Тема 3. Болонський процес як засіб інтеграції та демократизації вищої освіти країн Європи. Документи Болонського процесу

Відомо, що концепція якості вищої освіти синтезує частинні концепції, розроблені в рамках Болонського процесу й системно об’єднані однією метою. Основи Болонського процесу в Європі закладені після Другої світової війни прийняттям «Європейської конвенції про еквівалентність дипломів» (1953) і протоколу до неї (1964), Європейської конвенції про еквівалентність періодів університетської освіти» (1956), «Європейської конвенції про академічне визнання університетських кваліфікацій» (1959), «Конвенції про визнання навчальних курсів, дипломів про вищу освіту і вчених ступенів у державах Європейського регіону» (1979), «Європейської конвенції про загальну рівнозначність термінів університетської освіти» (1990) і «Конвенції про визнання кваліфікацій», яка стосується вищої освіти у Європейському регіоні.

Підписання Європейської культурної конвенції 19 грудня 1954 р.стало базовим етапом для розвитку Болонського процесу. Названа Конвенція держав-членів Ради Європи визначала, що метою укладення Загальної європейської культурної програми є заохочення громадян усіх держав – членів та громадян інших європейських держа до вивчення мов, історії та культури інших країн» задля досягнення більшого єднання між її членами і збереження та втілення в життя ідеалів і принципів, що є спільним надбанням.

Ідеї цього культурного об’єднання європейських країн та університетів зокрема отримали розвиток у Великій хартії університетів. Виходячи з цього, Сторони погодились у міру можливості вживати заходів та докладати зусиль для:

· «збереження національного внеску до загальної культурної спадщини Європи і сприяння його збільшенню»;

· заохочення «вивчення своїми громадянами мов, історії і культури інших Договірних Сторін і надання цим Сторонам можливості для сприяння такому вивченню на її території»;

· «сприяння вивченню своєї мови або своїх мов, історії і культури на території інших Договірних Сторін і надання громадянам цих Сторін можливості для такого вивчення на її території».

У рамках Ради Європи вони зобов’язалися проводити взаємні консультації з метою здійснення спільних дій, що сприятимуть культурним заходам, які становлять взаємний інтерес, сприяти пересуванню осіб та предметів, які мають культурну цінність, і обміну ними.

Ідеї цього культурного об’єднання європейських країн та університетів зокрема отримали розвиток у Великій Хартії університетів(Magna Charta Universitatum). Пропозиція про її прийняття була ініційована Болонським університетом, який у 1986 р. надіслав її найстарішим університетам Європи.

Програмні ідеї Хартії розроблялися університетами без участі інститутів політичної влади і спиралися на фундаментальні цінності європейських університетських традицій. Для розробки проекту Хартії на зустрічі в Болоньї (червень 1987 р.) делегати 80 європейських університетів створили раду з восьми членів – керівників провідних європейських університетів і представників Ради Європи. Розробка проекту була завершена в січні 1988 р. в Лісабоні.

25 травня 1998 р. міністри вищої освіти Великобританії, Німеччини, Франції та Італії в Парижі на цій основі прийняли Спільну Сорбонську декларацію «Про гармонізацію архітектури європейських систем вищої освіти». Вони заявили, що «Європа – це не тільки євро, банки і економіка: вона повинна стати також і Європою знань», що вимагає будувати і підсилювати інтелектуальну, культурну, соціальну та технічну базу континенту, основою яких є університети, котрим і належить вирішальна роль у такому розвитку». Період істотних змін в освіті й умовах праці в Європі потребує урізноманітнення шляхів становлення професійної кар'єри, диктує необхідність навчання і професійної підготовки протягом усього життя. Це потребує і пошуку нових систем освіти, збільшення можливостей реалізації потенціалу вищої школи.

У нових умовах актуальною стала потреба створення системи, що забезпечує взаємне визнання різних систем освіти на основі міжнародного порівняння їх еквівалентності.

Гнучкість цієї системи може бути досягнута через використання семестрів і кредитів (за схемою ECTS). Ці ідеї Сорбонської декларації були покладені в основу Великої Хартії, прийнятої в Болоньї 9 червня 1999 р.на урочистостях з нагоди 900-ї річниці найстарішого у Європі Болонського університету. Велику Хартію підписали ректори 430 університетів – учасники урочистостей, у тому числі 4-х університетів України.

У вересні 2001 р. було створено Наглядову раду Великої Хартії університетів. До неї приєдналося 530 університетів світу, серед яких 30 українських. До Болонської декларації приєдналися 45 європейських країн включно з Україною.

У Комюніке учасників конференції підтверджувалася готовність країн-учасниць координувати в рамках Болонського процесу «політику зі створення Загальноєвропейського простору вищої освіти (ЗПВО)до 2010 р.» та допомагати країнам, що приєдналися до цього процесу, в реалізації його цілей. Визначалися і ближні цілі та завдання (на період до 2007 р.), у т. ч.:

· впровадження стандартів і принципів забезпечення якості;

· впровадження національних кваліфікаційних рамок;

· присудження та визнання подвійних дипломів, зокрема на рівні доктора;

· створення можливостей для гнучких траєкторій навчання у сфері вищої освіти, включаючи процедури визнання попереднього навчання.

Комюніке визначило намір створити до 2010 р. загальноєвропейський простір вищої освіти, забезпечити вагомий внесок у створення суспільства, заснованого на знаннях, принципах якості та прозорості при збереженні національних цінностей і розмаїття культур.

Для досягнення цих завдань було визначено курс на:

· партнерство між ВНЗ України та зарубіжних країн ;

· інтенсифікацію діалогу між державними установами, приватними підприємствами та іншими інститутами суспільства з метою підвищення можливостей працевлаштування випускників з кваліфікацією бакалавра, у тому числі на державній службі;

· поліпшення якості знань на основі використання нових методик навчання та наукової роботи;

· залучення студентів до міжнародної співпраці;

· поліпшення якості внутрішніх механізмів контролю та їх взаємозв’язку із зовнішніми системами;

· ратифікацію Лісабонської конвенції про визнання кваліфікації з вищої освіти та періодів навчання, виконання принципів та їх інкорпорацію в національне законодавство;

· підтримку доповнень Лісабонської конвенції про визнання подвійних дипломів;

· можливості подальшого впровадження навчання протягом усього життя.

Відомо, що основні тенденції щодо створення Зони європейської вищої освіти були сформульовані у Сорбонській декларації «Про гармонізацію архітектури європейської системи вищої освіти» у травні 1998 р. в м. Париж. У Спільній декларації про гармонізацію архітектури європейської системи вищої освіти зазначалося, що відкрита Зона європейської вищої освіти несе багатство позитивних перспектив, звичайно ж, з повагою до «наших відмінностей», але вимагає, з іншого боку, продовження зусиль з ліквідації бар'єрів і розробки таких рамок для викладання та навчання, які розширили б мобільність і зробили співпрацю ближчою, ніж будь-коли.

Міжнародне визнання і привабливий потенціал наших систем освіти безпосередньо пов’язані з їх зовнішньою та внутрішньою зрозумілістю. Здається, що з’являється необхідність у системі, в якій для міжнародного порівняння і еквівалентності повинні існувати два основні цикли: доступеневий та післяступеневий.

Студенти доступеневого циклу повинні мати доступ до диверсифікованих програм, що включають можливість міждисциплінарних занять, розвиток знань з іноземних мов і використання нових інформаційних технологій. Міжнародне визнання першого ступеня як відповідного певному рівню кваліфікації важливе для успіху цієї спроби, в якій ми хотіли би зробити наші схеми вищої освіти зрозумілими для всіх.

У післяступеневому циклі повинен бути вибір між коротшою за тривалістю програмою отримання ступеня магістра і більш тривалою програмою отримання докторського ступеня з можливістю переходу від однієї програми до іншої. І в першій, і в другій програмах відповідний акцент має бути зроблений на дослідницькій та самостійній роботі.

Студенти як доступеневого, так і післяступеневого циклів повинні заохочуватися до того, щоби проводити принаймні один семестр в університетах поза своєю власною країною. У той же час дедалі більша кількість викладацького та дослідницького персоналу має працювати у європейських країнах.

Після того, як Сорбонська декларація визначила центральну роль університетів у розвитку європейських культурних цінностей і обґрунтувала створення Зони європейської вищої освіти як основного шляху розвитку мобільності громадян із можливістю їх працевлаштування, важливою подією стала спільна заява європейських міністрів освіти від 18-19 червня 1999 р. у м. Болонья «Зона європейської вищої освіти». Болонська декларація стала стратегічним орієнтиром на шляху формування єдиного освітнього простору в Європі.

У прийнятому в Болоньї документі особлива увага приділена основним принципам формування Зони європейської вищої освіти,а також сформульовані першочергові цілі для просування європейської системи вищої освіти цілим світом, зокрема:

· прийняття системи впровадження Додатка до диплома, з метою сприяння працевлаштуванню громадян Європи і міжнародній конкурентоспроможності європейської системи вищої освіти;

· прийняття системи, заснованої на двох ключових навчальних циклах: додипломного та післядипломного. Доступ до другого циклу навчання буде потребувати успішного завершення першого, який має тривати щонайменше три роки. Ступінь, що присвоюється після завершення першого циклу, має бути затребуваний на європейському ринку праці як кваліфікація відповідного рівня. Кінцевим результатом другого навчального циклу має бути ступінь магістра та/або доктора, як у багатьох європейських країнах;

· впровадження системи кредитів на зразок Європейської системи трансферу (ЕСТS) як відповідного засобу сприяння більшій мобільності студентів. Кредити можуть бути отримані також поза межами вищих навчальних закладів, включаючи навчання протягом усього життя, за умови їхнього визнання з боку зацікавлених університетів;

· сприяння мобільності шляхом усунення перешкод ефективному здійсненню вільного пересування, звертаючи увагу на:

· забезпечення студентам доступу до можливості отримання освіти і практичної підготовки, а також до відповідних послуг;

· забезпечення визнання та зарахування часу, який викладач, дослідник або особа з числа адміністративного персоналу витратили на проведення досліджень, викладання та стажування у європейському навчальному закладі зі збереженням їхніх прав, встановлених законом;

· сприяння європейському співробітництву щодо забезпечення якості освіти з метою вироблення порівняльних критеріїв та методологій;

· сприяння необхідним європейським поглядам у галузі вищої освіти, зокрема щодо розробки навчальних планів, співробітництва між освітніми закладами, схем мобільності, спільних програм навчання, практичної підготовки та проведення наукових досліджень.

У період з 1998 по 2003 рр. у рамках Болонського процесу були виділені основні підходи й етапи формування Зони європейської вищої освітиі сформульовані 6 ключових позицій:

1. Уведення двоциклового навчання. Пропонується ввести два цикли навчання: 1-й – до одержання першого академічного ступеня і 2-й – після його одержання. При цьому тривалість навчання на 1-му циклі має бути не менше 3-х і не більше 4-х років. Навчання впродовж другого циклу може передбачати отримання ступеня магістра (через 1-2 роки навчання після одержання 1-го ступеня) і/ або докторського ступеня (за умови загальної тривалості навчання 7-8 років).

2. Запровадження кредитної системи.Пропонується запровадити в усіх національних системах освіти систему обліку трудомісткості навчальної роботи у кредитах. За основу пропонується прийняти ECTS (Європейська система перезарахування кредитів (залікових одиниць трудомісткості)), зробивши її нагромаджувальною системою, здатною працювати в рамках концепції «навчання впродовж усього життя».

3. Контроль якості освіти.Передбачається організація акредитаційних аґентств, незалежних від національних урядів і міжнародних організацій. Оцінка буде ґрунтуватися не на тривалості або змісті навчання, а на тих знаннях, уміннях і навичках, які отримали випускники. Одночасно будуть встановлені стандарти транснаціональної освіти.

4. Розширення мобільності. На основі виконання попередніх пунктів передбачається істотний розвиток мобільності студентів. Окрім того, ставиться питання про розширення мобільності викладацького й іншого персоналу для взаємного збагачення європейським досвідом. Передбачається зміна національних законодавчих актів у сфері працевлаштування іноземців.

5. Забезпечення працевлаштування випускників.Одним із важливих принципів Болонського процесу є орієнтація вищих навчальних закладів на кінцевий результат: знання й уміння випускників мають бути застосовані та практично використані на користь усієї Європи. Усі академічні ступені й інші кваліфікації мають бути затребувані європейським ринком праці, а професійне визнання кваліфікацій має бути спрощене. Для забезпечення визнання кваліфікацій планується повсюдне використання Додатка до диплома, який рекомендований ЮНЕСКО.

6. Забезпечення привабливості європейської системи освіти.Одним із головних завдань, що має бути вирішене в рамках Болонського процесу, є залучення в Європу більшої кількості студентів з інших регіонів світу. Вважається, що введення загальноєвропейської системи гарантії якості освіти, кредитної системи накопичення, легкодоступних кваліфікацій тощо сприятиме підвищенню інтересу європейських та інших громадян до вищої освіти.

Наступним кроком Європейської Спільноти до створення Зони європейської вищої освіти стала Конференція європейських вищих навчальних закладів і освітніх організацій 29-30 березня 2001 р. у м. Саламанка, в якій взяли участь представники майже 300 європейських вищих навчальних закладів з метою підготувати свої пропозиції до Празької зустрічі міністрів вищої освіти країн, які брали участь у Болонському процесі. Значення цього форуму в тому, що його учасники домовилися про цілі, принципи та пріоритети. Перш за все слід звернути увагу на такі принципи:

· автономія з відповідальністю;

· освіта як відповідальність перед суспільством;

· вища освіта, ґрунтована на наукових дослідженнях;

· організація диверсифікації.

Ключовими питаннями конференції у Саламанці були також проблеми якості як формування довіри, сумісності, мобільності, сумісних кваліфікацій на доступеневому і післяступеневому рівнях, привабливості.Усі вищі навчальні заклади – учасники конференції – звернулися до урядів з проханням полегшувати і заохочувати зміни, забезпечувати рамки для координації і керівництва зближенням із урахуванням національних і європейських особливостей. Вони підтвердили свою здатність і готовність:

- ініціювати й підтримувати прогрес спільними зусиллями:

- здійснити переоцінку вищої освіти і наукових досліджень для всієї Європи;

- реорганізувати вищу освіту загалом і поновити програми зокрема;

- розвивати й базувати вищу освіту на основі наукових досліджень;

- виробити взаємоприйнятні механізми для оцінки, гарантії і підтвердження якості;

- послуговуватися загальними термінами європейського виміру і забезпечувати сумісність різних інститутів, програм, ступенів;

- сприяти мобільності студентів, персоналу й можливості працевлаштування випускників у Європі;

- підтримувати зусилля з модернізації університетів у країнах, де існують значні проблеми щодо входження в Зону європейської вищої освіти;

- провадити зміни, будучи відкритими, привабливими, конкурентоспроможними вдома, у Європі й у світі;

- дотримуватись позиції, що вища освіта має бути відповідальною перед суспільством.

У Саламанці європейські вищі навчальні заклади та їх представницькі організації підтвердили своє зобов’язання досягти єдиного Європейського простору вищої освіти до кінця десятиріччя. У висновках цієї конвенції зазначається:

• міністри погодилися з важливістю підвищення привабливості та конкурентоспроможності європейської вищої освіти для студентів з Європи й усього світу і закликали до розвитку всесвітньої загальної системи кваліфікацій і схеми європейської якісної сертифікації як інструменту досягнення привабливості; закликали також до співробітництва між європейськими країнами щодо транснаціональної освіти;

• серед інструментів, спроможних підвищити як мобільність, так і привабливість, виділено розвиток модулів, курсів і навчальних планів, які є «європейськими» за змістом, орієнтацією та організацією, особливо щодо уніфікації наукових ступенів.

Через два роки після підписання Болонської декларації і через три роки після Сорбонської декларації міністри вищої освіти Європи, які представляли 32 країни, що підписали документи, зібралися у Празі у травні 2001 р.з метою проаналізувати досягнення та визначити напрями і пріоритети на найближчі роки щодо розвитку процесу. Міністри знову підтвердили свою відданість меті створення Європейського простору вищої освіти до 2010 року. Вибір Праги для проведення цієї зустрічі – це символ їх намірів залучити до цього процесу всю Європу у світлі розширення ЄС.

За наслідками зустрічі було прийняте Празьке комюніке міністрів вищої освіти європейських країн. Міністри підтримали та розглянули звіт «На шляху Болонських домовленостей». Особливу увагу міністри вищої освіти європейських країн загострювали на тому, що якість вищої освіти, наукової роботи є і має бути вирішальним фактором європейської привабливості й конкурентоспроможності і закликали до тіснішої співпраці між європейськими країнами щодо можливих труднощів і перспектив транснаціональної освіти.

Надзвичайно знаковою подією на шляху створення Європейського простору вищої освіти стала Берлінська конференція міністрів вищої освіти Європи 18-19 вересня 2003 р., у якій взяли участь міністри вищої освіти 33 європейських країн. Метою конференції була оцінка досягнутих успіхів та встановлення пріоритетів і нових завдань на наступні роки у контексті Болонського процесу, а також визначення шляхів у перетворенні Європи на найбільш конкурентну динамічну спільноту.

Учасники конференції наголосили, що згідно з принципами автономії навчальних закладів відповідальність за якість вищої освіти передусім лежить на кожному окремому навчальному закладі, і таким чином забезпечується можливість перевірки якості системи навчання у національних рамках. Необхідно впровадити системи «двох циклів» і забезпечити національні системи гарантії якості, які мають включати:

· визначення відповідальності органів і навчальних закладів, які беруть участь у діяльності;

· оцінку програм закладів, яка передбачає внутрішній контроль, зовнішню перевірку, участь студентів і публікацію результатів;

· систему акредитації, сертифікації або подібні процедури;

· міжнародну участь, співпрацю та створення спілок.

Серйозна увага була приділена також:

ü прийняттю системи, що базується на двох рівнях;

ü підвищенню мобільності;

ü створенню кредитної системи;

ü визнанню ступенів: прийняття порівнянної та легкозрозумілої системи ступенів;

ü впровадженню європейської тематики у вищу освіту;

ü можливості навчатися протягом усього життя.

На Берлінській конференції міністрів вищої освіти Європи 18-19 вересня 2003 р. була затверджена Програма дій до 2005 року. Стосовно гарантії якості міністри наголосили, що, згідно з принципами інституційної самостійності, обов'язкову відповідальність за гарантію якості вищої освіти буде покладено на саму інституцію.

Окремо до цих найважливіших початкових вимог міністри зазначили, що корисно було би встановити близькі зв’язки між Європейським простором вищої освіти та Європейським простором дослідницької діяльності у «Європі знань». Але вони не стали зупинятися на розвитку тільки цих двох основних циклів вищої освіти, а вирішили додати рівень докторантури як третій цикл Болонського процесу.

Берлінське комюніке складається, як і Болонська декларація та Празьке комюніке, з довідкової інформації та рекомендацій щодо реалізації Болонського процесу. Пролунав заклик активізувати роботу щодо створення Загальноєвропейського простору вищої освіти. Відзначалося, що потрібен час для оптимізації впливу структурних змін на навчальні плани та, відповідно, для забезпечення надання й отримання знань на інноваційній основі, чого і потребує Європа.

Учасники конференції схвалили принцип Загальноєвропейського реєстру агентств із забезпечення якості на основі аналізу, проведеного в національних межах та закликали Європейську мережу забезпечення якості (ENQA) спільно з Європейською асоціацією університетів (EUA), Європейською асоціацією вищих навчальних закладів (EURASHE) і Об’єднанням національних студентських спілок (ESIB) розробити практичні кроки з подальшого впровадження зазначених заходів та подати через групу супроводу звіт за результатами цієї роботи.

Учасники конференції позитивно оцінили роботу щодо визнання ступенів і термінів навчанняу 36 із 45 країн-учасниць, що ратифікували Лісабонську конвенцію. Відмічалося, що учасники конференції беруть на себе зобов'язання забезпечити повномасштабне впровадження визначених у Конвенції принципів і належним чином інкорпорувати їх у національні законодавства.

Значна увага в Комюніке «Загальноєвропейський простір вищої освіти – Досягнення цілей» приділена майбутнім викликам та пріоритетам вищої освіти й дослідницької діяльності. Зокрема наголошувалося, що ключовою складовою докторантури є поглиблення знань шляхом проведення оригінальних авторських досліджень. Беручи до уваги необхідність структурованих докторських програм та потребу в прозорому нагляді й оцінюванні, у Комюніке констатувалося, що звичайне робоче навантаження за третім циклом навчання у більшості країн становить 3-4 роки роботи. Привернута увагу університетів на необхідність забезпечити в рамках відповідних докторських програм міждисциплінарне навчання та розвиток замінюваних умінь і навичок, які б максимально відповідали потребам ринку праці.

Важливе місце в Комюніке зайняло відображення соціальної складової Болонського процесу, а також мобільності студентів та працівників вищих навчальних закладів між країнами-учасницями, що залишається одним з ключових завдань Болонського процесу. На цьому шляху ще треба подолати чимало перешкод. Автори Комюніке підтвердили взяті зобов'язання сприяти, доступності та зручності грантів і позик із тим, щоб забезпечити справжню мобільність у рамках Загальноєвропейського простору вищої освіти. Були висловлені наміри активізувати зусилля для того, щоб усунути перешкоди мобільності через полегшення видачі віз і дозволів на роботу й заохочення до участі у програмах мобільності.

Значне місце у прийнятому в Бергені документі відведено привабливості Загальноєвропейського простору вищої освіти і співпраці з іншими регіонами світу,було проведено аналіз здобутків за період до 2007 р. та підготовки освітніх закладів до розбудови Загальноєвропейського простору вищої освіти на основі принципів якості та прозорості до 2010 р.

З 16 по 19 травня 2007 р. в Лондонівідбулася конференція міністрів європейських країн, відповідальних за сферу вищої освіти, яка прийняла надзвичайно важливий спільний документ – Комюніке «На шляху до Європейського простору вищої освіти: відповіді на виклики глобалізації».

Були проаналізовані успіхи та проблеми на шляху реалізації ідеї Європейського простору вищої освіти і привернута увага до мобільності викладацького складу, студентів і випускників, що створює можливості для особистісного розвитку, розвитку міжнародної співпраці між фізичними особами й установами, поліпшення якості вищої освіти та наукової діяльності, сприяння європейському виміру.

Відмічалося, що багато успішних кроків робиться на шляху до досягнення поставленої мети – створення Єдиного простору вищої освіти, що базується на трицикловій системі ступенів як на рівні країн, так і на рівні навчальних закладів. Значно зросла кількість студентів, які були зараховані на навчальні курси перших двох циклів, а також спостерігається зменшення кількості структурних перешкод при переході від циклу до циклу. Подібним чином зросла кількість структурованих докторських програм. Підкреслювалася важливість внесення змін до навчальних програм з метою приведення кваліфікацій у відповідність до потреб ринку праці й уможливлення подальшого навчання. У майбутньому необхідно зосередити зусилля на усуненні перешкод у рівному доступі до освіти й переході від циклу до циклу, на належному впровадженні Європейської кредитно-трансферної системи (ECTS), що ґрунтується на результатах навчання та навчальному навантаженні студентів.

Була приділена увага питанням визнання кваліфікацій вищої освіти і періодів навчання, шляхів гнучкого навчання впродовж життя, питанням забезпечення якості в ECTS. Акцентована увага на проблемах розробки та підтримки докторських програм, що базуються на загальній системі кваліфікацій, і привернута увага вищих навчальних закладів з проханням докласти зусиль щодо запровадження докторських програм як складової власної стратегії та політики, а також розробити відповідні шляхи побудови кар'єри і надати можливості кар’єрного зростання для докторантів та дослідників-початківців.

Особливістю Лондонського комюніке конференції міністрів європейських країн, відповідальних за сферу вищої освіти став аналіз ситуації та пошук шляхів подолання проблем у контексті глобалізації. Приверталася увага до продовження ефективної роботи за такими основними стратегічними напрямами:

· поліпшення інформування про ECTS;

· сприяння поліпшенню привабливості й конкурентоспроможності ECTS;

· посилення співробітництва на основі партнерства;

· інтенсифікація стратегічного діалогу;

· поліпшення процедури визнання.

Важливим інструментом впровадження Європейської кредитно-трансферної системи став Довідник користувача 2009, який був ухвалений у Брюсселі 6 лютого.

Черговим кроком на шляху реалізації єдиного європейського освітнього простору став форум, що відбувся у Лувені-ла-Ньов 29 квітня 2009 р. У ньому взяли участь міністри вищої освіти, голови делегацій 46 європейських країн-учасниць Болонського процесу та представники інших країн.