Догляд за пацієнтами у ранньому післяопераційному періоді.

Частина пацієнтів надходить після операції до післяопераційних палат або у палати інтенсивної терапії, якщо операція провадилась під загальним знеболюванням. Основна ж маса оперованих перебуває під наглядом у загальних палатах травматологічного (хірургічного) відділення.

Після операції пацієнти потребують особливої уваги і дбайливого догляду. Всі пацієнти, незалежно від віку, виду знеболювання та характеру оперативного втручання мають бути доставлені з операційної у відділення на каталці. Медична сестра за допомогою чергової санітарки обережно перекладає пацієнта у постіль, створюючи необхідне положення оперованим сегментам. Пацієнти, прооперовані під місцевим або внутрішньокістковим знеболюванням, беруть активну участь у процедурі укладання в ліжко, полегшуючи цим завдання персоналу.

Після операції під загальним наркозом пацієнта кладуть на спину без подушки, повернувши голову вліво, щоб не западав язик і у зв’язку з цим не порушилась прохідність верхніх дихальних шляхів, а також не затікали блювотні маси у трахею.

Після пробудження від наркозу і в найближчі 2–3 години пацієнтам не треба давати пити. При блюванні необхідно повернути голову пацієнта вліво і тримати її так до зникнення блювотного рефлексу. Потім за допомогою марлі чи рушника треба старанно видалити залишки блювотини з порожнини рота і носоглотки, щоб вона не потрапила в дихальні шляхи.

Інтоксикація лікарськими речовинами. У деяких пацієнтів спостерігається підвищена чутливість до новокаїну. Ознаки інтоксикації можуть проявитися під час операції або зразу після неї. При цьому червоніє шкіра, знижується артеріальний тиск, появляється блювання, а пізніше ціаноз. При розвитку цих симптомів медична сестра повинна негайно викликати лікаря. Щоб зняти явище інтоксикації, зумовленої новокаїном, у вену вводять 2 мл 20% розчину кофеїну, 2 мл 25% розчину кордіаміну, 0,5–1 мл розчину Рінгера, підшкірно – 0,5–1 мл 5% розчину ефедрину.

Порушення терморегуляції. В окремих випадках у організмі пацієнта може порушитись терморегуляція. Інколи вже під час наркозу у пацієнта спостерігається сильний озноб. У цьому разі не можна обмежуватися лише прикладанням теплих грілок до ніг, необхідне загальне зігрівання тіла.

Озноб може бути першою ознакою іншого ускладнення післянаркозного періоду – гіпертермії. У цьому випадку температура тіла може підвищуватись до 40–42°С і навіть більше.

Необхідно пам’ятати, що підвищення температури тіла пацієнта на 1°С супроводжується частішанням пульсу на 8–10 уд./хв. Якщо в оперованого частота пульсу випереджує тем­пературу або температура знижується, а пульс частішає, це вка­зує на несприятливий перебіг післяопераційного періоду. При такому ускладненні бліднуть шкірні покриви внаслідок спазму кровоносних судин. Гіпертермія призводить до порушення обмінних процесів у тканинах та органах. У клітинах нагромаджується вода, що може зумовити набрякання головного мозку. Це ускладнення небезпечне для життя пацієнта. При гіпертермії зусилля медичного персоналу мають бути спрямовані одночасно на зменшення теплопродукції в організмі пацієнта і збільшення тепловіддачі. З цією метою внутрішньовенно вводять 3–5 мл 4% розчину амідопірину або 4–5 мл 50% розчину анальгіну. Тепловіддача збільшується при охолодженні за допомогою фізичних факторів, але перед цим слід ліквідувати спазми судин шкіри. Для цього застосовують гангліоблокуючі препарати в малих дозах: 0,5 мл 5% розчину пентаміну, 0,5 мл 2,5% розчину гексонію, 1 мл 1% розчину димеколіну (вводять внутрішньо-м’зево).

Якщо після введення указаних препаратів температура тіла не знижується, вдаються до фізичних способів охолодження. Використовують вентилятор, який створює постійний приплив повітря над пацієнтом. Крім того, рекомендують прикладати поліетиленові мішечки або гумові міхурі з льодом у ділянках проекції великих судин: у паху, пахвових западинах, на бокових поверхнях шиї. З цією ж метою промивають шлунок водою температури 12–15°С, роблять клізми охолодженим до 6–8°С фізіологічним розчином.

При поєднанні медикаментозної дії з фізіологічним охолодженням вдається протягом 1,5–2 годин ліквідувати стан гіпертермії.

Догляд за пацієнтами при руховому збудженні. Інколи під час пробудження від наркозу пацієнти стають надто збудливими, намагаються зняти пов’язку, встати з постелі, рвуть на собі одяг, кричать, кличуть когось. Це може призвести до непередбачених ускладнень: порушення цілості незміцнілої гіпсової пов’язки, повторних переломів, розривів м’язів та сухожиль, зміщення кісткових уламків, розходження швів на шкірі тощо. Пацієнти у цьому стані можуть одержати тілесні ушкодження. Тому треба заздалегідь фіксувати кінцівки і тулуб пацієнта до ліжка за допомогою складених уздовж простирадл або спеціально зшитих стрічок з тканини.

Лікування післяопераційного болю. Після операцій протягом 2–4 діб пацієнти зазнають досить інтенсивного болю у зоні втручання. У цей період необхідно провадити відповідне знеболювання. Після операції вводять наркотичні засоби (омнопон, промедол) або анальгетики (баралгін, спазмодол, кетанов, анальгін). Наркотичні засоби медична сестра вводить суворо за призначенням лікаря.

Догляд за шкірою і слизовими оболонками.

Пацієнти в перший день після операції бліді, але наступного дня шкіра, як правило, набуває нормального кольору. Посилен­ня блідості шкіри може вказувати на внутрішню кровотечу. По­ява гіперемії шкіри обличчя, а також підвищення температури тіла може бути ознакою запалення легень. Жовтяничність шкіри і склер вказує на патологію печінки і жовчних шляхів. Шкірні покриви необхідно утримувати в чистоті, для чого лежачому пацієнту допомагають мити обличчя і руки, проводять часткову санітарну обробку шкіри подібно до того, як при підготовці до екстреної операції. Після кожного акту дефекації, а також при забрудненні ділянки геніталій пацієнтів необхідно підмивати.

Профілактика легеневих ускладнень. Вимушене положення пацієнтів у постелі, порушення дренажної функції бронхів, пригнічення під впливом наркотиків дихального центра і кашлюкового рефлексу – все це створює передумови для зменшення вентиляції легень в післяопераційному періоді. У зв’язку з цим можливий розвиток пневмонії та ателектазу.

Для профілактики подібних ускладнень пацієнтів якомога раніше переводять на активний режим, провадять їм лікувальну дихальну гімнастику, призначають кисневу терапію, лужно-масляні інгаляції.

Активний режим пацієнта після операції полягає у активних рухах непрооперованими кінцівками вже через кілька годин після операції. Медична сестра допомагає пацієнту сісти в ліжку й повернутися вбік, якщо це дозволяє спосіб фіксації оперованого сегмента. Деяким пацієнтам після порівняно невеликої за обсягом операції можна вже через декілька годин дозволити вставати з ліжка. Активний режим корисний особливо для пацієнтів похилого віку.

Під впливом лікувальної дихальної гімнастики у післяопераційному періоді поліпшується кровообіг, збільшується вентиляція легень, розправляються ателектазовані ділянки легеневої тканини. Після сеансу лікувальної дихальної гімнастики зменшується задишка, збільшується об’єм вдиху, поліпшується альвеолярна вентиляція. Достатньому розправленню легень сприяють також періодичні видихи в резервуар з одним отвором, що створює підвищений опір. З цією метою пропонується пацієнтам надувати гумові кульки або волейбольні камери. Така процедура сприяє підвищенню внутрішньолегеневого тиску, розправленню запалих альвеол.

Інгаляцію кисню найзручніше проводити за допомогою носового катетера, введеного у нижній носовий хід. Кисень повинен спочатку пройти через зволожувач. Аерозолі складаються з різноманітних сумішей, що містять соду, протеолітичні ферменти (трипсин, хімотрипсин), антибіотики.

Оксигенація за допомогою кисневої подушки. Киснева подушка – це прогумований мішок, який має в комплекті гумову трубку з краном і мундштук. Вона вміщує від 25 до 75 л кисню, яким її заповнюють із кисневого балона Перед початком оксигенації мундштук обмотують 2–3 шарами вологої марлі, для зволо­ження кисню застосовують натрію гідрокарбонат або медичний спирт Потім мундштук щільно притискають до рота пацієнта і відкривають кран, за допомогою якого орієнтовно регулюють надходження кисню Вдих проводиться через мундштук ротом, а видих – носом Коли кількість кисню в подушці значно змен­шиться, для збільшення його надходження необхідно натискати на подушку вільною рукою Після використання мундштук двічі протирають 3 % розчином перекису водню або 70° етиловим спиртом.

Порушення функції кишечнику. Після будь-якої операції під наркозом пацієнту не дозволя­ється пити 2–3 год. Пацієнту можна змочувати порожнину рота невеликими порціями кип’яченої води з лимоном. Для профілактики стоматиту ротову порожнину обробляють розчином калію пер­манганату (1:5000), 2 % розчином борної кислоти. Для посилення слиновиділення рекомендовано смоктати лимон. При вираженій сухості язика його змазують сумішшю гліцерину з лимонним соком або розчином лимонної кислоти. Якщо пацієнт самостійно не може доглядати за порожниною рота, медсес­тра повинна допомогти йому почистити зуби.

Дуже часто після операцій, які виконувалися під загальним наркозом, відмічається здуття кишечнику. Роздуті петлі кишечнику і. розтягнутий гіпотонічний шлунок піднімають діафрагму, що утруднює діяльність серця й легень. Застій кишкового вмісту може зумовити також інтоксикацію організму пацієнта. У такому разі не­обхідно ввести пацієнту газовідвідну трубку та спорожнити шлунок через зонд. Також за призна­ченням лікаря можуть проводитись гіпертонічні або сифонні клі­зми. Перше самостійне відходження газів, а також поява пери­стальтики є сприятливими ознаками.

Проносні клізми показані для стимуляції самостійної де­фекації у післяопераційному періоді, а також при важких запорах, підвищенні внутрішньочерепного тиску, при крововиливах у мо­зок. Вміст клізми повинен бути підігрітий до 34–38 °С

Крім того, для збудження перистальтики під шкіру обережно вводять 1 мл 0,05% розчину прозерину або 1 мл 0,2% розчину ацеклідину. Непогано стимулює моторику кишечника введений внутрішньовенно (10–30 мл 10% розчину) або у пряму кишку (30–50 мл) гіпертонічний розчин хлориду натрію.

Порушення сечовипускання

Часто після операцій на органах черевної порожнини, особ­ливо на органах малого таза, відбувається затримка сечі Голо­вна причина – це боязнь болю при скороченні м’язів живота і невміння спорожнити сечовий міхур лежачи. Якщо це можливо, необхідно дозволити пацієнту сечовипускання у звичайному положенні. При затримці сечі можна покласти грілку на надлобко­ву ділянку або промежину. Необхідно спробувати викликати сечовипускання рефлекторно. Для цього треба відкрити кран з проточною водою в палаті, полити на статеві органи лежачого на судні пацієнта теплою водою. При відсутності ефекту прово­дять катетеризацію сечового міхура

Спостереження за станом пов’язки на рані. В обов’язки палатної медичної сестри входить також спостереження за пов’язкою. Досвідчена сестра має знати особливості проведення оперативного втручання (провадилося воно зі джгутом чи без нього, залишені у рані випускники чи вона зашита наглухо). Якщо рана зашита не щільно або у ній є дренажі, необхідно особливо ретельно стежити за станом пов’язки. Вона може просякнути виділенням з рани чи кров’ю. Про можливість просякання пов’язки треба сказати пацієнту, щоб він не перелякався. Протягом чергування медична сестра декілька разів оглядає пов’язку на рані, відзначаючи інтенсивність виділення, його запах, колір та ін. При надмірному просяканні пов’язки за короткий проміжок часу, особливо кров’ю, треба мати на увазі можливість повторної кровотечі з рани. Це буває при зісковзанні лігатури після операції, а також при оперативних втручаннях, проведених під джгутом, коли на деякі малі судини не накладають лігатури. Помітивши швидке просякання пов’язки кров’ю, медична сестра повинна негайно викликати лікаря.

При запальних процесах, некрозі тканин, при глибоких опіках можуть виникати так звані арозивні кровотечі, тобто кровотечі, що виникли внаслідок руйнування стінки судини. У таких випадках у пацієнта зненацька виникає масивна кровотеча. Палатна медична сестра має негайно зупинити кровотечу, притиснувши рукою відповідну магістральну судину проксимальніше від рани: при кровотечі з ноги – у паховій складці, при кровотечі з руки – на внутрішній поверхні плеча або в пахвовій западині. Притиснувши артерію, сестра посилає кого-небудь з персоналу за лікарем. На випадок таких кровотеч у коридорі відділення на видному місці завжди має висіти кровоспинний джгут. Про це повинні знати всі медичні сестри відділення та молодший медичний персонал.

Спостереження за післяопераційною раною.

Можливі ускладнення з боку операційної рани: кровотеча, розвиток інфекції, розходження швів.

Основна профілактика розвитку інфекції полягає в неухильному і чіткому виконанні правил асептики та антисептики в операційному періоді. У післяопераційному періоді особливу увагу треба приділити адекватному функціонуванню дренажів, а також дотримуватися всіх заходів щодо попередження вторинного інфікування рани (при перев’язках, огляді рани, лікуванні в фізіотерапевтичному відділені).

Після операції на ділянку післяопераційної рани, якщо дозволяють гіпсові пов’язки, необхідно покласти міхур із льодом. Міхур із льодом сприяє звуженню кро­воносних судин шкіри, а також прилеглих тканин і зниженню чутливості нервових рецепторів. Його заповнюють дрібними шматочками льоду, витискають залишки повітря, щільно закри­вають кришку, обгортають рушником і прикладають до рани. Не можна наливати в міхур воду і заморожувати її в морозильнику, оскільки поверхня утвореного льоду буде дуже великою, що може призвести до переохолодження ділянки рани. Міхур із льодом можна тримати 2–3 години, а при необхідності й більше, але через кожні 20–30 хвилин його обов’язково треба забирати на 10–15 хвилин. У міру того, як лід у міхурі буде танути, воду необхідно зливати, а кусочки льоду додавати.

На наступний день після операції більшості пацієнтам показана перев’язка. Перев’язка пацієнтів проводиться в умовах малої операційної чи перев’язувальної, матеріал для перев’язування має бути стерильним. Якщо у пацієнта була накладена гіпсова лонгета, остання знімається, розбинтовується бинтова пов’язка, рана промивається перекисом водню, антисептичними розчинами, висушується. Після огляду рани, контролю функціонування дренажів накладається асептична пов’язка (при необхідності з мазьовою основою). В подальшому треба уважно стежити, щоб пов’язка добре лежала і щоб не оголилася рана. В ранньому післяопераційному періоді пов’язка може незначно просочитися кров’ю, в такому випадку її підбинтовують новими бинтами. В разі значного просочування пов’язки кров’ю треба негайно повідомити лікаря, бо це може свідчити про таке ускладнення як кровотеча.

Протягом першого тижня перев’язку слід виконувати кожен день, а далі – за показаннями. Також у профілактиці раньової інфекції дуже важливу роль відіграють антибіотики. Але навіть при застосуванні найсучасніших антибактеріальних препаратів нехтувати правилами асептика та антисептики неприпустимо.

У разі нормального перебігу процесів регенерації та загоєння рани шви можна зняти на 12–14 день.

До ускладнень також відноситься розходження швів. Це може статися у разі технічної помилки при виконанні операції, або як наслідок гнійного розплавлення рани.

Профілактика та лікування пролежнів.

Пролежні – це асептичний некроз шкіри і розташованих нижче тканин внаслідок порушення мікроциркуляції при тривалому стисненні. При операціях на нижніх кінцівках пролежні зазвичай утворюються внаслідок тривалого перебування пацієнта у ліжку, а також при недоліках у догляді. Типовими місцями утворення пролежнів є ділянка потилиці, лопаток, задньої поверхні ліктьового суглоба, куприка. Саме в цих ділянках кістки розташовані досить поверхнево і виникає виражене стискання шкіри та підшкірної клітковини. Найчастіше пролежні виникають у людей похилого віку та у пацієнтів з порушеннями мікроциркуляції (цукровий діабет, ангіопатії та ін).

Стадії розвитку пролежнів:

- стадія ішемії (тканини стають блідими, порушується чутливість);

- стадія поверхневого некрозу (з’являється припухлість, гіперемія, в центрі утворюються ділянки некрозу чорного чи коричневого кольору);

- стадія гнійного розплавлення (приєднується інфекція, прогресують запальні зміни, з’являються гнійні виділення, процес поширюється вглиб, аж до некрозу м’язів і кісток.

Профілактика пролежнів.

Для профілактики пролежнів лежачим пацієнтам підкладають гумові надувні круги, 2–3 рази на день, ділянки де можливе утворення пролежнів, протирають камфорним спиртом, часто змінюють положення пацієнта у ліжку, застосовують масаж. Найкращим способом профілактики пролежнів є активне ведення післяопераційного періоду (по можливості раннє вставання з ліжка, сидіння пацієнтів), це також сприяє профілактиці тромбоемболії легеневої артерії.

Лікування пролежнів.

При лікуванні пролежнів необхідно дотримуватися всіх правил профілактики пролежнів, так як це усуває етіологічну причину пролежнів, та запобігає прогресуванню процесу.

Місцева обробка пролежнів залежить від стадії процесу:

- стадія ішемії – шкіру обробляють камфорним спиртом, який викликає розширення судин та покращення кровообігу;

- стадія поверхневого некрозу – ділянку некрозу обробляють 5% розчином калію перманганату та 1% спиртовим розчином діамантового зеленого. Зазначені речовини мають дублячий ефект, сприяють утворенню струпу попереджають інфікування;

- стадія гнійного розплавлення—лікування відбувається за принципами лікування гнійної рани.

Однак у більшості випадків пролежні являються ознакою недбалого догляду за пацієнтом і попередження їх є основним завданням догляду в післяопераційному періоді.

Догляд за пацієнтами з фістулами. Для захисту шкіри на­вколо нориці від подразнень її часто обмивають теплою водою з милом або розчином перманганату калію, замість мочалки кори­стуються ватно-марлевим тампоном. Після миття шкіру висушу­ють і змащують навколо нориці дитячим кремом, вазеліном. При подразненні шкіри - пастою Лассара, цинковою або димедроловою маззю, присипають прожареним гіпсом. При накладанні по­в'язок не рекомендують закривати перев'язувальний матеріал клеолом, липким пластирем; якщо у фістулу лікар увів дренаж і він закупорився, його необхідно обережно промити антисептич­ним розчином Коли дренаж випав із фістули, медична сестра не повинна вводити його самостійно. Хворі з тонкокишковими фіс­тулами втрачають дуже багато води і солей, тому їм необхідне відповідне харчування і лікування.

Для тимчасового закриття нориці застосовують обтуратори. Найпростіший обтуратор можна зробити з двох пробок із флако­на для розчинів. Із пробок вирізають пластинки товщиною 3-4 мм, діаметр однієї не обмежений, а іншої (внутрішньої) пови­нен бути в 2 рази більшим за діаметр нориці. Обидві пластинки прошивають товстою ниткою і не зв'язують (у готовому вигляді обтуратор нагадує запонку). Внутрішню пластинку згинають за­тискачем і вводять у норицю, де вона розправляється і закриває хід, а зовнішню на прошитих нитках підтягують до шкіри, зовні нитки зв'язують. Поверх обтуратора кладуть серветку з пастою Лассара.

Догляд за пацієнтами в гіпсовій пов’язці.

Гіпсова пов’язка – найчастіший в травматології вид іммобілізації. Застосовується при переломах, вивихах, забиттях м’яких тканин, розтягненнях і розривах зв’язок, м’язів сухожиль, ампутаціях, після різних операцій на кістках, суглобах, сухожильно-м’язевому апараті, з приводу різних захворювань тощо.

Переважна більшість ускладнень при використанні гіпсової пов’язки є наслідком тиску її на м’які тканини тіла. Це ускладнення виникає, з одного боку, коли дуже туго накладено саму пов’язку, з іншого – коли збільшується набряк м’яких тканин і вони стискаються в цупкому гіпсовому футлярі. В обох випадках з’являються неприємне відчуття і біль на значній ділянці зафіксованої кінцівки. Пацієнт скаржиться на тісноту, заніміння, ломоту. Згодом німіє дистальна частина кінцівки, пальці синіють, стають холодними, зменшується час судинної відповіді.

При туго накладеній пов’язці поверхневі тканини з розташованими в них венами, по яких здійснюється відплив крові з периферії, спочатку стискуються нижніми турами гіпсової пов’язки (відчуття тісноти пов’язки виникає не відразу), в міру висихання тиск посилюється. Сухі верхні шари гіпсового бинта стягують не повністю просохлі тури, що лежать глибше й деякий час податливі до тиску ззовні. При здавлені поверхневих тканин порушується венозний відтік із іммобілізованого сегменту кінцівки, що призводить до застою в ньому крові, наростання обсягу сегмента і набрякання. Неподатлива стінка гіпсової пов’язки при наростаючому набряканні сприяє стисненню вже глибших тканин і зрештою може призвести до порушення не лише венозного, а й артеріального кровотоку. Це призводить до так званого ішемічного некрозу, тобто зумовленого знекровленням.

При скаргах пацієнта на відчуття стискування кінцівки гіпсовою пов’язкою, особливо при щойно накладеній пов’язці, необхідно усунути чинники, що можуть сприяти подальшому набряканню тканин і стисненню. Насамперед необхідно створити підвищене положення ушкодженій (або оперованій) кінцівці; при цьому поліпшиться венозний відтік. Якщо травмована нога, то слід підняти ніжний кінець ліжка за допомогою спеціальних підставок, наприклад шина Белера. Руку треба підвісити вище, прикріпивши до краю гіпсової пов’язки бинт або шнур і прив’язавши інший його кінець до балканської рами чи до спеціальної стійки – „журавля”.

У лонгетній пов’язці слід розбинтувати м’який бинт і дещо розвести краї лонгети, звільнивши стиснений сегмент кінцівки. Глуху гіпсову пов’язку у такому разі слід повністю розрізати, тканини звільнити від тиску. Частково розрізувати не можна, оскільки в такому випадку защемлений сегмент не звільняється від стискування. Очікуючи сприятливого ефекту від неповного розрізування, часто витрачають дорогоцінний час. Після розсікання гіпсової пов’язки розводять її краї, звільняючи кінцівку від здавлювання. Це сприяє нормалізації кровообігу, ліквідує загрозу ускладнення.

У деяких випадках здавлюються лише невеликі ділянки м’яких тканин, де виступають кісткові утворення: п’ятка, кісточки, надколінник, виростки кісток в ділянці колінного і ліктьового суглоба, великого вертелюга стегнової кістки, передньоверхніх остів таза та ін. З метою запобігання цим ускладненням при накладанні гіпсової пов’язки вказані місця необхідно прикрити ватномарлевими підкладками. Особливо це стосується худих чи виснажених пацієнтів, із слабко вираженою підшкірною, жировою клітковиною, а також літніх пацієнтів.

Невеликі ділянки м’яких тканин можуть здавлюватись гіпсовою пов’язкою, якщо в момент накладання пов’язки стінку її придавили пальцями і в цих місцях утворились заглибини. За таких випадків у певному місці пов’язки вирізують „вікно”.

Під гіпсовою пов’язкою, накладеною при свіжій травмі (наприклад, переломі кістки), на шкірі можуть утворитися пухирі. Вони заповнені кров’янистим вмістом, оскільки виникають внаслідок пропотівання рідинної частини крові із гематоми в поверхневі шари шкіри. Виникнення, а тим паче інфікування пухирів, може затримати строк необхідної операції або зумовити ускладнення. Пухир необхідно змазати настойкою йоду або 3–5% розчином перманганату калію. Стінку його в одному місці біля основи слід надрізати стерильними ножицями, вміст пухиря видалити, а осілий епідерміс знову обробити антисептиком. Цю ділянку належить залишити відкритою чи прикрити одним шаром стерильної марлі, щоб швидше підсохла і відшарувалась шкірка епідерміса.

По закінченні строку ліжкового режиму пацієнти з переломами кісток користуються милицями. У цей період вони скаржаться на посилення болю у місці травми, набрякання і посиніння пальців стопи, відчуття тиску гіпсової пов’язки. Лікар має знати, що в перший період зміни режиму такі явища спричиняються тимчасовим порушенням кровообігу в кінцівці (переважно венозного). Після освоєння ходьби на милицях недостатність кровообігу поступово минає. Зникнення цих явищ частково пояснюється нормалізацією процесу утворення кісткового мозоля на місці перелому і виникнення первинної спайки.

Догляд за хворими, які перебувають скелетному на витяганні.

Протягом усього періоду лікування витяганням, коли пацієнт перебуває в ліжку, медична сестра: 1) проводить туалет пацієнта, перестилає постіль, здійснює всі маніпуляції (підкладання судна, сечоприйомника, постановка клізм, катетеризація сечового міхура тощо); 2) постійно контролює правильність всієї системи витягання пацієнта, направляє тягу та ін.; 3) проводить профілактику ускладнень, пов’язаних з наявністю в тканинах металевої шпиці, кінці якої виходять назовні.

Щоб запобігти такому ускладненню, як нагноєння спиць при скелетному витяганні, медична сестра повинна з самого початку лікування уважно стежити за шкірою у місцях проведення шпиці. Періодична заміна стерильних кульок марлі, обробка цих місць настойкою йоду є запорукою асептичного проходження періоду скелетного витягання. Якщо пацієнт скаржиться на біль у місцях проведення шпиці, необхідно з’ясувати, чи немає там почервоніння шкіри, болісності м’яких тканин навколо шпиці і виділення гною. З профілактичною метою рекомендують змочувати марлеві кульки спиртом за допомогою піпетки (5–8 разів протягом дня). Цю нескладну процедуру легко може виконати сам хворий після відповідного інструктажу.

Перестилання постелі хворого.. Для полегшення виконання цієї процедури до ліжка має бути прикріплена рама Брауна (так звана „балканська”). Пацієнт трохи зводиться в постелі, підтягуючись за раму руками. Якщо він не може взяти активну участь у перестиланні постелі, можна скористатися одним з способів, зображених на наступних рисунках.

Перестилання постелі хворого якоюсь мірою утруднюється при складній системі витягання (наприклад, при багатьох переломах кінцівок і тулуба). Тут міняють простирадло таким способом. Чисте простирадло теж скочують у вигляді валика, але не уздовж, а впоперек. Перестилання розпочинають з узголів’я. Прийнявши подушку, медична сестра починає скочувати також впоперек брудне простирадло, одразу ж розкочуючи чисте. Таким чином, чисте простирадло покриває спочатку узголів’я, а потім і ніжний кінець ліжка. При описаному способі перестилання постелі система скелетного витягання не порушується.