Передумови виникнення та основні риси сучасної світової системи

Поняття «сучасна світова система» дозволяє розглядати світ як сукупність взаємодіючих структурних елементів — міжнародних акторів, що діють у геополітичному просторі різних рівнів. Ця система має поліструктурний характер: оскільки зв'язки між компонентами та елементами в системах реалізуються через різні відносини, то системи вміщують у собі певну множинність тих чи інших структур. У різних структурах сучасної світової системи реалізуються притаманні їм різ­норідні елементи та відносини. Порівняння змісту вказаних понять без усвідомлення цієї різниці на рівні абстрагування втрачає пізнавальну цінність.

А.Г. Франк вважав, що світова система почала складатися приблизно п'ять тисячоліть тому, і розглядав зниження інтенсивності та дезоргані­зацію традиційних зв'язків між Заходом і Сходом як реорганізацію або як зрушення пануючого «центру мас» світової системи зі Сходу на Захід в умовах занепаду, що почався у середині XIV ст.

Підтвердженням глибокої кризи світової системи в цей період учений вважав колапс Монгольської імперії, який перервав традиційні сухопутні комунікації через Центральну Азію. Ця криза стала одним з чинників трансформації світової системи у сучасний стан, який визна­чається глобалізацією світу в умовах домінації талассократичного Заходу.

Саме ця ознака визначає зміст поняття «сучасна світова система», що формується та розвивається у геополітичну епоху модерну, адже, як відзначає Б. Льюіс, «у будь-яку еру людської історії сучасність означає спосіб життя, норми і стандарти цивілізації, що панує та розширю­ється. Будь-яка домінуюча цивілізація нав'язує свої власні стандарти сучасності».

А. Дж. Тойнбі також називає геополітичні зміни карти світу, що від­булися чотири-п'ять століть тому, «сучасними», посилаючись на те, що ці століття — «лише мить на часовій шкалі, яку розкрили перед нами геологи та астрономи нашого часу». Учений наголошує, що, починаючи І 1500 р., «людство об'єдналося у єдине всесвітнє суспільство».

Принциповою ознакою набуття світовою системою ознак сучасності є структурні зміни, пов'язані з формуванням капіталістичної економіки та набуттям економічними відносинами визначальної ролі в житті суспільств, що належать до світової системи.

Загалом світова система становить динамічну взаємодію еконо­мічної, військово-політичної і соціокультурної підсистем. Взаємодія міжнародних політичних, військових, економічних, науково-технічних, ресурсних чинників світового розвитку впливає на стан світового спів­товариства, на співвідношення сил і внутрішнє становище окремих держав. Тривалий час військово-політична підсистема домінувала над економічною, однак у міру інституціоналізації капіталістичних гос­подарських структур економічна підсистема набула вирішального значення, хоча еластична комбінація військово-політичних і соціо-культурних елементів продовжує відігравати важливу роль у її функ­ціонуванні.

Рушійною силою розвитку сучасної світ-системи, в основі якої лежить капіталістичний світ-економіка, є безупинне нагромадження капіталу, що самопідтримується (хоча для радикальних світосистем-ників нагромадження капіталу сягає історії, що припускає «вічний» капіталізм). Ігнорування територіальних кордонів з боку КСЕ додає йому яскраво вираженої універсалізуючої властивості, здатної підтри­мувати взаємодію в господарській галузі різних країн, регіонів, конти­нентів.

Згідно з концепцією І. Валлерстайна, однією з найґрунтовніших і вартих уваги серед сучасних досліджень, близько 1500 р. один зі «світів-економік» — європейський — вступив у боротьбу зі «світом-імперією» Габсбургів та переміг, зміцнившись як капіталістичний світ-економіка.

Сучасний світ-система (тобто «система, яка сама є світ») — це капі­талістичний світ-економіка, що охоплює весь світ. На думку І. Валлер­стайна, його принциповою властивістю є те, що він представлений капі­талістичним світом-економікою та функціонує без будь-яких зовнішніх стосовно неї історичних систем. Дослідник наполягає на визначенні сучасного світ-системи як виключно капіталістичного світу, бо без цього руйнується вся його концепція. Але у зв'язку з цим А. І. Фурсов слушно відзначає, що у Валлерстайна «капіталізм виникає невідомо звідки — deux ex machina», і вважає за необхідне хоча б зафіксувати наявність якісного системного переходу «як хроноклазму або соці­альної революції».

Відповідь на запитання, чому саме європейський капіталістичний світ-економіка зміг отримати перемогу та набути глобальних масш­табів, полягає у геополітичній сфері, а саме в процесі переходу частини людства в ХУІ-ХУІІ ст. до Номосу Моря. Цей процес уособлювала собою Англія.

Починаючи з XVI ст., Англія стала поступово відокремлюватися від Європейського континенту та робити перші кроки до суто мор­ського існування І морського панування. Як підкреслює К. Шмітт, «ця країна перемогла всіх своїх європейських суперників не в силу моральної або силової вищості, а лише виключно завдяки тому, що зробила рішучий та незворотний крок від твердої Суші до відкритого Моря, І в такій ситуації відвойовування сухопутних колоній забезпечу­валося контролем над морськими просторами». Номос Моря, до якого перейшла Англія, протиставляв простір Моря простору Суші для того, щоб створити рівновагу за допомогою контролю над Сушею з боку Моря. «Європейський острів відколовся від європейського континенту, і новий, покликаний островом, світ Моря піднявся проти традиційного світу континентальної Суші. Цей світ Моря породив противагу світу Суші, і мир (Ргіесіеп, реасе) на Землі став подібним до терезів у його руках». Це було вираженням безпосередньої відповіді на виклик від­критому Світовому океану.

Вказаний історичний період якісних змін постійно привертав до себе пильну увагу істориків, економістів, суспільствознавців. Багато дослідників розглядають його як переломний. У періодизації історії Старого Світу американського вченого У Макнейла після домінування Близького Сходу (до V ст. до н.е.) та періоду євразійського культурного балансу 1500 рік знаменує початок нового періоду— виникнення пів­нічноатлантичного історичного простору, у межах якого Західна циві­лізація вперше починає випереджати Схід.

Французький історик Ф. Сіміанд, виділяючи два цикли європей­ського розвитку, датує другий цикл 1450 (1500) — 1750 рр., де фаза під­несення припадає на 1450 (1500) — 1650рр. Це певною мірою відповідає періодизації чотирьох послідовних вікових циклів, наведеній одним з лідерів французької історичної школи «Анналів» Ф. Броделем, за якою другий віковий цикл датується 1507-1510 [1650] — 1733-1743 рр., де 1650 р. — точка кризи. Нарешті, К. Маркс і Ф. Енгельс відносили до кінця XV — середини XVII ст. ранній етап європейської капіталістичної революції, процес первісного накопичення та генези капіталізму. «Біо­графія капіталу починається в XVI ст.», — писав К. Маркс.

Однак для історичної та політичної наук дуже характерним є уяв­лення про те, що системність у міжнародних відносинах існувала не завжди. Зокрема, на думку О.С. Маникіна, на міжнародній арені перші ознаки системності виявляються лише у XVII ст. Такі уявлення пов'язані насамперед з принциповою відмінністю в характері міжна­родних відносин до та після «великого рубежу», відзначеного Великими географічними відкриттями, формуванням капіталістичних відносин, національних держав та міжнародного права у близькому до сучасного вигляді.

Та при ґрунтовному осмисленні виявляється, що підстави для запе­речення існування системності в міжнародних відносинах до Нового часу мають здебільшого суб'єктивний характері, визначаються осо­бливостями світогляду вчених, які 'їх дотримуються. Справді, варто визнати нижчий рівень упорядкованості, організованості, інший характер внутрішніх зв'язків у міжнародних відносинах до Нового часу. Вони справді не мають цілісного характеру, а відносини між державами мають переважно зовнішній, випадковий характер, проте це не може бути перешкодою для їх розуміння як системи у звичайному її визна­ченні — як сукупності елементів та відносин між ними.

Світова система — це людство в динамічному розвитку, взаємодії його складових елементів. Світова система існувала протягом усієї історії людської цивілізації. Розвиток світової системи завжди був спря­мований на досягнення цілісності, космічної універсальності, і пере­ломним моментом в цьому напрямку можна вважати перехід від епохи розвитку світової системи в межах локальних цивілізацій до сучасної світової системи як системи глобальної цілісності.

Передумовами виникнення сучасної світової системи можна вважати:

— науковий прогрес, наслідком якого стало, зокрема, визнання того, що Земля має форму кулі;

— перехід частини людства до морського Існування та зроблені нею Великі географічні відкриття;

— створення засобів комунікації, що забезпечили зв'язки між окремими частинами планети;

— перетворення Заходу на єдиний світовий центр, який організовує навколо себе периферійні та напівпериферійні регіони.

Основними рисами сучасної світової системи є:

— встановлення та підтримання світового лідерства і панування західної цивілізації, яка поступово стає глобальною, поширюючи у світі свої норми, цінності, інститути і спосіб життя в цілому;

— державоцентристський характер системи — перетворення держави-нації європейського зразка на основного суб'єкта міжнародних від­носин, єдиного законного агента застосування легітимного насильства, та поділ території планети між державами-націям й, основоположна роль держави в реалізації національних інтересів;

— визначення конфігурації співвідношення сил конкурентною грою взаємодіючих між собою незалежних суб'єктів міжнародних відносин, що прагнуть збільшити свою могутність і вплив за рахунок інших, або інакше — отримати контроль над поведінкою Інших міжнародних акторів;

— формування міжнародного права та дипломатичних правил між­державних відносин, в основі яких лежать баланс сил і баланс інтересів та які розвиваються в напрямку дедалі більшої регламентації та універ­салізації;

— наявність взаємодіючих світів-економік з власними центрами і периферіями, що охоплюють території однієї чи кількох держав з посту­повим перетворенням західного світу-економіки на глобальний, фор­мування та розвиток світового ринку як матеріальної основи сучасної світової системи;

— формування центрів світового простору у вигляді «архіпелагу великих метрополій», розділених тисячами кілометрів, але пов'язаних інтенсивними обмінами. Острови цього архіпелагу концентрують у собі владу політичних, економічних та воєнних олігополій, що мають світову стратегію;

— формування та розвиток мережі транснаціональних відносин, які непомітно охоплюють світ і створюють альтернативу державній іден­тичності та лояльності;

— процес модернізації-вестернізації як універсалізуючий механізм регулювання внутрішньосистемних відносин та наявність зони «обме­женого хаосу», глибокої периферії, де не діють загальносистемні меха­нізми регулювання.

Сучасна світова система складається зі взаємодії двох полів — міжнародного і транснаціонального. Міжнародне поле утворюють відносини між окремими елементами системи — державами. Його перетинають різноманітні регульовані й контрольовані потоки. Транс­національне поле утворюють відносини, незалежні від державних кор­донів, для яких ці кордони нібито не існують. Потоки, що його пере­тинають, значно складніше вимірювати, регулювати й контролювати.

Багато важливих елементів сучасної світової системи діють одночасно у двох цих полях.

Сучасна світова система має європейське походження. Історично нона склалася як олігополістична система. Вона почала формуватися в кількох конкуруючих центрах, звідки виходили ініціативи й накази, де розроблялася стратегія та узагальнювалася інформація, що надходила І усіх частин світу. Центри сучасної світової системи вступають у від­носини конфлікту та співробітництва, об'єднуються в союзи і коаліції. Конфлікти й конкуренція, предметом яких стають боротьба за тери­торії та ринки, розгортаються на території противника.

Динамізм системи, заснований на конкуренції між олігополіями, стимулює економічний рух. Олігополії поширюють свою стратегію або на всю планету, або на окремі, найважливі райони. У світовій системі поєднуються та взаємодіють різні за своєю природою та завданнями олІгополії: політичні, ідеологічні, економічні, — такі як США, като­лицька церква, корпорації «Сіменс» та «Майкрософт» тощо.

Політична олігополія утворена великими державами, що відіграють вирішальну роль у світовій політиці. Вихід будь-кого з учасників цієї олігополії веде до порушення силової рівноваги в сучасній світовій системі. Учасники політичної олігополії впливають на стан сучасної світової системи у взаємодії з учасниками економічної, ідеологічної та інших олігополій. Для збереження свого впливу вони мають кон­тролювати поширення інформації й технологій або володіти новою вій­ськовою технікою.

Якщо в період становлення системи вирішальну роль відігравали велика територія й чисельне населення, то зараз могутність світових центрів визначається здатністю мобілізовувати знання й багатство на цілі світової стратегії. Епоха деколонізації, що наступила в другій половині XX ст., певною мірою змінила стратегію світових центрів: вони дедалі більше стають регуляторами потоків інформації, «від­дають накази», які забезпечують їхнє панування на світових ринках і контроль над клієнтурою, визначають технологічний прогрес. Могут­ність центрів сучасної світової системи також вимагає стабільних внутрішньосуспільних відносин, з налагодженим механізмом регулювання внутрішніх суперечностей, який дозволяє долати кризові ситуації, викликані змінами у процесі розвитку.

В основі сучасної світової системи лежить капіталістична органі­зація суспільства. Процес мондіалізації визначається змінами капіта­лістичної системи, серед витоків яких — кризи. Криза є таким самим природним явищем у функціонуванні системи, як і експансія. Капі­талізм може розвиватися лише завдяки постійному розширенню сфери свого впливу. Це супроводжується дедалі більшим поширенням універсальних норм і цінностей, уніфікацією усіх сфер суспільного життя, нівелюванням особливостей, зменшенням технологічних, мовних та інших відмінностей.

З іншого боку, відбувається поглиблення відмінностей у демогра­фічній політиці, рівні та способі життя. У центрах світової системи зосереджуються багатство, інновації, стабільне, але старіюче насе­лення, у той час як на периферії — незаможне, постійно зростаюче населення.

Світова система містить складні підсистеми — держави, регіони, інші утворення, які змінюються в процесі й під впливом світового розвитку. Процеси таких змін мають яскраво виражений циклічний характер, унаслідок чого складається живий, пульсуючий, цілісний комплекс — світове співтовариство.

3.2. Конституювання планетарного дуалізму як основної суперечності сучасної світової системи

Процес упорядкування світової системи пов'язаний з конститую­ванням та розвитком планетарного дуалізму як її основної супереч­ності, що визначало перехід світової системи до сучасного стану у геополітичну епоху модерну.

Планетарний дуалізм є втіленням основного принципу організації життя в природі та суспільстві — принципу парності, який перед­бачає, що завжди діючою одиницею є пара, два взаємодоповнювальних енергопотоки. Світ і темрява, добро і зло, суб'єкт і об'єкт, форма І зміст, простір і час, дух І матерія, місто і село, капітал і праця, ліва і права півкулі, чоловік і жінка — найвідоміші з численних проявів принципу парності.

Специфічним проявом принципу парності у природі є наявність двох протилежних географічних реальностей — території і аква­торії, Суші і Моря, з якими споконвічне пов'язане існування людини. Живильним середовищем людини є суспільство, в якому є все необ­хідне для ЇЇ виживання і розвитку. Це пов'язано з наявністю органічної єдності між людиною і ландшафтом. Відомо, що ландшафт примусово впливає на людину, її організм і поведінку, так само як і людина своєю діяльністю змінює ландшафт. Цей вплив ландшафту, єдність людини і суспільства з природним середовищем виражаються у понятті «місце-розвиток».

Через поняття Суші та Моря формуються основні уявлення людини про земну поверхню та фундаментальні аспекти її існування. Ці поняття зберігають своє значення як для цивілізацій традиційного типу, так і для сучасної геоісторії та геокультури. Суша і Море — це значущі форми, за якими постає дух, що об'ектувався у них. Водночас їх можна розглядати як гештальти: у розумінні їх як таких цілісних геокультурних утворень, елементи яких пов'язуються та визначаються єдиною структурою.

Відмінності існування на Суші та так званого «морського існування» визначають особливості суспільної організації, які здавна були пред­метом дослідження філософів, а з виникненням геополітичної науки стали одним з відправних пунктів для розгляду протистояння кон­тинентальних і морських держав (теллурократій і талассократій) як рушійної сили світової Історії. Ця теза, яка могла б вважатися перебіль­шеним редукціонізмом як загальною закономірністю історії людства на всіх етапах його розвитку, знаходить своє підтвердження в умовах сучасності (цивілізації Модерну).

Причиною конституювання планетарного дуалізму був виклик Великих географічних відкриттів другої половини XV ст., який уперше у світовій Історії набув планетарного характеру, і тому відповідь на нього також мала бути дана у планетарних масштабах. За таких умов можна говорити про «каузальну одночасність» Великих географічних відкриттів та геополітичної революції, коли причина та дія репрезен­тують різні сторони одного і того самого процесу.

У світовій історії від часів стародавнього світу спостерігається про­тистояння континентальних і морських держав. При цьому саме теллурократична, сухопутна орієнтація є первісною орієнтацією людства. Незважаючи на величезну лінію узбережжя, Китай, наприклад, не є талассократичною державою інавіть не належить до дисконтинуального поясу держав. Протягом усієї своєї історії він був теллурократичною державою. Те саме можна сказати й про Індію, цілком континентальне орієнтовану, хоча й вона була колонізована морською державою. Біль­шість країн Близького та Середнього Сходу також мають континен­тальний характер. Протягом тривалого історичного часу на континен­тальні настанови орієнтувалась і Європа.

Зі специфіки сухопутного існування, особливо із землеробства, випливають його конкретні нормативи — житло, власність, шлюб, спадок тощо. «Фундаментальний правовий інститут, власність — Потішиш — одержав свою назву від Дому, Domus. Це очевидно й відомо усім юристам», — відзначає К. Шмітт. Це стосується й німецького слова «Bauer» (селянин), яке походить від слова «Bau», «Gebaude» (будівля, дім) та означає людину-домовласника. Сухопутна людина приручає звірів та робить з них домашніх тварин, у той час як відносини людей Моря зі світом флори і фауни зовсім Інші, тому що риби не можуть стати домашніми тваринами.

Якщо Номос Землі, Суші характеризується наявністю усталеної моральної та правової форми, в якій відбивається нерухомість, фіксо-ваність, то соціальні, моральні, правові норми в умовах Номосу Моря стають плинними, відчуваючи рухомість, неусталеність морської стихії. «Корабель, — за словами К. Шмітта, — основа морського існу­вання людей, так само як Дім — це основа їхнього сухопутного Існу­вання».

Море є різновидом природного середовища, різко відмінного від Суші. Море відчужене й вороже. За К. Шміттом, «подолання людиною інерціального опору природи, що становить сутність культурної або цивілізаторської діяльності людини, різко відрізняються у випадку кораблебудування й освоєння Моря і у випадку розведення худоби та будівництва житла на Суші»⁴.

4 Шмитт К. Планетарная напряженность между Востоком й Западом м про-тивостояние Земли й Моря//ДугинА. ОсновьІ геополитики. Геополитичес-кое будущее России. — М.: Арктогея, 1997. — С. 543.

Для подолання давнього релігійного страху перед Морем людство мало зробити значно більше зусиль, ніж для освоєння Суші. Тому лише з переходом до «морського існування» стає можливим розкріпа­чення технічного прогресу і як його наслідок — промислова революція, виникає шміттовий принцип «Абсолютної Техніки». Принциповою від­мінністю Номосів Моря та Суші К. Шмітт вважає те, що морський сві­тогляд орієнтований техноморфно, тоді як сухопутний — соціоморфно. За Регелем, відповідно до того, як умовою сімейного життя є земля, твердий ґрунт, умовою промисловості є природна стихія, що виводить її назовні, — море.

Усе це дало підстави К. Шмітту дійти висновку, що Новий час та тех­нічний прорив, який відкрив еру індустріалізму, завдячують своїм існу­ванням саме геополітичному феномену — переходу частини людства до Номосу Моря. Справді, якщо І можна вважати, що капіталізм створив нову техніку, нову систему транспортних зв'язків, накопичення та трансляції інформації, пов'язав людство в єдину макроцивілізаційну систему, то лише розглядаючи його як феномен західного шляху роз­витку, визначеного переходом до «морського існування».

Теплурократичні держави відрізняються орієнтацією всередину сус­пільства, їхні столиці, як правило (навіть у острівних та півострівних державах), до зазнання ними міцних впливів вестернізацїї знаходились у глибині країни, відіграючи передусім роль політико-адміністративних центрів та культурних макрокосмів.

Навпаки, талассократичнї держави відрізняються орієнтацією на зовнішнє середовище: за словами А. Мехена, «берегова лінія країни — це один з її кордонів, а чим легший доступ через кордон до областей, що лежать за ним, тим сильнішим буде прагнення народу до зносин через нього з іншими країнами світу»⁵. Це природна логіка талассокра-тичного мислення.

5 Мэхен А.Т. Влияние морской силы на историю. 1660-1783 / Пер. с англ. М — Л.: Госвоенмориздат, 1941. — С. 28.

Згідно з характеристикою К. Хаусхофера, через свій клімат конти­нентальні нації схильні до контрастів. Еволюційні тенденції, властиві острівним націям, відіграють підпорядковану роль у їхньому роз­витку, континентальні нації розвиваються через революції. Вони відки­дають своє минуле, якщо воно здається їм обтяжливим. Вони віддають перевагу послідовності, а не паралелізму. Відповідно, їхні дії більш імпульсивні: вони схильні до радикальних рішень. Через відсутність еластичності континентальні держави часто недооцінюють переваги острівних, їхню винахідливість, гнучкість, мобільність. Недооцінюють вони й притаманну острівним державам стратегію оточення І тактику анаконди.

Фундаментальним принципом сухопутної стратегії є дотримання положення про те, що необмежене розширення Морської Сили не можна допускати для жодної держави, до якої не можна підійти із Суходолу. У ХVІІ-ХVIII ст. Ігнорування цього принципу призвело до потурання встановленню морського панування Великобританії.

Серед талассократичних утворень прийнято виділяти морські та океанічні, які принципово відрізняються, насамперед у характері геополітичної експансії, її масштабах. Серед форм теллурократії виділяють цивілізації Степу та Лісу, Гір та Долин, Пустель та Льодів, що відрізня­ються державною та етнорелігійною специфікою.

Якщо талассократичнї тенденції досягають своєї вершини в оке­анічних цивілізаціях, то теллурократичні — у пустелях і степах, які логічно можна було б розглядати як геополітичні плацдарми теллуро­кратії, бо чинник «води» тут зведено до мінімуму. Гірські цивілізації співвідносяться у теллурократії з деякою духовною владою, вони не є джерелами експансії або центрами теллурократичних імперій. Близькою до гір у теллурократії є роль лісу, обидва символи в ній означають вісь світу. Тому ліс у теллурократії також виконує периферійну функцію. Північним аналогом степів і пустель є тундра, однак холодний клімат значно знижує її геополітичну роль.

Така організація геополітичних просторів теллурократії та талассократії підкреслює принципову різницю Суші та Моря, на яку звертали увагу фактично всі геополітики. Зокрема, П.М. Савицький підкрес­лював: «Океан єдиний. Континент роздріблений. І тому світове господарство неминуче сприймається як господарство «океанічне» і у межі океанічного обміну неминуче потрапляє кожна країна і кожна область світового господарства»⁶. Подібний висновок може бути також поши­рений на сфери політики й культури.

6 Савицкий П.Н. Континент Евразия. — М.: Аграф, 1997. — С 402.

До XV ст. талассократії традиційно були периферійними діючими особами у світовому історичному процесі, незважаючи на успіхи фіні­кійців, Афін чи Карфагена. З іншого боку, це протиборство носило локальний чи регіональний характер. Великі географічні відкриття сприяли змінам положення теллурократичних та талассократичних держав і цивілізацій у сучасній світовій системі, поляризуючи відмін­ності їхніх інтересів і утворюючи тим самим загальнопланетарну геопо-літичну та цивілізаційну суперечність. Як наголошує X. Маккіндер, «най­важливіший результат виявлення шляху до Індії навколо мису Доброї Надії полягав у тому, що він мусив зв'язати західне та східне каботажне судноплавство Євро-Азії, навіть хоча б таким кружним шляхом, і таким чином певною мірою нейтралізувати стратегічну перевагу центрального становища, що його займали степняки, натиснувши на них з тилу. Революція, розпочата великими мореплавцями покоління Колумба, наділила християнський світ надзвичайно широкою мобільністю, а Сві­товий океан навколо розділених та острівних земель став географічною умовою найвищої концентрації талассократичної могутності»⁷.

7 Маккиндер Х.Дж. Географическая ось истории // Полис— 1995.— №4.— С. 167.

Великі географічні відкриття ознаменували собою появу нової геогю-літичної і цивілізаційної реальності — Номосу Моря, який став першим глобальним суб'єктом творення сучасного світу. Він ототожнюється з атлантичним Заходом. Протягом кінця XV — середини XVII століть конституюється планетарний дуалізм як основна суперечність сучасної світової системи, що є рушійною силою її розвитку. Розвиток відносин планетарного дуалізму в напрямку поступової абсолютизації цієї супер­ечності є справжньою основою глобалізаційного процесу. Без переходу до «морського існування» була б неможливою поява глобального капі­талізму, глобальної техносфери як його матеріальної основи та лібе­ралізму як ідеології «вільного ринку» й «відкритого суспільства», бо море нерозривно пов'язане з торгівлею, колоніальною експансією та технічним прогресом, спрямованим на приборкання природної стихії за допомогою розумотворних технологій. Встановлення ж морського панування завжди було ключем до світової гегемонії (спочатку в межах середземноморської ойкумени, а потім — у планетарному масштабі) як умови розвитку ринкової економіки.

Планетарний дуалізм, таким чином, є загальновизнаним феноменом у геополітичній науці. Як відзначає Е.А. Поздняков, «розділений світ є геополітична реальність. Змінюючись у часі та просторі, ця розділе-ність зберігається у будь-яких комбінаціях»⁸.

Компонентами планетарного дуалізму, як ми визначили, є Номоси Суші та Моря, теллурократія та талассократія, Схід та Захід. «Якщо від-воліктися від усіх численних особливостей, що настільки різноманітне виявляються при зіставленні Сходу та Заходу протягом усієї світової історії, то в теперішній час стає очевидною елементарна відмінність: протилежність між Сушею та Морем. Те, що ми сьогодні називаємо Сходом, представляє собою єдину масу Суші: Росія, Китай, Індія, пре­великий острів, «серце землі», як назвав цю область Маккіндер. А те, що ми сьогодні називаємо Заходом, — це півкуля, вкрита океанами, Атлан­тичним та Тихим. Протилежність континентального та морського світів — це реальна глобальна дійсність, з якої ми маємо виходити, щоб взагалі правильно поставити питання про Історичну структуру напруженості, пов'язаної із сучасним всесвітним дуалізмом»⁹, — писав К. Шмітт.

Дослідження взаємодії без урахування взаємодії всередині цих геополітичних сфер було б поверховим та неточним, оскільки ці два класи взаємодій перебувають у відношеннях взаємозалежності, взаємо­зумовленості. Одні з цих взаємодій є більше суперечливими, інші — менше. Талассократія та теллурократія мають внутрішньо неоднорідну структуру. Вони поділяються на центр, напівпериферію та периферію.

Центри формуються внаслідок інтенсивнішого випромінювання циркулюючих в межах двох сфер геополітичних потоків. Універсалі­зація геополітичного процесу виявляється, зокрема, у поширенні меж талассократії та теллурократії за рахунок обмеження індиферентної периферії, яка сьогодні майже зникла. Центри теллурократії та талассо­кратії складаються з декількох держав, але вони нерівноправні.

Умовою існування сучасної світової системи є наявність гегемона, а історія її — це історія боротьби за гегемонію між декількома пре­тендентами, перемоги одного з них, його панування та подальшого занепаду. Суперництво за гегемонію, що можна розглядати як комплекс заходів, обраних суперниками для демонстрації своєї вищості, переваги на шляху реалізації певних суспільних завдань, сприяє прояву, реалі­зації інтеграційної та дезінтеграційної функцій планетарного дуалізму.

8 Поздняков З.А. Системний подход й международньїе отношения. - М.: На­ука, 1976.-С 88.

9 Шмитт К. Планетарная напряженность между Востоком й Западом й про-тивостояние Земли й Моря /Дугин А. ОсновьІ геополитики. Геополитичес-кое будущее России. — М.: Арктогея, 1997. — С. 530.

«Геополітичний простір уподібнюється Сонячній системі, стабіль­ність якої визначається різницею мас зірки та сателітів. Система ста­більна, коли сателіти мають несумірно меншу масу, ніж утримуюча їх разом "зірка". Поява сателіту надто великої маси здатна викликати загрозу центробіжних Імпульсів». Як зазначають В.В. Ільїн та О.С. Панарін, «сьогодні в обох "сонячних системах", західній та східній, є супутники "зірок", доволі великі, щоб не піддаватися спокусам від­особленості, виходу з-під впливу центрального тіла»¹⁰. Архітектоніка світу, що її визначає планетарний дуалізм, зумовлює ступінь свободи рухів міжнародних акторів, так що кожен з них займає будь-яке довільне положення в обмежених контурах. Тому за межами консти­туйованих геополітичних контурів вони не можуть переміщуватись абсолютно довільно, а їхні рухи визначаються цими контурами. Росія, наприклад, не може за своїм бажанням перейти з розряду континен­тальних держав у розряд океанічних, це накладає обмеження на її полі­тичний вибір і вибір решти держав. Локальні цивілізації та політохо-рологічні утворення виступають як похідні від Номосів Суші та Моря як загальної підвалини і детермінуються ними, отже взаємодія явищ, похідних від загальної основи, не може мати вирішального значення як для самих цих явищ, так і для всієї системи.

¹⁰ Ильин В.В., ПаноринА.С Философия политики.— М.: Изд-во МГУ, 1994.

Вираженням найважливішої, визначальної субстанційної сутності планетарного дуалізму є його роль загальної причини в розвитку сучасної світової системи, що опосередковується особливими, специ­фічними умовами та явищами міжнародного життя. У цій ролі він відо­бражає глибинне, сутнісне джерело структурування міжнародної дій­сності.

Надзвичайно важливе місце планетарного дуалізму полягає в тому, що він врешті-решт зумовлює функціонування, розвиток та зміну гео­політичних епох (перехід до геополІтичної епохи модерну під час гео-політичної революції кінця XV — середини XVII ст.), історичних типів міжнародних систем, потреб, інтересів, цінностей міжнародних акторів. Так, характер та засіб субстанціональної взаємодії теллуро-кратії та талассократії розрізняє різні геополітичні епохи.

Переважна більшість радянських та західних вчених вже давно підійшла до оцінки подій кінця XV — середини XVII ст. як геопо-літичної революції. Так, А.Дж. Тойнбі висловлює думку про те, що «наступ Заходу докорінним чином вплинув на обличчя сучасногосвіту». Значення цього впливу полягало в тому, що навіть «цілком роз­винені незахідні цивілізації також конвульсували та деформувалися під впливом цієї, в прямому сенсі слова, світової революції (виділено мною. — М.Ш.), інспірованої Заходом»¹¹.

Розглядаючи цю проблему з позицій системного підходу, не можна не звернути увагу на висновок Е.А. Позднякова про те, що «процес злиття локальних і дискретних підсистем в єдину систему відносин між державами активізувався в час Великих географічних відкриттів, роз­витку капіталістичного засобу виробництва»¹².

У процесі конституювання планетарного дуалізму ми мусимо роз­різняти дві фази: у першій фазі він складається в умовах старої догло-бальної архітектоніки світу у вигляді окремих локальних елементів, носіїв передумов його глобалізації; у другій фазі ці нові елементи утво­рюють нову структуру світової системи. Перехід від однієї фази до іншої був спричинений конституюванням планетарного дуалізму — Великих географічних відкриттів, пов'язаних з освоєнням Світового океану, що зумовило повномасштабну колоніальну експансію. Друга фаза має характер геополітичної революції.

Поняття геополІтичної революції вперше було представлене у працях І. Валлерстайна та К. Вайтсоса, сьогодні його використовують паралельно з поняттям геоекономічної революції. Під цими поняттями різні автори розуміють різні явища, зокрема процес переходу від домі­нування у світовій економіці окремих держав до домінування регіо­нальних утворень та союзів кількох держав, що відбувається зараз у світі.

Але значно більше евристичне значення має використання поняття «геополітична революція» стосовно подій, що відбулися наприкінці XV — у середині XVII ст. і які можуть були визначені як докорінна трансформація світової системи, в основі якої лежали зміни архітек­тоніки світу, викликані переходом частини людства до морського існу­вання та глобалізацією суперечності між силами Суші та Моря (зга­даємо відому фразу К. Маркса: «Революції—локомотиви історії»).

¹¹ Тойнбі А.Дж. Дослідження історії/ Пер. з англ.: У 2-х т. — К.: Основи, 1995. — Т. 1. —С. 149.

¹² Поздняков ЗА Системньїй подход й международньїе отношения. — М.: На­ука, 1976.—С 88.

Геополітична революція виступає як наслідок попередніх еволю­ційних змін. Вона мала характер разового стрибка з чітко означеними пунктами переходу від стадії еволюційних змін доглобального стану архітектоніки світу до стадії стрибкоподібної зміни цього стану, а потім від останньої до еволюційних змін нового, глобального стану у геополітичну епоху модерну. Виникнення в цю епоху сучасної світової системи означало докорінний злам старої архітектоніки світу та виникнення нової. Це пов'язано ЗІ створенням Номосу Моря як якісно нового сві­тового феномену з кількісно визначеною сумою елементів нової якості.

Такий характер геополітичної революції, що визначає перехід від старої якості до нової, дозволяє розглядати її як стрибок-переворот, незважаючи на поступовість її перебігу. Взагалі наявність у геополітичній революції елементів та рис разового докорінного зламу не означає відсутності певних ознак поступового переходу так само, як в ній присутні мирні та немирні форми, елементи еволюції та докорінної якісної перебудови архітектоніки світу. Але саме перевага елементів та рис стрибка-перевороту може слугувати одним з головних свідчень революційного характеру формування сучасної світової системи та планетарного дуалізму як її основної суперечності.

Геополітична революція є вододілом між епохами стабільного, поступового розвитку архітектоніки світу. Але й сам цей вододіл, охо­плюючи тривалий період, теж має таку рису, як поступовість, і таким чином містить у собі значні еволюційні вкраплення. Геополітична рево­люція належить до стрибків, що сильно розтягнуті у часі. В цьому сенсі її можна порівнювати, наприклад, з неолітичною революцією, що роз­тягнулася на тисячоліття і яка може вважатися відносно короткочасним розривом поступовості у розвитку порівняно з мільйонами років фор­мування людини як біологічного виду.

Геополітична революція була засобом розв'язання докорінної супе­речності між «автаркічністю» та «глобалізацією», яка проявляється у найрізноманітніших формах. В економічній сфері вона виступає у вигляді суперечності між рівнем техніко-економічного розвитку однієї з локальних цивілізацій, що унеможливлює подальший розвиток в цих межах, та стримуючими культурними, цивілізаційними рамками, що перешкоджають подоланню економічної замкненості.

Зворотним боком цієї суперечності є суперечність між прагненнями відсталих за рівнем техніко-економічного розвитку локальних циві­лізацій до компенсації цього відставання в інших позаекономічних сферах. В історичній дійсності ця суперечність набула форми зіткнення інтересів Заходу та Сходу, двох фундаментальних тенденцій історичного розвитку у формі «світу-економіки» та «світу-імперії», за термінологією І. Валлерстайна. Мова йшла про протистояння двох моделей соціальної поведінки, двох способів світосприймання, двох типів соціально-політичних структур. Очевидно, що механізм розв'язання цих гло­бальних суперечностей не може бути пояснений на основі традиційних для радянської науки уявлень про виключно класовий характер соці­альних революцій.

Суперечності, що зумовили характер геополітичної революції, .(найшли в її перебігу своє вираження у зіткненні західного (християн­ського) та ісламського світів. Великі зрушення другої половини XV ст. поставили Західну Європу перед обличчям Османської імперії, що виникла на місці «Другого Риму» — Візантії, І перед обличчям Москов­ської держави, що претендувала тепер на роль «Третього Риму». Захід одразу відповів відновленням спроб відродити «Перший Рим» і згур­тувати всі країни Західної Європи у єдину «універсальну», «всехристиянську» Священну Римську імперію.

Але в межах самої західної цивілізації існувало два альтернативних варіанти розв'язання цієї суперечності уособлюваних Імперією і Іспанією, з одного боку, та Голландією й Англією — з іншого. Американ­ський історик Д. Елліот відзначає, що невдовзі після бітви при Лепанто (1571 р.) епіцентр європейських конфліктів зрушився від боротьби між християнським Заходом та мусульманським Сходом до боротьби між католицьким Півднем та протестантською Північчю, але це скоріше позначило боротьбу між двома альтернативами східному виклику.

Саме протестантському Північному Заходу судилося через утвер­дження капіталістичного світу-економіки (після «революційного від­находження» — використання Океану замість Степу як основного засобу всесвітньої комунікації) дати вирішальну відповідь на виклик мусульманського Сходу. А.І. Фурсов звертає увагу, що осередком утвер­дження буржуазної новоєвропейської цивілізації врешті-решт стала не «романська», а «германо-англосаксонська» Європа.

Відзначимо, що саме Європа зазнала значного впливу з боку ранньо­середньовічного високоіндивідуалізованого суспільства вікінгів («роз­бійників моря», за X. Маккіндером). На її користь діяли такі чинники, як зростаюча тенденція відставання Німеччини та Італії, спри­чинена переміщенням світових комунікацій, кліматичними змінами, пов'язаними з похолоданням у Європі в другій половині XVI — XVII ст., що зашкодило використанню альпійських перевалів для торгівлі між Італією та Німеччиною, нарешті, політичними обставинами — безпе­рервними війнами та іспанським пануванням. До причин економічного занепаду Німеччини К. Лампрехт зараховував також нездатність Ган­зейської ліги включитися до океанської торгівлі й відстояти у боротьбі з Нідерландами та Англією своє положення у балтійській торгівлі, запо­бігти проникненню їхніх товарів на німецькі ринки.

Відомо, що Османська Імперія як лідер мусульманського світу не була зацікавлена в географічних відкриттях. Розташований між Європою та Індією з Китаєм ісламський світ мав можливість реалізувати пере­думови створення світових комунікацій. Ще в період Арабського халіфату мусульманські купці виконували приблизно ті самі функції, що їх згодом перейняли європейці. Цей контроль над морськими кому­нікаціями араби утримували ще в XV ст., але арабська морська екс­пансія не призвела до соціально-економічних трансформацій і виник­нення капіталізму, оскільки вона здійснювалася традиційним східним суспільством.

Геополітична революція значною мірою була викликана потребою забезпечення військової та політичної безпеки, а також стабільності зовнішньоекономічних зв'язків перед турецько-мусульманською загрозою. Зокрема, географічні відкриття як її причина не в останню чергу були відповіддю на турецьку блокаду торговельних шляхів до Індії. Однак попри те, що в авангарді геополітичної революції були іспанські та німецькі Габсбурги і Португалія, її результати були вигідними пере­дусім для атлантичних держав Північного Заходу.

Переміщення світових торговельних шляхів зробило надзвичайно вигідним географічне положення Англії (вагоме значення при цьому мав її стратегічний контроль над Ла-Маншем). Географічне становище Англії та Голландії у центрі світових комунікацій сприяло витісненню ними Іспанії і Португалії з пануючих позицій в атлантичному просторі, успішній колоніальній експансії та підпорядкуванню своєму контролю світової торгівлі й комунікацій. У свою чергу, розвиток заморської торгівлі сприяв становленню фінансової інфраструктури капіталізму, включаючи біржі, банки та страхові товариства, Інституціоналізації міжнародної системи саморегульованих ринків у Північно-ЗахіднІй Європі.

Такому розвитку подій сприяло й те, що умови політичної децентра­лізації в Західній Європі сприяли відбору найбільш життєздатних форм соціально-економічних і господарчих інститутів, які забезпечували економічне зростання та вдосконалення військової справи за рахунок технічного прогресу. До таких інститутів насамперед належали міське самоврядування, більш захищене правове та економічне становище безпосередніх виробників у атлантичних державах.

Чому ж мусульманський Схід виявився неспроможним зберегти геополітичну ініціативу? Незважаючи на наявність великих міст, розви­неного грошового господарства, високого рівня культури, тут не можна було віднайти типово-західних рис, що визначали соціальну еволюцію в напрямку капіталізму та формування національних держав. Так, міста на Сході були насамперед військово-адміністративними центрами, які не мали власного самоврядування й були економічно залежними від потреб військової еліти. Приватновласницькі відносини хоча і існували, але юридичне не були достатньо захищені. Права спадкування не мало навіть найближче оточення султана.

Типово східні риси визначали те, що еволюція Ісламського світу була значно стриманішою. Деспотична центральна влада мала приводити до етногеополітичної консолідації, до створення історичного простору для бюрократичне регламентованого економічного росту, але замість прискорення будь-який рух чи ініціатива придушувалися. Характер влади, не обмеженої юридичними нормами, був важливим чинником суспільного розвитку цього ідеократичного суспільства. Ф. Енгельс від­значав, що, як і будь-яке інше східне, турецьке панування несумісне з капіталістичним суспільством. Крім того, відсутній в ісламському світі конкурентний поліцентризм Заходу сприяв винесенню його внутрішніх суперечностей назовні, визначаючи тим самим експансіоністський характер західної моделі розвитку як політичного, так і соціально-економічного укладу.

Геополітична революція є закономірно зумовленою ланкою Істо­ричного процесу, її закономірність випливає з характеру суперечності, що лежить в її основі та спричиняє її. Вона пов'язана з об'єктивним процесом генези капіталістичних відносин у західному суспільстві, оскільки виступає і наслідком внутрішнього потенціалу капіталіс­тичного укладу в межах західної цивілізації, і одночасно вирішальною умовою утвердження капіталізму як пануючого засобу виробництва у всесвітньому масштабі. У зв'язку з цим найдоцільніше скористатися поняттям «обопільних перспектив», яке використовує Ж. ГурвІч. Сто­совно аналізованої проблеми воно означає, що геополітична революція породжує капіталізм і при цьому сама є породженням визріваючого капіталістичного укладу.

На стадії геополітичної революції розвиток суперечності між Сушею та Морем набуває незворотного характеру, внаслідок чого пере­родження важливих ланок Номосу Моря в органічну частину Номосу Суходолу вже стає неможливим. Боротьба протилежних Номосів пере­ростає у їхнє відкрите зіткнення, колізію протилежних тенденцій, коли відбувається дієва протидія, в результаті якої одна з протилежностей, а саме Номос Моря, спричиняє суттєві зміни в іншій, у Номосі Суші, не виключаючи й зворотного тиску.

Геополітична революція належить до того типу стрибків, які харак­теризуються перевагою інтеграційних процесів над дезінтеграційними, Це наочно виявляється у створенні як традиційних, так і нових (коло­ніальних) імперій, формуванні нових інституційних механізмів регу­лювання міжнародних відносин. Інтеграційні процеси під час геополі­тичної революції призвели до значного впорядкування архітектоніки світу, ускладнення міжнародних та внутрішньосуспільних відносин.

Стрибок від замкненого існування держав, суспільств у межах локальних цивілізацій до формування та усвідомлення сучасної світової системи як глобальної цілісності виступає головним критерієм визначення цих процесів як геополітичної революції. Водночас інтегра­ційні процеси супроводжуються геополітичною диференціацією полі-тохорологічних утворень на владні та підвладні (метрополії, колонії та залежні країни; розвинені та відсталі країни; центр, напївпериферія, периферія). Отже, у геополітичній революції ми бачимо тісне перепле­тення інтеграційних та дезінтеграційних тенденцій, що взаємно перед­бачають одна одну.

Основною формою геополітичної революції, яка визначала її сут-нісний, змістовий характер, тобто її суперечності, була колоніальна експансія та пов'язане з нею колоніальне суперництво західних держав. Колоніальна експансія є використанням у різних формах наявної мож­ливості, що виникає у силовій перевазі. У тому місці і у той час, коли з'являється така перевага, народи і групи осіб готові використати її. Врешті-решт вся справа полягає у балансі сил між атлантичним про­стором та світом, що залишився за ЇЇ межами. Звичайно, що, подібно до природи, сила не терпить порожнечі.

Особливістю колоніальної експансії цієї епохи був її меркантилїст-ський характер, на відміну від наступних етапів, особливо після Семи­літньої війни, коли капітал все частіше ставав не силою, що викликає експансію, а процесом, що лише супроводжує її. Колоніальна експансія, поряд з територіальним (військово-політичним) і економічним, мала багато інших вимірів: релігійний, культурно-цивілізаційний, вклю­чаючи експансію лінгвістичну, впровадження «імпортних» побутових і поведінкових стандартів тощо. Останнє особливо сприяло еконо­мічній експансії та допомагало встановити геополітичнии контроль над великими теренами.

Глобалізація світу являла собою процес перетворення однієї локальної цивілізації — західної — у глобальну. Безпосередньо пов'я­заний своїми витоками із західною цивілізацією капіталістичний світ-економіка був першою зі світових систем, котра втягнула в орбіту свого багатоаспектного впливу всі народи і країни.

Капіталізм, що виник у західному суспільстві, почав активно впливати на розвиток усіх зон основного історичного простору, осо­бливо північноєвропейської, яка через деякий час була асимільована Заходом, та східноєвропейської, доля якої виглядає дещо інакше. Якщо північноєвропейська зона зникла, то всі її складові — геополітичні утворення, що існували на теренах Східної Європи, — вже у XVIII ст. перестали існувати, поступившись місцем іншому геополітичному ландшафтові.

Сутність геополітичної революції пов'язана з тим, що вона, по-перше, закріпила світову перевагу західної цивілізації не лише в

техніко-економічному і культурному, а й у політичному відношенні; по-друге, з огляду на особливу роль морських комунікацій під час гео­політичної революції остаточно встановила пріоритет морських держав над континентальними; по-третє, заклала основи і зумовила механізм формування капіталістичного світу-економіки, світового ринку і сучасної світової системи в цілому.

Це підтверджується висновком А.Г. Франка про те, що «вісь Цен­тральна Азія— Анатолія— Північна Індія— Палестина та Єгипет перестала відігравати вирішальну роль у світовій системі та була оста­точно зруйнована у XVII ст. Простір світової системи зрушився у бік Америки й атлантичних держав»¹³. У XVII ст. у центрі сучасної сві­тової системи перебувала Північно-Західна Європа, напівпериферію утворювала Центральна та Південна Європа, периферію — Східна Європа та Америка. З часом до неї поступово інтегрувалися Афразія (Османська імперія), Східна та Швденно-Східна Азія, Індія, Середня Євразія (Російська імперія).

Опосередкований вплив геополітичної революції полягає у тому, що вона надала міцного імпульсу розвитку геокультурних взаємозв'язків між народами різних геополітичних регіонів, глибоким перетворенням у ціннісних орієнтаціях, релігійних, культурних, мотиваційних наста­новах і нормах. Вона стимулювала розвиток геополітичної свідомості людства, секуляризацію суспільства (у Західній Європі це відобра­зилося в заміні ідеї християнського світу європейською ідеєю). «Зами­кання простору» справило величезний вплив на формування гло­бальної свідомості.

У XVI ст. виникає термін «Європа» як дещо протилежне решті світу, усвідомлюються певні духовні й політичні відмінності між Європою і Росією. Хоча із середини XVIII ст. під впливом Петровських пере­творень різниця між ними начебто нейтралізується, однак для євро­пейців першої половини XIX ст. Росія знову і на цей раз остаточно опи­няється «поза межами європейської цивілізації». Як відзначає Д. Гро, «європейсько-руська суперечність XIX ст., закорінена в минулому, збільшилась тепер до суперечності Захід-Схід»¹⁴.

¹³ Франк А.Г. Смещеиие мировьіх центров с Востока на Запад // Лат. Амери­ка.—1993.—№2.—С. 6-7.

14 Gro D. Russland und das Sechstverstandniss Europas.— Nawied, 1961.— S. 320.

Геополітична революція мала комплексний характер, оскільки її результатом були докорінні зміни в усіх сферах життєдіяльності людства як цілого, починаючи від динаміки й рівня продуктивних сил та закінчуючи глибокими змінами у способі життя, одязі, їжі народів різних цивілізацій, причому зміни у духовній сфері були не менш ради­кальними, ніж у матеріальній.

Геополітична революція мала кардинальний характер, тому що вона виступала засобом повного й незворотного розв'язання докорінної суперечності та реалізації геоекономічних і геокультурних завдань, поставлених перед нею. У цьому сенсі вона представляє докорінний переворот усього ходу світової історії.

Геополітична революція справила безпосередній та опосередко­ваний вплив на розвиток усіх регіонів та держав і народів світу, тому всезагальність також є однією з головних її ознак.

Новий моноцентричний глобальний світ, що виник унаслідок геопо-літичної революції, репрезентував ієрархізований простір, що включав три категорії: вузький центр, ширші другорядні достатньо розвинені області та велику периферію з особливими зонами (колонії, факторії), які виступали у ролі сполучної ланки між центром та периферією і забезпечували контроль центра над периферією.

Важливим підсумком геополітичної революції було конституювання великих геополітичних просторів, причому в близькому до сучасного вигляді. Формуються дві геополітичні сили, що протистоять одна одній — Євразійський континентальний простір хартленду та євразій­ський узбережний півмісяць теренів римленду. Оформлення першого відбувається з виникненням Російської централізованої держави: 1478 р. — приєднання Великого Новгорода, 1552-1556 рр. — приєд­нання Казанського та Астраханського ханств, 1592 р. — приєднання Сибірського ханства, перша половина XVII ст. — колонізація Східного Сибіру (у 1604 р. засновано Томськ, у 1632 р. — Якутськ, у 1649 р. — із заснуванням Охотська й Анадирського руські колоністи вийшли до Тихого океану). У цей період процес оформлення хартленду завершу­ється приєднанням Лівобережної України у 1654 р. Водночас західні держави в ході колоніальної експансії внаслідок створення своїх колоній, форпостів і торговельних факторій конституюють геополітичний простір римленду. Ще в 1415 р. після взяття Сеути на північно африканському узбережжі починається повільне просування порту­гальців уздовж Африки. Протягом перших десятиліть XVI ст. іспанці захопили всі культурні, багаті і стратегічно важливі області Цен­тральної та Південної Америки, а португальці створили ланцюг фортів і торговельних факторій на азійському узбережжі та островах подібно тому, як вони це зробили раніше на західному узбережжі Африки.

Встановлення контролю над римлендом стало ключем до панування над Старим Світом, а отже — над усім світом. У цих умовах геополі-тична неприступність хартленда створювала противагу колоніальній експансії Заходу (Російську державу не можна вважати колоніальною в буквальному сенсі цього слова).

Розділений світ став геополітичною реальністю, зворотною сто­роною процесу його інтеграції та глобалізації, нездоланним наслідком того характеру, який носив цей процес. Ця роздільність породила про­блему планетарного дуалізму — проблему кордону між хартлендом і римлендом, що створила зону постійної геополітичної нестабільності у Східній Європі.

Перетворення Східної Європи на таку зону, зумовлене її геогра­фічним становищем між хартлендом і римлендом, а також на межі трьох локальних цивілізацій — західної, ісламської та слов'яно-православної, було пов'язано з набуттям східноєвропейським геополітичним про­стором буферної функції, що зумовило геополітичну фатальність регіону. Ця функція стала системоутворюючим чинником виникнення східноєвропейської міждержавної системи.

Відтоді Східна Європа перетворилася на дуже болісний вузол супе­речностей сучасної світової системи, обтяжений багатьма небез­печними наслідками перманентних конфліктів ендогенного похо­дження. Доля Східної Європи органічно і значно більше, ніж інші регіони світу пов'язана з глобальними тенденціями в сучасній світовій системі. Конфліктні джерела в ній найбільш глибокі, вони містять у собі ризик глобального протистояння. Комплекс суперечностей у лінії Схід-Захід — це головний феномен східноєвропейської міждержавної системи. Він став традиційним, хоча форми його прояву на різних етапах змінювалися.

Цей комплекс зумовив поступову трансформацію аналізованого геополітичного цілого у специфічну регіональну систему зі зрос­таючою взаємозалежністю. Формою анізотропії геополітичного про­стору Східної Європи є конфронтація Захід-Схід, яка протягом десяти століть набувала характеру систематичного наступу Заходу на Схід, під час якого на певному етапі почали використовуватись як передові фор­пости окремі власне східноєвропейські народи.

Буферна функція Східної Європи представляє те значення, якого цей простір набув у процесі суперництва держав протягом геополі­тичної революції. Західні держави, і в першу чергу Імперія, розглядали його як прифронтову лінію захисту від турецької загрози, що розбур­хувала Європу протягом всієї геополітичної революції. У свою чергу, Османська імперія в цей період розглядала його як наступальний плацдарм, а Росія — як постійне джерело загроз і нестабільності (звідси й неодноразові прагнення до спільних з Імперією дій з польського питання, вкрай негативне ставлення до Польщі, Угорщини та ін.).

У цьому сенсі кожне з державних утворень у регіоні розглядалося скрізь призму буферної функції: Польща — між Імперією (Європою) та Росією, Карлато-Дунайські землі — насамперед між Імперією (Європою) та Портою (ісламським світом). Баланс сил у цьому регіоні виступав ключовим чинником загальносвітової рівноваги сил не лише між хартлендом І римлендом або між трьома цивілізаціями, але і все­редині самого західного світу, особливо в наступні періоди.

Тридцятилітня війна (1619-1648), яка завершила геополітичну рево­люцію на «європейському театрі», закріпила за Східною Європою еко­номічний статус периферії, геополітичне положення буферної маргі­нальної зони та створила умови для формування багатонаціональних держав імперського типу, відносини між якими стали визначальними у розвитку східноєвропейської міждержавної системи.