Основні підходи до розуміння сутності глобалізації

Поява самого поняття «глобалізація» пов'язана з ім'ям Т. Левітта, який у статті «Глобалізація ринків», опублікованій у журналі «Гарвард бізнес ревю» у 1983 р., позначив ним феномен злиття ринків окремих продуктів, що виробляються великими багатонаціональними корпора­ціями. Своєму поширенню це поняття має завдячувати Р. Робертсону, який у 1985 р. подав його тлумачення, а в 1992 р. представив власну кон­цепцію глобалізації.

До активного вжитку поняття «глобалізація» стали вводити з 1996 року, і свого роду сигналом до цього послужила ХХV сесія Всесвітнього економічного форуму в Давосі, де дискусія була вибу-дувана навколо теми «Глобалізація основних процесів на планеті». Після Давоського форуму термін «глобалізація» завдяки зусиллям ЗМІ швидко перестав виглядати екзотичним, а криза 1997-1999 рр., поста­вивши глобалізацію в центр дискусій про перспективи всієї цивілізації й окремих країн, зробив цей термін чи не найпопулярнішим.

Глобалізація як комплексне політичне, економічне, соціокультурне і навіть військово-стратегічне явище впливає на всі аспекти життєдіяль­ності залучених до цього процесу соціальних спільнот. «Теорія глоба­лізації, — відзначає С.О. Шергін, — висуває на перший план завдання вивчення структури цілісного світу, яка зумовлює процеси соціального розвитку в кожній локальній спільноті. У контексті теорії глобалі­зації основним завданням дослідників є з'ясування існуючих типів локальних спільнот, визначення їхніх меж, параметрів і соціальних звязків з іншими спільнотами. Дослідники, як правило, аналізують процеси структурування соціальних спільнот у межах глобального міжнародного простору та реконструювання моделі 'їхньої взаємодії із зовнішнім світом»⁵.

5 Шергін С.О. Концептуально-праксеологічні аспекти глобалізаційного роз­витку // Глобалізація і сучасний міжнародний процес / За ред. проф. Б.І. Гу-менюка і проф. С.О. Шергіна. — К.: Ун-т «Україна», 2009. — С. 104-105.

У процесі наукових досліджень глобалізації склалися такі підходи.

Геополітичний підхід розвиває традиції, закладені в геогюлітичній глобалістиці, засновником якої можна по праву вважати X. Маккіндера, який ще на початку XX ст. проголосив настання «постколумбової епохи». Е. Соловйов, К. Сорокін, К. Омае, Ч. Кеглі, У Віткопф та ін. у руслі цього підходу представляють глобалізацію як посилення транспа-рентності й руйнування національних кордонів, що почалося зі сфери економічних відносин, а потім охопило соціальні, військові, політичні, культурні та інші відносини. Транспарентність міждержавних кордонів докорінно змінила колишні уявлення про безпеку, конфлікти І їхнє вре­гулювання, про співвідношення зовнішньої і внутрішньої політики, про дипломатію і інші базові проблеми міжнародних відносин.

Разом з тим в межах цього підходу домінує установка на глобальну залученість світових центрів сили до управління цими процесами, причому у своїх національних інтересах. У першу чергу мова йде про концепції однополярного й уніполярного світу (36. Бжезінський, Ч. Краутхаммер, А. Страус), які обґрунтовують об'єктивний І закономірний характер циклічного руху від багатополярності через біполярність до однополярності, що розглядається як необхідний і неминучий підсумок глобалізації, умова виживання світу, що глобалізується.

Континентальна геополітична традиція пов'язує глобалізацію з наступом талассократії. О.С. Панарін, зокрема, вважає, що світові війни XX ст. представляють одну Історичну подію, що розгортається у часі. Ця «Велика світова війна» й створила умови реалізації глобалі-заційного проекту. О.Г. Дугін також оцінює глобалізацію як тотальний наступ атлантизму з метою остаточного руйнування континентального типу цивілізації. Цінністю цього підходу є насамперед підкреслення залежності розвитку глобалізації від територіального імперативу роз­витку суспільства та від конфігурації співвідношення сил у світі.

Представники цивілізаційного підходу (Е. Азроянц, О. Неклесса, Ю. Павленко, О. Панарін, В. Віганд, М. Горін, В. Цимбурський, Ю. Яко-вець) розглядають глобалізацію в широкому цивілізаційному контексті. Спочатку концепція глобалізації виходила з її розгляду як наслідку вес-тернізації, тобто поширення західної моделі за межами тих регіонів, де вона історично виникла, однак практика 80-х років не давала безза­стережних підтверджень правомірності такого погляду. Комплексний характер глобалізації не дозволяє ідентифікувати її з простою екс­пансією західної культури і західної свідомості на інший світ.

З огляду на це була зроблена спроба з'єднати елементи концепції глобалізації з концепцією постмодернізму. На тій підставі, що Модерн, будучи породженим Європою, водночас сам породив Європу як соці­альну систему, здатну до швидкого і динамічного розвитку, стверджу­валася можливість розглядати всю сучасну цивілізацію як породження Модерну, а глобалізацію — як «поширення модернізації». Вважалося, що перехід від Модерну до Постмодерну усуває моноцентричну модель світового устрою, а система, що формується, вже не обмежується одним західним світом. Звідси — висновок про можливість ідентифікації ери глобалізації і Постмодерну.

Цивілізаційники, які виходять з позицій історизму, не бачать у гло­балізації нічого нового, відводячи її початок до XV чи XIX ст. або вва­жаючи її властивістю людства протягом усієї його історії І навіть умовою його існування. Серед представників цього підходу поширені лінійні уявлення про характер процесу глобалізації, що передбачають розши­рення, поглиблення, збільшення інтенсивності світових інтеграційних процесів без їхніх радикальних перетворень. На думку С.Б. Крим­ського, «розгортання історії як всесвітнього процесу вже виступає фак­тичною глобалізацією у сферах різнобічної взаємодії народів, країн та локальних цивілізацій. Історія самореалізується у напрямку зв'язків її підсистем»⁶. Е.А. Азроянц виходить з того, що «історичний процес, представлений як розвиток сукупного соціального організму, спрямо­ваний на досягнення граничної цілісності останнього. І саме весь хід реалізації цільової функції, що визначає вектор Історичного процесу, ми пропонуємо назвати глобалізацією»⁷. Тобто глобалізація постає як головний вектор історичного розвитку людства. Однак не можна не визнати, що розширювальне тлумачення глобалізації фактично ото­тожнює її з історичним процесом, розчиняючи б найширших уявленнях про долю людства. При цьому розмиваються визначальні риси глобалі­зації як домінуючої тенденції сучасного світового розвитку.

Щоправда, не всі дослідники дотримуються лінійного підходу в інтер­претації розвитку глобалізації. К.М. Кантор пропонує розглядати його у вигляді спіралі з черговими циклами інтеграції та дезінтеграції, вба­чаючи в цьому вияв закономірності всесвітньо-історичного процесу.

⁶ Цивилизационная структура современного мира: В 3-хт. — Т. 1. Глобальньїе трансформации современности. — К.: Наук, думка, 2006. — С. 642.

⁷ Азроянц З.А. Глобализация как процесе // Глобалшация как процесе. МатериальІ постоянно действующего междисциплинарного семинара Клуба ученьІх«ГлобальньІй мир». — М.: ИД«Новый век», 2001. — С. 5.

Український філософ історії Ю.В. Павленко говорить про виник­нення до початкуХХст.«всесвітньоїмакроцивілІзацІйноїсуперсистеми», системоутворюючим центром якої виступав Західноєвропейсько-північноамериканський, чи простіше — Північноатлантичний -— Західний світ (з його безпосередніми відгалуженнями в Австралії, Новій Зеландії, почасти в Південній Африці й ін.) найближчою пери­ферією (внутрішній пояс) — Східноєвропейсько-Євразійський (у цілому об'єднаний в межах Російської імперії, потім — СРСР) і Латино­американський світи, споріднені з першим в релігійно-духовних засадах, а також колоніальне скорена і розділена Африка, що не має власної цивілізаційної ідентичності. Разом вони утворюють Макрохристиянський світ. Віддалену периферію (зовнішній пояс) у його концепції представляють Мусульманський світ, Індуїстсько-Південноазіатська цивілізаційна ойкумена і Китайсько-Далекосхідний світ. На думку Ю.В. Павленка, така структура означала подолання самодостатніх циві-лізаційних ойкумен і інтеграцію людства в єдину макроцивілізаційну суперсистему, з утворенням якої на початку XX ст. починається дійсна всесвітня історія, першим глобальним виявом якої стала Перша світова війна⁸. Перехідний період від «цивілізаційно-регіональної» Історії до всесвітньої охоплює в теорії Ю.В. Павленка XVI—XIX ст.

8 Пахомов Ю.Н., Крымский С.Б., Павленко Ю.В. Пути и перепутья современ-ной цивилизации. — К.: Благотворительньїй фонд содействия развитию гуманитарньїх й общественньїх наук «Международньїй деловой центр», 1998. —С 132-133.

Соціологічний підхід. Розглядаючи глобалізацію в соціологічному аспекті, Л. Склер вважає визначальною рисою цього концепту те, що багато сучасних проблем не можуть бути адекватно вивчені на рівні національних держав, тобто в термінах міжнародних відносин, і вима­гають глобальних (транснаціональних) підходів. У. Стрік і П. Шміттер також звертають увагу на зрушення «від національного корпоратизму до транснаціонального плюралізму». Л. Склер висуває поняття «транс­національних практик», основною ознакою яких є наявність міжна­родних за своєю природою суб'єктів і прозорості кордонів. Ці практики послідовно пронизують економічні, політичні І культурні інститути суспільства, при цьому домінуючим фактором виявляються глобальні вільні ринки і ліберальні економічні відносини. Основними блоками його теорії «глобальної системи» є транснаціональні корпорації, що представляють інституційну форму транснаціональної господарської діяльності, клас транснаціональних капіталістів у політичній сфері і культурно-ідеологічній концепції споживання. Подібно до того як ТНК формують транснаціональні практики в економічній галузі, у полі­тичній галузі переважає «транснаціональний капіталістичний клас», а в культурно-ідеологічні й — глобальний конс'юмеризм.

Розвиваючи такий транснаціональний підхід, соціологи доходять висновку про формування під впливом транснаціональних мереж гло­бального суспільства, зокрема глобального громадянського суспільства. Розглядаючи тенденцію зміцнення світових позицій транснаціо­нального капіталізму, Л. Склер відзначає, що цей процес зустрічає опір з боку соціальних рухів на локальному рівні. Вихід з цього протиріччя він бачить у глобальній демократичній інституціалізації локального соціального протесту проти глобального капіталізму, що має бути використана для позитивної трансформації капіталізму.

Економічний підхід трактує глобалізацію в контексті розвитку світових ринків товарів, послуг, капіталу і праці (С. Долгов, А. Поро-ховський, С. Соколенко, І. Юдіна, М. Шимаї, Дж. Френкел). Його при­хильники звичайно розглядають цей процес як нову стадію розвитку інтернаціоналізації господарського життя, причому для нього най­більшою мірою характерне ігнорування розходжень глобалізації і мондіалізації. Вважається, що цей процес виявляється в посиленні взаємо­залежності національних економік. Інтернаціоналізація господарської діяльності охопила майже увесь світ і стала тим самим глобальною, що розглядається більшістю економістів на користь тези про глобалізацію як історичний етап інтернаціоналізації. Втім, невирішеним тут залиша­ється питання про те, чи справді цей процес є глобальним. Як другий аргумент якісної специфічності процесу глобалізації, висувається теза про те, що на арені міжнародної економічної взаємодії з появою нових суб'єктів відбулася помітна зміна «правил гри».

У широкому сенсі М. Шимаї пропонує розглядати глобалізацію у вигляді сукупності таких процесів, як транскордонні потоки товарів, послуг, капіталу, технології, інформації і міжнародне пересування людей, пануюче значення світового ринку для визначення напрямків торгівлі, інвестицій і інших угод на рівні фірм, просторова й Інститу-ційна інтеграція ринків і виникнення таких глобальних проблем, як деградація навколишнього середовища, ріст народонаселення, управ­ління якими вимагає глобального співробітництва.

Ці й подібні процеси зумовлюють становлення світового геоекономічного простору з єдиним типом господарчої практики, єдиною техно­логічною базою та єдиною системою загальнопланетарного управління. Останнє пов'язане з необхідністю мінімізації негативних наслідків гло­бального впливу людини на соціоекосферу планети, ефективного вирі­шення глобальних проблем сучасності.

Значна група дослідників пов'язує глобалізацію насамперед з форму­ванням глобальної фінансової архітектури, вбачаючи саме у фінансовій глобалізації своєрідний нервовий вузол глобалізації. Про це свідчать дослідження А.Л. Костіна, Д. Лук'яненка, А. Микушкіна, Л. Фітуні, М. Лауфера, О. Осельської, А. Саркисянца, Р. О'Брайена, Дж. Сороса.

Глобалізація не розглядається як процес неухильного росту і руху до процвітання у світовому масштабі, так само, як далеко не всіма вона розуміється як синонім повної інтеграції національних економік у світову економічну систему. На думку Т. Лоуі, «глобалізація — процес економічної експансії, що базується на здешевленні виробництва в міру його концентрації (а в різних галузях економіки така концен­трація має неоднакові масштаби) і залежний від технологій і простоти переміщення. Так, наприклад, уже зараз існує цілком інтегрований загальносвітовий ринок капіталів, відкритий 24 години на добу, 7 днів на тиждень»⁹.

Виникає й Інтерпретація глобалізації як явища, що не обов'язково охоплює всю світову економіку. Професор соціології Каліфорнійського університету М. Кастельс розглядає глобальну економіку як нову істо­ричну реальність, відмінну від світової економіки. Для нього «гло­бальна економіка — це економіка, у якій ключові компоненти мають інституційну, організаційну і технологічну можливість працювати як єдине ціле в реальному часі чи в якомусь обраному часі у світовому масштабі»¹⁰.

⁹ Лоуи Т. Глобализация, государство, демократия: образ новой политичес-кой науки // Полис. — 1999. — № 5. — С. 109.

¹⁰ Кастельс М. Глобальньїй капитализм // Зкономические стратегии. — 2000. —№3. —С. 16.

На думку вченого, тільки наприкінці XX ст. світова економіка змогла стати справді глобальною, при тому що діяльність більшості фірм і багато виробничих процесів лишаються локальними. Доказ існування глобальної економіки Кастельс вбачає в тому, що економіки всього світу залежать від продуктивності їхнього центру глобалізації, що містить у собі фінансові ринки, міжнародну торгівлю, транснаціональне вироб­ництво і, до певної міри, науку, технології і професійну працю.

Визначаючи глобалізацію як «нову капіталістичну економіку», М. Кастельс відзначає, що вона не поширюється на ті народи, тери­торії й індустрії, що не представляють для неї цінності, але її вплив від­чутний усюди, бо світові фінансові ринки взаємозалежні і глобальна економіка створює в такий спосіб каркас грошової, фінансової і фіс­кальної політики в кожній країні. Учений вважає, що «більше немає центру І периферії», оскільки мережі нової економіки поширюються всюди.

Загалом з позицій економічного підходу глобалізація виступає як розширення економічної активності за межами національних і регіо­нальних політичних кордонів за допомогою переміщення капіталів, товарів і послуг, робочої сили, технології й інформації.

Екологічний підхідпов'язує глобалізацію з погіршенням еколо­гічного стану на нашій планеті і необхідністю вироблення засобів для захисту навколишнього середовища. На думку прихильників цього підходу, криза, суть якої полягає у взаєминах людини і природи, людини і техніки, є глобальною за своїми масштабами й охоплює проблеми росту народонаселення, геологічних змін, досягнення економічної рівноваги тощо. Вирішення цих проблем можливе лише на рівні глобальних полі­тичних дій, що допускають установлення міжнародного процесу соці­ального контролю.

У межах цього підходу чільні позиції зайняла концепція сталого роз­витку, розроблена Л. Брауном у ході роботи над низкою проектів «Стан світу». Відповідно до цієї концепції, неефективність і недорозвине­ність традиційного людського суспільства є причиною і наслідком над­мірного демографічного росту, тому необхідно зупинити глобальний демографічний вибух і розробляти механізми, здатні забезпечити прогрес людства на всьому глобальному просторі на довгу перспективу. Ця концепція стала теоретичною базою низки документів ООН, інших міжнародних організацій і урядів розвинених країн.

Російський економіст Е.Г. Кочетов, голова Ради з глобальних проблем XXI століття (геоекономіка і цивілізація), розуміє глобалі­зацію як процес, що вписує світову господарську систему у взаємодію з природно-біологічним середовищем і надає цій цілісності нової, соціально-природної якості¹¹.

11 Кочетов З.Г. Геозкономика (Освоение мирового зкономического про-странства). — М.: Изд-во БЕК, 1999. — С 18.

Слідом за М.О. Чешковим дослідник розглядає глобалізацію як третій етап формування цілісності світової системи, який слідує за інтернаціоналізацією, що зв'язує відносно ізольовані національні гос­подарства через світовий ринок, і мондіалізацією, що формує світову економіку як цілісність, засновану на інтеграційно-репродуктивних засадах. Сама ж глобалізація постає як створення економічних від­носин, що забезпечують виживання І розвиток у руслі еволюції людини і природи.

Політологічний підхідпов'язаний з інтерпретацією глобалізації як певного світового порядку, що припускає деяке його інституційне оформлення. Політологи пов'язують глобалізацію з народженням нового світового порядку, що розуміється або як світ без гегемонії (Р. Фалк), або як відновлення супергегемонізму (ідеї неоімперіалізму), або як становлення світового громадянського суспільства (Д. Хелд). У межах цього підходу існують як уявлення про глобалізацію як форму світового лідерства, домінування чи панування США в умовах транс­формації біполярного світу в багатополярний, так і уявлення про об'єктивний характер процесу глобалізації як якісно нового етапу сві­тового розвитку, незначною мірою зумовленого егоїстичною політикою окремих країн чи груп держав.

Якщо виходити з того, що глобалізація — це форма світового пану­вання США, то в довгостроковому плані дедалі більше держав і народів будуть зацікавлені в нівеляції цього панування, згортанні процесів гло­балізації. Уже зараз це мусить виражатися в блокуванні формування і функціонування світового порядку, що конструюється на ґрунті зро­зумілої в такий спосіб глобалізації. Навпаки, якщо розуміти глобалі­зацію як об'єктивний і закономірний процес, то включення в нього на найбільш ранній стадії відповідає інтересам усіх держав світу. У цьому випадку держави повинні бути зацікавлені в міжнародне-політичному оформленні глобалізації.

Намагаючись інтегрувати обидві позиції, М.О. Косолапов поряд з іншими дослідниками вважає, що «має місце поєднання об'єктивної динаміки світового розвитку з більш-менш чітко заявленими, підкрі­плюваними практично претензіями США на спрямування такого роз­витку, тобто лідерство (а за можливості і необхідності — пряме домі­нування) у ньому»¹². Така інтерпретація припускає необхідність обмеження імперсько-егоїстичних домагань США при одночасному сприянні процесам глобалізації в тій їхній частині, що відповідає інтересам конкретних держав.

¹² Косолапов Н.А. Международно-политическая организация глобализиру-ющегося мира: модели на среднесрочную перспективу // ОНС. — 2001. — №6. — С.141.

У. Бек осмислює глобалізацію як політизацію, тобто ступінь інте­грації світового суспільства стає основою переорієнтації і реоргані­зації політичного простору. Це допускає, на його думку, відмову від ототожнення держави із суспільством і від положення про винятково територіальний зв'язок держави і суспільства. Глобалізація має на увазі світове суспільство без світової держави і без світового уряду, де не існує жодної гегемоністської влади і жодного міжнародного режиму. У новій глобальній ситуації «ексклюзивна протиставленість один одному за зразком націй змінюється інклюзивною протиставленістю ніш, місць, "провінцій" світового суспільства»¹³.

¹³ Бек У. Что такое глобализация? (Ошибки глобализма — ответьі на глобали-зацию)/Пер. снем. — М.:Прогрєсс-Традиция, 2001. — С. 194-195.

Для політологічного підходу до глобалізації важливо, що в ході цього процесу в міжнародному житті стверджуються нові центри при­йняття політичних рішень, здатні не просто впливати на правила «гло­бальної гри», але навіть визначати нові. У першу чергу мова йде про деконструкцію традиційних уявлень про суверенітет держав і обме­ження "їхнього статусу основних міжнародних акторів. Висування США на роль світового лідера об'єктивно означає, що для них проблеми гло­балізації вже стали питаннями повсякденного керування, тобто склався американоцентристський світопорядок як тип міжнародне-політичної організації глобального світу. Навіть цілком ліберальне налаштовані політологи змушені визнавати, що цей світопорядок носить зародково-авторитарний характер, закамуфльований під олігархічний. Звертає на себе увагу розмивання ваги І ролі Ради Безпеки й ООН у цілому порівняно з «Групою 7» і НАТО, в особі яких з'явився реальний центр світової влади, де домінуючу роль відіграють США. Фактично створю­ється деяка «внутрішньоглобальна» політична система.

Кількісні методи.НайвІдомішими є дві системи кількісного і якісного вимірювання глобалізації. Першу розробив швейцарський Інститут дослідження бізнесу, другу— Міжнародна організація Carnegie Endowment for International Peace (СЕІР). Обидві системи дозволяють щорічно розрахо­вувати кількісну оцінку — індекс глобалізації. За системою КОР цей індекс розраховується для 123 країн світу, за системою СЕIР — для 62.

Індекс глобалізації дозволяє оцінити масштаб інтеграції будь-якої країни у світовий простір і виконати порівняння різних країн за цим показником. Індекс глобалізації за системою КОЕ визначається трьома вимірами: економічним (Іге), соціальним (Ігс) та політичним (Ігп) і вираховується як сума своїх складових Іг = 0,34*Іге + 0,37*Ігс + 0,29*Ігп із відповідними ваговими коефіцієнтами. За системою СЕІР цей індекс визначається чотирма вимірами: економічним (Іге), персональним (Ігпр), технологічним (Ігт) та політичним (Ігп) і вираховується як сума вказаних складових з рівними ваговими коефіцієнтами. При цьому персональний та технологічний виміри за системою СЕІР практично зводяться до соціального виміру за системою КОР.

Економічний вимір глобалізації (Іге) відбиває постійне зростання взаємозв'язку між потребами людей, з одного боку, та можливостями

виробництва й розповсюдження товарів і послуг з допомогою міжна­родної торгівлі, надходження іноземних інвестицій і розвитку процесів транснаціоналізації, з іншого. В обох системах він визначається такими спільними індикаторами, як рівень торгівлі у вигляді суми всіх видів експорту й імпорту та прямі іноземні інвестиції як сума їхніх надхо­джень і витрат. У системі КОР використовують додаткові індикатори: портфельні Інвестиції у вигляді суми абсолютної вартості їхніх надхо­джень і витрат і доходи нерезидентів у формі заробітної плати чи при­бутку від інвестицій, виражені у відсотках від ВВП.

Соціальний вимір глобалізації (Ігс) є чинником, який відображає міру інтегрованості пересічної людини, її родини, її життя та праці в міжнародні суспільні Інститути. Формально цей вимір в обох системах оцінюється такими індикаторами, як Інтенсивність персональних кон­тактів людини у банківській, телекомунікаційній та туристичній сферах з іншими країнами, рівень розвитку міжнародного туризму, рівень охо­плення людини засобами масової Інформації та телекомунікацій. При цьому система КОР додатково враховує два таких індикатори: відсоток іноземних громадян у країні та рівень охоплення країни мережами між­народної торгівлі.

Політичний вимір глобалізації (Ігп) відображає політичну вагу і вплив будь якої країни на світові процеси і зміни й дозволяє оцінити масштаби розширення її участі в цих процесах та змінах. В обох системах зазначений вимір кількісно оцінюється з використанням таких спільних індикаторів, як членство країни у міжнародних органі­заціях та участь країни у місіях Ради Безпеки ООН. При цьому в системі КОР додатково використовується такий індикатор, як кількість іно­земних посольств у країні, а в системі СЕІР, як кількість ратифікованих міжнародних угод.

Розрахунок економічного виміру глобалізації за 2005—2006 рр. засвідчив, що за системою КОР перше місці у світі посідає Люксембург (за системою СЕІР — невизначене), друге місце посів Гонконг (за системою СЕІР — невизначене), третє — Ірландія (за СЕІР —3), чет­верте — Нідерланди (за СЕІР— 6), п'яте— Сінгапур (за СЕІР— 1). США посідають лише 28 місце (за СЕІР — 52). Україна перебуває на 82 місці (за СЕІР — 18) після Аргентини та перед Філіппінами. Росія посідає 91 місце (за СЕІР — 43) після Албанії та перед африканською країною Малаві.

У соціальному вимірі, за системою КОР, першу п'ятірку у світі очолюють США (за системою СЕІР — 20 місце), на другому місці — Канада (за СЕІР— 17), на третьому— Австралія (за СЕІР— 19), на четвертому — Швеція (за СЕІР — 13), на п'ятому — Нова Зеландія (за СЕІР — 16). Україна посідає 66 місце (за СЕІР — 38), йдучи за Беліз і перед Росією, яка займає 67 місце (за СБІР — 42). США протягом останніх 13 років мали найвищий у світі рівень соціальної глобалізації, який за зазначений період зріс на 70 %, тим часом для України і Росії цей показник у 7—8 разів нижчий, хоч він у стільки ж разів вищий, ніж у країн — аутсайдерів цього списку.

За політичним виміром, п'ятіркою світових лідерів є США — 1 місце {за системою СЕІР — 31 місце), Великобританія — 2 місце (за СБІР — 10), Франція — 3 місце (за СЕІР — 6), Росія — 4 місце (за СЕІР — 29) і Швеція — 5 місце (за СЕІР — 19). Україна посідає 38 місце (за СЕІР — 34), йдучи за Ганою і випереджаючи Уругвай. Росія, на відміну від України, досягла чималого успіху в політичній інтеграції у світове спів­товариство.

У загальному Індексі глобалізації, за системою КОР, завдяки першим позиціям у соціальній та політичній глобалізації США посідають перше місце у світі (за системою СЕІР — 4 місце). На другій позиції — Швеція (за СЕІР — 8), на третій — Канада (за СЕІР — 6), на четвертій Велико­британія (за СЕІР — 12) і на п'ятій — Люксембург (за СЕІР місце не визначено).

Завдяки доволі високій позиції Російської Федерації у показнику політичної глобалізації за загальним індексом (Іг) вона посідає 39 місце (за СЕІР — 52), тоді як Україна за системою КОР перебуває на 64 місці (за системою СЕІР — на 39), йдучи за Кенією і перед Перу. Бачимо, що вона майже у 2,4 раза повільніше глобалізується, ніж Сполучені Штати, і в 1,2 раза — ніж Росія¹⁴.

14 Згуровський О. Війни глобалізації// Дзеркало тижня.— 2006. — №37. — С5.

За підсумками звіту «Карта перекроюється: глобалізація й мін­ливий світ бізнесу», підготовленого компанією «Ернст енд Янг» разом зEconomist Intelligence Unit (EIU), було розраховано Globalization Index, що охоплює період з 1995 по 2013 рік. Місце в рейтингу визначалося на основі таких п'яти критеріїв, як відкритість у сфері торгівлі, рух капіталу, обмін технологіями й думками, переміщення робочої сили й культурна інтеграція. Перше місце в рейтингу посів Сінгапур, останнє — Іран. Росія займає 55 місце в рейтингу глобалізації, уступаючи найближчим сусідам — Україні (41 місце) і Казахстану (52 місце).