Студопедия

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника



Держава як міжнародний актор




Читайте также:
  1. II. Анализ чувствительности прибыли к изменению анализируемых факторов
  2. III. Системообразующие факторы в маркетинге
  3. IV. Определение компенсирующего объёма реализации при изменении анализируемого фактора
  4. L-формы бактерий, их особенности и роль в патологии человека. Факторы, способствующие образованию L-форм. Микоплазмы и заболевания, вызываемые ими.
  5. R Электрофизиологические факторы риска пароксизмов мерцания предсердий
  6. А. Типы (виды и подвиды) детерминирующих конфликтную юридическую деятельность факторов
  7. Аi - весомость каждого фактора в интегральной оценке конкурентоспособности предприятия.
  8. Абиотикалық факторлар. Топырақ факторларының қасиеттері
  9. Абиотические факторы водной среды
  10. Абиотические факторы почвы

У сфері міжнародних відносин під акторомрозуміють будь-який авторитет, організацію, групу й навіть індивіда, здатних відігравати певну роль, впливати. Б. Рассет І X. Старр відзначають, що термін «актор» відображає широкий спектр взаємодіючих спільнот і тому є доволі всеосяжним. Використовуючи його, ми наголошуємо на пове­дінці спільнот, і тим самим цей термін допомагає зрозуміти сутність самої спільноти. Нарешті, це поняття допомагає зрозуміти те, що різні актори грають різні ролі: деякі з них займають авансцену і є «зірками», тоді як Інші залишаються не більш ніж статистами або ж членами хорової групи. Проте всі вони беруть участь у створенні довершеного спектаклю на світовій сцені1.

1 RassetB., StarrH. World Politics. Menu for Choice.— San Francisco, 1981. — P. 72.

 

М. Каплан розрізняє три типи міжнародних акторів: національний (суверенні держави), транснаціональний (регіональні міжнародні організації) і універсальний (глобальні організації наприклад ООН). М. Мерль у якості типових міжнародних авторів розглядає держави, міжнародні організації й транснаціональні сили (наприклад, мульти­національні компанії, а також світова громадська думка). Ф. Брайар і М.-Р. Джалілі додають до цих трьох типів так званих потенційних акторів, як-от національно-визвольні рухи, регіональні й локальні спільноти. У свою чергу, Дж. Розенау вважає основними міжнародними акторами держави, підсистеми (наприклад, органи місцевої адміні­страції, що володіють певною автономією в міжнародній сфері), транс­національні організації, що існують поза межами державної юрисдикції, когорти (наприклад, етнічні групи, церкви й т.п.), а також рухи.

Держави є головними міжнародними акторами — діючими особами міжнародних відносин. Держава — це основний двигун І творець історії, яка є пам'ятником народам, які ці держави створили. Вона є єдиною універсальною організацією в людському суспільстві, яка виступає у формах інституту з виконання «спільних справ», соціального арбітра та організації легалізованого і легітимного примусу. Держава є основним суб'єктом міжнародного права, від неї значною мірою залежить існу­вання інших міжнародних акторів.

Основними елементами держави є державна територія, державний народ і суверенна публічна влада. Проте держава є дещо більше, ніж сума цих трьох елементів. Держава є політичне оформлене суспільство, союз громадян. На горизонтальному рівні держава це координація громадян, товариський союз, а на вертикальному — це підпорядкова­ність державній владі, союз панування.



Держава оформлюється там і тоді, де і коли об'єктивується потреба Інституціалізації проявів суспільного цілого для налагодження від­творення колективного існування. «Держава, — за визначенням В.В. Ільїна, — інституціональна державно-правова організація, що дозволяє соціальній спільності у колі однопорядкових, собі подібних утворень пролонгувати відтворення характерного усталеного життя. Така можливість визначається наперед власністю на територію, насе­лення, історію, культуру».

Ознаками держави є:

— територіальна організація населення;

— здатність до інтеграції суспільства при наявності соціальних та класових відмінностей;

— суверенність володіння найвищою та необмеженою владою щодо суб'єктів, які діють в межах її кордонів, та незалежність у міжна­родних відносинах;

— примусовість — приналежність до держави є соціальною необхід­ністю, яка виявляється у правових актах, при цьому державний примус є керівним і пріоритетним відносно Інших органів у межах держави;



— загальність — вплив держави поширюється на всіх людей, що перебувають на її території.

Державна територія утворює матеріальну основу будь-якого здій­снення державної влади. Лише за умов достатніх геополітичних масштабів та великих територіальних можливостей існує потенціал повноцінного стратегічного та економічного розвитку держави. Тери­торіальний, просторовий чинник фактично визначає розподіл держав на дві групи — невеличку меншість суб'єктів міжнародних відносин, які володіють реальною незалежністю, та переважну більшість об'єктів, які фактично змушені підпорядковуватись умовам та вимогам світового порядку, сформованого великими державами. На справжній сувере­нітет можуть претендувати лише ті народи, які в межах своєї держав­ності зуміли розв'язати проблему самодостатності, тобто геополітичної самостійності.

Класична парадигма міжнародних відносин розглядає 'їх як взає­модію держав, що уподібнюються більярдним кулям, оскільки кожна держава розглядається як замкнена суверенна одиниця, що діє на між­народній арені відповідно до національних інтересів і уособлюється державними лідерами. Відносини між державами можуть змінюватися від непримиренної ворожнечі та війни до перемоги і крайніх виявів дружби, коли країни навіть ліквідують прикордонні служби. Основна мета, яку переслідують держави на міжнародній арені, — це розвиток, безпека І співробітництво, її досягнення вимагає певного пожертву­вання частиною власного суверенітету заради власного і загального виживання.

Залишаючись провідною силою у світовій політиці, держави певною мірою втратили здатність поодинці вирішувати проблеми й впливати на хід подій. Вони стають дедалі вразливішими перед зовнішніми загрозами, тероризмом і злочинністю. Разом з тим неухильно зростає вплив недержавних утворень — насамперед в економіці, оскільки бага­тонаціональні компанії виробляють сьогодні третину сукупного сві­тового продукту.



Базовим протиріччям існуючої світової системи є протиріччя між формальною рівністю суверенних держав і їхньою фактичною нерів­ністю. Сильніші держави завжди прагнуть домогтися контролю над іншими країнами, збільшити свій вплив за рахунок інших членів між­народного співтовариства й зайняти більш високі щаблі в ієрархії держав. Найсильніші держави встановлюють правила міжнародної гри, визначають характер політичного дискурсу, структуру 'міжнародної системи, що відповідає насамперед їхнім власним інтересам. При цьому вони традиційно мають реальну можливість примусити слабші країни пристосуватися до цієї структури. Такі держави контролюють рішення з усіх питань, що стосуються розподілу світових ресурсів, а особливо тих, які розглядаються ними як пріоритетні, Так, Перська імперія VI ст. до н.е., можливо, першою заклала основи міжнародного права й нав'язала іншим, слабшим державам правила й норми, що регулюють міжнародні відносини й дають можливість розв'язувати суперечності між нею й дрібнішими сусідами. У свою чергу, Античний Рим дав середземно­морському світові свій кодекс і перший «закон народів». У Мелоському діалозі Фукідід вустами афінян констатує: «сильний робить те, що може зробити, а слабкий приймає те, з чим змушений упокоритися». У цьому полягає не лише доля малих країн, а й власне визначення того, що таке мала країна: є світові (великі) держави, є регіональні держави і є країни, які «приймають те, з чим змушені упокоритися».

Одним з найпоширеніших видів стратифікації держав вважаються нерівні можливості держав захистити свій суверенітет, що випливають із нерівності їхньої сили. На цій підставі розрізняються наддержави, великі держави, середні держави, малі держави й мікродержави.

Наддержави виділяються за такими ознаками: а) здатність реалі­зувати місію культурного універсалізму в масштабі ойкумени; б) здат­ність впливати на умови існування всього людства; в) абсолютна силова перевага і неможливість зазнати поразки від будь-якої іншої держави або коаліції, якщо в таку коаліцію не входить інша наддержава; г) у сучасному світі — здатність до масових руйнувань планетарного масштабу, підтримувана завдяки володінню й удосконалюванню ядерної зброї. Поняття «наддержава» утвердилося в епоху холодної війни та біполярного протистояння США і СРСР, але наддержави (звісно, неядерні) існували й у минулому. Це й Римська імперія, Візантія, Арабський халіфат за часів їхнього найбільшого розквіту і могутності. Особливістю наддержав є те, що в закритій міжнародній системі їх може одночасно існувати не більше двох.

Під великими державами мається на увазі невелика група держав, чисельність населення й потенціал ресурсів яких дозволяють їм впливати на глобальному рівні. Нині сюди належать постійні члени Ради Безпеки ООН (окрім наддержави — США, це Великобританія, Китай, Росія, Франція), а також можливі кандидати на членство у випадку його розширення (Бразилія, Німеччина, Індія, ПАР, Японія). Деякі із зазначених держав пов'язані союзницькими зобов'язаннями або навіть (як у випадку з Європейським Союзом) об'єднані в конфеде­рацію, що не може не впливати на їхню позицію й дії на світовій арені.

На відміну від наддержав, великі держави впливають на світовий розвиток, але не панують у міжнародних відносинах. Вони нерідко прагнуть відігравати світову роль, однак реальні можливості, якими вони володіють, обмежують їхнє значення або певним регіоном, або окремою галуззю міждержавних відносин.

Великі держави співробітничають у різних областях на двосто­ронній і багатосторонній основі. Роль багатосторонніх контактів і переговорів за участю великих держав зростає у вирішенні конкретних міжнародних проблем. Сюди належать шестисторонні переговори по ядерній програмі Північної Кореї, засідання «четвірки» міжнародних посередників (ООН, Росія, США, ЄС) з приводу близькосхідного вре­гулювання, «іранські» переговори європейської «трійки» (Великобри­танія, Німеччина, Франція) з підтримкою США й за участю Росії як консультанта тощо.

Великі держави мають потужний вплив у своєму найближчому ото­ченні. Це відрізняє 'їх від малих держав, вплив яких навіть на сусідів є слабким. Історично статус малої держави характеризувався обме­женими ресурсами й неможливістю в силу цього забезпечити власну безпеку. У цій ситуації можна виділити кілька поведінкових стратегій, що дозволяють малій країні виживати й зберігати відносний ступінь незалежності: 1) підтримання балансу сил, або рІвновіддаленості та рів-нонаближеності між державами; 2) захист, заступництво або протек­торат з боку великої держави; 3) невигідність завоювання малої країни, як правило, через відсутність у неї коштовних ресурсів або високих витрат у завоюванні й підтримці контролю. Особливий випадок пред­ставляють малі країни, «цінність» яких полягає саме в їхній незалеж­ності (Швейцарія в першій половині XX ст. як «європейський банкир» або напівнезалежний статус сучасного Гонконгу як «вікна у світ» для Китаю).

Нині малі країни мають можливість ефективніше використовувати невоєнні фактори впливу, трансформуючись у своєрідні «галузеві держави». У силу природних, економічних, людських або моральних ресурсів деякі з них, такі як Швейцарія, Нідерланди, Бельгія, Швеція або Кувейт, мають істотний вплив в окремих аспектах міжнародних від­носин. Варто відрізняти від малих держав так звані мікродержави, які звичайно мають спеціальний статус з обмеженим суверенітетом та в принципі нездатні захистити свою безпеку власними силами (Ватикан, Андорра, Ліхтенштейн, Монако).

Попри обмежені можливості окремо взятої малої країни, вся їхня сукупність відіграє важливу роль у функціонуванні сучасної світової системи. Вони забезпечують гнучкість системи балансу сил, привносять у міжнародні відносини істотний елемент невизначеності й непередба-чуваності, змушуючи держави бути обережнішими у поведінці на між­народній арені. Крім того, малі країни використовуються державами як фішки у «великій грі». Поглинання малих країн або їхня сателізація обмежують простір для переговорів між державами, зменшують мож­ливості для м'якого балансування й підвищують Імовірність силового протистояння конкуруючих ключових учасників системи.

Водночас недолік ресурсів І обмежена свобода маневрувань зму­шують малі країни болісно реагувати на реальні та уявні загрози безпеки. Особливо це характерно для країн із багатоетнічним насе­ленням, які тривалий час залежали від іншої держави й не мали власних традицій державності. Іноді такі малі країни намагаються трансфор­мувати в зовнішньополітичний ресурс наявний у відносинах із сусідами конфліктний потенціал, як це можна спостерігати у випадку з країнами Прибалтики.

У тісно інтегрованих міжнародних організаціях кількісна перевага малих країн викликає побоювання у зв'язку з можливістю «диктатури карликів». Польща (хоча вона й не є малою країною, але може вва­жатися такою порівняно з ЄС) свого часу ледь не зірвала підписання Конституції ЄС і Лісабонського договору, шантажуючи своїх партнерів по Євросоюзу.

Нарешті, малі країни вразливі до зовнішнього впливу, їхня вну­трішня й зовнішня політика може визначатися «зовнішнім керу­ванням». У крайніх випадках мова може йти про прямий підкуп. Часто має місце «купівля» позиції малої країни: за надання певних еконо-

мічних або торговельних пільг, велика держава одержує підтримку в значно важливіших питаннях. Така підтримка може бути вирішальною, коли мала країна має впливові посади у відповідній міжнародній орга­нізації. Набувають поширення й відкриті форми «зовнішнього керу­вання», причому легітимні в очах світового співтовариства, наприклад, діяльність МВФ або політика сусідства Євросоюзу.

Отже, системна проблема, яку малі країни створюють для світового порядку, пов'язана з розривом між, з одного боку, можливостями малих країн впливати на регіональні й галузеві режими, і, з іншого боку, характерною для багатьох з них відсутністю стратегічного бачення й відповідальності, споживчими настроями й низькою якістю політичної еліти. Наприклад, відповідно до однієї з версій, причиною військової авантюри Грузії проти Південної Осетії стало неправильне тлумачення керівництвом Грузії сигналів, що надходили з Вашингтона.

 


Дата добавления: 2014-12-03; просмотров: 228; Нарушение авторских прав







lektsii.com - Лекции.Ком - 2014-2021 год. (0.018 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав
Главная страница Случайная страница Контакты