Студопедия

КАТЕГОРИИ:

АстрономияБиологияГеографияДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника


ТЕМА №6. СОЦІАЛЬНІ ІНСТИТУТИ ТА ОРГАНІЗАЦІЇ




Мета лекції: з’ясувати сутність, ознаки, функції соціальних інститутів та організацій, соціальні наслідки їх становлення та функціонування.

 

Головне чудо, з яким ми маємо справу щодня, щогодини – це соціальна машина, яка працює чітко, буденно, надійно: у вузі нас вчать, в бібліотеці видають потрібні нам книги, в лікарні – лікують, тощо. Завдяки чому коллективні форми повсякденного життя, що пронизують всі важливі сторони нашого буття, мають стійкий характер, здатність функціонувати десятиліттями чи навіть століттями? Пошук відповіді на це запитання приводить нас до проблеми дослідження соціальних інститутів.

Поняття “інститут” (від лат. - устрій, установа) - одне з центральних в соціології. Соціальним інситутом називається певна організація соціальної діяльності та соціальних відносин, здійснювана за посередництвом взаємоузгодженої системи доцільно орієнтованих стандартів поведінки, виникнення і групування яких в систему обумовлені змістом конкретної задачі.

Зовні соціальній інститут - це сукупність осіб, установ, забезпечених певними матеріальними засобами і здійснюючих конкретну соціальну функцію. А за змістом - це система статусів і ролей, певний набір доцільно орієнтованих стандартів поведінки, правил, норм. Так, освіта як соціальній інститут зовні представляє собою сукупність осіб (викладачі, студенти), установ (вузи, коледжі тощо), матеріальних засобів, а за змістом – це сукупність стандартизованих зразків поведінки правомочних осіб, які здійснюють функцію підготовки фахівців.

Кожний соціальний інститут характеризується наявністю цілі своєї діяльності, конкретними функціями, типовим для даного ітституту набором соціальних позицій та ролей, а також системою санкцій, за допомогою яких заохочується бажана поведінка та придушується поведінка, що відхиляється він загальноприйнятих норм та стандартів.

Соціальні іститути - це продукт соціального життя, процес їх виникнення називають інституціоналізацією. Інституціоналізація- це визначення та закріплення в ході суспільної практики соціальних норм, статусів та ролей, приведення їх в систему, котра здатна діяти у напрямку задоволення певної суспільної потреби; це заміна спонтанної, експериментальної поведінки такою, яка передбачується, очікується, моделюється та регулюється. Отже, інститути являються символами порядку та організованості у суспільстві, це великий соціальний винахід людства, який дає підставу сподіватись не тільки на те, що та чи інша соціальна потреба буде задоволена, але й на те, що вона буде задоволена на досить якісному рівні.

До основних ознак інституту відносять: 1) чіткий розподіл функцій, прав та обов’язків учасників інституалізованої взаємодії; 2) розподіл праці та спеціалізація виконування функцій; 3) особливий тип регламентації, характерною рисою якого є деперсоніфікація вимог до учасників інституту, завдяки чому забезпечується регулярність і самовідтворюваність більшості соціальних інститутів; 4) чіткий, раціонально обгрунтований, жорсткий, зобов’язуючий характер механізмів регуляції, пов’язаний з наявністю чітко зафіксованих, однозначно тлумачених норм, зразків, кодексів поведінки (усних або писаних) та соціального контролю, санкцій; 5) наявність установ, в рамках яких організується діяльність інституту, здійснюється управляння та контроль, а також необхідних утилітарних засобів та ресурсів; 6) культурні символи (для церкви - розп’яття, півмісяць або зірка Давида; для сім’ї - обручка та ін.), ідеологія, яка санкціонується системою норм (для релігії - праваслав’я, баптизм, протестантизм, для освіти - академічна свобода, прогресивність, рівність при навчанні, тощо).

Місце та роль соціальних інститутів у суспільному житті стануть більш зрозумілими, якщо розглянути виконувані ними функції, основною серед яких є функція задоволення суспільних потреб. Треба мати на увазі, що крім явних функцій (закріплення та відтворення суспільних відносин, регулятивна, інтегративна, транслююча, комунікативна та ін.) інститути виконують і латентні, тобто приховані, функції. Останні дуже докладно охарактеризовані Т. Вебленом у його праці “Теория праздного класса” (М., 1984). Тільки з урахуванням латентних функцій можна визначити дійсну картину соціального життя.

Загальновідомим є той факт, що соціальні потреби не залишаються незмінними і може виникнути ситуація, коли змінені потреби не знайдуть адекватного відображення у структурі та функціях відповідних соціальних інситутів. Таке явище одержало назву дисфункції. Треба звернути увагу на зовнішні та внутрішні ознаки дисфункції, такі, наприклад, як деперсоналізація діяльності інституту, падіння соціального престижу, нестача фахівців та інші.

Якщо соціальна потреба, заради задоволення якої функціонує інститут, витрачає своє значення або зовсім зникає, то може зникнути і соціальний інститут (наприклад, інститут дворянських дуелей). Разом з тим, є такі інститути (до них відносять інститути сім’ї, політики, економіки, освіти, релігії, права та ін.), які задовольняють найважливіші суспільні потреби і тому являються постійними атрибутами суспільства. Перераховані вище інститути відносять до формальних, тобто таких, які діють на основі формально обумовлених, писаних правил, законів, регламентів, положень. Неформальні соціальні інститути засновані на особистих зв’язках, безпосередньому спілкуванні, їх функціонування регламентується неписаними правилами, традиціями, моральними нормами (наприклад, інститут сусідства, інститут дружби).

Суспільство представляє собою цілісну систему взаємопов’язаних інститутів, яка функціонує на основі двох принципів: а) взаємозв’язку та сумісності і б) автономності та специфічності інститутів.

Інституціоналізація соціальних зв’язків, утворення соціальних інститутів призводять до глибоких перетворень соціального життя, внаслідок чого воно набуває принципово іншої якості. Тому треба звернути увагу на соціальні наслідки (ефекти) інституціалізації. Кожний соціальний інститут, з одного боку, сприяє більш якісному, надійному задоволенню потреб індивидів, а з іншого – прискоренню суспільного розвитку. Чим більше суспільних потреб задовольняється за допомогою спеціально створених інститутів, тим багатогранніше розвинуте суспільство, тим воно якісно багатше, тим більше передбачуване, стійке, упорядковане життя суспільства і особи. Існування соціальних інститутів створює в суспільстві ефект нездоланності, бо соціальний інститут – це система упорядкованих статусів і ролей, примусово, нездоланно забезпечуючих самовідновлення, регулярність прийнятого (очікуваного) характеру процесу задоволення потреб людей. Завдяки соціальним інститутам до характеристики соціальної реальності можна додати і таку рису, як об’єктивність, незалежність від окремої людини, покоління. Ще один наслідок інституціоналізації соціальних зв’язків – ефект стратифікації, бо в межах соціального інституту виникає не тільки професійне розмежування статусно-рольових позицій (горизонтальна диференціація), але і соціально-ієрархічне, тобто, диференціація вертикальна, власне – соціальна стратифікація.

Зважаючи на ту роль, яку відограють інститути в житті суспільства, слушним є висновок, що розвиток суспільсва багато в чому відбувається через розвиток соціальних інститутів. Останній має два основних варіанти, а саме: розвиток, удосконалення вже існуючих інститутів або виникнення нових.

Для більш глибокого розуміння процесу виникнення та функціонування соціального інституту доцільно розглянути більш детально конкретні соціальні інститути. Надзвичайно важливу роль в житті суспільства відіграє, наприклад, інститут освіти. Оволодіння знаннями, навичками, накопиченими попередніми поколіннями – одна з важливих передумов розвитку суспільства. Інститут освіти формувався поступово. Спочатку суспільна потреба в транслюванні знань від покоління до покоління задовольнялася за допомогою спорадичних, випадкових соціальних зв’язків: то батьки від випадку до випадку передавали деякі знання, навички своїм дітям, то діти самі спостарігали за роботою старших родичів, односельців, набираючись тим самим знань та досвіду. Від цих випадкових соціальних зв’язків з метою передачі знань інститут освіти відрізняється такими рисами: а) постійною та глибокою взаємодією між учасниками цього зв’язку; б) чітким визначенням функцій, прав та обов’язків, що забезпечує високий рівень взаємодії кожного з учасників інституту освіти; в) особливим типом регламентації та контролю за цією взаємодією; г) наявністю спеціально підготовлених людей, тощо.

В соціології склалися різні концептуальні підходи до інституту освіти (функціоналістський, конфліктологічний та ін.), які концетрують увагу на тих чи інших функціях освіти. Так, прихильники функціоналістського підходу головною вважають функцію передачі від покоління да покоління цінностей пануючої культури, виховання молоді у дусі конформізму, що допомагає підтримувати існуючий соціальний порядок. В межах зазначеного підходу освіта розглядається також як засіб соціального контролю та як фільтруючий механізм. Прихильники теорії конфлікту розглядають освіту як боротьбу за статус, підкреслюючи роль освіти у збереженні соціальної нерівності. В теорії людського капіталу освіта розглядається як капиталовкладення у майбутнє людини, яке згодом принесе прибутки.

Ознайомившись з соціальними функціями інституту освіти треба також приділити увагу закономірностям і принципам, притаманним освітянським системам сучасності, з’ясувати причини та основні прояви глобальної кризи освіти, праналізувати вітчизняну модель освіти та основні напрямки її реформування. В Україні була розроблена державна програма “Україна ХХІ століття: стратегія освіти”, яка визначила напрямки реформування освіти з метою виведення її на рівень розвинутих країн світу. Основні принципи реформи системи освіти: демократизація та розширення автономії учбових закладів, гуманізація та гуманітаризація , підвищення рівня фундаментальності освіти, використання найновіших технологій, органічне поєднання навчання і виховання, створення системи безперервної освіти, національна спрямованість освіти та ін.

В багатоманітності соціальних взаємодій особливу роль відіграють обєднуючі людей соціальні спільноти. Як правило, в спільноти обїєднуються люди, які мають подібні або однакові задачі, функції, соціальні ролі, культурні запити, етнічні ознаки. В основі об’єднання людей в соціальні спільноти найчастіше лежить прагнення до тих переваг, які дає солідарність, об’єднання зусиль. Більша частина соціальних спільнот, груп існує у вигляді організацій. Організація – це довільна угода людей, які об’єднались в процесі роботи, розподіливши і закріпивши за кожним членом певні функції для найбільш ефективної діяльності всієї організації. Соціальним організаціям притаманні деякі спільні риси: 1) всі організації мають цільову природу, бо створюються для реалізації певних цілей; 2) для досягнення мети члени організації змушені розподілятись за статусами та ролями; 3) організації виникають на основі розподілу праці та спеціалізації; 4) характерною рисою організації є також ієрархія і управління, які уможливлюють колективне досягнення мети; 5) організації властива висока ступінь формалізації в тому сенсі, що правила, регламенти, розпорядок охоплюють практично всю сферу поведінки її членів незалежно від особистісних якостей індивидів, посідаючих ті чи інші позиції в структурі організації. Директор, його помічники, рядові виконавці – всі вони підлягають правилам, які визначають їх права і обов’язки, службову субординацію.

Ефективність організації пов’язана з виникненням ефекту сінергії(від грецьк. synergia – співробітництво, спіівдружність). Поява сінергії в соціальних організаціях означає приріст додаткової енергії, яка перевищує суму індивідуальних зусиль за рахунок простої масовості, синхронності, однонаправленості зусиль членів організації, а також комбінування та розподілу праці.

Поряд з виділенням характерних рис організацій соціологи пропонують певну їх типологізацію. Найчастіше організації поділяють на формальні і неформальні. Критерієм такого розподілу служить ступінь формалізації існуючих у ній зв’язків та відносин. Формальну організацію характеризують як спосіб організаційної побудови на основі формалізації зв’язків, статусів і норм. В основі формальної організації лежить розподіл праці як результат необхідної спеціалізації. Кожний член формальної організації отримує інструкцію, свого роду стандарт поведінки у відповідності зі статусом, стандарт службових відносин, стандарт результатів діяльності і стандарт оплати. Формальна організація раціональна та деіндивідуалізована. Неформальна організація складається із сукупності позицій і взаємозв’язків, які формуються на основі особистісних характеристик, на відносинах престижу та довіри.

Основними компонентами організації є: 1)структура (формальна і неформальна); 2)мета; 3)члени організації (або персонал); 4)технологія (ноу-хау), тобто систематизоване знання про найбільш корисні і раціональні практичні дії; 5)зовнішне середовище, до якого організація повинна адаптуватись і взаємодіяти з ним.

 


Поделиться:

Дата добавления: 2015-01-05; просмотров: 120; Мы поможем в написании вашей работы!; Нарушение авторских прав





lektsii.com - Лекции.Ком - 2014-2024 год. (0.005 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав
Главная страница Случайная страница Контакты