Політична ідеологія. Її типи.

Поняття ідеології має давні корені. Ще Платон у своїх працях, присвячених державі, вирізняв «епістему» як «істину, точне знання» і «доксу», чи «думку». Саме слово «ідеологія» вперше було вжито у 1796 році французьким філософом Антуаном Дестю де Трасі. Він розумів ідеологію-як «нову науку, що вивчає людську свідомість в усіх аспектах». У XIX столітті К.Маркс і Ф.Енгельс виробили ідеологію наукового комунізму, яка у столітті XX стала державною ідеологією протягом майже сімдесятилітнього існування СРСР.

Одним з наслідків краху комуністичної теорії і особливо практики стало винесення на порядок денний питання про доцільність застосування ідеологічного критерію для характеристики політичних об'єднань. Коротко спинимося на сучасному баченні ідеології західною політичною наукою.

Найчастіше під ідеологією розуміється «система цінностей чи поглядів (переконань), визнаних як факт чи істина деякою групою людей». Як зазначає один з провідних західних дослідників політичної ідеології Л.Сарджент, «... вона складається з набору позицій, відношень і настанов до різних інституцій і процесів у суспільстві і в державі». Ідеологія «... організує жахливу картину світу в дещо добре, просте і зрозуміле».

Характеризуючи політичну ідеологію в цілому, канадські дослідники М.Дікерсон і Т.Фленейджен акцентують увагу на тому, що «ідеологія, обіймаючи як раціональні погляди (знання), так і моральні настанови є не приватною думкою, а соціальним поглядом, визнаним великою кількістю людей». Ті ж автори влучно характеризують претензії на ідеологію від однієї людини як «персональну параною», а претензії на єдину для всіх ідеологію — як «комуністичний спосіб мислення» (комунізм асоціюється з тоталітарним політичним режимом).

Як бачимо, розуміння політичної ідеології як системи цінностей, притаманних певній групі людей в умовах політичного плюралізму, є необхідним для визначення джерел різних політичних підходів і позицій з тих чи інших проблем. Навіть для тих політичних партій, які традиційно характеризуються як позаідеологічні, прагматичні, певна система цінностей фактично є орієнтиром для визначення своїх політичних платформ, загальної стратегії і навіть конкретної тактики дій. Як зауважує В.Лафитський, у Конгресі США «партійні фракції далекі від єдності. Вони розколюються як за регіональним представництвом, так і за політичною орієнтацією членів Конгресу. Так, у 1981 році у складі Демократичної партії був утворений Консервативний демократичний форум — блок конгресменів, які підтримували економічні програми республіканської адміністрації Р.Рейгана». Сама назва цього форуму свідчить на користь ціннісних ідеологічних орієнтацій конгресменів, що впливають на вибір певної політичної платформи.

Більшість сучасних дослідників розрізняють такі типи політичних ідеологій, як комунізм, неокомунізм; соціал-демократія (демосоціалізм, соціальна демократія); лібералізм, неолібералізм; консерватизм, неоконсерватизм; фашизм, неофашизм.

Кожна з цих ідеологій має багато різновидів. Нашим же завданням є дуже стисле визначення основних параметрів кожної з них, поза спробами надання їм будь-яких якісних оцінок.

Комунізм, неокомунізм. До характерних ознак комунізму як ідеології відносять: планування — регламентацію з боку держави процесів виробництва і розподілу продукції; публічну власність — існування лише колективної (державної, колгоспно-кооперативної) форми власності, заборону приватної власності; рівність умов — декларування беззастережно рівного права громадян на одержання матеріальних і духовних благ. Джерела комунізму як політичної ідеології виходять з «Утопії» Т.Мора (1478 — 1535) і «утопічного соціалізму» Р.Оуена (1771—1858). Класичне формування і цілісне викладення ідеології наукового комунізму було дано К.Марксом і Ф.Енгельсом у «Маніфесті Комуністичної партії», К.Марксом у «Капіталі» та в інших працях. Перша невдала спроба втілення ідей комунізму на практиці мала місце під час повстання паризьких комунарів у 1871 році. У XX столітті соціалістичні революції перемогли в Росії, країнах Східної Європи, на Кубі, в Китаї, Північній Кореї, деяких країнах Африки та Азії. Крайнім проявом неокомунізму став маоїзм, «культурна революція» в Китаї, терористична діяльність «червоних кхмерів» у Кампучії, «червоних бригад» в Італії та інших схожих угруповань у різних країнах світу.

Після падіння комуністичних режимів і припинення діяльності комуністичних партій у СРСР та країнах Східної Європи фактично останніми країнами з монопольним пануванням компартій залишаються Куба і Північна Корея (за умов певних натяжок — Китай). Серед комуністичних партій Західної Європи в повоєнні часи найбільш авторитетною була італійська, яка, стабільно одержуючи 25—30 % депутатських мандатів на парламентських і місцевих виборах, була другою в країні після християнських демократів політичною силою (це пояснюється передусім вирішальним внеском італійських комуністів у боротьбу з фашистським режимом Б.Муссоліні). Останнім часом за умов відсутності організаційної і фінансової допомоги з боку колишньої КПРС більшість комуністичних партій світу перебувають у стані глибокої кризи, що змушує їх шукати нові форми діяльності. Так, навіть потужна Італійська комуністична партія (ІКП) змушена була модернізувати свою програму і змінити назву. Тепер це — Демократична партія лівих (ДПЛ).

Соціал-демократія. Головними складниками ідеології сучасної соціал-демократії є: свобода — можливість робити все, що не завдає шкоди іншим людям; справедливість — рівність стартових можливостей для усіх громадян; солідарність — можливість для людини, яку внаслідок життєвих обставин спіткала невдача, розраховувати на допомогу суспільства і держави.

Соціал-демократія як політичний рух зародилася в Німеччині у минулому столітті. Спочатку ідеологія соціал-демократії збігалася з ідеологією комунізму (соціал-демократія і комунізм до 20-х років XX століття фактично були тотожні). Як пише колишній прем'єр-міністр Франції, один з визначних діячів Французької соціалістичної партії М.Рокар, спочатку соціал-демократія ставила за мету знищення капіталістичного ладу, головний метод вбачала у передачі в суспільну власність засобів виробництва і обміну, а за правило вважала відмову від будь-якого компромісу з «буржуазією».

Еволюція соціал-демократії почалася з 20-х років, коли Соціалістичний Інтернаціонал засудив насильство і політичні репресії комунізму. Але, як зауважує М.Рокар, «спочатку вибір соціалістів на користь колективних і індивідуальних свобод не поєднувався з переглядом економічної програми». І лише після 1951 року, коли Франкфуртський Конгрес Соцінтерну визнав право на приватну власність як необхідну передумову свободи, соціал-демократичні партії більшості європейських країн виходять із кризи і перемагають на виборах.

У 80-х роках соціал-демократичні партії повернули у бік класичного лібералізму, до політики більш вільної конкурентної економіки й почали акцентувати увагу на зростанні виробництва, а не на переміщенні прибутків від одних груп населення до інших. Саме таким шляхом пішли соціалістичні партії Франції, Іспанії, Австрії, інших країн, де перемагає ідея соціальної демократії, основаної на принципі соціального партнерства між працедавцем і найманим робітником. Навпаки, більш послідовні прихильники «демократичного соціалізму» — англійські лейбористи і шведські соціал-демократи — на останніх парламентських виборах у своїх країнах зазнавали поразки.

Лібералізм, неолібералізм. До головних цінностей ідеології лібералізму відносять: свободу особи — свободу слова, релігії, приватної власності і право на політичну опозицію; лімітовану участь держави — участь лише у виконанні тих специфічних функцій, які суспільство не може виконувати ефективно; рівність прав — надану законом можливість самореалізації особи.

Класичний лібералізм виник в Європі у XVIII— XIX ст. у період боротьби буржуазії, що народжувалася, проти абсолютизму. Ідеологами класичного лібералізму були Дж.Локк (1632—1704), А.Сміт (1723—1790), Т.Джеферсон (1743—1826) та інші. Неолібералізм, або «реформований лібералізм», виник у першій половині ХХ століття на тлі розвитку буржуазного суспільства від домінування вільного підприємництва до державно-монополістичного регулювання економіки. Ці тенденції, починаючи з політики «нового курсу» Ф.Рузвельта, були умовлені значною мірою фактором науково-технічної революції, що викликала значне зростання державних капіталовкладень в основні фонди невиробничої сфери, що забезпечує освіту, охорону здоров'я, підвищення кваліфікації персоналу. Неоліберальна ідея «відповідальної держави» в багатьох аспектах збігається як з відповідними неоконсервативними ідеями, так і з деякими цінностями соціальної демократії, що свідчить про певну прозорість кордонів між цими трьома ідеологіями на сучасному етапі розвитку політичних процесів.

Партії, чия політична платформа грунтується на системі цінностей неолібералізму, користуються значним успіхом у цілому ряді країн, а в Японії Ліберально-демократична партія (ЛДП) з повоєнних часів стабільно перемагає на парламентських виборах.

Консерватизм, неоконсерватизм. Для ідеології консерватизму характерні такі риси: інтегративна свідомість і традиційна мораль як основа збереження нації, природна нерівність людей і ієрархічність побудови суспільства, антиетатизм в економіці (мінімальне втручання держави) при сильному державному контролі за політичною сферою.

Витоки класичного консерватизму як політичної ідеології беруть початок у глибині віків. У німецькому навчальному посібнику «Політичні ідеології» консервативний світогляд схематично визначається як «комплекс принципів, головні з яких — традиція, релігійність, авторитет, свобода і відповідальність, природна нерівність людей, скептицизм».

Сучасний неоконсерватизм грунтується на принципі знаходження «золотої середини» між деструктивністю необмеженої ринкової стихії і неефективною тоталітарною державною регламентацією. Для нього характерні антиегалітарні тенденції, антипротекціоністська і монетаристська економічна стратегія, вимоги збереження законності і порядку.

Досвід таких країн, як США, Великобританія, Німеччина, де консервативні партії (Республіканська партія США, Консервативна партія Великобританії, Християнсько-демократичний союз у Німеччині) протягом довгих років досягали успіху на виборах, свідчить про зростання впливу неоконсерватизму на світовій політичній арені, а імена таких політиків-консерваторів, як Р.Рейган, М.Тетчер, Г.Коль, Ж.Ширак, Дж.Андреотті, сьогодні відомі усьому світові.

Фашизм, неофашизм. До характерних ознак фашизму як ідеології відносять такі: ієрархічність побудови суспільства і тотальний контроль з боку держави за політичною сферою, інтегративна свідомість і зверхність інтересів нації, створення «образу ворога» і пріоритет зовнішньої політики над внутрішньою.

Фашизм виник в Італії у 1919 році, а вже у 1922 році італійські фашисти на чолі з Б.Муссоліні прийшли до влади. У 1933 році перемогла Націонал-соціалістична партія Німеччини на чолі з А.Гітлером. Після закінчення другої світової війни на Нюрнберзькому процесі фашистська ідеологія була засуджена і заборонена.

Сьогодні у більшості країн Європи і світу діють партії і політичні угруповання, які можна віднести до неофашистських за ідеологією. Серед найбільш відомих можна назвати Національний фронт на чолі з Ж. Ле Пеном у Франції, Республіканську партію у Німеччині, Італійський соціальний рух — Національні праві сили. Ідеологія сучасного неофашизму проявляється у вимогах перегляду кордонів, обмеження імміграції, збереження «чистоти нації», «наведення порядку» тощо.

Ідеологія як базовий критерій класифікації. Традиційний поділ політичних сил на «лівих» і «правих», як відомо, веде родовід з часів Французької революції 1789 року, коли на засіданнях Національної Асамблеї праворуч від спікера розташовувалися консерватори, що виступали за збереження монархії, ліворуч — радикали, котрі обстоювали ідеї загальної рівності, а помірковані займали місця у центрі залу. Після того правими стали називати послідовників збереження існуючого ладу, а лівими — прихильників радикальних змін. Відтоді в якості критерію класифікації став використовуватися політичний темперамент.

Залежно від конкретного політичного контексту «ліві» можуть стати «правими» і навпаки. Ця тенденція завжди простежується в періоди соціальної нестабільності і різких змін, що найбільш яскраво можна було бачити на прикладі боротьби представників різних політичних напрямів у колишньому СРСР і його республіках. Правими стали типово ліві за «класичними» канонами — комуністи, оскільки компартія чинила опір демократичнім реформам. Лівими ж стали називати, наприклад, республіканців, хоча партії з такою назвою вважаються типово правими.

Очевидно, типологія за політичним темпераментом може зводити нанівець такі важливі ознаки політичного об'єднання, як його ідеологія, політична платформа, соціальна база, організаційна структура, чим значно утруднює саму можливість аналітичного дослідження. Водночас класифікація політичних об'єднань за критерієм ідеології не просто дає підстави акцентувати увагу на системі цінностей як одному з вирішальних чинників формування політичної платформи, програмі дій тієї чи іншої політичної сили, а й закладає основу для відносно стабільної класифікації. Останнє пояснюється тим, що система цінностей, притаманних політичному об'єднанню, як правило, зазнає змін меншою мірою, ніж інші його базові характеристики.

Зважаючи на викладене, оберемо ідеологію за базовий класифікаційний критерій для здійснення типологізації політичних об'єднань і розташуємо зазначені вище ідеології по осі абсцис зліва направо (схема 1)Схема. 1. Розташування політичних ідеологій за класифікаційною шкалою

Ліві Центр Праві

соціал-комунізм- демократія- лібералізм- консерватизм фашизм…