Глобалізація як основна тенденція розвитку сучасної світової системи

Глобалізація, Із завершенням на початку XX ст. колумбової епохи, демографічним бумом та інформаційно-комунікаційною революцією, стала незворотною, основною тенденцією розвитку сучасної сві­тової системи. Світова система визначає характер розвитку окремих суспільств, що входять до глобальних структур. З цих позицій глоба­лізація у своєму найзагальнішому вигляді постає як зростаючий сис­темний взаємозв'язок людства, що виражається в компресії часу і про­стору. Це процес, що формує людство в його найзагальніших рисах через зв'язки усіх видів і порядків. Можна сказати, що об'єктом глоба-лістики є планетарна реальність загальнолюдського світу — цілісність, а предметом — процес становлення цілісності світобуття людини І структура цього світобуття,

Світоцілісність, за Р. Робертсоном, виступає як певна «глобальна обставина» чи «умова Існування людства» і одночасно як «найваж­ливіша структура» сучасності з окремою базовою формою, причому саме ця форма і визначає хід глобалізації, або те, як світ стає єдиним. Зберігаючи валлерстайнівське уявлення про глобальний світ як систему, дослідник вважає, що цього рівня організації ще не досягнуто І глобалі­зація лише веде до системності¹.

¹ Robertson R. The twofold process of the particularization of the universal and the universalization of the particular // Globalization: Social Theory and Global Culture. — L: Sage, 1992. — P. 173-175.

Р. Робертсон розрізняє розгортання процесу глобалізації і станов­лення структури глобальності, що дозволяє розглядати різні історичні траєкторії становлення глобальності і різні конфігурації глобальності структури. Остання включає найрізноманітніші одиниці, у тому числі держави, суспільства, міждержавні системи, цивілізації, індивіди і людство в цілому. Особливо важливим є визнання індивіда безпо­середньою складовою глобальної структури І характеристика націо­нальної державності як такої, що виникає в ході глобалізації, як момент історичного розгортання цього процесу. Тим самим долаються одно­часно і погляд на націю-державу як на похідну від світової системи, і протилежна теза про її первинність стосовно цієї системи.

Світоцілісністьможна визначити як органічну сукупність вза­ємозалежних і взаємозумовлюючих форм соціального буття людини (соціальних і біосоціальних груп, націй-держав, світів-імперій, світів-економік, цивілізацій і людства в цілому). Очевидно, що Світоцілісність не є простим породженням XX століття, бо періодично заявляла про себе і раніше. Як відзначає М.О. Косолапов, «єдиність і цілісність — властивість не тільки світу, але і цивілізацій, що існують у ньому, це ознака 'їхньої духовної та/або матеріальної екстравертності»². Світо­цілісність є результатом процесів інтернаціоналізації, що може вияв­лятися в різні історичні епохи.

² Косолапов Н.А. Глобализация; сущностньїе й международно-политические аспектьі // МЭ и МО. — 2001. — № 3. — С. 72.

Світоцілісність має власну логіку, структурні та діяльнісні принципи, вона не може бути зведена ні до економіки, ні до культури, ні до між­народних відносин чи світової політики. Поряд з онтологічним рівнем вона виступає одночасно і на рівні свідомості. Заглибленість у свідо­мість є визначальною ознакою будь-якої соціальної системи, у тому числі світової. Свідомість не тільки впливає на практику, але і завдяки механізму інтерпретації реальності є посередником між нею і впливом середовища і соціальних структур. Розкриваючись онтологічне в процесі глобалізації й у світобудови, на рівні свідомості Світоцілісність реалізується у формі глобальної або планетарної свідомості.

Світоцілісність — це соціальна реальність. Тлумачення побудови реальності у філософії базоване на таких двох підходах, як монізм (Парменід, Спіноза) І плюралізм (Лейбніц). Монізм представляє реаль­ність як суцільне, злите ціле, а її різноманіття виявляється в його межах оманливою видимістю, але навіть такий погляд означає неможливість категоричного заперечення множинності культурно-цивілізаційних форм. Навпаки, плюралізм роздрібнює реальність на безліч само­стійних, відособлених, замкнутих носіїв («монад»}. Замкнена в собі «монада» (цивілізація, держава, етнос і т.п.), однак, не може знати нічого, крім себе самої, тому, як показав С.Л. Франк, «мала б ототож­нювати себе з всесвітнім буттям, тобто мислити останнє як безумовну єдність»³. Звідси неминучість ідеї «передустановленої гармонії» монад, що, по суті, означає визнання певної всеосяжної і всеспрямовуючої єдності множини. Поза єдністю світу стає неможливим існування різ­номаніття культур і співтовариств. Вони немислимі хоча б тому, що є різноманіттям самобутніх культурних і соціальних одиниць, яке кон­ституює саме начало єдності.

³ Франк С.Л. Реальность й человек. — М.: Республика, 1997.— С. 261.

Протиріччя між двома підходами долаються на основі аналізу світо-цілісності як соціальної реальності, виходячи з розуміння реальності С.Л. Франком, є «антиномістична єдність протилежного чи, за іншим формулюванням, завжди є щось більше, ніж вона сама». Російський філософ вважав, що «єдність реальності, охоплюючи все, піднімається над протилежністю між єдністю і різноманіттям; вона є єдність єдності і різноманіття»⁴. Важливе методологічне значення має у цьому зв'язку висновок Франка про те, що об'єктивна дійсність (відділена ним від реальності) є «реальність, відчужена від нас як об'єкт думки», «раціо­налізована, тобто логічно викристалІзована частина реальності». Піз­нання реальності охоплює і пронизує як буття суб'єкта, так і буття об'єкта. Те, що ми розуміємо під соціальною реальністю, Франк роз­глядає як світ спілкування, протилежний світу природи як «об'єктивної дійсності» світ історії, що представляє надіндивідуальний аспект духовного життя кожної людини. Соціальна реальність постає в такий спосіб як простір-час діалогу цивілізацій, культур, інших суб'єктів істо­ричної буття-співтворчості, в основі якого лежить нерозривна єдність «цього» і «іншого».

⁴ Франк С.Л. Реальность й человек. — М.; Республика, 1997. — С. 262.

Коріння глобалізаційного процесу як такі міститься у виникненні планетарного дуалізму як основної суперечності, загальної причини та рушійної сили розвитку сучасної світової системи. Закон глобалізації та закон планетарного дуалізму як два основні закони сучасного світового розвитку, дії яких підпорядкований світосистемний процес, тісно пов'язані один з одним. У процесі розвитку сучасна світова система стає справді глобальною, але цей рух до глобальності є діалектичне суперечливим, підштовхується поступовою абсолютизацією відносин Номосів Суходолу і Моря, Сходу і Заходу як протилежних геоцивілі-заційних начал. Нині світ вступив в епоху, коли базові засади сучасної світової системи поставлені під сумнів. У геоцивілізаційному аспекті це виявляється у загрозі тотального руйнування Номосу Суходолу, конти­нентального етносу, способу життя та встановленні талассократичного універсалістського порядку.

Отже, витлумачений таким чином планетарний дуалізм виступає як фундаментальний принцип геополітичної парадигми, згідно з яким уся історія людства складається з двох альтернативних стихій — водної (рідкої) та сухопутної (твердої), боротьба яких та абсолютизація цієї боротьби і становить сутність геополітичного бачення історії. Кожне цивілізаційне та політохорологічне утворення ґрунтується на пере­важному розвитку одного з цих феноменів. Протистояння двох стихій породжує постійне планетарне напруження І стимулює весь процес розвитку, але, звісно, лише за умов його усвідомлення особою як суб'єктом цього протистояння, бо самі собою Суходіл і Море або їхні мешканці не є природними ворогами і не здатні породити всесвітньо-історичне протистояння. Лише при усвідомленні цього природні розбіжності між Суходолом і Морем перетворюються у справжню війну між двома сти­хіями. Значна різниця між сухопутним та морським світом усвідомлю­ється лише після освоєння людиною всієї планети. Лише тоді проти­стояння Суходолу й Моря досягає остаточного, планетарного обсягу.

Під впливом розвитку відносин планетарного дуалізму поряд з тра­диційними цивілізаціями постала техносфера — матеріальна основа глобалізації, її експансія, яка йшла за вестернізацією, супроводжу­валася поширенням ринкових відносин і техноекономоцентризму, руйнуванням традиційних культур. Конфлікт природного і штучного, культури і техніки не лише став характерною ознакою «прогресивного розвитку людства» в цілому, але й розколов кожне локальне суспільство на агентів і опонентів глобальної модернізації. Кожна зі сторін цього універсального конфлікту (в усіх його конкретних проявах — від опіумних війн до сатьяграхи і руху сапатистів) є носієм специфічного типу відносин, а тому — специфічної моделі глобалізації.

Експансія глобальної технотронної субкультури, до якої належать наука, Інформатика, англійська мова, «цивілізовані» правила і форми поведінки, масова культура, цінності «суспільства споживання», транс­формує планетарний дуалізм як основну суперечність сучасної сві­тової системи. Якщо раніше вона мала форму протистояння геогра-фічно локалізованих цивілізаційних співтовариств — Сходу і Заходу, то тепер, при збереженні природи цієї суперечності, змінилися форми її вияву. Відбулося взаємопереплетення зовнішнього і внутріш­нього аспектів глобальної напруженості: Схід і Захід уже не дистанці-йовані один від одного, конфлікт між ними відображається в кожному суспільстві, протікає усередині нього, руйнуючи сформовані соціокуль-турні зв'язки зсередини і формуючи нові, зовнішні, транснаціональні співтовариства. Цивілізаційний дуалізм Схід — Захід набув форми дуа­лізму «геополітизму» і «мондіалізму». Якщо перший акцентує зв'язок із Ґрунтом І Історією і черпає сили в такому потужному факторі, як «тери-торіалізацІя світу», то другий проголошує настання Ери Грошей і спи­рається на абсолютну транснаціональну мобільність факторів вироб­ництва, що ігнорує цивілізаційні структури світу.

Глобалізація являє у своїй основі Історичний процес освоєння людиною практично всіх придатних для мешкання територій на Землі, при тому, що саме поняття придатності території неухильно розширю­валося в міру розширення можливостей людини з їхнього освоєння і використання — аж до того, що сьогодні людина почала освоювати космічний простір. Тим самим глобалізація означає, що середовищем люд­ської життєдіяльності стає вся планета. Разом з тим безупинно зрос­таючі негативні антропогенні впливи на біосферу планети ведуть до її дедалі масштабнішої незворотної деградації і підривають необхідні умови подальшого існування людини.

Одночасно з освоєнням простору планети людство переборює роз'єднаність, стає взаємозалежною цілісністю. У цьому процесі спів­існують тенденції космополітичної універсалізації і транскультура-лізації. Перша виражається у формуванні загальних рис організації політичних, економічних і правових систем, способу життя, форми соціального спілкування, техніки і технологій, організації побуту і дозвілля. Друга — у тому, що зростаюча гетерогенність окремих тери­торіальних співтовариств веде до того, що стає правилом існування «імміграційного суспільства», яке створює загрозу для традиційної культурної ідентичності.

Разом з тим глобалізація не обмежується екстенсивним поши­ренням певних стандартів, системи цінностей, моделей господарю­вання і політики. Системоутворення, рух до цілісності передбачає не лише формування загальносистемних рис, але й трансформацію під його впливом якостей окремих елементів. Дедалі очевиднішим це стає в сучасну епоху. Одна з головних особливостей нинішнього етапу гло­балізації полягає у доповненні географічної експансії глобалізаційних процесів їхнім рухом углиб економіки, суспільства, міжнародних від­носин.

Глобалізація являє собою об'єктивний, природний процес станов­лення єдиної загальнопланетарної техносфери і цілісного світового господарства як найбільш закінченого результату всієї попередньої еволюції капіталізму. Глобалізація означає також формування загальнопланетарного Інформаційного поля, яке охоплює всі сфери життєдіяльності людини. Інформаційні і комунікаційні технології в цих умовах стають основою розвитку економіки і управління. Багато в чому завдяки цим технологіям локальні події формуються процесами, відділеними від них величезними відстанями, а локальна інформація миттєво стає глобальним надбанням.

На думку М. Делягіна, глобалізація — процес формування єдиного загальносвітового фінансово-інформаційного простору на базі нових, переважно комп'ютерних технологій. У цих технологіях — її ключова відмінність від інтеграції, етапом якої вона є. Ці технологи дозво­ляють дуже швидко й дешево одержувати майже будь-яку інформацію й переводити майже будь-яку суму грошей з одного місця в інше, але головне — вони здешевили й спростили технології формування свідо­мості, тобто реклами й пропаганди, так що вони стали загальнодоступними й швидко окупаються. У підсумку найбільш прибутковим і тому масовим бізнесом стало перетворення живої людської свідомості: як індивідуальної, так і колективної.

Дослідник звертає увагу на те, що за умов глобалізації відбувається пристосування вже не товару до переваг людей, а навпаки, людей — до вже наявного товару. Це докорінно змінило стосунки людства з навко­лишнім світом: змінюючи в минулому світ, тепер людство переходить до зміни самого себе. Наслідки ще не усвідомлені, і, можливо, вони не можуть бути усвідомлені взагалі: адже головним об'єктом перетво­рення стає сам інструмент цього усвідомлення.

Глобалізація як процес передбачає реальність світового або гло­бального суспільства як її результату. Світове суспільство з'являється, за словами У Бека, як «обрій, у якому капітал, культура, технологія, політика кишать і змішуються поза сферою дії національно-державної сили, що їх упорядковує». Передумовою його виникнення є усвідом­лення загальної долі людства, відчуття глобальності в тому сенсі, що замкнені простори виявляються фікціями і жодна країна чи група країн не можуть відгородитися одна від одної. Світове суспільство має на увазі спільність соціальних відносин, що не можуть визначатися національно-державною політикою. Однак воно ще не закріплене і не Інтегроване. Реальність світового суспільства багато в чому на сьогодні виявляється віртуальною. ЗМІ створюють враження віртуальної близь­кості до символічних фігур глобального світу, локальні форми життя замі­няються зразками, що фабрикуються за межами конкретного існування.

Усередині світового суспільства складаються конкурентні відносини між національними державами й національними суспільствами, з одного боку, і мережею динамічних транснаціональних зв'язків, з іншого. Роз­сипається єдність держави, суспільства й індивіда, характерна для циві­лізації Модерну. Виникає ситуація, коли національні держави не можуть існувати без світових суспільств, а світові суспільства можуть існувати без національних держав і національних суспільств. Ця ситуація не задовольняє еліти, що глобалізуються і втрачають механізми ефективного контролю над глобальним соціальним простором. Глобалізація в її політико-управлінському вимірі передбачає заповнення цього гло­бального вакууму влади, створюючи надбудовні механізми глобального управління світовим суспільством. Вона є силою, що формує світоціліс-ність в інтересах тих, кого називають «глобалізаторами».

Глобалізація перетворилася на об'єкт активних впливів з боку її учасників — носіїв різних, несумісних цінностей та інтересів. Кожен з них тією чи іншою мірою намагався долучитися до управління глоба-лізаційними процесами. З цим пов'язане зростання значення політико-управлінського виміру глобалізації.

В елітах зростає усвідомлення того, що умовою дійсного світового порядку є глобалізація управління світовим розвитком. Якщо тлу­мачити глобальне управління в дусі критичної теорії Франкфуртської школи, то мова йде про напрямок в теоретичному осмисленні світової політики, що претендує на вироблення організаційних форм, які най­точніше відповідають глобальним суспільним запитам. Але не варто забувати, що глобалізація при цьому обмежує здатність навіть роз­винених кра'їн пом'якшувати негативні внутрішні наслідки дедалі ширшого відкриття ринків, тимчасом як країни, що розвиваються, ніколи не мали такої здатності. У результаті населення і тих, і інших країн відчуває все більшу незахищеність і нестабільність.

Політична глобалістика виходить з того, що результатом сучасних процесів глобалізації стала поява перших суб'єктів світової економіки і політики (ТНК, держав, міжурядових організацій), об'єднання Інтересів, здібностей І можливостей, що очікують від них і дозволяють їм діяти глобально в одній чи декількох сферах життєдіяльності на повсякденній основі («суб'єктів світових відносин»). Вибудовування такого роду від­носин стає засобом глобального управління світовим розвитком. Цю тенденцію можна розглядати як найважливішу тенденцію у політико-управлінському вимірі глобалізації.

Варто відзначити, що за умов біполярної системи, незважаючи на присутність в науково-політичному співтоваристві ідей мондіа-лізму, критерій «керованості» (§оуегпапсе) використовувався прак­тично тільки при аналізі стану справ у «третьому світі», де відбувалися процеси становлення нових держав, їхніх політичних та економічних систем. Вважалося, що країни «першого» і «другого» світів здатні впо­ратися зі «своїми» проблемами управління самостійно, в межах відпо­відних інтеграційних співтовариств, а їхні системи влади, виробництва і розподілу національного доходу є стійкими і довготривалими. Розпад світової соціалістичної системи, СРСР, СФРЮ і Чехословаччини, а також нова хвиля глобалізації (з проблемами міграції, тероризму, роз­повсюдження зброї масового знищення, фінансово-економічною неза­хищеністю від потрясінь на світових ринках) змусили переглянути таке ставлення до проблеми управління та керованості у світовій політиці.

Спираючись на трактування глобалізації як руху до міжнародного, глобального, світового суспільства, деякі дослідники говорять про виникнення «глобального громадянського суспільства», або форму­вання загальних ціннісних орієнтацій і нормативних настанов, прита­манних усім людям в межах єдиного соціуму. «Глобальне громадянське суспільство» ґрунтується на виникненні глобальної економіки та гло­бальної культури. Воно характеризується конструюванням відповідних різноманітних організацій і інститутів, що об'єднують людей незалежно від громадянства і формують спільні очікування, цінності та цілі.

Водночас поруч з тенденцією глобалізації існують і протилежні процеси, а в результаті:

- відбувається зіткнення глобальної солідарності з партикулярною лояльністю;

- нівелюється роль держав як сил, що визначають характер соці­альних відносин у глобальному масштабі, що супроводжується зрос­танням націоналізму і сепаратизму;

- відносини співробітництва співіснують з відносинами гегемонії, домінування і клієнтелізму;

- поруч з усвідомленням приналежності до планетарної спільноти загострюється відчуття небезпеки.

Тому рух до глобального суспільства не є інтеграцією, яка розу­міється у дусі примітивного функціоналізму, так само як міжнародні Інститути не є функціональними передумовами планетарної єдності. Глобальне суспільство сьогодні — це неоднорідний соціум, багатома­нітний соціальний всесвіт, асоціація світу співтовариств.