Діалектика пізнання. Проблема істини

Пізнання, що розвивається на єдиній основі практики, являє собою складний, суперечливий процес відображення дійсності в ідеальних образах. Але образи можуть відрізнятися за характером і глибиною відображення об'єкта. Це пов'язано з тим, що об'єкт пізнання має ніби дві сторони: зовнішню, що відкрита нам, і внут­рішню, яка схована від нас. Перша — це явище, друга — це його сутність. Завдання суб'єкта, що пізнає, — не тільки вивчити явище, а й розкрити його сутність, відкрити закони для того, щоб постави­ти їх на службу людській практиці.

Як же рухається суб'єкт, що пізнає, від явища до сутності? Складність об'єкта пізнання вимагає створення відповідної поліструктурної системи пізнання. Розрізняють чуттєве і раціо­нальне пізнання. Чуттєве пізнання є початковим і взагалі передумо­вою пізнання. Воно виникає при безпосередній взаємодії суб'єкта і об'єкта, маючи три форми: відчуття, сприйняття і уявлення. Від­чуття — це відображення за допомогою п'ятьох органів чуття, ок­ремих властивостей, певних сторін речей. Слух сприймає звуки; пе­ред очима людини розкривається простір, відстань в навколишньо­му світі; смаковий аналізатор дає можливість пізнавати смакові Якості; нюховий — інформує про запахи; дотик відтворює щільність, температуру, жорсткість, форму. Яскравим підтвердженням дії органів чуття у формуванні суб'єктивних образів може бути опис природи в художніх творах. У них природа існує як видима, відчут- на, як безпосередньо сприйнятий почуттєвий світ. Згадайте відомий вірш Тараса Шевченка «Причинна»:

Реве та стогне Дніпр широкий, Сердитий вітер завива, Додолу верби гне високі, Горами хвилю підійма. І блідий місяць на ту пору Із хмари де-де виглядав, Неначе човен в синім морі, То виринав, то потопав...

На основі відчуттів формується більш складна форма пізнання — сприйняття. Сприйняття — це синтетичний комплекс різного роду відчуттів, що дає можливість також безпосереднього створення єди­ного образу предмета, отримання інформації про об'єкт у його цілісності. Сприйняття має вибірковий характер. Сприйняття тих чи інших властивостей об'єкта залежить від потреб та інтересів суб'єкта. Системність, якість сприйняття формується у процесі практики.

Багаторазове сприйняття речі може утримуватися у свідомості індивіда і при її відсутності. Це вже буде вища ступінь чуттєвого пізнання — уявлення. Уявлення — це узагальнений образ об'єкта, сприйнятого раніше. Специфікою уявлення є те, що, по-перше, воно може пізнавати об'єкти, які не існують в реальності, а станов­лять результат нашої фантазії, по-друге, уявлення, як правило, відтворює узагальнюючі риси предмета. У цілому, форми чуттєво­го пізнання відтворюють об'єкт у Наочно-образній формі.

Тепер ще раз звернемось до художньої літератури. У французь­кого письменника Вольтера є повість «Мікромегас». У ній автор на­водить діалог мешканців двох планет. Представник Сіріуса заявляє, що істоти його планети володіють сімдесятьма двома почуттями і відчувають нестачу в них. А мешканець Сатурна на це зі співчуттям відповідає, що вони мають тисячу почуттів і їх теж мало.

У землян, природно, виникає питання: коли б органів чуття у нас було не п'ять, а більше, наші пізнавальні можливості були б ширші? Відповіді можуть бути різні. Але. слід пам'ятати, що відчуття відо­бражають те, що, лежить на поверхні явищ. Вони не в змозі проник­нути в їх сутність. Ось тут і приходить на допомогу якісно новий рівень відображення дійсності, який дістав назву раціонального пізнання, або мислення. Форми раціонального пізнання — понят­тя, судження, умови — дають можливість знайти закономірності в розвитку природи і суспільства.

Вихідною формою раціонального пізнання визнано поняття. Поняття — це форма думки, в якій узагальнені внутрішні, найсуттєвіші ознаки предмета чи процесу. В понятті фіксуються закономірні зв'язки і відношення, в ньому повинні утримуватися загальні та особливі ознаки предмета. Поняття предмета дає змогу вирізнити ті якості, які неможливо уявити за допомогою наочного образу. Умові поняття позначається словом або терміном.

Поняття служать вихідною формою абстрактного мислення. 'Але мислення не відбувається у формі окремих ізольованих понять. Щоб виразити зв'язок і взаємозалежність явищ, поняття повинні бути взаємопов'язані. Такий зв'язок утворює другу форму абстрак­тного мислення — судження. Судження -т- це така логічна форма мисдення, в якій стверджується або заперечується щось відносно обїєкта пізнання. Словесною формою вираження судження є ре­чення. За обсягом розрізняють судження: одиничні, де розкриваєть­ся взаємозв'язок між окремими предметами; особливі, де стверд­жується або заперечується наявність властивостей у певній групі предметів; загальні, коли вирізняються типові закономірності взає­мозв'язку між процесами у Всесвіті або в окремих його сферах.

Поєднання декількох суджень утворює третю форму абстрактно­го мислення — умовивід. Умовивід — це такий логічний процес, у ході якого із кількох суджень на основі закрномірних суттєвих і необ­хідних зв'язків виводиться нове судження. За характером умовивід може бути індуктивного та дедуктивного плану. Індуктивний — це та­кий умовивід, коли процес пізнання йде від одиничного до загаль­ного, дедуктивний — Коли на основі знань усієї сутності предметів Доходять висновків про окремі його сторони. Пізнавальна роль умовиводу особливо велика при вивченні явищ, недоступних без­посередньому спостереженню.

Таким чином, процес пізнання спирається на сукупність чуттє­вих і раціональних форм. Абсолютизація одних і недооцінка інших форм приводить у кінцевому підсумку до логічної помилки. У фі­лософії спостерігаються два напрями такої абсолютизації — сен­суалізм і раціоналізм.

Представники сенсуалізму наголошують на тому, що всі знання, які має людство, виведені з чуттєвого досвіду; що відчуття є єдиним ланцюгом, який поєднує людину із зовнішнім світом. Раціональні форми пізнання сенсуалісти вважають спекулятивними, надумани­ми, такими, що не відповідають істині. Але на противагу цьому раціоналізм .стверджує: тільки на основі раціонального мислення можна пізнати сутність процесів і явищ. Чуттєві форми пізнання раціоналізм оголошує лише передумовою виникнення знань на ранніх стадіях цивілізації.

, Обмеженість сенсуалізму і раціоналізму відносно пізнання в цілому очевидна. Раціональне і чуттєве — це діалектично взаємопо­в'язані сторони єдиного пізнавального процесу, які лише в єдності можуть давати адекватну картину дійсності. Кожний момент чуттє­вого відображення в пізнанні опосередкований мисленням. У свою чергу, раціональне пізнання одержує свій зміст з чуттєвих даних, які забезпечують постійний зв'язок мислення з конкретними предме­тами та явищами дійсності. І в мисленні людина не може абсолют­но відокремитись від наочності, оскільки без цього неможлива проекція наших знань на дійсність та результативне здійснення предметно-практичної діяльності.

Як відомо, у процесі пізнання поряд із раціональними операці­ями і процедурами беруть участь і нераціональні. Спробуємо з'ясу­вати їхню сутність.

Для досягнення своєї мети людям доводиться вирішувати певні завдання. Одні з них можуть бути вирішені за допомогою раціо­нальних прийомів, для вирішення інших потрібно створення не­стандартних, нових правил і прийомів. Саме тут необхідна твор­чість. Творчість являє собою механізм пристосування людини в нескінченно різноманітному й мінливому світі, що забезпечує її виживання і розвиток. При цьому йдеться не тільки про зовнішній, об'єктивний, але й про внутрішній, суб'єктивний світ людини, який не може бути охоплений раціональністю. Він охоплює величезне, але все ж кінцеве число правил, норм, стандартів. Отже, творчість не протилежна раціональності, а є її природним і необхідним до­повненням.

Найважливішим з механізмів творчості є інтуїція. Інтуїція — це особлива форма стрибка від незнання до знання, переривання по­ступовості руху думки, переплетення логічного і психічного ме­ханізмів мислення людини, стрибок від вихідних даних до резуль­тату. Основними рисами інтуїції є раптовість і неусвідомленість процесу мислення. Нічого таємничого в інтуїції немає. Інтуїція не є особою, третьою формою мислення, а становить внутрішній мо­мент почуттєвого і логічного в пізнанні. її основними передумова­ми є: наявність у людини досвіду діяльності у певній сфері; володі­ння її багатим фактичним матеріалом; виникнення проблемної ситуації; розвиненість у людини здатності до творчого мислення; наявність обдарованості, таланту в певній галузі.

Складне сполучення, єдність рівнів відображення дійсності утво­рюють такі вищі форми пізнання, як гіпотеза та теорія. Гіпотеза — це науково обґрунтоване припущення про існування явищ, про внутрішню їх структуру або функції, про причини виникнення і розвиток явищ, вірогідність яких на сучасному етапі виробництва і науки не може бути перевірена і доведена. Прикладами гіпотез можуть бути положення про походження життя на Землі, про виникнення сонячної системи і ін. Теорія — це найбільш адекватна форма наукового пізнання, система достовірних, глибоких і конк­ретних знань про дійсність, яка має струнку логічну структуру і дає цілісне, синтетичне уявлення про закономірності та суттєві харак­теристики об'єкта. Такою є сучасна теорія атомного ядра, теорія відносності у фізиці, теорія спадковості в біології.

Таким чином, пізнання у своєму діалектичному розвитку прохо­дить довгий шлях від простих відчуттів до складних наукових теорій. Діалектичний процес заглиблення людських знань від яви­ща до сутності, від сутності Першого порядку до сутності другого порядку і т. д. є загальним законом пізнання. Вищим рівнем пі­знання є логічне, теоретичне пізнання.

Успішне використання результатів пізнання в практичній діяль­ності може бути тільки в тому разі, коли отримані знання є до­стовірними, є істиною. Отже, питання про істину — одне з найваж­ливіших в теорії пізнання. Що ж таке істина?

Перед тим як розкрити цю проблему, наведемо такий факт. У Третьяковській галереї є картина російського художника Мико­ли Ге «Що є істина?» її сюжет узятий із християнської міфології. Жи­вописець показав сцену допиту Ісуса Христа намісником римсько­го імператора в Іудеї Понтієм Пілатом. Він питає у Христа, який стоїть перед ним: «Що є істина?» Обличчя Пілата виражає іронію і навіть злорадство. Ставлячи Христу питання, він ніби каже: «Не вірю, що ти даси відповідь! На це питання ще ніхто не міг відповісти! На нього взагалі відповіді немає!».

Справді, розуміння істини в історії філософії було неоднознач­ним. Платон, наприклад, розумів під істиною певні незмінні якості ідеальних об'єктів, Арістотель — відповідність наших знань об'єк­тивній реальності, Кант вбачав істину в апріорних формах буття, Гегель — у процесі досягнення абсолютної ідеї через раціональні форми пізнання, Юм зводив істину до відчуттів суб'єкта і практич­но її заперечував. У сучасних філософських концепціях теж немає єдиного розуміння істини.

Сучасний матеріалізм підходить до проблеми істини з точки зору відображення об'єктивної реальності у людській свідомості. Істина — це адекватне відображення об'єкта у свідомості суб'єкта, яке відтворює об'єкт таким, яким він існує незалежно від свідомості суб'єкта пізнання. Матеріалістична теорія пізнання конкретизує традиційну концепцію істини через діалектичний взаємозв'язок понять: «об'єктивна істина», «суб'єктивність істини», «абсолютна істина», «відносна істина», «конкретність істини» (схема 8.3)-

Схема 83- Вчення про істину (основні поняття)

Об'єктивна істина — це такий зміст людських знань про дійс­ність, який не залежить ні від суб'єкта, ні від людини, ні від людства. Вона існує тому, що об'єктивним є матеріальний світ, який у ній відображається, а відображення припускає схожість з оригіналом. Отже, у пізнанні існує такий момент, який не залежить від нашої свідомості, а цілком обумовлений впливом на нього зовнішнього світу. Цей незалежний від нас зміст наших знань і є об'єктивною істиною.

Але істинне знання завжди є знанням певного суб'єкта — інди­віда, соціальної групи, людства в цілому. Суб'єкт пізнання, його пізнавальні можливості обумовлені певним рівнем розвитку су­спільства та його практики, обмежені досвідом людства на даний час. Отже, в процесі пізнання момент суб'єктивності істини необ­хідно враховувати. Суб'єктивна діяльність є формою виявлення і формою розвитку самого об'єктивного змісту. Істина як процес є об'єктивною за змістом, але суб'єктивною за своєю формою.

Істину не можна розуміти як готове знання, незмінне і дане раз і назавжди. Істина, за висловом Гегеля, не є відкарбованою монетою, вона не дається в готовому вигляді. Істина є нескінченним проце­сом наближення до об'єкта, який сам знаходиться в розвитку. В цьо­му плані будь-яке знання, зафіксоване на тому чи іншому конкретно-історичному періоді, є неповним, неточним, певною мірою однобічним, тобто на кожному конкретно-історичному рівні роз­витку пізнання ми маємо справу лише з відносною істиною. Віднос­на істина — це таке знання, яке в принципі правильно, але не пов­но відображає дійсність, не дає її всебічного вичерпного образу.

Абсолютна істина — це повне, точне, вичерпнеизідображення об'єкта у свідомості суб'єкта; в широкому розумінні — це абсолют­не знання про весь світ. У цьому значенні абсолютна істина є тією межею, до якої прагне наукове пізнання, ніколи її не досягаючи. У вузькому розумінні абсолютна істина означає повне і точне знан­ня окремих моментів дійсності, і в цьому значенні вона є елемен­том досягнутого знання.

Слід зазначити, що немає і не може бути окремо абсолютної істини і окремо відносної. Існує одна істина — об'єктивна за зміс­том, яка є діалектичною єдністю абсолютного та відносного, тоб­то є істиною абсолютною, але відносно певних меж. Абсолютне та відносне — це два необхідних моменти об'єктивної істини. Розгля­немо це положення досконало. Для цього використаємо схему 8.4.

Як ми уже зазначали, метою пізнання суб'єктом об'єкта є осяг­нення абсолютної істини. Умовно на схемі її показано між лініями-

променями, які з'єднують суб'єкт пізнання (5) з об'єктом (О). Про­цес пізнання абсолютної істини — це не миттєва дія, а складний, історично нескінчений шлях. Він ніколи не завершиться. Тому у символі «О» стоїть знак нескінченності (~). Довічне наближення суб'єкта до пізнання абсолютної істини відбувається шляхом по­слідовного накопичування певних історично-конкретних «доз» знання. Ці дози на схемі показані як трикутники. Кожний із них є умовно відносною істиною. Центральну частину трикутника зай­має істина абсолютна. Отже, в кожній істині, не зважаючи на її відносність, є елемент абсолютної істини. Інша частина трикутни­ка — це знання в чомусь не точне, не повне. Поступово ця частина зменшується. Як ціле складається із своїх частин, так і абсолютна істина складається з істин, відносних у нескінченному процесі роз­витку пізнання.

Нерозуміння суті абсолютної й відносної істини на практиці приводить до догматизму і релятивізму. Догматичне мислення на­магається те чи інше вчення або положення сприймати як закінче­ну вічну істину, як догму, що вживається без урахування конкретних умов, за яких сам об'єкт суттєво змінюється. Релятивізм, як течія у філософії, впадає в іншу крайність — абсолютизує відносність знань, заперечує моменти абсолютно істинного в них і на цьому ґрунті заперечує об'єктивну істину, пізнаванність світу.

Із аналізу абсолютної і відносної істини випливає вчення про конкретність істини. Конкретна істина — це істина, у якій пра­вильно відображена сутність певних явищ і тих конкретних умов, у яких ці явища розвиваються. Якщо поняття «об'єктивна істина» підкреслює основну її рису, як вірне відображення дійсності, а по­няття «відносної і абсолютної істини» — сам процес її пізнання, то поняття «конкретність істини» свідчить про можливість практично­го використання отриманих знань. Сучасний матеріалізм виходить із того, що абстрактної істини немає, істина завжди конкретна. Це означає необхідність урахування межі застосування результатів пізнання та їх уточнення. Незнання або ігнорування цих меж пере­творює наші знання на хибні.

Хибний зміст — це такий зміст людського знання , у якому дійсність відтворюється неадекватно і який обумовлено історич­ним рівнем розвитку суб'єкта і його місця в суспільстві. Хибність змісту — це неспеціальне перекручування дійсності в уявленнях суб'єкта. Існування його обумовлено закономірностями розвитку, як самого пізнання, так і практики.

Що ж служить критерієм істини?Як уже відзначалося вище, од­ним з найважливіших критеріїв істини є практика. Однак практика є далеко не єдиним критерієм істинності знань. Серед інших кри­теріїв істинності знань (які в кінцевому підсумку ґрунтуються також на практиці) можна назвати: підтвердження фактами, узгодженість із принципами наукової теорії, коректність і точність використання термінології, логічна і концептуальна несуперечність і кілька інших. Таким чином, істина є суб'єктивним образом об'єктивного світу, юна є єдністю абсолютного і відносного, об'єктивного і суб'єктив­ного. Пізнання, за своєю природою, характером і метою, є необме­женим і може давати об'єктивне і точне відображення світу. Але істина завжди конкретна, тобто вона історично обумовлена і має певні межі застосування. Саме тому за своїм конкретним змістом і наявними досягненнями вона є обмеженою, відносною. Процес пізнання істини — це постійна боротьба за подолання обмеженості людських можливостей на шляху досягнення істини.