Поняття природи. Суспільство як частина природи

Важливою особливістю людської самосвідомості в усі часи було прагнення знайти своє місце серед речей, що їх оточують, а також у природній ієрархії в цілому. Що таке природа? У яких стосунках з нею перебуває людина, суспільство? Відповідь на ці та інші питан­ня кожен філософ давав свою.

Одну з перших згадок про природу зберегли і донесли до нас пам'ятки античності. В той час формувалося загальне уявлення про Всесвіт, його будову, місце землі у Всесвіті, роль людини та су­спільства, її зв'язок з Космосом. Від Піфагора йде уявлення про Зем­лю як кулеподібне утворення. Арістотель «покриває» Землю криш­талевим куполом, на якому тримаються зірки. Природа не протиставляється людині, вона трактується як осередок логосу, еталон організації, мірило мудрості.

Суттєво змінюється ставлення до природи з утвердженням християнства, яке розглядає її як втілення матеріального першопо-чатку, як «низ», що протистоїть абсолютному духовному, тобто Богу. Схоластична філософія, яка опиралась на вчення грецького астро­нома, математика і географа Клавдія Птолемея, вважала Землю не­рухомим центром Всесвіту.

В епоху Відродження одним із головних досягнень філософської думки був розвиток натурфілософії. Вона висунула низку глибоких матеріалістичних та діалектичних ідей. Великим науковим від­криттям, яке сприяло звільненню природознавства з-під влади релігії, було сгворення Миколою Коперником (1473-1543) геліоцент­ричної системи світу. Він обґрунтував, що Земля — одна з рядових планет і рухається як навколо своєї осі, так і навколо Сонця. Таким чином, була підірвана релігійна теорія геоцентризму. Італійський філософ Джордано Бруно (1548-1600) висунув ідею про нескін­ченність природи і незліченність світів. Його співвітчизник фізик, астроном і математик Галілео Галілей (1564-1642) підтвердив гіпотезу про аналогічність будови земних та небесних космічних тіл, відкрив планети сонячної системи.

У Новий час природа вперше стала об'єктом ретельного науко­вого аналізу. Завдання науки полягає в посиленні (ще більшому за­кріпленні) влади людини над природою. Об'єктом науки є приро­да, а її мета — перетворення природи на царство людини. Природу починають розуміти як об'єкт інтенсивної перетворюючої діяль­ності і як комору, з якої людина може брати без міри і без кінця. Така думка висловлена у відомих словах Тургенєвського Базарова «При­рода — не храм, а майстерня, а людина в ній — працівник».

У другій половиніXX століття під впливом науково-технічної революції значно зросли масштаби і змінився Сам характер взаємо­дії між природою і людиною. Це сприяло порушенню відносної рівноваги, яка склалася між ними, і призвело до виникнення си­туацій, які містять небезпеку як для природи, так і для людини. Ось чому ця проблема стоїть у центрі уваги не тільки в так званих при­родознавчих науках, але і у філософії.

Що ж таке природа з точки зору сучасної філософії ?

Термін «природа» в науковій літературі вживається у двох зна­ченнях — в широкому й вузькому (схема 10.1).

У широкому розумінні слова «природа» — це буття, Всесвіт, об'єктивний світ у нескінченній різноманітності його форм. У цьо­му значенні суспільство є частиною природи. У більш вузькому розумінні «природа» — це частина об'єктивного світу, з якою взає­модіє суспільство. У філософії її переважно називають природним (географічним) середовищем. Поняття «природне середовище» має важливе практичне значення, оскільки акцентує увагу на тій частині природи, в центрі якої знаходиться людина, для котрої ця природа і є середовищем її життя.

Осяг природного середовища не залишається постійним. Він роз­ширюється відповідно до міри поглиблення пізнання й розширення масштабів перетворюючої діяльності людини. Сьогодні природне се­редовище включає земну кору, ґрунтовий покрив, воду, рослинний і тваринний світи, нижню частину атмосфери і ближній космос.

Формування уявлень про природне середовище, яке безпосе­редньо оточує людину, привело до створення вчення про біосфе­ру. Воно відпрацьовувалось працями багатьох дослідників приро­ди. Сам термін «біосфера» (від грец. біо — життя і зрЬаіга — куля) вперше застосував австрійський геологЕдуардЗюсс(1831-1914), називаючи ним окрему оболонку Землі, наповнену життям. Особ­ливий внесок у розробку вчення про біосферу вніс перший прези­дент Української Академії наук Володимир Вернадський (1863-1945). У1926 році він написав книгу, яка мала назву «Біосфера». В цій праці Вернадський показав, що біосфера — це оболонка земної кулі, в якій існує або існувало життя.

Товщина біосфери на полюсах Землі близько 10 км, на екваторі — 28 км. Маса біосфери — близько 0,05 маси Землі. Наявність життя в біосфері зумовлює низку її фізико-хімічних, геологічних та інших особливостей. Вивчення біосфери виявило єдність хімічного скла­ду живих організмів і їх неорганічного оточення, дало змогу вста-

новити значення живої речовини для геологічних процесів у верхніх шарах земної кори, для утворення ґрунту, змін у хімічному складі атмосфери тощо.

З 70-х років XX століття у філософії існує система вимірів бачен­ня біосфери. Перший вимір — геологічний, другий — геохімічний, третій — екологічний, четвертий — біотичний (схема 10.2).

Геологічний вимір біосфери охоплює три оболонки: літосферу (верхня оболонка земної кулі — 3-11 км на суші і 0,5 — 10 км під дном океану); гідросферу (сукупність вод планети — 1,6 млрд. кв. км.); атмосферу (газоподібна оболонка Землі).

Геохімічний вимір включає такі компоненти: біокосна речови­на (ґрунт, вода); біогенна речовина (вугілля, нафта, торф та ін.); жива речовина. Екологічний вимір охоплює екологічні системи, або біогеоценози (болота, водойми, поля, луки, ліси). Біотичний вимір структури біосфери включає такі компоненти: тваринний світ (1,5 млн. видів), рослинний світ (500 тис. видів).

Всі названі компоненти біосфери існують не ізольовано, а у взаємозв'язку, утворюючи єдину систему. Знання історії формуван­ня біосфери, законів, які керують життям природних компонентів, взаємний вплив живої речовини і енергії дають підстави розгляда­ти природу як єдину систему. Звичайно, біосфера ніколи не пере­бувала в статичному стані: рослини, тварини, біогеоценози посту­пово еволюціонували, змінювали свою структуру. Зміни клімату й

умов життя приводили до виникнення багатьох нових видів. З по­явою людини та суспільства в історії біосфери розпочався новий період. Більш докладно проблеми виникнення людини і суспільства будуть розглянуті в наступних розділах.

Отож, природа — це всі досоціальні ступені розвитку ма­терії , а суспільство — її найвища ступінь.Суспільство — це час­тина матеріального світу, що відокремилась від природи і являє собою форму життєдіяльності людей, яка історично розвивається. Але, став­ши особливою формою руху матерії, суспільство не пориває своїх відносин з природним середовищем. Природа і суспільство пере­бувають в органічному зв'язку і єдностіЦе виявляється, по-пер­ше, в тому, що суспільство виникло як продукт природи внаслідок тривалої еволюції. Єдність природи та суспільства міститься в само­му генезисі суспільства. Фактично це доводиться принциповою спільністю устрою багатьох органів людини і тварини, спільністю їх біологічних та фізіологічних функцій (дихання, травлення, розмно­ження, асиміляції, дисиміляції та ін.); по-друге, суспільство не може існувати окремо й незалежно від природи. Людина живе природою, вона її частина. З нею людина, щоб не вмерти, повинна залишатись в процесі постійного спілкування; по-третє, єдність природи й суспільства полягає в їх матеріальності. Матеріальність знаходить своє вираження в загальному зв'язку процесів і предметів; всі форми руху матерії розвиваються в просторі і часі. Природа й суспільство існують об'єктивно, поза свідомістю і незалежно від неї; по-четвер­те, єдність між суспільством і природою підтверджується і тим, що в суспільстві, як і в природі, діють єдині загальні закони діалектики.

Таким чином, між природою й суспільством існує діалектична єдність. Але між ними є і глибока якісна різниця. Вона проявляєть­ся в тому, що суспільство, не зважаючи на генетичний зв'язок з при­родою, являє собою якісно вищу форму організації матерії. Через це закони природи і закони суспільства, попри об'єктивний характер і тих і інших, суттєво різняться між собою:

а) в той час, коли закони природи діють як «сліпа» необхідність —
закони суспільного розвитку реалізуються через свідому, ціле­
спрямовану діяльність людей;

б) якщо закони природи вічні, то закони суспільства обмежені
часом існування людського суспільства, а деякі — рамками однієї чи
кількох суспільно- економічних формацій;

в) якщо в природі діють і динамічні, і статичні закономірності,
то суспільні закони мають тільки статистичний характер і являють
собою закони-тенденції, де історична необхідність пробиває собі
шлях через велику кількість випадковостей;

г) суспільні закони пізнавати складніше, ніж закони природи, оскільки вони діють більш приховано, через людей, зовнішньо, ви­падково.

Найважливіша різниця між суспільством і природою знаходить своє вираження у принциповій відмінності між людською працею і діяльністю тварин. Першою й головною відмінністю є те, що людина активно впливає на природу, а не просто пристосовується до неї, як це роблять тварини. Людська праця передбачає системне використання знарядь праці і, найголовніше, має місце виробництво для задоволен­ня потреб. Наступна відмінність людської праці полягає в її ціле­спрямованості. Тварина будує так, як генетично спонукає її природа. Людина ж спочатку моделює майбутній результат творіння в голові, а потім завдяки праці переносить його в реальність. Окрім того, людська праця має суспільний характер і неможлива поза суспільством.

Всю історію взаємодії суспільства і природи поділяють на чоти­ри ПерІОДИ:

1) привласнення;

2) аграрний період;

3) індустріальний період;

4) ноосферний період.

Перший період — привласнення — ґрунтується на способах здобування засобів існування. Другий і третій відповідають до­мінуючому виду виробництва — сільськогосподарському чи про­мисловому. Четвертий пов'язується з виникненням ноосфери.

Що ж таке ноосфера ?

Ми з'ясували, що біосфера є сферою життя, тобто частиною Землі, наповненою життям або продуктами життєдіяльності. З появою лю­дини й суспільства виникає своєрідне прискорення еволюційних процесів. Розум людини вносить якісні зміни в характер земної еволюції. Людина створює нові технології, залучає до життєдіяльності нові ресурси планети і одночасно вилучає із кругообігу хімічних елементів у природі все більшу кількість речовин. Таким чином, люди­на постає як могутній фактор подальшого розвитку планети. З появою людини і її розумово-технологічної діяльності біосфера набуває но­вої якості — ноосфери, де життєві процеси відбуваються як розумні, технологічно обґрунтовані, морально вивірені. Отже: ноосфера -це сфера розуму(трец. «ноос» — розум^, сфера взаємодії при­роди і суспільства, в межах якої розумна людська діяльність виступає визначальним фактором розвитку.

Поняття «ноосфера» вперше ввели в науку французькі вчені Еду-ард Леруа,П'єр Тейяр де Шарден у 20-і роки XX століття. Важлива роль у теоретичному обґрунтуванні ідеї ноосфери на матеріа­лістичній основі належить академіку Володимиру Вернадськаму,

Він вважав, що до формування ноосфери призводять два відносно самостійні й одночасно взаємопов'язані процеси: еволюція біо­сфери й еволюція соціуму. В теоретичному вимірі ноосфера постає як поєднання наук про природу з науками про людину; у практич­ному вимірі — це сфера буття природи та людини.

Найважливішими елементами ноосфери є (схема 10.3):

а) люди і їх діяльність, людський розум у всіх формах його прояву;

б) техніка, транспортний зв'язок, різні види електростанцій та ін.;

в) культурно-економічні комплекси;

г) частина живої і неживої природи, яка служить об'єктом втру­
чання людини.

Як бачимо, структура ноосфери складна. Але головний її еле­мент — людина, яка взаємодіє з різноманітним природним середо­вищем і змінює його. Незважаючи на те що ноосфера отримує по­чатковий розвиток у географічному середовищі, вона не обмеже­на рамками нашої планети. Ноосфера має тенденцію до постійного розширення, перетворюючись на структурний елемент космосу.