Імперія як міжнародний актор

Імперія— це найвища форма традиційної державності. Як наддер­жавне утворення, що об'єднує кілька народів та країн під егідою уні­версальної ідеї релігійно-етичного характеру, імперія є основною най­ефективнішою формою інтеграції, доступної традиційній державності.

Імперія — це держава, яка бачить себе організатором і інтегратором ойкумени і декларує свою особливу цивілізаційну місію, яка об'єднує світ на основі імперської ідеї. У політичній системі імперії центр, вті­лений як в особі імператора, так і в центральних політичних інститутах, утворює автономну одиницю. Імперська система зберігає свою іден­тичність та існує доти, доки існує системний імперський центр, який визначає смисловий горизонт несиметричних соціальних інтеракцій.

Основні ознаки імперії:

• територія більша за середній обсяг для певної епохи та певного регіону держави;

• етнічна та історична неоднорідність складових частин з наявніс­тю домінуючого етносу або групи етносів;

• поєднання етнокультурної різнорідності в структурі імперії та універсалізму в її політичній практиці;

• монополія влади, тяжіння до особистої влади правителя, що вті­лює в їхній взаємодії військову владу й сакрально-ідеологічну санкцію ієрархічного та правового буття імперії;

• сакральний характер влади, зазвичай здійснюваної без посеред­ництва проміжних між правителем та народом органів та установ;

• прагнення до необмеженої гегемонії та претензії на світове зна­чення;

• виникнення б результаті військового підкорення та/або еконо­мічного й політичного підпорядкування одним народом інших, які включаються до її складу;

• включення підкорених (підпорядкованих) народів і територій у державну структуру, єдину з народом, навколо якого і під егідою якого ця структура утворюється;

• наявність центру і периферії, окраїн, провінцій або метрополії і колонії;

• впливовість армії і взагалі військового елементу, що створює особливу естетику, особливий ідеологічний імідж імперської держав­ності.

Імперія створюється відношенням між цінностями локальних груп і єдиним «простором норми», куди інтегруються ці групи, втрачаючи свій суверенітет. В основі цієї інтеграції лежить наявність єдиної сили, єдиної влади, яка утворює цей «простір норми».

Соціокультурна підвалина імперії визначається ціннісною домі­нантою, яка містить:

1) механізм освоєння народом території його експансії, який вира­жається у специфічній для кожного етносу моделі народної колонізації, зумовленій його «етнопсихологічною конституцією», сприйняттям освоюваного простору та іншими факторами;

2) центральний принцип імперії як ідеальну підвалину цієї дер­жавної спільноти, що може розглядатися як ціннісна максима — уяв­лення про належний стан світу.

Імперська свідомість характеризується ретрансляцією вихідних ціннісних домінант, які мають релігійне походження та дають перший поштовх формуванню імперії і протягом історії приховано визначають її характерні риси.

Поєднання культурного універсалізму з політичним ізоляціо­нізмом та сакралізацІєю державного та суспільного життя при сприят­ливих зовнішніх умовах гарантують перетворення держави в імперію. Поєднати культурний універсалізм, політичний ізоляціонізм та реа­лізувати їх у своїй практиці вдалося Римській імперії, політичний порядок якої знецінював значення етнічних відмінностей.

Концептуалізація імперії передбачала виділення урядуючого Рима-града (urbs Romana) та замиреного простору Риму-імперії (Pax Romana). Розрізнялися також окремі доімперські, дополітичні (деспотичні) «домашності» (dominia) у вигляді міст або союзницьких суспільств (civitas fadrata), муніципалій, провінцій, залежних від імперії напівсуве-ренних політій із власними, часто індивідуальними назвами. Нарешті, окремо виділявся Імперський прикордонний простір, де захисні вали були лише одним з елементів, поруч з широкою смугою військових поселень та загонів найманців. Константин Великий з введенням хрис­тиянства встановив ідеологічно монолітну та безумовну вертикаль — від Господа Бога через ієрархію його політичних слуг до кожного під­даного.

Зміст центрального принципу Римської імперії не мав суто латин­ського походження, а був симбіозом грецької та римської культур, що закладало принцип запозичення імперії, її транскультурності, зробило можливим формування поняття «переносу імперії» («translation imperii»). Рим був частиною елліністичної цивілізації, яка сприймалася ним як просто цивілізація, а Греція — не більше ніж її перша храни-телька. Локальна грецька політична модель держави-полісу була пере­творена на універсальну модель вселенської імперії.

В основі Візантійської імперії була закладена ідея того, що земна імперія є копією Царства Небесного, а правління імператора є вира­женням Божественної влади. Імперія — це ікона Царства Божого, най­дорожче у світі золото, за словами диякона Агапіта. В ідеалі це спільнота людей, які об'єдналися навколо ідей православ'я, тобто правильної віри, і таким чином подолали той поділ на мови, етноси, культури, який був наслідком гріха — спроби людства самочинно досягнути небес, побуду­вавши Вавилонську вежу.

Політична думка Візантії виходила з того, що імператор є «космократ», який має верховний статус у християнському світі. Принцип, що встановлював залежність єдиного на землі імператора, який пред­ставляв єдиного Бога, був розроблений у IV ст. посилював римську ідею універсальності ідеєю християнської вселенськості. Християнський імператор у певному розумінні передував Царству Христа. Підпоряд­кування імператорові було зумовлене його православністю. Принцип православ'я був головним в імперії і визначав ступінь легітимності будь-яких її впроваджень.

Візантійська імперія була нерозривно пов'язана з Ітрегішп готапит пізньої античності, запозичуючи традицію, яка містила римські, суто елліністичні та східні елементи, отримані як через посередництво Риму, так і через безпосередні контакти. У чернецькому середовищі, відданому ідеї універсальної імперії, поступово формується принцип «translation imperii».

У VI ст. ідея простого Римсько-Константинопольського спадко­ємства поступається місцем уявленням про те, що Візантія є Рим новий, покликаний відродити Рим давній. Це є концепція «гепоуатіо ішрегіі» («оновлення імперії»), яка досягла свого розквіту між IX та XII ст. та передбачала фігуру замовчування стосовно німецьких Імпе­раторів.

У свою чергу, навколишні народи розглядалися Імперією як «корисні» або «шкідливі» для неї. Візантійська дипломатія розглядалася як «наука про управління варварами», головним завданням якої було примусити варварів слугувати імперії замість того, щоб погрожувати їй.

Росія запозичила у візантійців, а через них у римлян майже всі най­важливіші компоненти центрального принципу імперії. До Флорентій­ської унії 1439 р. Росія відчувала себе частиною Візантійського світу. Ідея зверхності візантійського василевса над усім християнським світом була невід'ємною частиною руського світогляду. Константинопольський імператор розглядався як символ світової християнської єдності.

Після падіння Константинополя у 1453 році росіянам здавалося, що вони залишилися єдиним православним народом у світі, і це породило усвідомлення відповідальності за збереження чистоти православ'я. Втрата довіреної росіянам на зберігання віри означала б загибель Істинного доброчестя та воцаріння на землі Антихриста. Отже, Росія не механічно перейняла традицію духовного універсалізму та політичного ізоляціонізму, а пережила її як власний драматичний досвід.

Особливістю російської імперської моделі було те, що руський ізо­ляціонізм був суто психологічним, але від того він пережився не менше гостро. Імперія була не стільки інструментом експансії, скільки Інстру­ментом відгородження православного і потенційно православного простору, механізмом підтримання всередині нього певної дисци­пліни. Завданням держави було встановлювати кордони православного царства, а навернення тубільного населення у православ'я вважалося справою Божого промислу.

Зазначимо, що до XVIII ст. Росія не знала місіонерства як цілеспря­мованої державної діяльності, як не знала його і Візантія. Для росіян державний кордон нібито відрізав приєднані регіони від решти світу і був нездоланним бар'єром. Сама російська імперія «втягнула» в себе все розмаїття, усі релігійні суперечності світу, прагнучи перемогти їх усередині себе самої.

На Заході падіння Риму не означало ліквідації імперії де-юре, вона залишалася політичною реальністю, як римське право — юридичною. Ця своєрідна вертикальна імперія сприймалася як «містичне тіло», яке іменувалося то християнською республікою, то християнською імперією. У 1533 році в преамбулі до «Акту про обмеження звернень у Рим» Томас Кромвель сформулював принцип, за яким «однією з імперій стало королівство Англія». Він розвивав принцип «імператора у коро­лівстві своєму», який сягав ще 1391 року. Тим самим було заявлено про відділення від вертикальної імперії, про новий статус Англії як суве­ренної територіальної держави при засвоєнні нею також і імперського принципу та визнанні за іншими країнами права на статус як нації-дсржави, так і імперії.

Англія здійснювала імперську експансію через приватні компанії, корпорації та колонії, що підтримувалися короною. Термін «імперія» почав означати поширення влади (authority) короля за межі гє§пшп, де гєх виступає як ітрєгаіог. Він набув значення не закритої, а відкритої системи: не держави, а системи, що розширювалася, і умови асоціації в якій не були надійно закріплені.

Американські колонії в якості корпорацій-республік (commonwealth) опинилися поза межами Великобританії як нації-держави, але все­редині Британської імперії. В результаті, за словами М.В. Ільїна, у США склалася достатньо логічна й послідовна концепція союзу (імперії) націй-держав, із сильним федеральним (імперським) урядом, на основі послідовного проведення республіканського принципу представ­ницького правління.

Особливість колоніальних імперій полягає в тому, що в них немає цивілізуючого Світового Граду, він заміщений нацією-державою, кон-цептуалізованою як метрополія. Нація-держава, що створює або створила навколо себе імперський ореол, претендує на визнання себе як великої держави. Поєднання рецесивних імперських і домінантних національних начал відобразилося в комплексному понятті сфери інтересів, що дозволяло контролювати суперечність між імперською місією та національними інтересами метрополії.

Варто наголосити, що останнім часом вчені відмовляються від уяв­лення про імперію як про суто досучасну форму політичної органі­зації, на зміну якої приходить держава-нацїя. Визнається, що сучасна держава-нація народжується в серцевині імперії багато в чому як реакція на проблеми, що виникають у контексті суперництва імперій, насамперед у військовій сфері. Не всі досучасні імперії впоралися із завданнями будівництва держави-нації, але ті, кому це вдалося (Бри­танія, Пруссія/Німеччина, Франція), не перестали від цього бути імпе­ріями. Так, Франція як еталон держави-нації була ядром імперії; більше того, вона сама пройшла шлях придушення локальних культур і мов на користь домінуючої культури й мови іль-де-франс. Причому цей проект був сформульований у період правління Наполеона І, який роз­глядав успадкований від французьких королів шестикутник як основу майбутньої пан'європейської імперії. Франція, Британія, а за ними і їхні суперники, що відставали (Росія, Австрія, Османська імперія), прагнули знайти прийнятне для себе сполучення традиційних імперських меха­нізмів з формами й методами правління сучасної держави-нації. Втім, для більшості континентальних імперій виділення ядра, який мав стати центром будівництва нації, виявилося більш складним завданням, ніж у морських державах. В імперії Романових проект російських націй був сформульований в 1830-60-х роках і включав у її склад великорусів, білорусів і малоросів, а також фінно-угорські народи Поволжя.

Імперські успіхи допомагали формуванню націй, тобто не стільки нації-держави створювали імперію, скільки імперії створювали держави-нації. Не випадково Іспанський проект будівництва нації пережив глибоку кризу на межі ХІХ-ХХ ст. саме у зв'язку Із втратою Імперського статусу, а в другій половині XX ст. з тих самих причин це відбулося з британським і почасти французьким проектами. Процес формування російської нації також пережив серйозні кризи спочатку в результаті Першої світової війни й революцій, а потім внаслідок розпаду СРСР.

Націєтворчий західноєвропейський проект здійснювався в центрі імперій і не був спрямований на їхнє руйнування. Зразками модерних націй-держав стали саме Великобританія й Франція. Будівництво націй у ядрі імперій багато в чому придушило периферійні проекти націо­нального будівництва, які з новою силою виявилися вже у XX ст. в Ката­лонії, Країні Басків, Шотландії тощо.

У Східній Європі до початку минулого століття успіхи проектів, що опиралися на Імперії, були скромнішими, оскільки країни регіону програли Першу світову війну. Після її закінчення тут були реалі­зовані периферійні проекти національного будівництва, що розривали імперську структуру. Багато в чому вони були не тільки запереченням Імперій, але й плодом імперської політики. Так, Болгарія, Румунія й Сербія здобули незалежність ще до великої війни в результаті комп­ромісу християнських імперій з питання про контроль над окраїнами Османської імперії. А Латвія, Литва, Польща, Україна й Естонія постали як окремі держави внаслідок суперництва європейських імперій у Першій світовій війні й підтримки ними периферійного націоналізму в таборі супротивника. Таким чином, у будівництві націй і націй-держав імперії не були тлом або перешкодою, а скоріше були важливими, якщо не головними учасниками процесу.

Історія СРСР є яскравим підтвердженням сказаного. Показово, що у спробі знайти адекватний термін для позначення специфічного радянського типу політичної організації Т. Мартін визначив СРСР як «імперію позитивної дії»². Держава, яка найвищою мірою центра­лізована, яка прагне до вторгнення в усі сфери життя й використовує крайні форми насильства, формально була структурована як федерація суверенних націй. Вона виникла як спадкоємиця Російської імперії, знову завоювала більшість територій, що колись входили до її складу, але потім розпочала роботу над посиленням неросійських націй і їхньої розбудови навіть там, де вони, по суті, і не існували. Більшовики ство­рювали і просували національні еліти та насаджували нові офіційні мови там, де їх не існувало або де вони були слабкі. Вони поширювали й підтримували в масах різні форми національної культури й ідентич­ності там, де це завдання стояло на порядку денному. Вони сприяли територіалізації етнічності й створювали національні утворення на різних рівнях.

² Martin T. the affirmative action empire: nations and nationalism in the Soviet Union, 1923-1939. – Ithaca, L.: Cornell UP, 2001. – P. 83.

Політика «позитивної дії», або позитивної дискримінації неросій­ських народів, неминуче передбачала обмеження російського населення, готовність росіян іти на жертви заради інтересів Інших національ­ностей. Ця політика проявлялася в ході національного розмежування, при проведенні кордонів союзних республік (особливо показові щодо цього східні кордони Білорусі та північні кордони Казахстану), її від­биття ми бачимо у відмові від права на національну автономію в місцях компактного проживання росіян у союзних республіках або від про­порційного представництва у владних структурах автономних рес­публік. При цьому російська культура засуджувалася як буржуазно-поміщицька, імперська культура гнобителів.

На думку Ш.Н. Айзенштадта, «централізовані історичні бюрокра­тичні імперії» (такі як Стародавній Єгипет, Вавилон, імперії Цинь і Хань, держави Сасанидів та Ахеменидів у Персії, елліністичні царства, Рим, Візантія, держави Маур'їв, Гуптів та Моголів, Арабський халіфат Аббасидів та Фатімідів, Османська імперія, Іспанія) за основну причину свого виникнення мають висування в період загострення соціальних конфліктів та кризи традиційних політичних механізмів новаторської елітИі яка прагнула до відновлення, але не примітивної реставрації соці­ального порядку.

За допомогою опозиційних традиційним аристократичним групам активних економічних, професійних та культурних груп, частіше за все міських, центральна влада виводить з-під контролю тради­ційних елітних груп найважливіші для одного співтовариства ресурси, контроль над якими дозволяє їй підтримувати своє панування.

Усередині імперського простору можна виділити зону максимального поширення уніфікованих цінностей, Інститутів і стандартів. Наявність універсальної загальнозрозумілої мови та залучення завдяки цьому до загальноімперської системи цінностей суттєво спрощує взаємодію між елітами та владними інститутами, в тому числі місцевими, усуває можливі приводи до виникнення міжетнічних конфліктів.

Умовами формування імперії можна вважати: наявність у системі політичної легітимації держави певної вказівки на її абсолютне, універсальне значення; присутність у політичній практиці держави усталеної тенденції до територіального розширення; соціокультурну мозаїчність території держави, відсутність або обмеженість асиміляції народів території, що включаються до її складу, збереження ними власних етно­культурних особливостей.

Універсальне призначення імперії виявляється у різних формах сакралізації влади. Містичний ореол влади колосально посилює її авто­ритет та можливості, в тому числі експансіоністські. Межі потенційної експансії перебувають у безпосередній залежності від меж трансляції імперського міфу — там, де закінчується влада одних богів, почина­ється влада інших. Питання про іманентні межі сакрального простору фактично знімається радикальним монотеїзмом у поєднанні з релі­гійним універсалізмом. Ними заперечується сама можливість просто­рової локалізації сфери влади та впливу сакрального центру.

Імперський міф може охоплювати своїми гіпнотичними впливами не тільки саму імперію, але й прикордонні країни, бо згідно з ним влада імперії всеосяжна і поширюється на весь світ, охоплюючи й коло­ворот природних явищ, У імперії виражається загальний закон світу — «устрій до єдності» («устроение к единству», Л. П. Карсавін). Відповідно до нього імператорові як «главі мирян» підпорядковані всі земні сили. Найпомітнішою внутрішньою ознакою імперських систем є екс­пансія, яка є не лише умовою формування імперії, а й засобом забезпе­чення двох фундаментальних потреб імперії: 1) експоненційного зрос­тання обсягу доступних і контрольованих ресурсів та 2) підтвердження претензії на імперський «космічний суверенітет». Експансія е чин­ником зміцнення імперського, універсального статусу держави і в силу цього збереження її стабільності як імперської системи. Кожен новий успіх експансії не може не стосуватися як господарчої, так і ідеоло­гічної картини світу, що є наслідком не лише економічної та військово-політичної, але й онтологічної, містичної зверхності держави.

Ресурси, вкладені у первинний поштовх розширення, компенсу­ються за рахунок ресурсів периферії. За цей же рахунок створюються ресурси, виведені з-під контролю традиційних груп, певним чином впо­рядковані та вільно мобілізовані, які гарантують тим самим подальше розширення. Експлуатація периферії обґрунтовується релігійними й міфологічними уявленнями про універсальну місію імперії та провідну роль імперського ядра у її реалізації.

Імперська логіка перетворює експансію у дещо самоцінне та супер-цінне, здатне компенсувати будь-які можливі матеріальні втрати культурно-символічними та політичними досягненнями. Виникнення природних перешкод у розширенні території (природничих або антро­погенних перешкод інтервенціоністської активності) уповільнює її

подальше нарощування, оскільки будь-яка перешкода дискредитує все­ленські амбіції держави. Але іноді символічним виходом для імперії може виявитись ізоляція її сакрального, містично значущого простору під «профанної» території, що її займають «варвари». У цьому випадку стіни та вали не просто визначають межі простору, що обороняється Ііід вторгнення зовні, але й відділяють змістовний простір від того, що передається забуттю (Китайська стіна, вал Адріана).

Отже, в ситуації об'єктивної неможливості здійснювати безпосе­редню територіальну експансію її в певному розумінні починає заміщати експансія в просторі політичної символіки. Експлуатація імперського ладу після припинення процесу розширення імперії виявляється своє­рідним компенсаторним механізмом, забезпечуючи тривале існування імперської системи.

Взагалі імперська експансія є ціннісно-раціональною соціальною дією, що мотивована вірою у безумовну самодостатню цінність певної поведінки як такої, незалежно від її наслідків. Але в імперській системі експансія може мати й цілераціональний сенс, сприяючи підтриманню екстенсивної форми економіки та мобілізаційного типу розвитку, най­важливішими ознаками якого є чітка визначеність цілей, висока інтен­сивність функціонування для якнайшвидшого виконання поставлених завдань, жорстка та, як правило, високоцентралізована система управ­ління.

Імперія існує в умовах суперечливого взаємодоповнення тенденції до фіксації себе як певного геополітичного утворення, викликаної при­родним прагненням до стабільності, та тенденції до універсалізації та глобалізації. Напруженість, що породжується цими орієнтаціями, визначає основні імперські характеристики: мілітаризм, невизначеність території, неоднозначність кордонів, нездоровий прозелітизм, слабка інституціоналізація.

Процес зростання масштабів імперії як соціальної системи, усклад­нення її внутрішньої структури та збільшення обсягів контрольованих ресурсів взаємно зумовлюють та підсилюють дії один одного. Тери­торіальна експансія, сприяючи максимізації обсягу підконтрольних ресурсів! є в цьому контексті універсальним способом адаптації системи.

Будь-яке нове територіальне надбання означає виникнення нового джерела культурного, релігійного та інших впливів. Як правило, ступінь культурних відмінностей зростає пропорційно географічній віддале­ності, а можливості централізованого контролю та управління ско­рочуються у зв'язку з недостатньою розвиненістю Інфраструктури та засобів комунікації. Крім того, незалежно від збереження автономності або інкорпорування правлячої еліти приєднаних територій до складу старої правлячої еліти держави, існування першої створює супереч­ності всередині правлячого класу, а в кризових ситуаціях руйнує його монолітність і усталеність. Неоднорідність і внутрішня суперечливість політичної культури суспільства також є чинником загрози стабіль­ності імперії.

Умовою розпаду імперії е також збереження небезпеки випадання міс­цевих еліт за символічний кордон визначеної зони. Розпад відбувається при блокуванні для представників периферійних еліт каналу доступу до складу центральної еліти, що порушує універсалізм як основний принцип імперської системи. Розпад імперії може бути викликаний як ізоляцією місцевих еліт від центральної, так і їхнім злиттям, бо в полі­тичній галузі вирівнювання периферії та центру як другий чинник розпаду імперії виражається у процесі взаємопроникнення і змішання різних еліт.

Основні функції імперії полягають у:

— ствердженні універсалістських домагань;

— підтримці усталеного зростання обсягу та доступності ресурсів;

— сприянні інтеграції гетерогенного в етнокультурному аспекті імперського простору у єдиний соціально-політичний організм;

— забезпеченні ефективної взаємодії центральної та периферійної еліт (або інакше це є засобом існування третьої функції).

Основа імперської влади ґрунтується на ментальних настановах на панування народу, який вступає у відносини з іншими народами. Процес створення імперської структури залежить від:

1) прагнення суверенів імперій правити у більш централізованій країні, де вони могли б монополізувати право на прийняття політичних рішень та одноосібне визначати політичні цілі, не рахуючись із тради­ційними групами;

2) перетворення традиційних місцевих еліт в ефективний тран­слятор імперської політики шляхом надання їм разом з іншими при­вілеями права доступу до центральної еліти, що сприяє підтриманню стабільності, зниженню прагнень місцевих еліт до автономізації, роз­ширенню потенційного елітного резерву, а головне — збереженню своєрідного буферу між імперською елітою та приналежними до іншої політичної культури підданими. Останнє дозволяє представляти вимоги центральної влади зрозумілою й такою, що не викликає про­тесту, мовою соціальної інтеракції, що забезпечує необхідну мобілі­зацію периферійних ресурсів.

Імперія структурно визначається відносинами панування між цен­тральною національною елітою та низкою периферійних національних еліт при високому рівні гармонії їхніх інтересів. Визначною ознакою імперії в цьому сенсі є плацдарми, утворені імперською елітою у периферійних націях, а вирішальною функцією — перенесення на перифе­рійні нації надпропорційних витрат на підтримання панування.

Стабільність імперії безпосередньо залежить від того, якою мірою і яким способом різні елітні групи ототожнюють свої приватні Інтереси з інтересами всієї імперії, і тому саме поведінкою еліт визначається міц­ність єдиної імперської політичної структури: імперія усталена, доки гармонізовані відносини центральної та периферійної еліт.

Імперські системи є формою розв'язання конфліктних напруже­ностей, які виникають при зіткненні в конкретному геополітичному просторі універсалістських орієнтацій з дисгармонійним розмаїттям етнічних культур. Наявність різних форм, тобто різних моделей імпер­ських систем визначає відмінності західного та євразійського (росій­ського) бачення імперії.

Якщо для більшості західних акторів імперія — це продукт осо­бливої взаємодії між силами й інститутами метрополії та периферії, то для російських — це складно організована універсальна система, ство­рення якої можливо лише на високому злеті людського духу і яка під­носить найнижчого зі своїх підданих на буденно недосяжну онтоло­гічну вершину.

Легітимний фундамент Імперії зумовлено потребою в об'єднавчій та регулювальній силі, яка позбавляє величезний конгломерат різнорідних етнічних та конфесійних одиниць важкої локальної обмеженості, вза­ємних чвар та міжусобиць. Подібні парадигми імперської свідомості визначають також відмінності в розумінні сутності імперської експансії. Так, російські дослідники орієнтовані на культурно-детермінований тип експансії, а західні — на прагматично-детермінований або, відпо­відно, на місіонерський та комерційний імперіалізм.

Якщо термін «імперія» сягає у глибину століть, то термін «імпе­ріалізм» є доволі новим: його почали широко застосовувати лише з 90-х років XIX ст. Британська енциклопедія розглядає імперіалізм як «політику держави, що має на меті встановити контроль за межами своїх кордонів над народом, який бажає прийняти такий контроль». До цього визначення наближається й німецька енциклопедія Блокгауза, де імперіалізм розглядається як «взагалі будь-яке прагнення до панування з метою поширення влади держави на сусідні чи віддалені області».

Згідно з «Американською енциклопедією», це «національна політика з тенденцією експансії національного панування та національною ідеєю на географічний регіон, що перебуває за межами національних кор­донів».

Проте, на нашу думку, найадекватнішим визначенням імперіалізму, виходячи з сутності поняття «імперія», є визначення, запропоноване французькою енциклопедією «Лярусс». Згідно з ним, імперіалізм — це «тенденція до формування Імперій, тобто до об'єднання етнічно і куль­турно різних народів в одному економічно-політичному цілому під авторитарним керівництвом центральної влади, яка випала на долю пануючого народу». Водночас це й «доктрина, яка виправдовує цю тен­денцію» і «бажання, колективне чи індивідуальне, експансії та пану­вання». У такому розумінні імперіалізм як тенденція, доктрина та праг­нення є настільки ж давнім, як і соціальна організація людства.

Імперіалізм може бути не тільки цілеспрямованою політичною тен­денцією, а може носити й випадковий та оборонний характер. Випад­ковий імперіалізм — це Імперіалістична політика, спричинена не праг­неннями до завоювань, а сприятливими ситуаціями, коли зовнішнє середовище саме підштовхує державу до експансіоністських акцій. Обо­ронний імперіалізм — це політика, спрямована на захист власних кор­донів, для чого держава має постійно вести війни проти суперників, які загрожують їй, і коли для реалізації безпеки вже завойованих (приєд­наних) територій захоплюються (приєднуються) нові території.