Теорії міжнародних систем

Одним з перших теоретиків міжнародних систем був американ­ський вчений Мортон Каплан, який виклав основні положення своєї теорії у працях «Система та процес у міжнародній політиці» (1957) та «Макрополітика» (1969). Міжнародні відносини, за М. Капланом, — це єдина ультрастабільна система, що має своє «Я», не залежне від часу. У різні історичні періоди ця система проходить через ряд послідовних станів, опис яких означає фактично опис змінних величин систем (до них належить численність, тип, поведінка держав, їхні військовий та економічний потенціали, інформаційні процеси).

На цій основі визначаються основні правила системи, правила переходу, класифікаційні змінні акторів, їхні потенціали та інформа­ційні змінні. Основні правила системи — це правила, що описують загальні взаємовідносини між акторами або визначають їхні певні системні рольові функції. Правила переходу системи — це закони зміни динамічної системи, що пов'язують теперішній стан системи з минулим. Класифікаційні змінні визначаються внутрішніми струк­турними характеристиками акторів, що впливають на їхню поведінку на міжнародній арені, — чи є це, наприклад, національна держава, союз, міжнародна організація, яка ієрархія існує серед акторів тощо.

Міжнародна система — це найзагальніша система, в її межах діють національні та наднаціональні міжнародні актори як елементи між­народної системи, їхні внутрішні системи — це параметри для міжна­родної системи, їхні «виходи» — це змінні для міжнародної системи.

М. Каплан визначає шість макромоделей міжнародних систем, які можуть розглядатись як ідеальні типи, оскільки лише дві з них є істо­рично реальними — система балансу сил та вільна біполярна система. Окрім них, виділяються послаблена біполярна, універсальна, ієрархічна системи та система з індивідуальним правом вето. Різновидами цих моделей є дуже вільна біполярна система, система послабленої напруги, неусталена система блоків, система неповного розповсюдження ядерної зброї.

Система балансу сил, що існувала в Європі у ХVІІІ-ХІХ ст., своїми основними ознаками має:

• наявність єдиних учасників — національних держав;

• цільову орієнтацію основних акторів на досягнення оптималь­ної безпеки;

• відсутність ядерної зброї;

• дію в системі щонайменше п'яти основних акторів;

• потребу для кожного актора в союзниках та прагнення підтри­мувати існування потенційних партнерів у коаліції.

Основними правилами поведінки в цій системі є такі:

• дій так, щоб збільшити свій бойовий потенціал, але вступай у переговори кожного разу, щоб уникнути війни;

• вступай у війну, якщо без цього буде втрачена можливість збільшити свій бойовий потенціал;

• припиняй бойові дії, якщо виникла загроза ліквідації основного актора, чини протидію будь-якому акторові або коаліції, що прагнуть оволодіти пануючим положенням у системі;

• здійснюй стримуючий вплив на акторів, що керуються наднаці­ональними організаційними принципами;

• дозволяй переможеним або стримуваним, з числа основних ак­торів, приєднатися знову до системи в якості прийнятних рольових партнерів або допомагай підвищити свій статус якому-небудь з не­основних акторів.

У цій ситуації коаліції утворюються на основі конкретних інтересів і мають нетривалий характер. Воюючі сторони намагаються зберегти основні правила системи та переслідують обмежені цілі. Одержують підтримку такі норми міжнародного права, як невтручання у внутрішні справи іншої держави.

Вільна біполярна система, що відповідає міжнародній ситуації періоду «холодної війни», має такі основні ознаки:

• система містить два блоки, що їх очолюють актори-лідери;

• відбувається диференціація ролей — окрім блоків та членів бло­ків, система включає держави, що не ввійшли до них, а також міжна­родні організації;

• наявність ядерної зброї.

Для певної системи характерні такі правила поведінки акторів:

• блоки прагнуть змінити співвідношення бойових потенціалів на свою користь;

• блоки готові піти на деякий ризик, щоб ліквідувати ворожий блок;

• блоки готові скоріше вступити у ядерний конфлікт, ніж дати су­пернику зайняти пануюче положення;

• блоки схильні підпорядковувати цілі універсального актора (ООН) цілям власного блоку, але намагаються підпорядкувати цілі во­рожого блоку цілям універсального актора;

• актори, що не приєдналися, схильні надавати спільну підтримку універсальному акторові, особливо якщо справа торкається ворожих цілей одного з блоків;

• актори, що не приєдналися, схильні діяти на користь зменшення небезпеки військового зіткнення між блоками.

У цій системі коаліції засновані на постійних незмінних інтересах, включають ідеологічні компоненти та мають тривалий характер. Страх перед ядерною війною має пом'якшувальний вплив на збройні кон­флікти. Універсальний актор схильний підтримувати посередницьку та конфліктознижуючу діяльність. На думку М. Каплана, втрачають силу стимулюючі моменти щодо правил невтручання у внутрішні справи інших держав.

У гнучкій біполярній системі існують ризик приєднання тих держав, що не приєдналися; ризик підпорядкування одного блоку іншому, ризик тотальної війни, що веде або до ієрархічної системи, або до анархії. Внутрішньоблокові дисфункції в ній пригнічені, проте загострюються міжблокові протиріччя. Основна умова стабільності біполярної системи, на думку М. Каплана, — це рівновага сили.

Щодо неіснуючих, абстрактних моделей міжнародних систем, то жорстка біполярна система як модифікація вільної біполярної системи характеризується або відсутністю, або нівелюванням ролі універ­сальних акторів та акторів, що не приєдналися, неусталеністю (якщо блоки не будуть організовані за ієрархічним принципом), відсутністю інтеграційних та посередницьких функцій, високою дисфункціональною напругою.

Універсальна міжнародна система характеризується Капланом як інтегрована та високо солідарна система, особливістю якої є «полі­тична підсистема» на зразок конфедерації. Зіткнення інтересів у ній розв'язувалися б на основі певних політичних правил системи. Перед­бачається також існування певного органу, співробітники якого від­стоюватимуть насамперед інтереси міжнародної системи, а потім уже її територіальних підсистем. Усталеність цієї системи залежить від співвідношення й збройного потенціалу зі збройними потенціалами її акторів, а також від доступності для неї різних ресурсів та засобів.

Ієрархічна система вирізняється пануючим положенням одного з блоків, усередині неї існують функціональні підрозділи («політична система»), міцніші за географічні. Високо інтегрований характер цієї системи сприяє її високій усталеності. Фактично вона є світовою дер­жавою. Національні держави втрачають у ній своє значення, перетво­рюючись на прості територіальні одиниці, а будь-які центробіжні тен­денції з їхнього боку вчасно одержують відсіч.

Система з індивідуальним правом вето визначається наявністю в багатьох країнах ядерної зброї за умов, однак, що перший ядерний удар не повністю знищує сили ворога. Хоча він суттєво зашкодив би боєздат­ності ворога, виправдовуючи планування війни з таким початком, але держава, що здійснює напад, опинилася б під загрозою нападу з боку третьої держави, що стримувало б рішення нанести перший удар. У цих умовах немає потреби в особливих коаліціях, але якби вони виникли, то мали б неідеологічний характер.

Війни в основному були б неядерними, обмеженими географічне та п засобах озброєння. Ядерна зброя могла б використовуватися з суворо обмеженою метою. Роль універсального актора суттєво зменшується та зосереджується у сфері посередництва. Зовнішня політика великих ядерних держав носила 6 ізоляціоністський характер, прагнення до гегемонії було б суттєво послаблене у зв'язку з неможливістю її вста­новлення, зменшилося б також втручання у внутрішні справи держав через ефективність ядерних систем та відносно незначну роль коаліції.

Серед різновидів вільної біполярної системи та системи з індиві­дуальним правом вето особливо близькою до ситуації 60-70-х років М. Каплан вважає дуже вільну біполярну систему. В ній зростаюча ядерна рівновага призводить до того, що побоювання центральної війни зменшується та міжнародні кризи класичного військового типу пом'якшуються. Водночас це перешкоджає партизанським діям та «мікровійнам».

У цій системі певною мірою ослабли б існуючі блоки, відбувалося б часткове розповсюдження ядерної зброї, діяльність універсального актора відповідала б прагненням більшості акторів, що не приєдналися. За отримання їхньої підтримки всередині цієї організації боролися би блоки, та в цьому змаганні блок, що виступатиме за збереження статус-кво, зазнаватиме в основному поразки. Але правило невтру­чання буде ще частіше порушуватися ніж у вільній біполярній системі,

Щодо системи послабленої наруги, то вона представляє певний варіант теорії конвергенції, передбачаючи «лібералізацію» в СРСР та «демократизацію» в США, послаблення напруги та встановлення угоди про обмеження озброєнь, збільшення значення універсального актора. Війни будуть мати локальний характер, переслідувати суворо обмежені цілі та відбуватися між малими неядерними державами. Не виключа­ється й обмежене співробітництво наддержав для запобігання загрози ядерної ескалації.

У неусталеній системі блоків напруга зростає, в галузі обмеження озброєнь досягнуто лише мінімальної угоди, широко розповсюджені конфлікти в «третьому світі», ядерні системи стають дешевшими та легкодоступнішими. Міцність коаліції залежить від військового потен­ціалу та військової політики. Політика наддержав буде відбивати доко­рінну суперечність між ними, більша частина зіткнень між ними матиме прямий характер. Система неповного розповсюдження ядерної зброї є варіантом цієї системи.

Корисність моделей М. Каплана визначається тією мірою, якою вони дозволяють порівнювати конкретні міжнародні ситуації та поведінку в них міжнародних акторів з цими моделями.

Серед провідних теоретичних концепцій міжнародних систем виді­ляється також теорія іншого американського вченого Стенлі Хоффмана, найбільш повно викладена у його книзі «Труднощі Гулівера або контекст американської зовнішньої політики» (1968). Він поділяє усі міжнародні системи на два типи — помірковані та революційні, розглядаючи їх як Інтелектуальні конструкції або ідеальні типи, що дозволяють зрозуміти дійсні конкретні системи. Основним критерієм зарахування системи до того чи іншого типу є природа цілей, що переслідуються нею, та засоби, що використовуються.

Ідеальним типом поміркованої системи С. Хоффман вважає систему балансу сил. Для цієї системи характерно, що головні актори ведуть себе так, щоб «приборкати амбіції та можливості кожного, зберегти приблизну рівновагу сил між ними та скоротити рівень насильства».

Основними умовами її функціонування є мультиполярність та «кодекс міжнародної законності» (хоча б у вигляді узгоджених правил суперництва). Головні союзи в цій системі мають тенденцію переслі­дувати помірковані цілі за допомогою поміркованих засобів. Війни в ній мають обмежений характер. Перевагою ієрархії системи балансу сил С. Хоффман вважає перебування малих держав під свого роду колек­тивною опікою з боку великих держав. Останні розділені конфліктними амбіціями, але не ворогують, а навіть пов'язані почуттям спільного інтересу. Завдяки своїй однорідності система діє без будь-якого враху­вання внутрішньої політики та ідеології.

Революційні системи характеризуються Хоффманом як такі, що від­різняються «широким масштабом національних цілей, тиранією міжна­родної політики над внутрішньою, використанням непомірних засобів, відсутністю нейтральності у режимах, жорсткістю союзів, перебіль­шенням та знищенням міжнародної ієрархії».

Ідеальним типом революційної системи Хоффман вважає біполярну систему. На його думку, в ній кожна з двох основних держав прагне здій­снити свої широкі амбітні цілі всіма існуючими в її арсеналі засобами. За цих умов суперники мають обмежений вибір, проводячи політику ворожості щодо іншої сторони. Загальне суперництво призводить до постійної боротьби за союзників, що руйнує ієрархію, роблячи кожну з двох наддержав залежною від підтримки чи нейтральності третіх країн. Це також збільшує ризик зіткнення, що існує в будь-якій точці кон­тактів між наддержавами. Ідеологічні засади протистояння призводять до загального втручання у міжнародні конфлікти. Результатом «непо­мірності цілей та засобів» є нестабільність, що, на думку С. Хоффмана, притаманна біполярній системі в цілому та зокрема стану великих держав.

Найімовірнішою майбутньою міжнародною системою С. Хоффман вважав «багатоієрархічну систему», в якій, як і у мультиполярних системах минулого, декілька великих держав будуть відігравати тради­ційну роль головних акторів, але сама ієрархія буде значно складнішою.

Сила, хоча й залишиться вирішальним аргументом, не зможе вже служити єдиною мірою міжнародної ваги та авторитету держав.

Будуть існувати різні ієрархії для вирішення різних проблем, визна­чених С. Хоффманом як «функціональне розмаїття ієрархії». Настане також регіональна децентралізація міжнародної системи, тобто авто­номія різних підсистем під навислою всемогутністю ядерної настрашки.

Багатоієрархічна система може бути нестабільною. Конфлікти будуть існувати, особливо гострі — у третьому світі. Розповсюдження ядерної зброї збільшить ризик ядерної війни в «сірих районах», на периферії систем союзів. Можуть мати місце нові гонки озброєнь між провідними державами. Водночас розповсюдження ядерної зброї здатне розколоти міжнародну систему на нестабільні підсистеми.

Спроба розробити теоретичний підхід, націлений на певний ступінь загальності, була здійснена в теорії міжнародних систем ще одного аме­риканського дослідника Ричарда Роузкранца, сутність якої полягає в порівняльно-історичному аналізі міжнародних систем. Вона викладена ним у працях «Дія та взаємодія у світовій політиці. Міжнародні системи у перспективі», «Біполярність, мультиполярність і майбутнє» та інших.

У центрі уваги Р. Роузкранца — питання про стабільність різних типів міжнародних систем. Стабільність системи він розглядає як здат­ність «регулятора» (в ролі якого виступають механізм балансу сил, дія систем союзів, міжнародних організацій чи неформальної згоди великих держав) придушувати будь-які збурювання, що загрожують існуючому розподілу силових центрів. Чим вище рівень збурювань, які «регулятор» здатний придушити, тим вище стабільність системи.

Концентруючи увагу на внутрішніх джерелах міжнародної пове­дінки, він висуває положення про те, що внутрішня неусталеність, яка загрожує існуванню владної еліти, обов'язково супроводжується поси­ленням нестабільності в міжнародній системі. Почуття внутрішньої небезпеки серед еліти неминуче призводить до нестабільності в між­народній системі. Основними детермінантами стабільності міжна­родної системи він вважає відношення еліт, ступінь контролю еліти, доступні контролю еліти ресурси, здатність еліти стримувати збурю­вання системи.

Узагальнюючи історичний процес розвитку міжнародних відносин, Р. Роузкранц виділяє дев'ять історичних типів міжнародних систем, що існували, на його думку, в період з 1740 по 1960 роки:

1) «вісімнадцяте століття» (1740-1789 рр.);

2) «революційна Імперія» (1789-1814 рр.);

3) «європейський концерт» (1814-1822 рр.);

4) «урізаний концерт» (1822-1848 рр.);

5) «зруйнований концерт» (1848-1871 рр.);

6) «бісмарковський концерт» (1871-1890 рр.);

7) «імперіалістичний націоналізм» (1890-1918 рр.);

8) «тоталітарний мілітаризм» (1918-1945 рр.);

9) «післявоєнний період» (1945-1960 рр.).

Ці системи він класифікує на дві узагальнені моделі — стабільну та нестабільну.

У стабільних системах, до яких Роузкранц зараховував «вісім­надцяте століття», «європейський концерт», «урізаний концерт», «біс­марковський концерт» та «післявоєнний період», обсяг збурювань був мінімальним, а регулятори були здатні впоратися з їхніми витоками. Еліти були задоволені статус-кво всередині своїх держав та в міжнародній системі, вони прагнули вирішувати існуючі проблеми невоєнними засобами та не бажали мобілізовувати ресурси для зміни між­народної системи. Водночас держави можуть вдатися до покращення своїх позицій без зруйнування системи, за рахунок однієї чи декількох держав, не завдаючи шкоди іншим.

У моделі нестабільних систем, що охоплює «революційну імперію», «зруйнований концерт», «імперіалістичний націоналізм» та «тотальний мілітаризм», «регулятор» не може впоратися зі збурюваннями, оскільки має лише мінімальні засоби. Еліти не задоволені статус-кво та відчу-иають небезпеку, вони хотіли б покращити свої внутрішні та міжна­родні позиції. Для реалізації цієї мети вони мобілізують ресурси, звер­таючись до націоналізму.

Піддавши критиці біполярну та мультиполярну системи, Роузкранц розробив нову модель «бімультиполярної системи», яка поєднала пози­тивні риси обох типів систем. У цій системі дві головні держави будуть діяти як регулятори конфлікту в зовнішніх областях, але мультиполярні держави будуть діяти як посередники й буфери між біполярними дер­жавами. У кожному з випадків конфлікт не буде виключений, але він би міг триматися під контролем. Посилення рис мультиполярності при­зведе до покращення відносин між наддержавами.

Іншу спробу реалізувати історичний підхід при побудові теорії міжнародних систем здійснив англійський учений Еван Луард. Він виділив сім історичних міжнародних систем: давньокитайська система (771-721 рр. до н.е.), система давньогрецьких держав (510-338 рр. до н.е.), епоха європейських династій (1300-1559 рр.), ера релігійного панування (1559-1648 рр.), період виникнення й розквіту режиму державного суверенітету (1648-1789 рр.), епоха націоналізму (1789-1914 рр.), ера панування ідеології (1914-1974 рр.). Виділивши зазначені історичні системи, Е Луард аналізує їх за допомогою таких «змінних», як ідеологія, еліти, мотивації, використовувані акторами кошти, стратифікація, структура, норми, ролі й інститути. Спираючись на зазначені змінні, Луард простежує співвідносний вплив кожної з них на структуру й функціонування міжнародних систем, на їхню зміну в про­сторі й часі ³.

Французький історик Ф. Сіміанд виділяв два цикли європей­ського розвитку, які охоплюють феодальний період: перший — 1000-1450(1500) рр.; другий — 1450(1500)-1750 рр., виходячи в осно­вному з оцінкових суджень. У кожному з них він виділив фази підйому та кризи. Відповідно, для першого циклу фаза підйому припадає на X — XIII ст., фаза кризи — на 1300-1459(1500) рр., а для другого — відпо­відно 1450(1500)-1650 рр. та 1650-1750 рр.

Як відзначав Ф. Бродель, подія — це пил, головне — це цикли (циклічні ритми) та вікові тренди. Згідно з таким твердженням, стосовно Європи розрізняють чотири послідовних вікових цикли: 1250[1350] — 1507-1510 рр.; 1507-1510[1650]— 1733-1743 рр.; 1733-1743[1817]— 1896 рр.; 189б[1974?]..., де 1350, 1650, 1817 — точки кризи.

Інший французький дослідник А. Бергесен висунув свою концепцію «довгих хвиль», аналіз яких, на його думку, буде сприяти розкриттю «генетичного коду» внутрішньої логіки світового розвитку. «Хвилі» колоніалізму і неоколоніалізму накладаються на періоди посиленої конфронтації між державами центру та посилення протекціонізму. Час гегемонії Англії (1815-1870) та США (1945-1973), згідно з Бергесеном, збігаються з розквітом вільної торгівлі та деколонізацією.

Фундатор школи неореалізму («структурного реалізму») Кеннет у своїй праці «Теорія міжнародної політики» (1979) поєднав мікроекономічну інтерпретацію міжнародної системи (індивідуалізм) і класичним реалістським упором на силу та інтереси (матеріалізм). Він доводив також, що незалежно від того, якою мірою взаємозалеж­ність розмиває фактичні кордони між внутрішньою й зовнішньою політикою, в сучасній міжнародній системі політична влада фор­мально виражена у двох видах: вертикальному всередині держав (ієрархія) і горизонтальному між державами (анархія). Теорія Уолтца пояснює загальні принципи поведінки, які управляють відносинами між державами в анархічній міжнародній системі. Держави, на його думку, схожі з фірмами, а міжнародна система — з ринковою еконо­мікою, усередині якої відбувається конкуренція між державами. У той же час, доводячи, що «міжнародні політичні системи, подібно еконо­мічним ринкам, мають індивідуальність унаслідок свого виникнення, спонтанного розвитку й непередбачуваності, Уолтц наголошує й на ефектах зворотного зв'язку міжнародної структури стосовно агентів в особі держав⁴.

³ Loard E. Types of International Society.— N.Y.; Collier Macmillan, London. MacKenzie, 1976.-P.76.

⁴ Waltz, K.N. Theory of International Politics. - Cambridge: Cambridge University Press, 1979. —P. 92

Дослідник виходив з того, що дії держав можуть часто пояснюватися тиском, зробленим на них конкурентним міжнародним середовищем, яке обмежує й звужує їхній вибір. Окрема держава, за визначенням, підпорядкована системі. Хоча держави і вважаються носіями влади з прийняття рішень, їхні можливості вибору істотно обмежені у зв'язку з тим, що лише невелика кількість варіантів рішень сумісна з метою виживання. Межі свободи прийняття рішень для окремої держави обмежені сукупністю рішень, прийнятих іншими державами. Таким чином, кожна міжнародна ситуація є результатом непередбачених і мимовільних сукупних дій групи держав, а не цілеспрямованої пове­дінки якої-небудь однієї держави.

Структура міжнародної системи не залежить від внутрішніх змін одного з акторів, і в кожному разі за відсутності зовнішньої влади держави «не можуть бути впевнені, що сьогоднішній друг не стане порогом завтра». Наголошуючи на принциповій анархічності міжна­родної системи, він вважає єдино можливою раціональною реакцією держав політику силової рівноваги. Незбалансована сила, що живить амбіції окремих держав у розширенні свого впливу, може спонукати їх до небезпечної, авантюристської політики. Через розкриття струк­турних закономірностей він прагне пояснювати зразки державної поведінки, спрямованої на збереження рівноваги, що повторюється: наприклад, чому відносини між Спартою й Афінами нагадують від­носини між США й СРСР.

К. Уолтц вбачає значення біполярності в тому, що вона мінімізує невизначеність, тому що число учасників конфронтації в цій моделі різко обмежено. Він доводив, що саме біполярна система стабільніша, ніж мультиполярна, оскільки в біполярній системі нерівність між над­державами та малими державами дуже велика. Біполярна система полягає у спільному контролі двох найсильніших держав та їхньому взаємному антагонізмі. Вони мають змогу завдавати ударів та контро­лювати насильство, тому вони можуть утримувати інші держави від насильства і гасити дестабілізуючі зміни, що породжуються насиль­ством у випадку неможливості його контролю. Дві наддержави одна­ковою мірою прагнуть з почуття самозбереження шукати можливості підтримувати баланс сил у системі, який може ґрунтуватися на широких можливостях, включаючи військову та технологічну міць.

За наявності ядерної зброї стабільність залежить від розміру збитку, який сторони здатні нанести один одному. Отже, взаємне стримування на основі настрашки — універсальний Інструмент забезпечення ста­більності, незалежно від регіональної або культурно-історичної спе­цифіки регіону, в якому виникає протистояння. «Політика гнучкого реагування, — відзначає Уолтц, — зменшує довіру до стратегії стриму­вання й збільшує ймовірність війни, тому що теоретично вона може давати надію на можливість "виграшу" у ядерному конфлікті». Якби наддержави були впевнені, що за нападом НАТО на країни Варшав­ського договору або ФРН на ГДР піде лише контрудар із застосуванням звичайних озброєнь, то війна в Європі почалася б ще в 1960-ті роки.

Видатний французький політолог та соціолог Раймон Арон у праці «Мир та війна між націями» (1962) виклав свою доволі оригінальну теорію міжнародних систем. Міжнародною системою він називає «сукупність політичних одиниць, що підтримують між собою регу­лярні відносини та здатні бути втягнені у загальну війну». Загальною рисою міжнародного співтовариства взагалі, на його думку, є відсут­ність інстанції, в руках якої була б зосереджена монополія на застосу­вання законної сили. Це відрізняє його від внутрішньодержавної полі­тичної системи.

Специфічною характеристикою міжнародної системи є «стан постійної боротьби» між її акторами. Р. Арон виділяє три струк­турних виміри міжнародних систем: конфігурацію співвідношення сил; ієрархію авторів; гомогенність або гетерогенність складу. Головним виміром він вважав конфігурацію співвідношення сил, що відображає існування головних центрів сили в міжнародній системі і характер від­носин між ними, накладаючи відбиток на взаємодію її основних еле­ментів — суверенних держав. За типом конфігурації співвідношення сил Р. Арон розрізняє біполярні та мультиполярні системи. Ієрархія акторів відображає фактичну нерівність їхніх військових, політичних, економічних, ресурсних, соціокультурних, Ідеологічних і інших можли­востей впливу на міжнародну систему.

Для якісної характеристики міжнародної системи дослідник вводить поняття «гомогенність» та «гетерогенність». Гомогенною є така система, у якій держави належать до одного типу, підпорядковуються одним принципам політики та поділяють схожі цінності. Чим більше між ними згоди щодо принципів і цінностей, тим гомогенніщою є система, тим більше в ній помірності й стабільності. У гомогенній системі держави можуть бути супротивниками, але не політичними ворогами. Навпаки, гетерогенна система, у якій держави організовані за різними прин­ципами та проголошують протилежні цінності, є хаотичною, неста­більною, конфліктною.

Структуру міжнародної системи Арон розглядав, виходячи з кон­цепції рівноваги сил. Загальним правилом є те, що будь-яка держава, що прагне зберегти рівновагу сил для збереження своєї незалежності, має зайняти позицію проти держав чи коаліцій, що виглядають здібними забезпечити собі перевагу, оволодівши непереборними засобами.

Біполярну систему він вважав не більш нестабільною чи здатною викликати війну, ніж мультиполярну, хоча вона швидше може привести до загальної війни. Кожен локальний конфлікт в ній хитає всю систему. Для збереження рівноваги в ній глави коаліцій повинні намітити між собою демаркаційну лінію, розподілити сфери впливу, а також забо­ронити відхід учасників від умов системи. Ставкою у конфлікті між наддержавами є доля акторів. Іноді поведінка малих акторів може приз­вести до втягнення коаліцій у загальну війну, для запобігання якої над­держави мають заборонити перехід держав від однієї коаліції у іншу.

Мультиполярна система, за Ароном, є історичним компромісом між природним станом та пануванням закону. Держави взаємно визнають право на існування, прагнуть зберегти рівновагу, але при цьому дипло­матія в цій системі навіть цинічна, не знає ні ворогів, ні друзів. Рів­новага не є самоціллю для її акторів, які прагнуть до оволодіння макси­мальними ресурсами, навіть якщо це призведе до війни чи викличе крах союзів. Якою б не була конфігурація системи, найзагальніший закон рівноваги проголошує, що мета основних акторів полягає в тому, щоб не опинитися на милості суперника. Дипломатія рівноваги не залежить від обміркованого вибору державних діячів, вона випливає з обставин.

Після розпаду біполярної системи серед вчених-міжнародників три­валий час була поширена думка про формування у світі однополярного світоустрою. Однополярний світ — це геополітична модель сучасної світової системи, що характеризується наявністю одного глобального центру сили, який визначає характер світового порядку. В глобальному масштабі однополярна модель ніколи не знаходила свого втілення, але прикладами її реалізації в доглобальну еру можуть слугувати недовго­вічна імперія Олександра Македонського, Рах Romana (після Пунічних війн) або держава Карла Великого. Однополярний світ завжди прагнув до відновлення біполярності або мультиполярності.

Основні риси однополярного світу, що його намагаються встановити, це:

— наявність єдиного світового лідера, що очолює коаліцію своїх сателітів, за відсутності будь-якої глобальної сили, здатної протистояти йому;

— розкол світу на єдиний глобальний «уніполь» і глобальну пери­ферію;

— наявність єдиної еталонної системи цінностей та образів життя, яка розповсюджується в усьому світі;

— наявність універсального механізму світового владарювання, який виключає будь-які форми справжнього державного суверенітету та права народів;

— силове придушення роздроблених та атомізованих державних утворень, які можуть становити опозицію мондіалізму.

Криза спроб утвердити однополярність сприяла пожвавленню дис­кусій з приводу характеру новітніх тенденцій розвитку світової системи. На цьому тлі виникає якісно нова концепція «безполярного світу», автором якої є президент американської Ради з міжнародних відносин Річард Хаас. За умов безполярності, на його думку, домінувати будуть не одна, дві або навіть декілька держав, а десятки акторів, що володіють значною міццю і здатні впливати на стан справ у світі.

Обґрунтовуючи тезу про формування безполярного світу, Р. Хаас доводить, що світ сьогодні докорінно відрізняється від світу епохи кла­сичної багатополярності насамперед тому, що існує набагато більше центрів сили, і значна частина з них не є національними державами. Останні втратили монополію на силу, регіональні і глобальні органі­зації створюють конкуренцію державам зверху, воєнізовані форму­вання — знизу, різноманітні неурядові організації і транснаціональні корпорації — з боку. Влада зараз розосереджена — вона перебуває в різних руках і місцях.

У цьому світі США є й ще довго лишатимуться найбільшим окремо взятим центром концентрації глобального впливу. Вони щорічно витрачають 500 млрд дол. на свої збройні сили (а якщо враховувати операції н Афганістані й Іраку, то більше 700 млрд); їхні сухопутні, військово-повітряні й військово-морські сили вважаються найпотужнішими і найефективнішими на планеті. Американська економіка, ВВП якої наближується до 14 трлн дол., — найбільша у світі. США є також важ­ливим джерелом культурного впливу (через кіно й телебачення), Інфор­мації й інновацій. Але, визнаючи таку могутність, не можна не врахо­вувати відносне зменшення ролі США у світі й разом з тим абсолютне зменшення впливу й незалежності.

Безполярний світ Р. Хаас розглядає не просто як результат підйому інших держав і організацій або провалів і нерозумних кроків Спо­лучених Штатів. Безполярність для нього — неминучий наслідок глобалізації, яка збільшила обсяг, швидкість і значення транскор­донних потоків. Глобалізація закріплює безполярну систему за двома основними напрямками. По-перше, багато потоків перетинають кордони поза контролем урядів і без їхнього відома. Таким чином, гло­балізація послабляє вплив основних держав. По-друге, ті самі потоки найчастіше розширюють можливості таких недержавних акторів, як експортери енергоносіїв (різко збільшують своє багатство за рахунок імпортерів), терористи (використовують Інтернет для вербування й підготовки кадрів, міжнародну банківську систему для перекладу фінансових коштів і міжнародну транспортну систему для переміщення людей), держави-ізгої (можуть використовувати чорні й сірі ринки) і 500 найбільших фірм світу (можуть швидко перекидати персонал і інвестиції). Стає дедалі очевиднішим, що статус найсильнішої держави більше не означає володіння майже повною монополією на вплив. Навіть окремим особам і групам осіб за умов глобалізованого світу стало набагато простіше, ніж у минулому, акумулювати й поширювати істотний транскордонний вплив. Коли так багато акторів мають значну силу і намагаються впливати, стає складніше організувати колективні дії й змусити організації працювати.

Безполярна система ускладнює дипломатичну діяльність, і не лише тому, що в ній діє більше акторів. У ній не вистачає передбачуваних фік­сованих структур і систем відносин, які характерні для однополярної, біполярної й багатополярної систем. Так, на думку Р. Хааса, багато в чому втратять своє значення союзи — хоча б тому, що для них потрібні передбачувані загрози, чіткі прогнози й зобов'язання, чого бракує без-полярному світу. Відносини будуть мати більше вибірковий характер і будуватися залежно від ситуації. Стане важче визначати інші країни або як союзників, або як супротивників: з деяких питань вони стануть співробітничати, а з інших — виступати проти. На перший план вийдуть консультації й створення коаліцій, а також дипломатія, яка, призвела до появи світ-економіки нового, капіталістичного типу. Ця нова світ-система вже в «довгому шістнадцятому столітті» здійснила стрімку експансію й після так званої фази відносної стабілізації реально охопила собою увесь світ у XIX ст.

І. Валлерстайн обґрунтовує, що вже наприкінці XV — на початку XVI ст. визначилися основні контури «світової європейської економіки», основою якої був не військово-політичний примус, характерний для попередніх «світів-імперій», а господарчі та культурні взаємозв'язки, котрі сприяли інтеграції національних держав, союзів міст і т. п. у межах світової системи. Великі наддержавні утворення, аналогічні європей­ській «свїт-системі», що базувалися на переважанні економічного ком­поненту, Існували і раніше (Китай, Персія, Рим), але потім трансформу­валися у жорстко централізовані «світи-імперії». Кожного разу, коли ми маємо справу з імперією, це значить, що «світ-економіка», який лежить в її основі, не зміг розвинутися, що він був зупинений у своїй експансії. «Світи-імперії» домінували в історії людства до XVI ст.

Близько 1500 р. відбулося дещо дивне: один зі «світів-економІк» — європейський І— виявився менш крихким, ніж попередні. Він вступив у боротьбу зі «світом-імперією» Габсбургів та переміг. Європейський «світ-економіка» зміцнився як «капіталістичний світ-економіка». «Сучасний світ-система» (система, яка сама є світ) — це «капіталіс­тичний світ-економіка», що охоплює весь світ та не має ніяких зовнішніх по відношенню до нього історичних систем. КСЕ — це система постійного, безперервного накопичення капіталу, об'єктивна тенденція його розвитку — товаризація всього світу, об'єкт якої — насамперед робоча сила та земля; паралельно з нею розвиваються процеси комер­ціалізації та механізації.

Особливістю Нового часу Валлерстайн вважає той факт, що сучасний тип світової системи, охопивши всю земну кулю, продовжує базуватися на економічному фундаменті, не виявляючи явних тенденцій до форму­вання єдиної імперської структури. «Капіталістичний світ-економіка», незважаючи на його ієрархічну побудову, не ліквідував політичного плюралізму та національних державних кордонів в силу значної манев­реності економіки, яка дозволяє зберігати функціональну відособле­ність політичної та господарчої сфер.

Кожна історична система має свій кінець, який Валлерстайн визначає як «смугу» часу, «перехід», під час якого коливання будь-якої форми зміни значно сильніші та непередбачуваніші, ніж звичайно, і різко зростає роль свободи волі. Саме у такий період і вступає світ сьогодні, коли різко збільшуються можливості свідомого вибору.

Альтернативу «капіталістичному світу-економіці» Валлерстайн вбачає у соціалістичному ладі, покликаному стати третьою формою «світ-системи», яка певною мірою нагадує «світи-імперії» та в межах якої під проводом «всесвітнього соціалістичного уряду» буде досягнуто нищої продуктивності праці та здійснено перерозподіл у глобальному масштабі.

А.Г. Франк звертає увагу на ту обставину, що в межах підходу І. Валлерстайна саме поняття «світ-система» багато в чому втрачає свій зміст. Якщо в докапіталістичну епоху світ складався із сотень граничних соці­альних систем, то зовсім незрозуміле, який сенс позначати кожну з них як «світ-систему».

Версія світ-системного підходу, розроблена Андре Гундер Франком, виходить з того, що мова може йти лише про одну світ-систему. Вона зародилася за багато тисяч років до «довгого шістнадцятого століття» на Близькому Сході та пройшла через цілу серію фаз розширення й фаз звуження, поступово уміщуючи в собі все нові області планети, поки її XIX ст. вона не охопила собою весь світ. XIX ст., таким чином, стало моментом її кульмінаційного росту. А.Г. Франк не заперечує того, що в Новий час світ-система випробувала значні структурні трансформації, пов'язані з перенесенням центру світ-системи зі Східної Азії в Західну Європу, а потім у Північну Америку, однак він вважає, що мова йде про структурні трансформації в межах єдиної світ-системи, а не про появу нової світ-системи.

Характерними рисами світ-системи як суперскладної й граничної системи є:

— граничність у межах реально-матеріального, а не абстрактного (історико-системного) розвитку. Іншими словами, у неї входить дуже багато систем (які, у свою чергу, теж є складними системами), але сама вона не входить у матеріальну систему аналогічного класу. В останні десятиліття поняття світ-системи й «світу людей», «глобальної спіль­ності людства» збігаються доволі суттєво. Граничність також означає, що для світ-системи як системи (на відміну від суспільства) головними є її внутрішні взаємодії, а не зовнішні впливи, якщо не брати в цьому випадку до уваги взаємини людей і природи в цілому;

— надскладність, що дуже впливає на систему взаємозв'язків її еле­ментів. Чим складнішою є система, тим умовнішими й обмеженішими є деякі її системні якості. Зокрема, відсутність або слабкість зовнішніх імпульсів для світ-системи вимагає заміни 'їх на внутрішні. З іншого боку, розвиток одних частин світ-системи нерідко має відбуватися за рахунок інших. Вплив світ-системи на різні структурні рівні, частини, елементи дуже нерівномірний і нерівний: від дуже сильного до цілком номінального. Багато частин світ-системи просто інкорпоровані в неї або навіть ледве інкорпоровані, так що її вплив у них відчувається тільки через дуже тривалий час;

— багаторівневість. Умовно кажучи, якщо брати за перший рівень окрему політію, то в світ-системї буде принаймні чотири рівні: політія — регіональна система політій («цивілізація») або регіональна макрополітія («імперія») — макрорегіон (наприклад, Південно-Східна Азія) — світ-система;

— багатомірність і багатоаспектність структури. Можна говорити про такі її проекції (аспекти), як: а) просторова; б) часова; в) системна (з погляду єдності: центр або центри — напівпериферія — периферія; зони взаємодії, основні артерії й мережі: інформаційні, торговельні, фінансові; з погляду самодостатніх елементів структури: суспільства, держави, цивілізації тощо).

Варто також ураховувати, що структурному й тривалому часовому інтервалам має відповідати структурний і масштабний простір, тобто історико-астрономічний час системно комбінується з історико-географічним простором. У такому сенсі цілком можна використо­вувати ідею Валлерстайна про світ-економіки і світ-імперії як основу для класифікації структурних частин світ-системи другого рівня. Це дає можливість до певної міри об'єднати підходи І. Валлерстайна і А.Г. Франка.

Світ-систему можна розглядати як реальну й багатофункціональну надсуспільну суперсистему, у межах якої час від часу відбуваються складні зміни й рекомбінації, що зрештою підвищують рівень склад­ності суперсистеми в цілому, незважаючи на тимчасові відкоти.

Поліфункціональність світ-системи теж постійно, хоча й не швидко, збільшується — іншими словами, число функцій, які реально виявля­ються релевантними для вхідних у світ-систему суспільств і їхніх угру­повань, зростає. Якщо первинні найбільш важливі зв'язки при генезі світ-системи ми визначали як насамперед інформаційні, то далі росте роль економічних, військових, політичних, цивілізаційних, диплома­тичних і інших. Причому серед цих функцій відбувається диферен­ціація (наприклад, економічна може включати у себе як торгівлю, так і кредит, переміщення дорогоцінних металів, спеціалізацію госпо­дарства для міжнародного ринку, створення особливих економічних і інших союзів, а також виробництво засобів виробництва й виробничих матеріалів на ринок, наприклад бронзи або сталі, підтримку в порядку найважливіших комунікацій і т. п.).

Наявність передусім інформаційної мережі, що охоплює всю світ-систему, вважається достатньою умовою, щоб розглядати світ-систему як єдине ціле, що розвивається. Уже для неолітичного періоду, починаючи з докерамічного неоліту, багато дослідників говорять про існування єдиного інформаційного простору, що задовго до культури Урука існувало на величезній території від Центральної Туреччини до Синайського півострова. Хоча в І тис. до н.е. якісь масштабні товаропотоки між Тихоокеанським і Атлантичним узбережжями Євразії були прин­ципово неможливі, світ-система досягла до цього часу такого рівня інтеграції, що вже робив можливим поширення по всій світ-системі принципово важливих технологій за проміжки часу, помітно менші тисячоріччя.

Поява у межах світ-системи якої-небудь нової функціональної зони, нового центру спричиняє не тільки підтягування до цього центру суміжних територій, але й появу потім в інших місцях аналогічних за функціональністю центрів. Так, поява перших цивілізацій призвела потім до нових хвиль формування цивілізацій. Далі ці центри почи­нають конкурувати між собою й взаємодіяти всіляким способом, взаємно впливаючи один на одного. Поліцентризм цієї функції збері­гається навіть у випадку політичної уніфікації великих регіонів. Щодо цивілізаційності ми бачимо, що зрештою вона стає невід'ємною рисою світ-системи. Далі, на новому витку, це відбувається зі світовими релі­гіями, оскільки цивілізаційність стає нерозривно пов'язаною з наяв­ністю ряду світових релігій або їхніх аналогів. Те ж стосується появи й розвитку державності та Імперського прагнення до світового пану­вання.

А.Г. Франк був схильний датувати початок формування світ-системи IV-III тис. до н.е. Ю.Є. Березкін вважає, що світ-система починає скла­датися тільки в II тис. до н.е., а її виникнення можна датувати IV-III ст. до н.е.. Л.Є. Грінін та А.В. Коротаєв відносять її початок до набагато більш раннього періоду та вважають, що аграрна революція виявилася рубежем, що дозволяє фактично в певному змісті розділити всю соці­альну макроеволюцію на протосвіт-системний і світ-системний періоди. Останні виділяють наступні відмінності міжсуспільних систем аграрного від доаграрного періоду:

а) доаграрні системи мали за основні параметри географічний розкид і певну культурну варіативність; а аграрні, і особливо цивіліза-ційні, набули ще значущімого розмаху на шкалі соціокультурної склад­ності, коли у світ-систему входять суспільства з принципово різними рівнями розвитку. У доаграрних міжсуспільних системах такий розмах був істотно меншим;

б) у доаграрних міжсуспільних системах було те, що називається етнічною, мовною і культурною безперервністю, тобто в цілому більша культурна близькість, ніж в аграрних (і особливо в складних аграрних) суспільствах;

в) у світ-системІ, попри всі часткові й регіональні відкоти, ступінь збереження досягнень і особливо ступінь їхнього поширення був на порядки вище, ніж у період привласнюючого господарства, тобто у досвіт-системний період.

Говорити про початок її формування можна тільки з появою й роз­витком виробляючого господарства, хоча окремі явища-провісники могли спостерігатися й у палеоліті. Однак первинних вогнищ появи виробляючого господарства було більше, ніж один (так само, як і вогнищ появи державності, писемності, металургії). Можна говорити принаймні про три такі макровогнища: близькосхідне, далекосхідне й американське. При цьому в межах кожного макровогнища існував не один локальний центр, а два або більше.

З усіх аграрних світ-систем саме зароджену на Близькому Сході слід вважати вже із самого початку провідною, тому що:

а) саме в ній протягом останніх тисячоліть зосереджувалося більше половини населення світу;

б) вона ретроспективне постійно збільшувала свою значущість, інкорпоруючи й поглинаючи інші світ-системи й великі культурні регіони;

в) вона більше впливала на них, ніж вони на неї;

г) Із самого свого виникнення й протягом багатьох тисячоліть вона постійно лідирувала, мала тенденцію до постійного розширення, ускладнення, впливу на інші регіони й вищу швидкість розвитку.

Близькосхідна світ-система в деяких відношеннях від самого початку була розвиненішою. Зокрема, хоча перехід до виробляючого госпо­дарства й почався досить рано на Далекому Сході й у Південне-Східній Азії, він йшов у багатьох випадках на базі еволюційно «непрохідних» (городних) культур; також практично повсюдно не було поселень протоміського типу (тим більше фортець, які вказують на інтенсивність контактів). У Новому Світі, хоча міста й були, майже не було тварин­ництва й широкого використання металів (тільки дорогоцінних і в невеликому обсязі міді). Тим часом саме протоміста й міста є показ­ником розвиненішого типу світ-системи на Близькому Сході.

Світ-система є дуже широкою, практично граничною надсуспільною системою, що поєднує масу суспільств різними зв'язками, причому останні спочатку були в основному інформаційними, частково — між-культурними або міжетнічними. Вона поєднує в собі багато інших систем, таких як держави, недержавні суспільства, різні соціальні, куль­турні, просторово-культурні й політичні утворення на кшталт цивілі­зацій, союзів, конфедерацій.

Принаймні, уже для початкових періодів формування світ-системи зафіксовані досить масштабні міграції. Надалі зв'язки усе помітніше ставали торговельними й економічними, а також військово-політичними. Останнє, до речі, вимагало запровадження і поширення нових технологій комунікації. Отже, перехід світ-системи на кожний новий рівень розвитку неминуче був пов'язаний з розвитком госпо­дарства, торгівлі, поширенням нових технологій, розширенням І зміц­ненням комунікативних мереж, що після IV тис. до н.е. було немис­лимим без потужного підйому урбанізації.

У протосвіт-системний період ще не можна говорити про світ-систему навіть первинному значенні, але саме тут відбувається підго­товка до початку генези світ-системи, який приблизно датують X — початком VIII тис. до н. е., тобто до появи перших протоміст, таких як Єрихон.

Перший етап розвитку світ-системи — завершення формування контурів і структури первинної світ-системи, поява поселень, що за розмірами і особливостями забудови вже не є простими «селами», тобто перших міст і складних политтів. Його логічно пов'язати із завер­шенням першого етапу аграрної революції на Близькому Сході. Це при­близно період УІП-ГУ тис. до н.е. Наприкінці цього етапу з'являються перші держави й цивілізації, а також ціла система міст.

Другий етап розвитку світ-системи — завершення аграрної рево­люції, формування складного аграрно-ремісничого суспільства при­близно у III — першій половині І тис. до н.е. На цьому етапі відбува­ється перехід до інтенсивного іригаційного землеробства, що сприяло розвитку ремесел і торгівлі. На цій базі з'являються перші держави, ростуть міста. Через поширення технології плужного неполивного зем­леробства з використанням знарядь, що мають залізні робочі частини, починається перехід уже до економічних зв'язків усередині окремих значних територіальних компонентів світ-системи, зокрема, торго вельних зв'язків від Єгипту до Афганістану й долини Інду, формування великих ділянок її інтенсивного розвитку, подовження зв'язків. Ство­рюються також нові політичні структури, включаючи появу перших великих держав і імперій.

Цей етап характерний злиттям двох майже самостійних центрів формування світ-систем й: передньоазійського, що охопив величезні території в Азії, Африці і Європі, і східноазійського, при домінантній ролі першого центру. Це період появи другого покоління цивілізацій, а його кінець відноситься вже до так званого «Осьового часу».

Третій етап розвитку світ-системи — період зрілості аграрно-ремісничих цивілізацій. Це період другої половини І тис. до н.е. — першої половини II тис. н.е. Незважаючи на падіння тих чи інших роз­винених держав, у цілому в межах світ-системи сукупні площі їхніх територій і кількість населення залишаються в межах одного порядку, що свідчить про стан відносної стабільності світ-системи попри різні зміни в окремих її частинах, В ХІП-ХІV ст. створюється потужний сухопутний торговельний шлях через території монгольських держав, що реально зв'язав основні зони в світ-систему. Наприкінці цього періоду з'являються перші (після розпаду Римської імперії) розвинені держави в Європі, яким призначено було зіграти надалі велику роль. Формується як прообраз майбутньої світ-економіки урбанізована зона від Північної Італії до Нідерландів, де переважною формою економіки стає тип товарного виробництва. Це період появи й розквіту цивілі­зацій третього покоління, заснованих на світових релігіях.

Четвертий етап розвитку світ-системи — це період XV — початку XVIII ст., пов'язаний з Великими географічними відкриттями та першою фазою промислової революції. По-перше, світ-система різко розширюється територіальне, по-друге, починає перетворюватися в капіталістичну світ-систему, оскільки все активніше відбувається обмін товарами масового споживання. А деякі території (особливо в Новому Світі) повністю спеціалізуються на їхньому виробництві. Про високий ступінь Інтегрованості світ-системи в цей період свідчить і найпотужніший ефект так званої «революції цін», тобто різкий ріст цін в результаті масового ввозу в Європу золота й срібла з Нового Світу, що торкнувся не тільки Європи, але й Близького Сходу, зокрема Осман­ської імперії. Це період дедалі більшого домінування західної цивілі­зації, що вирвалася вперед, хоча в цей час безсумнівні також еконо­мічні, політичні й культурні досягнення інших цивілізацій.

П'ятий етап розвитку світ-системи пов'язаний з другим етапом промислової революції (так званим промисловим переворотом XVIII-XIX ст.), особливо зі змінами у транспорті й зв'язку, що й призвели до фактичного перетворення світ-системи, яка залишалася усе ще переважно інформаційною, у світ-систему, яка обмінюється товарами й послугами від Атлантики до Тихого океану і має тепер потужні й постійні інформаційні потоки. Більш того, ця світ-система ґрунтується па міжнародному поділі праці. Тимчасова перемога західної цивілізації відобразилася у створенні величезних колоніальних імперій, але вод­ночас це стало поштовхом для початку відродження духовних основ, на яких трималися інші цивілізації, особливо Ісламська й конфуціанська.

Шостий етап розвитку світ-системи пов'язується з науково-інформаційною революцією другої половини XX ст. Це період сильної трансформації всіх цивілізацій світу.

Ключове значення у дослідженнях представників школи світ-системного аналізу мають центропериферійні відносини. «Осьовий» поділ праці між центром і периферією створює напругу між ними, що стимулює розвиток світ-системи в цілому. Він підсилюється нееквіва­лентним обміном І нерівноправним характером відносин між ними. Незважаючи на це, уже до кінця XIX ст., на думку І. Валлерстайна, не залишилося зон, що перебувають за межами КСЕ. У його структурі периферії приділяється б цілому пасивна роль, її розвиток цілком залежить від центру. Динаміку КСЕ покликане відобразити поняття «напівпериферії». Саме напівпериферія зосереджує в собі класові про­тиріччя і конфлікти, виступає способом перерозподілу світової доданої вартості, вона ж служить джерелом нових форм І способів виробництва Таким чином, світова політика з'являється як постійна боротьба між центром і периферією сучасної світ-системи, виступаючи наслідком асиметричної взаємозалежності держав і народів.

Розвиток «сучасної світ-системи» визначається Валлерстайном змінами гегемонії. Вона означає, що одна держава має геополітичну можливість створювати стабільні системи нерівномірного суспільного розподілу влади. Матеріальна база гегемонії — більша ефективність держави в агроіндустріальному виробництві, торгівлі та фінансах, що забезпечує не тільки панування на світовому ринку, але й активне про­никнення на внутрішні ринки Інших країн.

Гегемонія — це не стільки стан, скільки кінцева фаза рухомого кон­тинууму, який характеризує відносини між великими державами. На початку континууму — гостра конкурентна боротьба в умовах від­носної рівноваги сил. Гегемонія відбиває здатність певної держави пере­творити одну частину міжнародної системи у своїх клієнтів, а іншу — загнати у оборонну позицію.

Гегемонія виникає як елемент нормального функціонування КСЕ, котрий знав лише три гегемонії: Сполучені Провінції (Голландія) — 1620-1672 рр.; Великобританія — 1815-1873 рр.; США — 1945-1973 рр. Голландська гегемонія зробила можливим сам КСЕ як історичну соціальну систему; британська гегемонія зміцнила її фундамент; амери­канська гегемонія максимально розширила та поглибила КСЕ і вод­ночас вивільнила ті сили, що мають привести «сучасну світ-систему» до занепаду.

Гегемонія, згідно з Валлерстайном, характеризується чотирма осо­бливостями:

1. Послідовність досягнення і втрати гегемонії; агропромислова сфера — торгівля — фінанси. При цьому період максимальної гегемонії припадає на її закінчення в агропромисловій сфері. Втрата фінансової гегемонії є, як правило, втрата гегемонії взагалі або близький до цього стан.

2. Політико-ідеологічний захист усіма державами-гегемонами «гло­бального лібералізму»; акцентування принципу «вільної торгівлі» на шкоду меркантилізмові.

3. Військово-морська перевага держави-гегемона; у період зрос­таючої гегемонії майбутній гегемон знеохоти створював сухопутні армії І робив це лише тоді, коли стикався з противником, який прагнув перетворити КСЕ на «світ-імперію».

4. Гегемонія забезпечується під час світових війн, що тривали, як правило, тридцять років. У Тридцятирічній війні (1618-1648) гол­ландські інтереси взяли гору над інтересами Габсбургів, у революційних та наполеонівських війнах (1792-1815) англійці взяли гору над фран­цузами, а у тридцятирічних «американо-німецьких» війнах США пере­могли Німеччину.

Результатом встановлення гегемонії є періоди миру в «сучасній світ-системі» є не повна відсутність війн, а мир між наддержавами — при­вілейованою групою держав, які мають достатньо великі розміри та багатство, щоб забезпечити міцну фінансову базу для розвитку вій­ськового сектору. Періоди гегемонії, вони ж періоди миру, історично нетривалі (25-50 років). Для Валлерстайна безсумнівним є зв'язок циклів гегемонії з віковими трендами. Ці процеси є результатами три­валої конкурентної експансії, яка призводить до особливої концен­трації економічної та політичної влади.

Як це не дивно, на перший погляд, Валлерстайн вважає, що сьогодні США вступили у фазу занепаду власної гегемонії, яку вони підтри­мували з 1945 року. Тиск на них стане значно сильнішим, ніж будь-коли в їхній історії. Все ж, незважаючи на економічний занепад, США зали­шаються найсильнішою країною у військовому та політичному плані, «Гегемонія має свій жировий запас, за рахунок якого можна проіс­нувати деяку кількість років».

Світ-системники вважають, що нині міжнародне середовище харак­теризується станом анархії при домінуванні єдиної наддержави. На їхню думку, держава зберігає своє значення у міжнародних відносинах, але це стосується передусім великих держав. Основною проблемою між­народних відносин вони вважають несправедливий розподіл ресурсів між центром і периферією світової системи. Світова система має кон­фліктний характер, зумовлений цілеспрямованою стратегією СІЛА та і 11 тих держав центру.

Капіталістичний світ-економіка, як основа сучасної світ-системи, характеризується сьогодні такими основними рисами, як всесвітня організація виробництва, зростання значення транснаціональних кор­порацій (ТНК) у світовому господарчому розвитку, посилення коорди­нації виробничих комплексів, інтернаціоналізація капіталу, зменшення можливостей державного втручання у сферу фінансів, панування ідео­логії «гілерлібералізму». Держави сьогодні перетворюються на агентів, які передають національним економікам вимоги КСЕ з метою адаптації до умов конкуренції на світовому ринку, який знаходиться під визна­чальним впливом найбільш розвинених країн на чолі з США. Водночас неомарксисти звертають увагу на протилежні процеси диверсифікації економічних, політичних, соціокультурних структур, пошуку інших шляхів розвитку.

Основна тенденція сучасного етапу міжнародних відносин полягає у посиленні асиметричності взаємозалежності. Процеси глобалізації збільшують прірву між багатими і бідними у світовому масштабі. Багаті не хочуть ділитися з бідними, а бідні вважають, що відокрем­лення стане найкращим шляхом вирішення їхніх проблем. Основним регулятором міжнародних відносин неомарксисти вважають боротьбу «держав-класів». Підкреслюючи, що міжнародні відносини набувають залежного від США як єдиної наддержави характеру, неомарксисти все ж не вважають цей стан речей фатальним. Подальшу еволюцію сучасної світ-системи вони ставлять у залежність від політичної волі та здат­ності країн периферії порвати з нав'язаною стратегією суспільного і сві­тового розвитку, а також від ефективності опору цій стратегії «знизу».

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА:

1. Богатуров А. Кризис миросистемного регулирования // Междунар. жизнь. — 1993.—№7.

2. Богатуров А.Д. Системньїй подход й изучение международных отношений // Мир между двумя войнами. Избранные документы по истории международ­ных отношений 1910-1940-х годов. — М., 1997.

3. Гринин Л.Е., Коротаее А.В. Социальная макрозволюция й историческии про­цесе (к постановке проблемьі) // философия й общество. - 2007. — № 2, 3, 4.

4. ДебидурА. Дипломатическая история Европьі. 1814-1878: В 2 т.— Р.-на-Дону: Феникс, 1995.

5. Завалько Г.А. Возникновение, развитие й состояние миросистемного подхо-да//ОНС— 1998. — №2.

6. Коротаее А.В. ФакторьІ социальной зволюции.— М.: Ин-т востоковедения РАН, 1997.

7. Коротаее А.В., Комарова Н.Л.,Халтурина Д.А. Закони истории. Вековые циклы и тысячелетние тренды. Демография, Экономика, Войны.— М,: КомКнига, 2007.

8. Критика миросистемного подхода й концепции капитализма И. Валлерстайна: Научно-аналитический обзор. — М.: ИНИОН, 1992.

9. КулагинВ. Рождение мирового порядка//Междунар. жизнь. — 1996.—№4.

10. Маньїкин АС. Системность в международньїх отношениях: причиньї формиро-вания изтапьі развития//Вести. Мос. ун-та. Сер. 8. История.— 1992.— №5,6.

11.Мельянцев В.А. Восток й Запад во второмтнсячелетии.— М.: МГУ, 1996.

12. Монбриаль Т. де. Память настоящего времени. — М.: Международные отно-шения, 1997.

13. Понтин В.И. Циклы и волны глобальной истории. — М.: Новый век, 2003.

14. Поздняков ЗА. Системньїй подход й международньїе отношения. — М.: Наука, 1976.

15.ПримаковЕ. Международные отношения накануне 21 века: проблему, пер­спективи// Междунар. жизнь.— 1996. — №10.

16. Система, структура й процесе развития современньїх международньїх отно­шений / Отв. ред. В.И. Гантман. — М.: Наука,1984.

17. Современньїе международньїе отношения й мировая политика: Учебник для вузов / отв. ред. А.В.Торкунов. — М.: Просвещение, 2004.

18.Гейлор А.Дж.П. Борьба за господство в Европе. 1848-1918, — М.: Наука, 1958.

19. ФедотовА. Глобальньїй кризис мировой системы // Междунар. жизнь.—1994. —№4.

20.Цыганков ПА. Международньїй порядок: между прошлым й будущим // Соц.-полит. науки.— 1991.— №12.

21. Чернов СА. Системный анализ во внешней политике // США: ЗПИ— 1998.— №6.

22. Шергін С Світовий порядок: концепції і реальність // Політика і час. — 1997. — №1.

23.Эллман М. Теория мировой системы: новьій подход к глобалистике // Вести. С-Пб. ун-та. Сер. 5. Экономика. — 2001. — №3.

24.ЯсперсК. Будущий мировой порядок//Век XX й мир. — 1990. — №9.