Студопедия

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника



ТЕМА №2. ИСТОРІЯ СОЦІОЛОГІЇ




Мета лекції:ознайомити студентів з етапами становлення соціології як самостійної науки, з основними науковими школами та їх впливом на процес розвитку соціології в Україні.

 

Соціологічна думка формувалася в процесі розвитку цивілізації. Історія дозволяє стверджувати, що люди з глибокої давнини цікавились соціальними проблемами, творили ідеї, вдавалися до спроб концептуалізації соціального досвіду і побудови раціонально обгрунтованої теорії суспільства. Отже, є всі підстави розпочинати вивчення історії соціологічної думки не з ії пізніх, зрілих етапів, а з протосоціологічних витоків. Перші погляди на місце людини в суспільстві знайшли відображення в міфології. В первісному суспільстві існував соціоантропоморфний погляд на світ, згідно з яким все, що оточувало людину – сонце, зірки, вогонь, вода, каміння – вважалося живим, маючим душу. Пізніше з’являється епос, в центрі якого людина, яка діє в інтересах народу.

Перші досить повні уявлення про будову суспільства дали античні соціальні філософи Платон і Арістотель. Вони вивчали традиції, звичаї, взаємовідносини людей, узагальнювали факти, формулювали концепції, котрі завершували практичними рекомендаціями по удосконаленню суспільства. Так, Платон (427-348 рр. до н.е.), давньогрецький філософ, ідеаліст, учень Сократа, вважається автором першої в історії праці з загальної соціології, яка називається «Держава». В ній він намагається побудувати модель ідеальної держави (в ті часи поняття держава і суспільство часто вживались як синоніми) на основі трьох прошарків (класів): вищого – філософів, мудреців, які управляли державою, середнього – воїнів, що охороняли суспільство від смути і безпорядку, нижчого – виробників, тобто ремісників і селян, які підтримували державу матеріально. Тим самим мислитель створив першу в світі теорію стратифікації, в якій зробив спробу пояснити причини соціальної нерівності. Цікавою є його думка, що управління державою повинне базуватися на вивченні людини, а характер уряду визначається якостями людей даної держави. Щоб вищій клас правителів не зловживав владою, а середній клас воїнів самовіддано охороняв державу -- їх треба, на думку Платона, позбавити приватної власності.Учень Платона Арістотель (384—322 рр. до н.е.), навпаки, був прибічником приватної власності, яка, на його думку, не є шкідливою для держави і розвиває здорові егоїстичні інтереси. Нерівність мислитель вважав природньою властивістю людей. Він запропонував класифікацію громадян полісу за ознакою майнового стану. Важливим внеском в соціологічну науку є створена Арістотелем теорія середнього класу, тобто класу, який володіє приватною власністю не дуже великою, але достатньою, і служить надійною опорою держави. Суспільство краще управляється тоді, коли середній клас численніший за інші класи. Державу Арістотель вважав найбільш довершеною формою спілкування людей, яка виникає із сім’ї – найпростішої форми спілкування. А кожний окремий вид спілкування виникає з бажання певного блага (висновок, який є підвалиною сучасної теорії обміну).

Соціальна думка Стародавнього Риму формувалась під впливом учених Греції, але вона значно ближче підійшла до розуміння сутності і ролі держави. Епоха середньовіччя не дала нових підходів до вивчення суспільства. На зміну космополітичному фаталізму античності прийшов християнський провіденціалізм, який розглядав історію як прояв волі Бога. Відповідно до його волі здійснюється божеська програма спасіння людини і світу.

Новим етапом у розвитку соціальної думки стала епоха Відродження, яка стверджувала нову систему соціальних і моральних цінностей. Гуманізм епохи Відродження мав яскраво виражену соціальну орієнтацію на людину з її земними інтересами, потребами, цінностями, висував на перший план особистість, її гідність, честь, волю, проголошував гармонію фізичного і духовного, чуттєвого і раціонального в житті людини. Представники гуманістичної епохи Відродження (Данте Аліг’єрі, Франческо Петрарка, Лоренцо Валла) займалися пошуком гармонії між людиною і природою, висунули ідею всебічного, гармонійного розвитку лбдини, проповідували культ знання, освіти, духовності, праці.

Зародження ринкових відносин у кінці ХУІ ст. викликає потребу осмислити проблеми суспільства, держави, права, політики. Так, італійський мислитель, історик, письменник Нікколо Макіавеллі(1469-1527), звернувшись до ідей Платона і Арістотеля, зробив спробу створити власну теорію суспільства і держави. Він відкидає релігійне тлумачення історії і стверджує, що держава створена людьми, а не богом. Людська історія породжується людськими пристрастями, егоїзмом та матеріальними інтересами, які є спонукальними мотивами діяльності. Держава потрібна як знаряддя для приборкання людського егоїзму і встановлення загального порядку. Ідеї Макіавеллі дали життя сучасній соціологічній теорії еліт, теорії бюрократії, політичного прогнозування. Він першим розглянув проблему технології ефективного лідерства та організаційної поведінки. Розроблені ним чотирі принципи лягли в основу сучасної теорії соціального менеджменту.

Соціальні знання і дослідження Нового часу(ХУІІ-початок ХІХст.) були спрямовані на пошук природничих факторів розвитку суспільства. Виникає нова соціальна парадигма, пов’язана з натуралістичним розумінням світу природи та людини. Натуралізм перетворюється в домінуючий принцип науки. В суспільному знанні він орієнтував дослідників на виявлення природничих та біологічних детермінант соціального, на пошуки споконвічної «природи людини», що знайшло відображення у таких відомих концепціях, як теорія «природної людини», «природного права», «природної етики», «суспільного договору» та ін. Відомими теоретиками з цих питань були англійські філософи Томас Гоббс(1588-1679) і Джон Локк (16632-1704),французькі просвітителі та філософи Шарль Луї Монтеск’є(1689-1755)і Жан Жак Руссо(1712-1778)та ін.

Науку Нового часу особливо цікавили проблеми історичної закономірності розвитку суспільства, його механізми та напрями, що втілилось у розвитку філософії історії, яку можна розглядати як зв’язуючу ланку між філософією та соціологією, оскільки остання своїм виникненням зобов’язана саме філософії історії.

Видатний італійський філософ-соціолог Джамбаттіста Віко (1668-1744) у своїй праці «Основи нової науки про суспільну природу націй» багато в чому упередив елементи соціологічного знання. Людину він розглядав як об’єкт і суб’єкт суспільних відносин, а світ людини – як систему тих зв’язків і взаємовідносин, що поєднують її з іншими людьми, з навколішнім середовищем. Саме завдяки такій взаємодії відбувається розвиток людини і суспільства від напівтваринного стану до суто соціально-людського. Значний внесок у розвиток філософії історії зробили також М.Кондорсе(1743-1794), Й.Гердер(1744-1803), Г.Гегель(1770-1831).

Важливе місце в європейській суспільно-політичній думці займали соціологічні ідеї консерватизму, лібералізму, утопічного соціалізму. Їх представники порушують чимало проблем, які пізніше потрапляють у коло інтересів соціології. Одним з найважливіших досягнень Нового часу є розробка раціонально обгрунтованої теорії громадянського суспільства, розмежування між категоріями суспільства і держави, осмислення значення групових інтересів і договірних засад у суспільному житті, тощо.

Виникнення соціології як окремої науки пов’язане як із загальним прогресом філософського та спеціального наукового знання, нагромадженням нових фактів та ідей, так і з рядом серйозних змін у соціальному та політичному житті провідних європейських країн на початку ХІХ століття. Засновником соціології став видатний французький мислитель Огюст Конт(1798-1857). У його шеститомній праці «Курс позитивної філософії» вперше вжито назву «соціологія», обгрунтовано її предмет і метод. Виходячи з висновку про те, що існують певні об’єктивні, незалежні від місця і часу закони структурної організації суспільства та соціальних змін, Конт поділяв соціологію на два розділи: соціальну статику, або теорію суспільного порядку, і соціальну динаміку, або теорію суспільного прогресу. Суспільство учений порівнює з живим організмом, аналізує функції таких складних соціальних утворень, як релігія, власність, родина, мова та суспільний поділ праці. У своєму розвитку всі суспільства проходять певні послідовні стадії, які Конт назвав теологічною, метафізичною і позитивною. Фактично це епохи розвитку і вдосконалення людського розуму. До засновників соціології відносять також англійського мислителя Герберта Спенсера(1820-1903) і німецького мислителя Карла Маркса(1818-1884).

Найбільш впливовими парадигмами західної соціології доби її становлення стають парадигми позитивістського натуралізму і, трохи пізніше, психологізму. Представники першої вважали суспілну реальність продовженням природної реальності і пояснювали суспільне життя по аналогії з явищами природи, застосовуючи до його вивчення методи природничих наук. В рамках позитивістсько-натуралістичної парадигми склалися географічна (Ф.Ратцель, Е.Хантінгтон та ін.), расово-антропологічна (А.Гобіно, Х.С.Чемберлен та ін.) та соціал-дарвіністська (Л.Гумплович, А.Смолл та ін.) соціологічні школи.

Концепції представників психологічної парадигми (Ф.Г.Гіддінгс, У.Мак-Дугал, В.Вундт, Г.Тард та ін.) рубежа ХІХ –ХХ століть досить відмінні між собою, але їм притаманна спільна риса – прагнення, з одного боку, виявити соціальну зумовленість певних психічних функцій і процесів, а з другого – дослідити мотивації і психологічні механізми соціальної поведінки. Пізніше проблематика, піднята представниками психологічного напряму, набула дальшого розвитку у «символічному інтеракціонізмі», психоаналізі та сучасній соціальній психології.

Поява психологічної парадигми є свідченням кризи позитивістсько-натуралістичної соціології, обмеженості її підходів до вивчення суспільного життя. Тому на рубежі ХІХ – ХХ століть у розвитку соціологічної науки відбувається певний перелом, пов’язаний з іменами таких мислителів, як Е.Дюркгейм, М.Вебер, В.Паретто, Д.Г.Мід.

Еміль Дюркгейм(1858-1917), засновник французької соціологічної школи, в своїх працях дав якісно нове обгрунтування предмета і методу соціології, яка на його думку, вивчає насамперед соціальні факти, тобто такі зразки людських дій, почуттів і думок, яким властива незалежність від окремого індивіда. Він вводить нове поняття «колективні уявлення», в яких втілено досвід багатьох поколінь і які виступають як об’єктивні по відношенню до індивіда. Суспільство, за Дюркгеймом, має поза- і надіндивідуальний характер, воно впливає на людей і робить їх розумними і моральними істотами. Так виник «соціологізм» - принцип специфічності і автономності соціальної реальності. Соціолог розрізняв суспільства з механічною солідарністю і суспільства з органічною солідарністю між людьми. Досліджуючи нормальний і патологічний стан суспільства, Дюркгейм вводить поняття аномії, тобто дезінтеграції суспільства і особи, відсутності чіткої моральної регуляції поведінки людей. Таким чином, хоча Дюркгейм ще знаходився під деяким впливом позитивістської соціолгії, він створив передумови для виникнення нового антипозитивістського підходу до вивчення соціальних явищ, в основі якого лежить ідея принципової протилежності законів природи і суспільства, особливого статусу соціальної дійсності, що вимагає застосування до неї методів пізнання, відмінних від природничих. Одним із фундаторів такого підходу був видатний німецький учений Макс Вебер(1864-1920). Соціологія, за Вебером, повинна бути «розуміючою», бо, на відміну від природничих наук, вона використовує метод розуміння дій індивидів, суб’єктів соціальних відносин. Один з центральних пунктів теоріїї М.Вебера – виділення елементарної частки поведінки індивіда в суспільстві: соціальної дії. Суспільство – це атомізований соціум, який складається із соціальних дій індивидів. Запропонована ним типологія соціальної дії (поділ іі на традиційний, афективний, ціннісно-раціональний та формально-раціональний типи) зберігає своє наукове значення і нині. Важливим внеском у соціологію політики стала розроблена Вебером типологія форм легального панування, зокрема, його аналіз проблем харизматичного лідерства і бюрократії. Вебер виступає також одним із засновників формальної соціології завдяки розробленому ним оригінальному аналітичному апарату.

Ще одним представником формальної соціології був Георг Зіммель (1858-1918). Спеціфічна точка зору німецького ученого полягає в тому, що соціологія повинна досліждувати не зміст, а форми соціального життя, те спільне, що властиве всім соціальним явищам. Чиста (або формальна) соціологія вивчає форми усуспільнення (соціації), відносно стійкі і повторювані форми міжлюдських взаємодій (панування, підкорення, суперництво, солідарність, розподіл праці, змагання, примирення, тощо), які існують в любому суспільстві. Класифікуючи форми соціального життя, мислитель поділив іх на три групи: соціальні процеси, соціальні типи, моделі розвитку. Значну увагу Зіммель приділяв методологічним проблемам соціологічного пізнання, стверджуючи, що історичне розуміння – це метод виключно соціального пізнання і що головним у ньому є не знаходження причин і наслідків, а відкриття сенсу історичної дії.

Значну роль в розвитку соціології відіграв ще один представник формальної соціології, німецький соціолог Фердинанд Тьонніс(1855-1936). Всі соціальні явища він розглідав як вольові відношення, а саму волю поділяв на два типи: органічну (інстинктивну) і розумову, яка передбачає можливість вибору і свідомо поставлену мету поведінки. Залежно від типу волі Тьонніс поділяє суспільні відносини на два типи: община (громада), в якій панують інстинкт, відчуття, органічні стосунки, і суспільство, в якому панують розважливий розум, абстракція, принцип «кожний за себе». Напрямок історичного розвитку, за Тьоннісом, від общини(громади) до суспільства.

Сучасна західна соціологія представляє собою досить складну, глибоко диференційовану систему знань. Вона досліджує суспільство на двох рівнях – мікро і макро. На мікрорівні переважають інтерпретативні парадигми, які акцентують увагу на дослідженні і тлумаченні людської поведінки. Провідною мікросоціологічною теорією є символічний інтеракціонізм (інтеракція – це повсякденна взаємодія людей), засновником якого вважають Дж.Г.Міда, а його послідовниками – Г.Блумера, І.Гофмана, Д.Л’юїса та ін. Суспільство вони розглядають як певну символічну систему, що постійно відтворюється у процесах взаємодії індивидів, так званої міжіндивідуальної комунікації, а суспільні відносини – як систему символічно визначених особистих позицій.

На макрорівні основна увага приділяється долідженням великих соціальних спільностей, складних структур, інститутів, що забезпечує розуміння суспільства в цілому. Провідними теоріями на цьому рівні являються структурний функціоналізм, конфліктологія та інтегральна соціологія П.Сорокіна.

Основоположниками структурного функціоналізму вважають американських соціологів Толкотта Парсонса і Роберта Мертона, які в своїх працях опиралися на ідеї Г.Спенсера, Е.Дюркгейма та М.Вебера. Вони розглядали суспільство як систему інтегрованих частин, залежних одна від одної в силу виконуваних ними різних функцій. Соціальні системи зберігають стабільність завдяки тому, що базуються на солідарності, співробітництві, а також мають механізми контролю, які забезпечують дотримання індивідами загальноприйнятих норм і цінностей.

В середині 60-х рр. ХХ ст. на противагу функціоналізму формується теорія конфлікту, засновниками якої були американські соціологи Ч.Р.Міллс, Л.Козер та німецький соціолог Р.Дарендорф. Вони виходили з того, що в основі соціального життя лежать непримиримі інтереси і тому конфлікт є постійним органічним станом кожної соціальної системи. Конфлікт має позитивне значення для суспільства, бо в кінцевому рахунку він сприяє соціальному прогресу, але він потребує постійного соціального контролю з метою недопущення соціальних вибухів і руйнування соціальної системи.

Якісно новий етап в розвитку соціології – інтегральна парадигма Пітіріма Сорокіна(1889-1968), в структуру якої входять соціальна аналітика (вчення про будову суспільства), соціальна механіка (вчення про соціальні процеси) і соціальна генетика (теорія еволюції суспільного життя). Суспільство він визначає як сукупність людей, які перебувають в процесі спілкування і взаємодії в одному соціокультурному просторі. Взаємодія -–це найпростіша модель соціального явища, елементами якої виступають індивіди, акти (дії) і провідники спілкування (символи інтеграції) – мова, писемність, мистецтво і т.п. Суттєвим є внесок П.Сорокіна в розробку проблем соціальної рівності, соціальної стратифікації, соціальної мобільності. Але найбільш вагома частина його наукового спадку – теорія соціокультурної динаміки.

Українська соціологія заявила про себе у 80-х рр. ХІХ ст. дослідженнями женевського гуртка українських учених, надрукованих в періодичному збірнику “Громада” та в окремих виданнях. В цей час у західній соціології домінуючим методологічним напрямом був позитивізм, під впливом якого соціологічна теорія набувала форм еволюціонізму, органіцизму, соціал-дарвінізму тощо. Саме під впливом наведених напрямів і течій перебували вчені, які започаткували соціологічні студії в Україні. Характерною ознакою їх діяльності було те, що вони не стільки турбувалися про продукування нових ідей, скільки про засвоення уже вироблених. Їх соціологічні пошуки були спрямовані на розробку, поглиблення ідей таких мислителів, як О.Конт, Г.Спенсер, К.Маркс.

Член Женевського гуртка, відомий український публіцист, економіст і соціолог С.Подолинський(1850-1891) у своїх соціологічних студіях поєднував марксистські і соціал-дарвіністскі погляди з політичною програмою громадівства. Він вважав що суспільне життя відбувається згідно з законами боротьби за існування, але в той же час діє і закон зростання солідарності людей. Отже, своєрідна інтерпритація С.Подолинським дарвінівського закону полягає в тому, що в майбутній громаді люди боротимуться не між собою, а з природою і що громадське життя сприятиме просуванню талановитіших, а не перемозі сильніших.

Засновник Женевського гуртка М.Драгоманов (1841-1895) розглядав соціологію як науку про суспільство, закликав українських вчених-суспільствознавців використовувати у своїх дослідженнях ті ідеї, принципи і методи, які заклала західна соціологічна думка, тобто намагався піднести соціологічні студії до рівня світових. Активно відстоював ідею прогресу, який у суспільних відносинах проявляє себе у скасуванні неволі, у здобутті рівних конституційних прав, в зростанні людяності в самій людині. Не заперечуючи певної ролі соціальної революції в історичному розвитку суспільства, Драгоманов віддавав перевагу еволюції, стверджуючи, що здійснення соціалістичного ідеалу “можливе лише в певній послідовності і при високому розвитку свідомості мас”. Науковий внесок ученого в дослідження проблем нації як однієї з форм людських спільнот дає підставу вважати його засновником вітчизняної етнології. Національне питання, вважав Драгоманов, можна вирішити лише демократичним шляхом, запроваджуючи політичні свободи, недоторканість особи, децентралізацію управління економічним і культурним життям країни.

Одним з найбільш відомих українських дослідників у галузі соціології був М.М.Ковалевський (1851-1916). Він був особисто знайомий з провідними західними соціологами, являвся членом Міжнародного соціологічного товариства, певний час навіть його головою. Будучи прихильником “теорії факторів”, Ковалевський відстоював плюралістичний підхід до суспільства і при вирішенні складних соціальних проблем намагався враховувати всю сукупність соціальних причин та факторів, бо виходив з думки про єдність усіх сторін суспільного організму, про функціональний зв’язок усіх соціальних явищ. Ідею прогресу він розглядав як історичну неминучість, а суть прогресу він вбачав у зростанні солідарності в суспільних порядках, інститутах, в збільшенні її питомої ваги, розширення сфери, галузі її застосування і прояву.

Значний внесок у розвиток соціологічної думки України кінця ХІХ – початку ХХ ст. зробили І.Франко, М.Грушевський, Б.Кістяківський, С.Дністрянський. Видатний вчений-економіст М.Туган-Барановський вважав, що без соціології немає сучасної науки про суспільство. В своїх численних працях він обгрунтував роль господарства у соціальному житті, визначаючи його як сукупність людських дій, спрямованих на зовнішній світ для створення матеріальних обставин, необхідних для задоволення людських потреб. Розглядаючи різноманітну діяльність людей, учений виводить закономірність, яка полягає в тому, що чим вища потреба, тим меншу роль у діяльності по її задоволенню відіграє господарська праця. Туган-Барановський критично ставився до марксистської теорії класової боротьби, бо вважав, що історія людського суспільства не була історією тільки боротьби класів, він також запропонував своє визначення суспільного класу.

З середини 30-х років ХХ ст., з посиленням репресій, соціологічні дослідження в Україні майже повністю припиняються. В той же час активізується діяльність українських соціологів в еміграції, особливо в Празі, де бувший член Центральної Ради, генеральний секретар і міністр уряду УНР, доктор соціології М.Шаповал створив Український соціологічний інститут. Там був заснований перший і єдиний в той час український соціологічний журнал “Суспільство”, надрукований перший український підручник “Загальна соціологія” М.Шаповала, зусиллями таких учених як В.Старосольський, О.Бочковський була розроблена соціологія нації, в якій були поєднані досягнення західної соціологічної думки з українською традицією дослідження цього феномену.

 

 


Дата добавления: 2015-01-05; просмотров: 38; Нарушение авторских прав





lektsii.com - Лекции.Ком - 2014-2023 год. (0.01 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав
Главная страница Случайная страница Контакты