Україна в революції 1905 – 1907 років

У Російській імперії революційно-ви­звольний рух вилився в демократичну ре­волюцію 1905-1907 рр., в якій населення України взяло активну участь.

На Наддніпрянщині діяло близько 20 загальноросійських і національних партій. В їхніх діях не було єдності, вони вели між собою боротьбу за керівництво революцій­ним рухом.

Основні революційні події, що мали місце в Україні, відбулися в 1905 р. - в період ро­звитку революції по висхідній лінії:

жовтень - загальний політичний страйк, який змусив царя Миколу II піти на по­ступки і видати Маніфест 17 жовтня, проголосивши громадянські свободи і виборе до Державної Думи;

червень - збройне повстання на броне­носці “Потьомкін”;

листопад - повстання моряків Севаст поля на чолі з лейтенантом П.Шмідтом;

виступ полку саперів у Києві на чолі з підпоручиком Б.Жаданівським;

грудень - збройні повстання робітник і Горлівки, Харкова, Катеринослава, Олександрівська. Однак ці виступи не перерос­ли в загальне збройне повстання. Після у придушення революція пішла на спад.

В Україні революція носила і національ­но-визвольний характер, оскільки націо­нальне питання було на передньому план: боротьби.

Національний рух в період революції мав значні здобутки:

1.після Маніфеста 17 жовтня з’явилась легальна українська преса. Всього в 1905- 1907 рр. виходило 24 періодичні видання:

2.виникла культурно-освітня організа­ція «Просвіта», яка мала філіали в бага­тьох містах України. В діяльності «Про світи» брали участь М.Аркас, Б.Грінченко. М. Коцюбинський, Леся Українка, М.Лисенко, Панас Мирний, Д.Яворницький ті інші прогресивні діячі;

3.відкривались українські школи, здійс­нювалися спроби викладання українською мовою в університетах;

4.активну діяльність у першій Думі (1906 р.) та в другій Думі (1907 р.) розгорнула україн­ська фракція, яка вимагала автономії для України, вільного розвитку української мови та культури. Допомогу українській фракції надавав М.Грушевський, який з цією ме­тою переїхав зі Львова до Петербурга.

Перша та друга Думи були розпущені ца­рем, оскільки виявилися занадто «лівими». Маніфест про розпуск другої Думи 3 черв­ня 1907 р. прийнято вважати кінцем революції, бо він обмежив політичні свободи, голосив новий антидемократичний закон про вибори і початок репресій проти учасників революції. Багато здобутків національного руху були ліквідовані. Царизм знову перейшов до політики національного гноблення українського народу.

З 1907 по 1910 рр. тривав період реакції-жорстокого переслідування опозиційного та українського руху. Головним прихильником цієї політики був міністр внутрішніх справ, а згодом - голова уряду Росії П. Столипін.

З метою координації діяльності українських сил у нових умовах українські діячі в №6 р. створили між партійний політичний - Товариство українських поступовців (ТУП). Його лідерами стали М.Грушевський, С.Єфремов, Є.Чикаленко, Д.До­рошенко. ТУП обстоював конституційно-парламентський шлях боротьби за національне відродження.

2.Столипінська аграрна реформа в Україні.

У Росії з 1906 по 1911 рр. з ініціативи П.Столипіна здійснювалася аграрна реформа, яка передбачала:

1.знищення общинного землекористування і перетворення селян на індивідуальних власників землі - фермерів;

2.ліквідація аграрної перенаселеності європейської частини країни шляхом пере­селяй у східні райони Росії.

У цілому по Росії реформа не досягла поставлених цілей. Але саме в Україні вона мала найбільший успіх - з общин вийшла половина селянських господарств, що сприяло розвитку капіталізму на селі.

Україна дала найбільшу кількість переселенців до Сибіру (біля 1 млн.).

Зросли посівні площі, валовий збір зернових, товарність сільського господарства. Але реформа не змогла послабити соціальну напруженість на селі. У 1914 р. кількість малоземельних селян сягнула 2 млн.

Бідняцькі господарства залишалися мало­продуктивними і мало товарними.

V.Закріплення нових знань.