Суперечливість новітнього стану сучасної світової системи

С.В. Юрченко слушно звертає увагу на те, що «особливістю сучасної міжнародної системи є константа флюїдності — стабільність з роз­падом біполярної системи замінюється масштабними і нескінченними змінами»²⁹. Він відзначає, що хоча біполярна система лишилася у минулому, боротьба навколо обличчя нової системи тільки почалася.

²⁹ Юрченко С.В. Футурологія світової політики та міжнародних відносин // Глобалізація і сучасний міжнародний процес / За ред. Проф. Б.І. Гуменкжа і проф. С.О. Шергіна. — К.: Ун-т «Україна», 2009. — С. 81.

Неоднозначність теперішнього стану сучасної світової системи зумовлює конструювання різноманітних геополітичних моделей. Спо­чатку ейфорія від «подарунку», отриманого Заходом у другій «холодній війні», породила численні версії встановлення однополярної гегемонії США в усьому світі. При цьому встановлення однополярного світу обґрунтовується тим, що Америка рішуче переважає над усіма іншими країнами, домінує в соціально-економічній, суспільно-політичній, культ урно-ідеологічній та військовій сферах, її ВВП у 2008 р. склав 13,18 трлн дол. (для порівняння: ВВП Японії— 4,96 трлн дол., Німеччини — 3,0 трлн дол., Росії — 0,854 трлн дол.), а військовий бюджет (3-3,5% від ВВП) перевищує військові видатки решти країн світу. Це визначає лідируючі позиції США у світі.

Адепти однополярного світу стверджують, що сьогодні держава-гегемон має можливість домінувати у світовій системі без загрози перетворення її в імперію. Більше того, вона поширює ліберальні ідеї, які широко сприймаються всім світовим співтовариством (або його біль­шістю).

Відповідальність США вбачалася у виконанні ними ролі єдиної над­держави з метою уникнення зростання хаосу, який може призвести до мультиполярності. Однією з перших акцій США у напрямку фор­мального перерозподілу сфер впливу за підсумками другої «холодної кійни» стала нівеляція Хельсінкських угод та поширення сфери аме­риканського впливу у зону, яку вони ще кілька років тому визнавали сферою природного впливу та життєво важливих інтересів Росії.

Дії США у просторі «великої півкулі кризи» логічно випливають зі «стратегії анаконди» та концепції Зб. Бжезинського. Останній доводить, що в короткостроковому плані США мають закріпити вже завойовані позиції, а в довгостроковому — побудувати систему, яка забезпечуватиме глобальне домінування США. «У непостійній Євразії першочергове завдання полягає у тому, щоб створити такі умови, коли держава або будь-яка комбінація держав не змогли б витіснити США або навіть зменшити їхню вирішальну роль».

Головним напрямком геополітичної активності США сьогодні є розбудова геополітичної осі Південна Європа — Туреччина — Закав­каззя — Центральна Азія — Сіньцзян. Талассократична стратегія полягає у замкненні горизонталі, що поєднує Атлантичний і Тихий океани та проходить через усю континентальну Сушу, від Балкан до Сіньцзяну та Кореї. Це розтинання Континенту переслідує мету зни­щення можливості його стратегічного об'єднання. Основним наслідком цих процесів є можливість контролю Західного Китаю, Північної Індії, фланкування Росії проамериканськими режимами, її витіснення з Близького та Середнього Сходу, контроль над стратегічними дже­релами сировини, енергоносіями, що дуже невигідно для Росії, Китаю, Ірану як провідних держав Старого Світу.

Обрання такої геостратегії США зумовлено необхідністю вжити запобіжних заходів проти витіснення Заходу з континентальних регіонів після будівництва трансконтинентальних комунікаційних систем, що фактично є відродженням «Великого шовкового шляху». Втрата контролю над ними позбавить США можливості «спожи­вання» у попередніх обсягах, що в умовах підтримання їхньої могут­ності інерцією накопиченої техноструктури, залежної від глобальної сировинної бази, означає зруйнування усіх засад американського суспільства.

При дотриманні такої зовнішньої політики США наполегливо повто­рювали геополітичні формули уніполярності, впливаючи тим самим на світоглядні настанови зарубіжних еліт. Концепція уніполярності нама­галася дати відповідь на аргументи, що наводилися на користь тези про те, що після закінчення «холодної війни» поширилася тенденція переходу від конфронтаційного до багатополюсного світу. Згідно з цією концепцією, нова ситуація розглядалася як «елемент багатополярності впливу в межах уніполярності могутності», або «деяка багатополярність в межах уніполярності». У таких умовах стабільність світового порядку залежить від відповідальної поведінки одного міжнародного актора. При цьому, за словами А.Л. Страуса, «уніполярність представляє собою кінцеву точку певної еволюції, що почалася в ранні часи модерну з утворення багатополярного балансу могутності, котрий у XX ст. став біполярним. Етапи ніби позначені печаткою неминучості: багатопо­лярність, біполярність, уніполярність»³⁰. Утім, прибічники концепції уніполярності не можуть ігнорувати те, що світ вступає в епоху дивер­генції — імпульси розмаїття, що стримувалися, вирвалися назовні, що припинення блокової конфронтації при всьому своєму історичному значенні автоматично не призвело до торжества демократичних прин­ципів у міжнародних відносинах. Більше того, про наявність полюсів можна говорити лише за умов наявності протилежностей.

Слід також відзначити, що стратегія, спрямована на здійснення гло­бального лідерства США, у свою чергу, веде до перенапруження і може привести до кінцевого підриву їхньої могутності (а ця перспектива сприяє зацікавленості інших центрів сили в тому, щоб не полегшувати тягаря міжнародної відповідальності США та не дуже сприяти їм у під­тримці стабільності міжнародного порядку).

Багатополярний світ означає, що немає жодної країни, яка само­стійно здатна ним управляти самостійно. Важливо, однак, ураховувати, що кількість і конфігурація полюсів залежить від сфери діяльності. Набір та ієрархія військово-політичних полюсів не рівнозначні набору та ієрархії економічних полюсів. Хоча, зрозуміло, області їхнього функ­ціонування перетинаються.

Прибічники багатополярної конфігурації вважають, що вона спро­можна забезпечити світову стабільність завдяки тому, що геополітичні регіони, у межах яких перебувають світові центри сили, здатні до вста­новлення рівноваги й збалансованого розвитку всієї світової системи. Центри сили, представлені великими державами, володіють значними обсягами потенційної енергії, перебуваючи в стані глобальної взаємодії, поширюючи свій вплив далеко за межі власних кордонів. Так, світова система знаходить передбачуваність і прогностичність розвитку, а отже, здатність забезпечити глобальну безпеку³¹. Не остання за своєю вагомістю характеристика світу — його різнорідність. Вона передбачає суперництво ідеологічно несхожих, іноді несумісних моделей розвитку, втілених також і в політичному й суспільному устрої окремих країн.

³⁰ Страус А.Л. Униполярность. Концентрическая структура нового мирового порядка и позиция России // Полис. — 1997. — №2. —С. 27.

³¹ Коэн С. Изучение России без России: Крах американской постсоветологии // Россия й современньїй мир. — 2003. — № 1. — С 145-156.

Багатополярність несе в собі як додаткові можливості співробіт­ництва, так і нові, мало знайомі тягарі й ризики, особливо у сфері цивілізаційних відносин. «Глобальна конкуренція, — відзначається у Кон­цепції зовнішньої політики РФ 2008 року, — уперше в новітній історії набуває цивілізаційного виміру, що передбачає конкуренцію між різними ціннісними орієнтирами й моделями розвитку в межах універ-І альних принципів демократії й ринкової економіки».

Потенційними або реальними економічними і політичними конку­рентами за численними параметрами і напрямками діяльності, а у від­даленій перспективі, можливо, і військово-політичними суперниками, регіональні держави, як, наприклад, Індія й Китай. Існують об'єктивні передумови для зростання конкуренції між провідними регіональними державами — боротьба за ринки, сфери політико-економічної присут­ності, суміжні регіони видобутку й транспортування корисних копалин і іншої сировини. Так, не можна виключати можливості розширення суперництва КНР і Індії за ресурси Африки, а в перспективі — райони Світового океану. Росія й КНР можуть суперничати за сфери впливу в нентральній Азії. Крім того, зовнішні суб'єктивні впливи на відносини країн БРІК здійснюють США і їхні союзники, що побоюються консо­лідації регіональних лідерів. Не випадково Вашингтон уже Інтенсивно співробітничає з Індією, що американське експертне співтовариство розглядає як можливу противагу Китаю й мусульманському світу.

Провідні регіональні держави не готові до створення власних стійких сфер впливу за межами суміжних регіонів. Вони не надто прагнуть брати когось під свою опіку й тим більше робити це на противагу діям США і їхніх союзників. На відміну від СРСР вони не є наддержавами в повному сенсі й не прагнуть поширювати свої ідеологічні установки й політичний вплив у глобальних масштабах, відкрито боротися за роз­поділ сфер політичного впливу з США в тих регіонах, які не входять у зону їхніх життєво важливих інтересів. Не маючи відповідних мож­ливостей та ідейно-політичної мотивації, вони не прагнуть вести «гру з нульовою сумою», у якій кожний програш опонента є перемогою, а власний програш — перемогою супротивника.

Ситуацію загострює зростаючий дефіцит сировинних, науково-технологічних, соціальних ресурсів, який стимулює стрибкоподібне наростання конкуренції між різними групами держав. Ця нарос­таюча конкуренція за вже освоєні, але багаті ресурсами регіони, і за ті, які тільки починають залучатися до господарського обігу (Арктику Антарктику, Світовий океан), буде неминуче проектуватися на полі­тичну й військову сфери. Отже, в цілому нестабільність, властива сучасній світовій системі, не дає підстав виключати у більш віддаленій перспективі можливість нової світової війни.

На цьому тлі незворотно зменшується могутність США. Зараз ми переживаємо лостамериканський період світової історії. Нас оточує справді багатополярний світ, у якому одночасно присутні щонайменше дев'ять реальних центрів сили. Вони нерівні за своїм потенціалом, але досить могутні, щоб дотримуватися автономної лінії у світовій політиці. Мова йде передусім про США, ЄС, Росію, Китай, Японію, Індію, а також Іран, Бразилію та ПАР. Б умовах Існування кількох центрів сили неминуче постане питання про коаліції й союзи між ними. Поки що ці держави не визначилися у своїх геополітичних тяжіннях. Однак історичний досвід багатополярності підказує, що коаліційна політика звичайно тягне за собою конфліктність. І. Валлерстайн, зокрема, не виключає, що через п'ять років ми повернемося до виникнення кількох центрів базових геополітичних тяжінь, навколо яких будуть сформовані відносно стійкі полюси. Перспектива миру або війни буде залежати від характеру відносин між цими полюсами. Наразі контури таких полюсів визначити неможливо, що тільки підсилює загальну невизначеність, підвищує ймовірність хаотичного розвитку, у тому числі всередині най­більш сильних країн — насамперед у США, де помітною є хаотизація внутрішньої політики³².

Міжнародні процеси засвідчили, що саме США були й залиша­ються головною ревізіоністською державою сучасності. З Вашингтона виходили стимули до перегляду інституціональних І нормативних основ міжнародних відносин і відмови від визнання держави основою міжнародного порядку. Заперечувалася непорушність суверенітету, зводилися в норму «обмежений суверенітет» і «військово-гуманітарні» інтервенції на захист прав людини або заради поширення демократії. Усе це означало порушення принципу рівноправності держав на користь принципу правоти найсильнішого. Після цього вже не було підстав вважати, що міжнародна система регулюється переважно за допомогою права. Відроджений у США культ силової переваги вплинув не тільки на зовнішню політику наддержави, але й на пріоритети інших країн — Росії, країн ЄС, Японії, Китаю, Індії, Ізраїлю, Пакистану, Ірану, Туреччини.

Але й багатополярний світ, що виникає на тлі однополярної кон-І І рукції, викликає в багатьох певну стурбованість. Зокрема, директор Інституту США і Канади РАН С.М. Рогов, який проголосив «крах одно-полярного світу», прогнозує наступні наслідки такого сценарію: деста­білізація ситуації на Близькому Сході та в Афганістані, зростання ролі й впливу Ірану, продовження Китаєм модернізації своїх збройних сил, а Північною Кореєю — своєї ракетно-ядерної програми. На його погляд, китайсько-індійське економічне й військове суперництво набуває все більш широкого масштабу, а ймовірність поновлення протистояння між США й Росією істотно зросте³³. Міркування про багатополярність викликають асоціації з перспективою загострення конфліктності між великими державами й посиленням підпорядкованості середніх і малих держав «полюсам» сили. Угадуються контури нових конфронтуючих (шоків, нездатних спільно протистояти навіть загальним загрозам.

За словами Дж. Ная, «багатополюсний світ — це кліше, популярне в авторів редакційних статей, але вкрай оманне для політиків, якщо вико­ристовується як історична аналогія з XIX століттям, тому що старий порядок грунтувався на рівновазі п'яти приблизно рівних великих держав, у той час як сили сучасних великих держав далекі від рівноваги»³⁴.

³² Валлерстайн И. «Постамериканский» период» мировой истории // Международные процессы. — 2009. — № 3. — С. 42—44.

³³ Рогов С.М. После войньы в Ираке: крах однополярного мира // Независимое воєнное обозрение. — 2006. — №45.

³⁴ Занегин Б. Формирование мировой финансово-бюрократической олигар-хии и новый колониализм// Диалог. — 1997. — №9. — С.49.

Основна риса міжнародних відносин перехідного періоду, за його визначенням, — це така двоїста суперечлива структура, що проявля­ється у співіснуванні двох тенденцій: розрядки напруги на світовому рівні та посиленні невизначеності на регіональному рівні. Те ж саме від­значає академік Є. М. Примаков: «Природно, що закінчення холодної війни стало відправним моментом просування до устрою стабільного і передбачуваного світу на глобальному рівні. Але водночас різко роз­ширилася зона регіональних конфліктів, повсюдний шок викликав зліт хвиль тероризму, зберігається загроза розповсюдження зброї масового знищення»³⁵.

³⁵ Примаков Е.М. Международньїе отношения накануне XXI века: проблемьі, перспектива//Международнаяжизнь.— 1996. — №10. — С. 3.

Спад американо-радянського протистояння залишив величезні регіони один на один з власними труднощами і конфліктами, величезні простори планети вже не контролюються Вашингтоном та Москвою, вони кинуті напризволяще, прилучаючи увагу торгівців зброєю, нар­котиками тощо. У світі поширюються «сірі зони», що вислизають з дер­жавного контролю та підпадають у сферу глобальної мафії.

Схожі процеси відбуваються й у економічній сфері. Якщо лідерство США у світовій економіці визначається їх можливостями встанов­лювати «правила гри» у сфері міжнародних економічних відносин, то процеси регіоналізації світової економіки та випереджаючі темпи роз­витку великих держав послаблюють вплив США на цю сферу.

Крах Ялтинської системи «зняв ширму» з реальних американсько-західноєвропейських суперечностей, висвітливши їхній роз'єднавчий вплив. ОЕСР, що пов'язує обидві субрегіони євроатлантичного про­стору, не полегшує проблему лібералізації зовнішніх зв'язків між ними, а контрастно висвітлює проблеми корисливого західного протекціо­нізму. Імперативи економічного характеру, тиск соціального плану можуть змусити ЄС змінити політичний курс, не змінюючи «вивіски», не заперечуючи офіційно своєї атлантичної приналежності. Взаємне дистанціювання Європи та Америки буде, Імовірно, продовжуватися. Уже сьогодні західні союзники США дозволяють собі не погоджуватися з ними в низці серйозних питань, зокрема в іракському питанні 1998 та 2003 р. Фактично США все частіше опинялися в напівізоляції, бо їх не підтримував ніхто, окрім Англії та деяких східноєвропейських держав. Водночас об'єктивно складається така геополітична ситуація, за якої біполярний вакуум, що виник після розпаду СРСР та «соціалістичної співдружності», заповнює «Новий Схід», де відповідно до вище опи­саних умов саме Китай буде відігравати центральну роль. До речі, ще наприкінці XIX ст. державний секретар США Дж. Хей писав: «Серед­земне море — океан минулого, Атлантичний океан — океан теперіш­нього, Тихий океан — океан майбутнього». Підтверджуючи цей прогноз, Східна Азія перетворюється на провідну та могутню світову силу.

У новому транснаціональному просторі, що формується сьогодні, саме перед Китаєм відкриваються великі можливості. У новій епосі будуть, імовірно, панувати гігантські «Імперії», які не мають ні цен­тралізованого керівництва, ні чітко окреслених кордонів, як це було у азійських Імперіях минулого. Традиційна система нежорсткого імпер­ського контролю, яку тривалий час називали причиною відносного від­ставання Китаю, здатна у світі без кордонів дозволити Китаю обійти провідні на сьогодні національні держави.

Китайський виклик лише зараз починає усвідомлюватися Заходом, який, крім того, має справу не просто з Китаєм, а з «великою китай­ською економікою», що простягається далеко за кордони КНР. Сьогодні до економіки материкового Китаю фактично інтегровані, підсилюючи її, китайські виробники багатьох країн АТР. За повідомленнями Азій­ського банку розвитку, Великий Китай-2 (Китай з Гонконгом і Тайвань) у найближчому майбутньому замінить Японію як головну економічну державу в Азії.

Геополітична ситуація світового безладу сьогодні сприяє форму­ванню передумов виникнення нової імперії-гегемону в континен­тальній напівсфері. Нині лише Китай є поліетнічною Імперією. З точки зору Китаю, майже до XVIII ст. у світі панували степові континентальні імперії, потім їх змінили європейські, а нині горизонт чистий, бо відкри­вається багатополюсний світ ворогуючих царств. Але історія свідчить, що з такого світу частіше виникають імперії, а не національні держави. Висування Китаю на роль гегемона в теллурократичній напівсфері підтверджує існуючу у світовій історії тенденцію до поступового зру­шення центрів морської гегемонії на Захід, а центрів континентальної гегемонії — на Схід, і це дає підстави сподіватися, що саме АТР стане епіцентром наступного глобального протистояння двох макроцивілі-зацій — Східної та Західної, що ґрунтуються на двох протилежних гео-політичних фундаментах — континентальній та морській орієнтаціях. «Китай — соціалістична наддержава XXI ст. — зайняв місце Радян­ського Союзу як опонента Сполучених Штатів у соціальному плані і як геополітичної протилежності, долучаючи до себе держави і народи, інтереси яких зачіпаються диктатом індустріальне розвиненої частини світового співтовариства»³⁶, — наголошував Б.М. Занегін. У сьогодніш­ньому Китаї неухильно збільшується кількість тих, хто вважає США ворогом номер один у наступному столітті. Китайська молодь вихову­ється у переконанні, що саме збройні сили КПК — КНР вперше в історії завдали військової поразки американцям під час війни в Кореї (1950-1953рр.).

³⁶ Занегин Б, Формирование мировой финансово-бюрократической олигар-хии й новьій колониализм//Диалог.— 1997. — №9. — С.49.

Утім, попри тенденцію до перетворення Китаю на нового лідера континентального світу, «Нового Сходу», Росія зберігає великий шанс дати Сходові єдиний альтернативний образ, зібрати його з мозаїки роз­різнених культур І наділити його єдиним змістом, висунувши нову фор­маційну Ініціативу.

Китай так і не позбувся свого давнього цивілізаційного архетипу, орієнтованого на автаркію, самодостатність та ізоляціонізм, і в цьому полягає його головний недолік порівняно з Росією, яка успадкувала від Візантії месіаністський архетип. Саме тому не Китай, а Росія стала сьо­годні головною мішенню спільного натиску Заходу та інших її проти­вників, бо лише вона здатна перейняти від Заходу ідею глобалізму, наді­ливши її глибоким гуманістичним і універсалістичним сенсом.

Новою характеристикою світової системи початку XXI ст. став відхід Росії від ролі «слабкої країни», її повернення у глобальну політику в ролі повноцінного суб'єкта. Це створює підвалини для реалізації пророцтва К. Леонт'єва: «У Росії особлива політична доля: чи щаслива вона, чи нещасна, не знаю. Інтереси її мають якийсь моральний характер під­тримки найслабшого, пригніченого. І всі ці найслабші, і всі ці при­гнічені до слушного часу стоять за неї».

Духовний виклик завжди вважався особливо небезпечним, тим більше в умовах, коли сам Захід як цивілізація, з його ліберальною ідеологією, швидко вироджується. Захід намагається представити пер­спективи світоустрою через дилему однополярного глобалізму (світова гегемонія США) та реанімації націоналізму із супровідними кровавими конфліктами, і для нав'язування такої альтернативи йому вкрай необ­хідно знищити Росію як носія глобальної світосистемної альтернативи.

Свого часу, здійснивши порівняльно-історичний аналіз Франції XIV ст. та США XX ст., Ж. Гімпел визначив 1971 р. як рік вступу США в еру старіння та занепаду, що характеризується вкладанням значних коштів у озброєння при одночасній втраті бойового духу, втратою стабільності грошової системи, технічного лідерства і духу підпри­ємництва, послабленням Інтересу до інновацій, «національним скле­розом», сплеском містицизму та окультизму, чужих для традиційних релігійних основ. Він звертає увагу на те, що старіючі суспільства, ніби впадаючи у дитинство, захоплюються різними хитромудрими при­строями та автоматичними Іграшками. Потрібною була катастрофа «Челенджера», щоб почалося використання ракет нижчого технічного рівня.

Гімпел відзначає тенденцію повернення до техніки минулого, хоча й осучасненої, наводячи приклади повернення до використання вітряків, парусів, пропелерів. Ще один показник старіння — повернення серед­ньовічних форм господарчої практики, таких як безготівковий розра­хунок, бартер. Останній становить близько 15% обсягу світової тор­гівлі, і ця цифра невпинно зростає.

Французький дослідник створює, таким чином, достатньо песиміс­тичну картину майбутнього Заходу. Новий динамічний центр сучасного світу— це АТР. За Японією він бачить Китай, який піднімається та вступає у новий цикл якраз тоді, коли Захід та його останній лідер — США — знаходяться в самому кінці циклу, який тривав тисячоліття — від «фантастичного Середньовіччя» до наших днів.

Дослідники з Каліфорнійського університету в Берклі Н. Барма, Е. Ратнері, С. Вебер попереджають про формування «світу без Заходу» — співтовариства зростаючих держав, які не стануть кидати виклик Європі й США, а просто почнуть активно налагоджувати обхідну взаємодію.

Флагманами цього процесу вони вважають Індію, Китай, Росію і Бра­зилію, Під його впливом інші держави, імовірно, залишатимуться глухими до закликів американців реформуватися, американські про­грами допомоги будуть мати меншу віддачу, а санкції, що вводяться США, виявлятимуться менш ефективними. Такий прогноз значною мірою збігається із прогнозом Р. Хааса про «безполярний світ», до якого Вашингтону доведеться пристосовуватися. У такому світі домінувати будуть не одна, дві або навіть декілька держав, а десятки могутніх акторів, що здатні впливати на стан справ у світі.

«Світ без Заходу» прагне зміцнювати зв'язки всередині себе. Це закладає основи для розвитку нової, паралельної міжнародної системи Із власною нормативною базою, власними інститутами, способом дій і структурами влади. У ній міжнародні відносини будуватимуться на основі неовестфальського синтезу замкнених у своїй шкарлупі держав, які домовляються про умови взаємодії, але твердо гарантують право один одного розпоряджатися власним суспільством, політикою й куль­турою без втручання зовні. Жоден з цих елементів не в змозі окремо протиставити себе західній системі, але спільними зусиллями вони синергетично вибудовуються в міцний політико-економічний порядок.

Матеріальний фундамент такого порядку становлять виробничі потужності, запаси природних ресурсів і покроковий приріст інно­вацій, а ідеологією, що його цементує, є «свобода держави» на відміну від «свободи громадян» або політичних прав особистості. Непорушна суве­ренність «світу без Заходу» не сприймає ключових догматів «сучасного» ліберального інтернаціоналізму, і особливо будь-яке глобальне грома­дянське суспільство або громадську думку, що служить виправданням політичного або військового втручання в справи держави. Вестфальский мир 1648 року надав європейським суверенам право самостійно визначати віросповідання своїх підданих. Неовестфальський синтез «світу без Заходу» в XXI столітті замінює релігійну автономію автономією економічною, соціальною й культурною³⁷. Політична економія «світу без Заходу» створює передумови його незалежності від глобалізованої еко­номіки знань, на якій базуються бізнес-стратегії західних компаній.

³⁷ Барма Н., Ратнер Е. Мир без Запада // Россия в глобальной политике.— Июль—Август 2008.— №4.

«Світ без Заходу» є не більш монолітним об'єднанням, ніж сам Захід. Обидва можуть розпочати вживати заходів щодо поглиблення розколів усередині один одного. Якщо піти цим шляхом, світова система повер­неться до традиційної біполярної конфронтації, але за таких умов Захід мірятиметься силами з дедалі прагматичнішим об'єднанням незахідних країн.

Утім, слід наголосити на тому, що поняття «світ без Заходу», як і про­гнози щодо закінчення ери американської гегемонії, не може означати усунення Заходу з позицій глобального полюсу сили і впливу. Він може лише свідчити про нові форми розвитку відносин планетарного дуа­лізму. Сам же планетарний дуалізм як основна суперечність сучасної світової системи не може бути розв'язаний у межах цієї системи, а його припинення або докорінна трансформація означатимуть припинення Існування або докорінну трансформацію сучасної світової системи.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Арбатов А. Военно-стратегический паритет й политика США. — М.; Политиздат, 1984.

2. Аттали Ж. На пороге нового тысячелетия. — М.: Международньїе отношения, 1993.

3. Білорус О.Г. Економічна система глобалізму. — К.; КНЕУ, 2003.

4. Бжезинский 36. Великая шахматная доска. Господство Америки й его геостра-тегические императивьі. — М.: Международньїе отношения, 1998.

5. Бовин А. Ведущие тенденции развития международньїх отношений / А. Бовин // Международная жизнь. — 2004. — №4-5. — С. 172-182.

6. БорисовЮ.В. Дипломатия Людовика XIV.— М.: Международньїе отношения, 1991.

7. Гаджиее К.С Геополитика: Монография. — М.: Международньїе отношения, 1997.

8. ГаленоеичЮ.М. США— Китай: за фасадом сотрудничества // США—Канада: ЗПК.— 1999. — №9.

9. Данилееский Н.Я. Россия й Европа. — М.: Книга, 1991.

10.Ерофеее НА Империя создавалась так... Английский колониализм в XVIII в.— М.: Наука, 1964.

11.Эсшегинб.Н. США й Китай: конфликтный потенциал // США—Канада: ЗПК.— 1999. —№3-4.

12. Зарин В.А. Запад й Восток в мировой истории ХІУ-Х1Х вв. (Западные концеп-ции общественного развития й становлення мирового рьінка).— М.: Наука,1991.

13. Зорькин В. Апология Вестфальской системьі // Россия в глобальной политике. — 2004.— Т. 2, № 3. — С. 18-24.

14.Зиноеьее АА Запад. Феномен западнизма. — М.: Центрполиграф, 1995.

15.Иванов Н. А. Упадок Востока й установлений мировой гегемонии Западной Европы // Восток. — 1994. — №4.

16. Иванова И.М. Концепция «Атлантического сообщества» во внешней политике США. —М.: Наука, 1973.

17. Ивонин Ю.Е. Западная Европа й Османская империя во второй половине XV-XVI вв. // Вопр. истории. — 1982. — №4.

18. Ивонин Ю.Е. Становление европейской системьі государств: Англия и Габсбурги на рубеже двух зпох. — Минск: Университетское, 1989.

19. Лайт М. Новый раскол Европы //МЭ и МО.— 1996.—№11.

20. Лебедева М.М. Формирование новой политической структури мира й место в ней России // Полис — 2000. — №6. — С. 40-50.

21.МаныкинА.С. Системность в международных отношениях: причиньї формирования и этапы развития// Вести. Моск.ун-та.—-Сер. 8. История.— 1992.— №5,6.

22. Мельников Ю. Имперская политика США: История и современность.— М.: Международные отношения, 1984.

23. Менделбаум М. Сохранение нового мира. Доводы против расширения НАТО// США/ ЭПИ,— 1995. — №8.

24. Неклесса А. Управляемый хаос: движение к нестандартной системе мировых отношений // МЭ и МО. — 2002. — № 9.

25. ПанаринА.С. Глобальнеє политическое прогнозирование в условиях стратегической нестабильности. — М.: УРСС, 1999.

26. Панорин А.С. Двуполушарная система мира: переосмьісление дихотомии «Восток»— «Запад» // Глобальнеє сообщество: новая система координат (подходы к проблеме). — СПб.: Алетейя, 2000.

27. Понарин А.С. Россия в циклах мировой истории.— М.: Изд-во МГУ, 1999.— 288с.

28. Пономарева И.Б. Стремление к власти над народами: Теория й практика американской политики «баланса сил». — М.: Международньїе отношения, 1983.

29. Ротштейн Ф.А. Международньїе отношения в конце XIX века. — М.-Л., 1960.

30.Савицкий П.Н. Континент Евразия.— М.: Аграф, 1997.— 464 с.

31. Сорокин К.З. Геополитика современности й геостратегия России. — М., 1996.

32. Тихомиров В.Б. Геополитическая галактика: самоорганизованность периоди-меской системьі государств мира // Вестн. Моск. ун-та — Сер. 18. Социология й политология. — 1996. — №4. — С.114-124.

33. Тихомиров В.Б. «Глобальнеє супружество»: разумное единство противополож-ностей в мировой системе государств// Полис. — 1997. — №2. — С. 53-55.

34. Уткин А.И. Мировой порядок XXI века. — М.: Алгоритм, 2001.

35. Франк А. Г. Смещение мировьіх центров с Востока на Запад // Лат. Америка. — 1993. —№2. —С. 3-12.

36. Фролов В.Л. «Глобальнеє лидерство» США й перспективу стратегического партнерства с Россией // США: ЗПИ. — 1995. — № 5.

37. Хантингтон С. Столкновение цивилизаций // Полис. — 1994. — № 1. 38.ЦивилизационньІе модели современности й их исторические корни / Ю.Н. Пахомов, С.Б. Крьімский, В. Павленко й др. — К.: Наукова думка, 2002.

39. Шепєлєв М. Геополітична революція кінця XV— середини XVII ст: природа, закономірності та світове значення // Нова політика. — 1997. — №6.

40. ШмиттК. Планетарная напряженность между Востоком й Западом й противостояние Земли й Моря // Дугин А. Основы геополитики. Геополитическое будущее России. — М.: Арктогея, 1997. — С. 526-549.

41. Шубарт В, Европа й душа Востока. — М.: Русская идея, 1997.