Специфіка, рівні і форми наукового пізнання

Перед тим як безпосередньо перейти до розгляду проблем нау­кового пізнання, необхідно відповісти на питання: що являє собою наука взагалі; якою є загальна класифікація наук?

Отже, наука — це історично сформована форма людської діяльності, спрямована на пізнання і перетворення об'єктив­ної дійсності.Вона знаходить свій вияв і як певний результат діяль­ності у вигляді системи знань, і як їхнє духовне виробництво, тобто на­уковий процес.

За своїм предметом науки поділяються на природно-технічні, ті, що вивчають закони природи і способи її освоєння і перетворен­ня, і суспільні, ті, що вивчають різні суспільні явища і закони їх роз­витку, а також самої людини як соціальної істоти {гуманітарний цикл). Важливо зазначити, що предмет науки визначає її метод. У при­родничих науках одним з головних методів дослідження є експери­мент, а в суспільних — таким методом є статистика.

Ґрунтовний розгляд особливостей науково-пізнавальної діяль­ності можливий лише з урахуванням її зв'язку з практикою, що є ос­новою будь-якого пізнання. Будь-яка пізнавальна діяльність, у тому числі й наукова, виростає з практики, базується на ній, зорієнтова­на на неї, рухається нею. Більш того, пізнання як процес взаємодії людини з об'єктивною реальністю, що є націленим на отримання нових знань, вбирає, копіює й повторює структуру практичної діяльності, а остаточно — структуру праці. Як і праця, що є серце­виною практики, пізнавальна діяльність містить ряд звичайних моментів: до неї входять людина, яка пізнає, предмет пізнання, ціль, засоби й результати. Буденне і наукове пізнання тією чи іншою мірою включають перелічені моменти.

Разом з тим очевидно, що особливості того чи іншого різнови­ду пізнання залежать від конкретного поєднання цих моментів, від рівня й характеру їх розвитку. Структура практичної, трудової діяль­ності є загальною основою для всіх різновидів пізнання. Тільки вона дає можливість порівнювати ці різновиди пізнання, фіксува­ти відмінності, що є між ними, та особливості.

Отже, у чому різниця між буденним і науковим пізнанням?

По-перше, буденне пізнання водночас є і формою практичної діяльності, воно безпосередньо втілено в неї. Наукове пізнання відокремлене від практичної діяльності. Воно здійснюється спе­ціально підготовленими групами людей, які досягай певного рівня знань, навичок, розуміння, виробили відповідні світоглядні та ме­тодологічні установки з приводу своєї професійної діяльності.

По-друге, відрізняються вони також за обсягом, методами і засо­бами дослідження, ступенем обґрунтованості знань. На відміну від бу­денного пізнання наука має справу не тільки з реальними, але і з так званими абстрактними, ідеальними об'єктами. Це обумовлює на­явність у науці специфічних засобів опису об'єктів, їх дослідження.

По-третє, засобом буденного пізнання виступає наша «природна» мова, знаряддя праці. Його методи і прийоми, як правило, не усвідом­люються суб'єктом. І навпаки, наукове пізнання має усвідомлений, планомірний характер. Наука виробляє засоби емпіричного і теоре­тичного дослідження: вимірювальні прилади, мову науки, яка містить спеціальні правила формування визначень, висновків, доказів.

По-четверте, відрізняються ці види пізнання і за ступенем про­никнення в суть природних і суспільних явищ. Якщо наука — це система обґрунтованого, достовірного знання, то буденне пізнан­ня є сукупністю фрагментарних знань, здогадок, рецептів народної мудрості, які є результатом практичного досвіду поколінь, воно фіксує в основному зовнішні зв'язки між явищами. Достовірність цих знань встановлюється в ході повсякденної практики. І навпаки, наукове знання проходить через особливі процедури доведення, обґрунтування, перевірки через експерименти і тільки потім широ­ко впроваджується в практику.

У такому разі можна зробити висновок, що наукове пізнання являє собою відносно самостійну, цілеспрямовану пізнаваль­ну діяльність, що складається із взаємодії таких компонентів:

а) суб'єкта пізнання, тобто особистості чи групи людей, що ма­
ють певний рівень знань, навичок, світоглядні і методологічні уста­
новки з приводу своєї діяльності;

б) об'єкта пізнання, тобто фрагмента об'єктивного світу, на
який спрямована думка і дії суб'єкта пізнання;

в) предмета пізнання, тобто конкретних аспектів пізнання, що
детермінуються об'єктом пізнання і визначаються у певних логіч­
них формах;

г) особливих методів і засобів пізнання;
ґ) певних форм пізнання і мовних засобів;

д)результатів пізнання, що виражаються головним чином у за­конах, теоріях, наукових гіпотезах;

є) цілей пізнання, спрямованих на досягнення істини і достовірного систематизованого знання, здатного пояснити невідомі науці факти.

Наукове знання і сам процес його отримання характеризують­ся системністю і структурністю. Передусім у структурі наукового пізнання виокремлюються емпіричний і теоретичний рівні. Вони відрізняються глибиною, повнотою, всебічністю осягнення об'єкта; цілями, методами досягнення та способами вираження знань; сту­пенем значущості в них чуттєвого та раціонального моментів.

У найбільш загальному розумінні емпіричне дослідження є знанням про явище, а теоретичне — про його сутність. Емпіричне дослідження — це такий рівень наукового пізнання, зміст якого го­ловним чином отримано з досвіду, із безпосередньої взаємодії лю­дини з об'єктивною дійсністю. На емпіричному рівні здійснюється спостереження об'єктів, фіксуються факти, проводяться експери­менти, встановлюються емпіричні співвідношення та закономірні зв'язки між окремими явищами.

Теоретичний рівень наукового пізнання є більш високим ступе­нем дослідження дійсності, де об'єкт постає з боку тих його зв'язків і відношень, які недоступні безпосередньому чуттєвому вивченню. На цьому рівні створюються системи знань, теорій, у яких розкри­ваються загальні та необхідні зв'язки, формулюються закони в їх системній єдності та цілісності.

Слід відрізняти поняття «емпіричне» та «теоретичне» від понять «чуттєве» та «раціональне». Поняття «чуттєве» та «раціональне» ха­рактеризують пізнавальні здібності людини, а «емпіричне» та «тео­ретичне» — відносно самостійні етапи та рівні наукового пізнання. Чуттєве і раціональне — це етапи цілісного процесу пізнання. Вони не відокремлені в часі, отже, ізолювати їх можна лише в абстракції. У людини не буває відчуттів без їх осмислення, раціонального — без супроводження його почуттями. Наприклад, коли хворий відчуває біль, він одночасно підводить його під певні поняття (біль гострий, пульсуючий та ін.).

Емпіричні знання, дослідні дані не тотожні ні сумі відчуттів, ні сприйняттю. Це особливий вид знань, який є результатом довго­часної попередньої обробки, спостережень, узагальнення даних приладів, експериментів. Завданням емпіричного рівня пізнання є отримання наукових фактів. їх формування пов'язане з діалек­тичною взаємодією чуттєвого і раціонального в ході емпірично­го пізнання.

Теоретичний етап — це також переплетіння чуттєвого і раціо­нального. Форми раціонального пізнання (поняття, судження, умо­виводи) домінують у процесі теоретичного освоєння дійсності. Але при побудові теорії використовуються також наочні модельні уяв­лення, які є формами чуттєвого пізнання. Отже, можна говорити лише про те, що на нижчих рівнях емпіричного пізнання домінує чуттєве, а на теоретичному рівні — раціональне.

Однак, незважаючи на зазначені відмінності, чіткої межі між емпіричним і теоретичним пізнанням не існує. Так, емпіричне до­слідження, хоча і зорієнтоване на пізнання і фіксацію явищ, постій­но проривається на рівень сутності, а теоретичне дослідження шу­кає підтвердження правильності своїх результатів у емпірії. Експе­римент завжди теоретично навантажений , а будь-яка абстрактна теорія має емпіричну інтерпретацію.

У науковому пізнанні формуються і набувають відносної само­стійності такі форми (схема 91).

1. Факт (від лхс./асШт — здійснено, зроблено). Це подія, явище, про­цес, які мають місце в об'єктивній дійсності і є об'єктом дослідження.

Розрізняють факти дійсності і факти науки (факти пізнання). Факти дійсності — це речі, властивості, відношення, події, які існу­ють дійсно, незалежно від свідомості. Факти науки — це відображен­ня фактів дійсності, всебічно перевірених, вірогідність яких доведе­на. Вони усвідомлюються і фіксуються в термінах мови науки у ви­гляді емпіричних суджень. Різними шляхами дослідник поступово накопичує факти, які становлять емпіричну основу усієї подальшої

Схема 91 ■ Рівні і форми розвитку наукових знань

роботи. Ця основа — першорядна передумова успіху в науковій ро­боті. Після набуття фактичного матеріалу починається друга фаза дослідження. Вчений прагне дізнатися, що насправді є фактом, а що думкою або навіть вигадкою. Факти групуються за їх важливістю, актуальністю і т. д. Ця робота грунтується на теоретичних положен­нях науки, її законах та категоріях.

2. Проблема.Ця форма виникає на основі наміру пояснити факт. Проблема (від грец. ргоЬіета — завдання) — це запитання чи комплекс запитань, які виникають у процесі розвитку пізнан­ня і вирішення яких має суттєвий практичний або теоретичний інтерес. Формування проблеми є важливим моментом розвитку наукового знання, оскільки правильно поставити проблему озна­чає частково вирішити її. Хибна постановка проблеми буває однією з причин виникнення вигаданих проблем (псевдопроблем), тобто таких, що несумісні з фактами і законами. І такі проблеми практич­но не вирішуються. Поставити проблему означає: відокремити відоме від невідомого; факти з'ясовані від фактів, які вимагають з'я­сування; сформулювати запитання, яке виражає основний зміст проблеми; накреслити конкретні шляхи її вирішення. Формулю­вання проблеми спирається на процес і результат емпіричного дослідження і разом з тим стимулює подальше дослідження, на­правляє його.

3. Гіпотеза.З формулювання гіпотези починається рух пробле­
ми. Гіпотеза (від грец. ЬіроїЬезі5 — основа, припущення) — це різно­
вид здогадки, припущення більш або менш обґрунтоване, але ще не
підтверджене, не доведене повністю. Гіпотеза є формою розвитку
наукового пізнання, засобом переходу від невідомого до відомого,
від непевного до знання більш повного і точного.

У яких же випадках використовується гіпотеза у процесі роз­витку наукового знання? По-перше, тоді, коли відомих фактів не­достатньо для пояснення причинної залежності явищ і є потреба їх пояснити. По-друге, коли факти складні і гіпотеза може принес­ти користь як перший крок до їх пояснення. По-третє, тоді, коли причини фактів недоступні для досвіду, але дії і наслідки їх можуть бути вивчені. У проблемній ситуації може висуватися кілька логіч­но несумісних між собою гіпотез. Кожна з них повинна відповіда­ти знанням і припускати висновки, що можуть бути перевірені практикою.

4. Доказ гіпотези.Це наступна необхідна стадія дослідження і
форма, в якій існує знання. Суть доказу полягає в установленні істи­
ни, підтвердженні або спростуванні сформульованих положень
теоретичними аргументами за допомогою порівняння, індукції,
дедукції, аналогії. Аргументи доказу будуть переконливими тоді,
коли висновки послідовно виходитимуть один із одного з урахуван­
ням законів і правил логіки, як ланка з ланки в ланцюгові.

5. Теорія.Вона є найрозвиненішою формою наукового пізнан­
ня. Теорія — це система узагальненого знання, основних наукових
ідей, законів і принципів, які відображають певну частину навко­
лишнього світу, а також матеріальну і духовну діяльність людей. Те­
орія на відміну від гіпотези є знанням достовірним, істинність якої
доведена і перевірена практикою. Вона дає істинне знання й пояс­
нення певної сфери об'єктивної дійсності, дає можливість зрозумі­
ти її загальні, необхідні, суттєві, внутрішні закономірні властивості і зв'язки. Від інших видів достовірного знання теорія відрізняється своєю точною, логічною організацією (схема 9.2).

Теорія включає такі елементи: змістові — принципи, закони, ка­тегорії, ідеї та ін.; формальні — знаки, символи, правила та ін. Вона дає змогу зрозуміти об'єкт пізнання в його внутрішніх зв'язках і цілісності, пояснює різноманітність наявних фактів і може перед­бачити нові, ще невідомі, прогнозуючи поведінку систем у майбут­ньому. Найважливіші функції теорії такі: синтезуюча, пояснююча, прогнозуюча.

Теорія є не тільки результатом, але й одним із початкових мо­ментів розвинутого наукового пізнання. На основі практики до­слідник підходить до рішення кожної конкретної проблеми, буду­чи озброєним певними теоретичними концепціями. З їх допомо­гою відбираються проблеми, гіпотези. У свою чергу розвиток теорії, підтвердження справедливості її положень вимагає нового звер­нення до фактів, постановки нових проблем, висування гіпотез — і так без кінця. Процес наукового пізнання йде від теорій меншої за­гальності до теорій більшої загальності. При цьому нова теорія не виключає попередню, а навпаки включає її, до-новому організую-ючи зміст.

Таким чином, всю логіку наукового пізнання, як послідовну зміну форм наукового дослідження, можна подати так: нагромад­ження та усвідомлення фактів; виникнення і постановка проблеми; висування гіпотези або гіпотез; побудова теорії; визначення шляхів практичної реалізації теорії.

У сучасному науковому пізнанні, залежно від характеру об'єктів пізнання, методів та засобів їх вивчення, від особливостей проблем, що вирішуються, вирізняють два основних види наукових досліджень:

1) фундаментальні теоретичні дослідження, спрямовані на
пізнання глибинних законів дійсності для їх можливого практич­
ного застосування в майбутньому;

2) прикладні наукові дослідження, спрямовані на пізнання кон­
кретних форм прояву об'єктивних законів, вирішення проблем не
тільки пізнавального, а й соціально-практичного характеру.

Фундаментальні теоретичні дослідження покликані пояснювати навколишній світ, а прикладні, спираючись на їхні досягнення, — перетворювати його. Закони і методи фундаментальних наук ма­ють більш загальний характер, а закони і методи прикладних — конкретний, вузький. У системі наук провідне місце належить фун­даментальним дослідженням, які становлять передній край пізна­вальної діяльності і, власне, тому ці дослідження й називаються фундаментальними, що на їх основі можна провести різноманітні прикладні дослідження. Розглядаючи специфіку наукового пізнан­ня, слід охарактеризувати і основні методи, які тут застосовуються.

§2