанням американської сили. На думку І. Валлерстайна, «початок шляху США до теперішнього становища гегемона в світовій політиці слід датувати 1873 р. Саме в цей період почалася перша велика депресія капіталістичного світу-економіки І одночасно з цим почалося послаблення гегемонії Британської імперії у світовій політиці»19. Геополітичним наслідком цих процесів було пору­шення попереднього балансу сил у світі, організованого британською морською гегемонією, та виникнення ситуації рухомої рівноваги.

18 Тейлор А.Дж.П. Борьба за господство в Европе. 1848-1918/ Пер. с англ.— М.:Иноиздат, 1958.— С. 340.

19 Андрианова Т.В. Геополитические теории XX в. (социально-философское исследование). — М.: ИНИОН, 1996. — С. 130.

 

Однак думка Валлерстайна про можливості США змагатися з Англією у глобальному масштабі є певним перебільшенням, адже США тоді ще навіть не завершили процес формування своєї території. У цей період щонайменше можна вести розмову про остаточне утвердження їхнього домінування в Новому Світі після придбання Аляски у 1867 р. та приєднання ряду територій Канади. Події 70-80-х років можна роз­глядати лише як передумову переходу США до глобальної геостра-тегії, що починається після іспано-американської війни і особливо на початку XX ст. під час президентства Т. Рузвельта.

Поляризація між Сходом та Заходом знайшла зростаюче відобра­ження у двох світових війнах (І. Валлерстайн вважає їх американо-германськими війнами за гегемонію) в умовах Версальсько-Вашинг-тонської системи. Американська ідея Заходу як єдиної «глобальної» цивілізації зіткнулася з германською расовою ідеєю, яка була невдалою спробою створити континентальну альтернативу Заходу, очевидно, в силу неяскравої вираженості континентальної орієнтації Німеччини.

Попри зростання протистояння Схід—Захід, Суходіл—Море у цей час усе ще мала місце одна неув'язка, про яку згадує А.Л. Страус. Мова йде про те, що в обох війнах автократична Росія виступала на боці Заходу, який використовував стратегію недопущення створення єдиного континентального блоку (завдяки суперечливій геостратегії Німеччини), чого вже не було у Ялтинській системі.

Відносини планетарного дуалізму в умовах Версальсько-Вашингтонської системи мали перехідний, а звідси нестабільний характер. Вони визначалися остаточним перенесенням геополітичного центру талассократії за океан: англійська талассократія, ціною війни зруйнувавши (тимчасово) морську силу Німеччини, зазнала відчутного удару І боку США з їхньою вимогою «свободи морів» та паритету морських озброєнь. Усі ці процеси створили передумови для розгортання планетарного дуалізму в умовах нової, Ялтинської системи.

Фаза експлікації планетарного дуалізму, що відповідає цій системі, — це логічний розвиток цього світосистемного феномену, який розвивається в напрямку кількісної та якісної абсолютизації в умовах біпо­лярної Ялтинської системи. Основою її став американо-радянський кондомініум, утворений за підсумками Другої світової війни задля здій­снення геополітичного контролю у світовому масштабі з боку двох над­держав — США та СРСР. Зміни у співвідношенні сил у сучасній світовій системі були закріплені рішеннями Ялтинської та Потсдамської конфе­ренцій 1945 р., тому новий історичний тип сучасної світової системи має відповідну назву.

Експлікація, розгортання виявляється насамперед у тому геополітичному факті, що вперше у сучасній світовій системі реалізується біполярна геополітична модель у планетарному масштабі. «Холодна війна з моменту свого початку створила біполярний світ, у якому дві наддержави, що змагалися, прагнули перетягнути на свій бік інші країни»20, — зазначають У. Мак-Вільямс та Г. Піонтровскі, хоча не менш правомірним було б визнати, що навпаки, планетарний дуалізм та біпо­лярність як його центросиловий прояв породили феномен «холодних війн», оскільки саме геополітичне протистояння США та СРСР, НАТО та ОВД знайшло конкретний прояв у «холодних війнах».

20 McWHIiams W.C, Piontrowski H. The world since 1945: Politics, war a. revolution in the nuclear age. — Boulder (Col): Lynne Rienner, 1988.— P. 155.

 

Біполярність виражається в обопільному контролі двох наддержав та їхньому взаємному антагонізмі. Утворена біполярна Ялтинська система містила в собі два антагоністичних блока під керівництвом двох наддержав. Кожен з них прагнув змінити співвідношення силових потенціалів на свою користь і навіть був здатний піти на певний ризик для ліквідації протилежного блоку.

Але вирішальною особливістю Ялтинської системи була поява ядерної зброї масового знищення, що змушувало наддержави до пошуку хоча б мінімальної згоди, створювало так звану «рівновагу страху». Вона слугувала передумовою мовчазної згоди наддержав, за якою вони домовлялися не зазіхати на сфери впливу кожного з блоків та спільно здійснювати контроль за периферійною зоною обох блоків і запобігати глобалізації локальних та регіональних конфліктів.

Так, у 1953 р. США відмовилися від відкритого втручання у бер­лінські події, у 1956 та 1968 р. вони висловлювали лише символічний протест проти введення радянських військ в Угорщину та Словаччину, а СРСР, у свою чергу, обмежувався Ідеологічними кампаніями про­тесту проти численних випадків військового втручання США у країнах Латинської Америки та відмовлявся від відкритого втручання у Кореї та В'єтнамі- СРСР та США спільно засудили франко-британську інтер­венцію у Суеці 1956 року, схвалили збройне втручання ООН у Конго 1962 року та ін.

Це не заважало, однак, періодичному загостренню напруги між над­державами (повітряна блокада Берліна, Корейська війна, Карибська криза, події навколо Афганістану), але, незважаючи на все це, існування Ялтинської системи було важливим чинником забезпечення відносної світової стабільності.

Обидві наддержави взаємно визнавали результати, умови, правила і прецеденти, що склалися у процесі їхньої взаємодії з метою підтри­мання суперництва на прийнятному рівні. Це робило міжнародний порядок, встановлений Ялтинською системою, одним з найефектив­ніших у світовій історії. Слід зауважити, що хоча володіння ядерною зброєю виключало глобальний конфлікт навіть із застосуванням зви­чайної зброї, ефективність ядерного стримування була стабільною лише доти, доки не порушувалася рівновага.

Окрім двох блоків та їхніх членів, Ялтинська система включала держави, що не приєдналися до жодного блоку, а також універсального міжнародного актора в особі ООН, 3 розпадом світової колоніальної системи та появою нових держав «третього світу» складаються спри­ятливі умови для їх втягнення у сфери впливу двох наддержав, що пожвавило суперництво між останніми. Та попри тенденції блоків і сфер впливу до розширення, наддержави виявляли толерантність до статусу неприєднаних міжнародних акторів.

Незважаючи на те, що на початку свого існування Рух неприєднання вважав своїм головним завданням опір гегемоністичним курсам обох держав, він, починаючи із саміту в Алжирі у 1973 р., поступово висуває вимоги економічного плану, називаючи своїм головним ворогом імпе­ріалізм і, таким чином, опираючись на СРСР. Усі значні повстання в «третьому світі» врешті-решт були спрямовані проти США.

Ніякі зіткнення інтересів на периферії, у «третьому світі» не повинні були ставити під удар установлений світопорядок. В умовах біполяр­ності наддержави мали змогу утримувати інші держави від вико­ристання насильства та нейтралізувати дестабілізуючі зміни, що їх породило насильство, у тому випадку, якщо вони не в змозі їх контро­лювати. «Рівновага страху» була однією з ефективних форм підтри­мання рівноваги сил у світі.

Утім, стабільність Ялтинської системи вирішальним чином була забезпечена не наявністю ядерної зброї в обох наддержавах, а стриму-пальною роллю Радянського Союзу. На основі аналізу геополітичних сценаріїв воєнних років, зокрема Н. Спайкмена, Т. В. Адріанова робить Ііисновок, що в разі перемоги Німеччини над СРСР між нею та США розпочалася б боротьба на знищення із застосуванням усіх техноло­гічних засобів аж до атомної бомби. «Таким чином, перетворення тех­нології у стримуючий фактор було результатом вступу Росії у геополітичну гру як гаранта стабільності. В будь-якому випадку саме таку роль об'єктивно відіграв військово-технологічний розвиток у післявоєнний період»21.

21 ЗиновьевА.А. Запад. Феномен западнизма.— М.: Центрполиграф, 1995. С.378.

 

Встановлення «залізної завіси», що розділила Європу, забезпечило підтримання військово-стратегічного статус-кво, якого обидві сторони дотримувалися до 1990 р. Але в цих умовах дозволялася і навіть заохо­чувалася ідеологічна боротьба. Противники дотримувалися тези про те, що нейтралітет в цьому ідеологічному протистоянні є «аморальним». Боротьба між так званим «комуністичним» та «вільним» світами забез­печувала жорсткий контроль всередині кожного табору. Ідеологічна війна була поширенням відносин планетарного дуалізму на духовну сферу.

Утім, поруч зі значними позитивними аспектами Ялтинської системи, їй властива і низка постійно зростаючих негативних тен­денцій, що й призвели врешті-решт до її краху. Наявність цих нега­тивних тенденцій і пов'язана насамперед з феноменом планетарного дуалізму. Справа в тому, що перемога СРСР у Другій світовій війні різко скоротила можливості Заходу щодо подальшої вестернізації планети.

Найважливішим підсумком Ялти та Потсдаму було фактичне наслі­дування СРСР щодо геополітичного ареалу Російської імперії, що було однозначно неприйнятним для Заходу й актуалізувало «стратегію ана­конди». Відтепер СРСР розглядався як небезпечна геополітична пере­думова потенційного цивілізаційного самовідновлення Росії.

У перспективі перед Заходом нависла загроза взагалі бути загнаним у свої історичні межі, що фактично означало б його занепад. Це зумовило історичну необхідність початку «холодної війни» з боку Заходу (промова У ЧерчІлля у Фултоні 1946 р., доктрина Трумена 1947 р., доктрина стримання Дж. Кеннана у 1947 р., план Маршалла 1947.р., створення НАТО у 1949р.).

Версії про провідну роль СРСР у розв'язанні «холодної війни» з поси­ланнями на небажання Сталіна відмовитися від територій, отриманих відповідно до пакту про ненапад 1939 р., логічно змушують замис­литися над питанням: чи існувала у світі держава, яка після перемоги у війні добровільно відмовилась би від своїх територій, особливо, якщо вони були гарантією державної безпеки та недопущення нової агресії.

Кожна зі сторін боролася за реалізацію своїх стратегічних Інтересів, але відповідальність за «холодну війну», на нашу думку, має бути покладена насамперед на США. Як наголошує О.О. Зинов'єв, «це була війна Заходу, очолюваного США. Захід, маючи перевагу над проти­вником в усіх відношеннях, нав'язав йому свій тип війни». Дослідник звертає увагу на те, що «з боку Заходу війна була бізнесом з усіма його якостями», а «кінець війни позначився економічним спадом на Заході та загальною тенденцією до зниження всієї життєвої активності»22. Проявляючись у формі гонки озброєнь, «холодна війна» з її політикою на межі «гарячої війни» була з боку Заходу війною на виснаження про­тивника.

«Холодна війна була першою спільною операцією Заходу гло­бального масштабу. Про Захід як по щось єдине стало правомірним говорити саме в цей період»23, — зазначає О.О. Зинов'єв. Справді, саме в цей період Захід під егідою США розбудовувався як єдина геополі-тична, економічна, військово-стратегічна та геокультурна спільнота з наднаціональними інститутами управління. У свою чергу й політична свідомість американців почала визначатись ототожненням себе із Заходом в цілому.

22 ЗиновьевА.А. Запад. Феномен западнизма.— М.: Центрполиграф, 1995.— С. 409-410.

23 Там само.

 

На відміну від старого Pax Britannica, аксіомою якого була порівняна перевага сили Великобританії у контексті системи балансу сил, Рах Americana, Ідея якого поступово формується в США, мусив ґрунту­ватися на вирішальній перевазі сил США у світі. Цей принцип повністю заперечував стару концепцію балансу сил, сприяючи трансформації геоісторичної форми планетарного дуалізму.

Уже в 1940-1941 рр., особливо після підписання Атлантичної хартії у 1941 р. та конференції глав урядів країн-союзниць у Касабланці у 1943 р., була розроблена основна стратегічна концепція США, що відома як концепція «встановлення вирішальної переваги сил США» у післяво­єнному світі — так звана доктрина Рузвельта. Ця доктрина і пов'язаний з нею геополітичний імператив політичного та економічного контролю над ключовими регіонами світу, які були стратегічно необхідні для світового панування й закладені ще у період Другої світової війни, стали першопричиною «холодної війни».

Стратегічний план «стримування», покладений в основу міжнародної політики США повоєнного періоду, полягав не тільки у встановленні вирішальної переваги сили США у світі, але й у зруйнуванні та контролюванні всіх геополітичних регіонів, де могла б виникнути й Консолідуватися геополітична та економічна могутність, здатна представляти потенційну загрозу чи конкуренцію для США. Політика США будувалася на трьох парадигмах: стримування зовнішньополітичних прагнень СРСР, стримування розповсюдження комуністичної ідеології та прагнення США нав'язати всьому світові свою економічну модель розвитку.

Геополітичні цілі США досягалися засобами, що перебувають на межі з війною і включають економічні, дипломатичні засоби, вико­ристання міжнародних організацій, так званих «інститутів гегемонії», нарешті, загрозу застосування сили. У світі встановилася ситуація «воєнного миру», або «тотальної політичної війни». Вона виявлялася насамперед у такому феномені, як Ідеологічна та психологічна війна.

У цих умовах змінюється воєнний статус, звернений до викорис­тання сили, тому що змінюється саме ставлення до примусу. Стра­тегія стала мистецтвом погроз або залякування. Вона стала тотальною, спрямованою на придушення волі противника. «На місце дії, — пише Р. Арон, — приходить погроза, на місце рішення — залякування».

«Холодна війна» — це доволі складне явище, процес розвитку якого легше усвідомити, якщо дотримуватися його розподілу на три етапи: перша «холодна війна», період розрядки та друга «холодна війна».

СРСР вийшов майже переможцем з першої «холодної війни», яка завершилася розпадом світової колоніальної системи на початку 60-х років, і США були змушені перейти до політики розрядки, що розгля­дається як сукупність узгоджених засобів досягнення цілей, певний ступінь узгодженості у політичній галузі, економічному співробіт­ництві, мінімальному контролі над озброєннями, виключення засто­сування сили. Політика розрядки призвела до стабілізації відносин США з СРСР та КНР, дозволила їм вибратися з в'єтнамського тупика та зміцнити атлантичну солідарність, створивши таким чином умови для нової, другої «холодної війни»

Друга «холодна війна» починається на початку 80-х років, коли починає діяти «доктрина визволення» (1980 р.) з метою «визволення усіх народів від комуністичної тиранії та демонтажу радянської імперії». Розробляються програми розпалювання міжнаціональних супе­речностей у СРСР, реалізуються положення директиви СНБ №68 від 7 квітня 1950 р. та резолюції Конгресу США «Про поневолені народи» 1959 р. У червні 1982 р. Р. Рейган проголосив «хрестовий похід проти комунізму», назвавши СРСР «імперією зла».

Ліберальна доктрина визначала «холодну війну» як боротьбу демо­кратії і тоталітаризму, що нібито виражається у військовому проти­стоянні, нав'язаному «вільному світу» озброєним до зубів комунізмом. Водночас у радянській зовнішньополітичній пропаганді це визначення мало дзеркальний аналог — «класова боротьба світового Імперіалізму та соціалізму», що виражається в ідеології виключно завдяки миролюб­ності СРСР.

Немає сенсу заперечувати, що ідеологічна боротьба надала «холодній війні» специфічних рис, але очевидно, що це протиборство обов'язково відбулося б і в Іншій формі, навіть якби у 1945 р. на місці СРСР відро­дилася Російська імперія. «Протистояння Заходу та СРСР, — за словами О.О. Зинов'єва, — звели до демагогії боротьбу комунізму та демократії, щоб обґрунтувати правомірність заміни підсумків Другої світової війни на підсумки "холодної війни», яку СРСР як двигун комунистичної ідеї програв»24.

24 ЗиновьевА.А. Запад. Феномен западнизма.— М.: Центрполиграф, 1995.— С. 127.

 

Наступний розвиток подій показав, що розуміння сутності істо­ричного процесу в період Ялтинської системи як боротьби капіта­лізму та соціалізму, демократії та тоталітаризму було поверховим і врешті-решт помилковим. По суті, це була боротьба Заходу за вижи­вання та за панування на планеті як необхідну умову цього виживання. Гострота, напруженість цієї боротьби, у якій ставилося завдання атомі-зувати суспільство ідейно, морально і політичне, розкласти соціальні та політичні структури, лишити маси здатності до опору, зруйнувати Ідейно-психологічний імунітет населення противника, породило певну «аберацію близькості», згідно з висловлюванням Л.М. Гумільова.

Прикладом її може бути думка О.О. Зинов'єва про те, що у XX ст. Захід одержав найбільшу в його історії перемогу над своїм епохальним ворогом — комуністичним світом. Дослідник вважає, що Захід став тим, чим він є сьогодні, саме у боротьбі з комунізмом, однак боротьбу капі­талізму і комунізму він зводить до «поляризації аспектів єдиного захід-нізму», що набула форми її антагонізму (цими аспектами він вважає «діловий» та «комунальний»).

Поразка Радянського Союзу у другій «холодній війні» не може бути пояснена суто об'єктивними тенденціями. «Радянський Союз, — пише, наприклад, американський вчений М. Раш, хоча і наштовхнувся на труднощі, зовсім не був приречений на колапс і більше того, не був навіть у стадії кризи. Радянський Союз був життєздатним і, напевно, існував би ще десятиліття, мабуть, дуже довго, але він виявився вразливим до негативних подій навколо. Життєздатний, але вразливий, Радянський Союз став заручником фортуни, що відвернулася від нього»25. Дедалі більша кількість інтерпретаторів розпаду СРСР доходить висновку про ключове значення сприйняття навколишнього світу радянськими лідерами, насамперед Горбачовим. Втрата історичного чуття, віри в май­бутнє та власне критичного сприйняття дійсності були однією з вирі­шальних причин колапсу. Фактично до нього призвели п'ять фатальних рішень радянського керівництва, більшість з яких так чи інакше від­дзеркалюють американо-радянське протистояння. Це не була перемога більш ефективного капіталізму над менш ефективним соціалізмом, або демократії над тоталітаризмом. Як зазначає О.О. Зинов'єв, «щоб зробити висновок про те, що тут капіталізм переміг комунізм, треба було, щоб супротивники були однакові в усьому, крім соціального ладу. Нічого подібного в реальності не було»26.

25 Rush M. Fortune and Fate //The National interest. — Sping, 1994. — P. 40.

26 Зиновьев А.А. Запад. Феномен западнизма. - М.: Центрполиграф, 1995. С. 127.

 

А щодо другого аспекту, то слід згадати, що в процесі розвитку Ялтин­ської системи чітко виявилися два шляхи розвитку демократичних перетворень — капіталістичний та соціалістичний, які виходили з двох відмінних концепцій демократії — конкурентної та ідентитарної. Якщо перша органічно властива англосаксонським талассократіям, то друга набуває досконалої цілісності в міру просування до континентальних глибин географічної Євразії.

На відміну від Європи, післявоєнна Ялтинська система в Азії ніколи не була міцною та чітко окресленою, а здатність двох наддержав контро­лювати становище в Азіатське-Тихоокеанському регіоні виявилася значно менше дієвою, ніж у Європі, завдяки чому багато конфліктних ситуацій, що у Європі були придушені існуванням біполярної системи, в Азії вирвалися назовні раніше і на цей час або вже розв'язані, або зна­ходяться у стадії розв'язання, але в будь-якому випадку — пом'якшені.

Стабільність біполярної системи, заснованої на конфлікті двох над­держав і двох об'єднаних ними військово-політичних блоків політико-економічних систем, була істотно вищою, ніж на теперішньому етапі розвитку світової системи.

У біполярній системі часів «холодної війни» одночасно існували рів­новага між наддержавами стійкі ієрархічні структури в кожній з двох утворених ними підсистем. Ієрархія вибудовувалася в обох підсистемах: кожна з наддержав не тільки вимагала зобов'язань від учасників свого табору, але й прагнула дати своїм прихильникам гарантії стабільності їхнього міжнародного статусу й захисту від небезпеки зовні. Основна конкуренція велася за країни, не включені в ієрархічно вибудувані під­системи.

Гострі політико-ідеологічні протиріччя між наддержавами не запе­речували тієї умови, за якою більша частина всіх інших значущих суб'єктів була б убудована в двополюсну модель світу, представлену у вигляді двох ієрархічних організованих груп держав. З цієї причини в біполярному світі лише частина світової периферії — постколоні-альні країни, виведені зі сфер впливу провідних держав, — була від­носно нестабільною, а подекуди й такою, що цілеспрямовано дестабілі-зовувалася однією з наддержав або 'їхніми спільними діями. Ці країни ставали предметом конкуренції наддержав і опосередкованих зіткнень між ними. Однак навіть найгостріші конфлікти на периферії не деста­білізували всю систему в цілому, її структура була міцною й дозволила їй зберегтися аж до ліквідації однієї з наддержав, незважаючи на те, що загроза глобального збройного конфлікту постійно зберігалася й пері­одично підвищувалася до критичних рівнів. Утім, саме в такій ситуації в політиці й дипломатії розвилася потужна традиція знаходження компромісу. Вона визначала мислення політиків І військових у США, СРСР, Великобританії, Франції й навіть КНР.

Взаємне ядерне стримування породило механізми попередження війни. Ключовим серед них була ООН, головним призначенням якої стало виключення загрози військового зіткнення між СРСР і США і між ядерними державами взагалі. Поруч із ООН виникла система постійних військово-політичних переговорів, які не завжди вели до ско­рочень озброєння, але постійно слугували каналами інформаційного обміну з метою взаємної перевірки наявності або відсутності в конф­ронтуючої сторони симптомів готовності почати війну. Під покровом взаємного лякання здобуло розвиток міжнародне право й виникли інститути правового регулювання міжнародних відносин. До початку 1990-х років ідея керування світом на основі міжнародного права стала настільки популярною, що з'явилися припущення про входження гло­бальної системи в період переваги міжнародно-правових способів її регулювання. Теоретична доречність такого висновку підтверджу­валася разючим досвідом абсолютно мирного (суто правового) розпаду Радянського Союзу.

Розпад СРСР підірвав відносно стабільний, врівноважений світо-порядок, що утвердився після Другої світової війни. Самообмеження сильних держав, класичними зразками якого залишилися дії СРСР і США в роки «перебудови» (1986-1991), перестало себе проявляти. Світ поступово входив у фазу хаотичного, непередбачуваного турбу­лентного розвитку. Розчленування хартленду потягнуло за собою таку саму нестабільність у Євразії, пов'язану з перманентними конфліктами розмаїття безвідповідальних етнократій, що набагато переважала незручності для Заходу від сусідства з нависаючим євразійським моно­літом. Не усвідомлюючи цього в силу свого талассократичного мис­лення, США розраховували використати дезінтеграцію теллурокра-тичних держав, початок епохи війн малої та середньої інтенсивності та загрозу планетарного хаосу для реалізації своїх мондіалістських планів створення нових міжнародних інституцій і фактичного встановлення Світового уряду.

Період існування Ялтинської системи тепер розглядається як «щас­ливий або принаймні впорядкований період, котрий був зрозумілий, бо був примусовим для державних акторів». Так, Дж. Міршаймер зазначає, що «нам буде не вистачати того порядку, який холодна війна вносила в анархію міжнародних відносин». Європа та світ повер­таються до системи, яка протягом 1648-1945 рр. створювала міцні стимули для агресії, породжувала спустошувальні конфлікти. І. Лолан навіть говорить про «балканізацію планети», під якою розуміє «незво-ротний процес розпаду відносин солідарності і взаємозалежності, що поступово встановились у повоєнному світі». П.А. Циганков також вважає, що саме явища «фрагментації», «балканізації», «дроблення» відображають реальні тенденції, що стосуються і політичних рішень.

Тріумф Заходу тривав недовго: від приєднання Росії до Заходу у війні в Затоці до тупика, у який він зайшов на Балканах, у Сомалі та Руанді. «Новий світовий порядок протримався між січнем 1991 р. та весною 1992 р., між збором під прапором США проти Іраку та агонією Юго­славії, де основні світові сили вже не трималися спільної позиції, в якій Росія зайняла відмінну від англо-французької і ще більше відмінну від американської (не кажучи вже про германську) позицію».

У першому десятилітті XXI століття можна констатувати спалах нос­тальгії за минулою епохою біполярності, яка отримала з «легкої руки» американського історика Дж.Л. Геддіса найменування «тривалий мир» (The Long Peace). Стали затребуваними праці вчених, які ще в розпал ейфорії «кінця історії» попереджали світ про важкі наслідки руйну­вання сталого глобального світопорядку, що сформувався у Ялті й Пот­сдамі. Наприклад, ще в 1990 р. професор Дж. Міршаймер висловив думку про те, що «одного чудового дня ми станемо шкодувати про втрату порядку, який завдяки "холодній війні" прийшов на зміну хаосу в міжнародних відносинах»27.

27 Миршеймер Дж. Почему мы вскоре будем тосковать по холодной войне // Россия вглобальной политике. - 2008. - № 6. - С. 9.

 

«Біполярна система, — пише Міршаймер, — має більш мирний характер лише тому, що в стані суперництва перебувають тільки дві великі держави. Більше того, у цій системі великі держави, як правило, вимагають лояльності від малих країн, що з високою часткою ймо­вірності приводить до утворення твердих союзницьких структур. Малі держави, отже, захищені не тільки від нападів конфронтуючої держави, але й одна від одної. Отже, біполярна система має тільки одну діаду (пару), у якій може вибухнути війна. Багатополярна система має набагато більшу рухливість І містить безліч таких діад. Тому при рів­ності інших факторів імовірність війни статистичне вища при багато-полярній моделі, ніж при біполярній. Звичайною є думка про те, що в багатополярному світі збройні конфлікти, у яких беруть участь тільки малі країни або тільки одна велика держава, не настільки руйнівні, як зіткнення між двома великими державами. Але малі війни завжди можуть перерости у великі»28.

28 Миршеймер Дж. Почему мы вскоре будем тосковать по холодной войнє // Россия в глобальной политике. - 2008. - № 6. - С. 9.

 


Дата добавления: 2014-12-03; просмотров: 52; Нарушение авторских прав







lektsii.com - Лекции.Ком - 2014-2021 год. (0.044 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав
Главная страница Случайная страница Контакты