Розвиток суспільства і динаміка соціальних процесів

Розгляд суспільства з погляду його змін і розвитку припускає пошук відповідей на такі питання: які сили, або фактори розвитку суспільства є рушійними; які є основні форми, у яких відбувається соціальний розвиток; у якій динаміці розвивається суспільство і соціальні процеси.

Першим питанням є питання про рушійні сили, або джерела змін, що відбуваються в суспільстві.

У соціальній філософії під рушійними силами розвитку суспільства розуміють істотні, необхідні, довгостроково діючі чинники, що забезпечують його розвиток.

Щодо вирішення цього питання серед філософів немає єдиної думки. Прихильники натуралістичних концепцій пов'язували роз­виток суспільства зі зміною природних основ соціального життя, кліматичними, біологічними і навіть космічними факторами (ДІарль ЛуїМонтеск'є, Володимир Вернадський, Лев Гумільов). Послідов­ники марксистської соціологічної теорії і філософи-технократи (Уолт Ростоу, Збігнєв Бжезинський та ін.) визначальну роль у су­спільному розвитку відводять матеріальному виробництву, прогре­су техніки і технологій. Інші філософи пов'язували процес соціаль­ного розвитку зі змінами в культурному житті, системі духовних цінностей (Огюст Кант, Пітірим Сорокін та ін.).

Як це часто буває, істина знаходиться десь посередині. Усі пере­лічені фактори, безумовно, впливають на розвиток суспільства. При­чому економічні, духовні і природні фактори якнайтісніше перепле­тені і не можуть розглядатися незалежно один від одного.

Важливе місце в теорії суспільного розвитку посідають питання, пов'язані з визначенням форм переходу суспільства з одного стану в інший. Як правило, цей перехід здійснюється революційним абож ево­люційним шляхом і в суспільстві реалізується за допомогою реформ.

Революція — це стрибкоподібний перехід суспільства і держави з одного якісного стану в інший, від одного суспіль­но-політичного ладу до іншого, а еволюція (у вузькому змісті цього слова) — процес беззупинного, поступового нагромад­ження в суспільстві чи в його підсистемах (економічній, полі­тичній, соціальній іт.д.) кількісних змін.У суспільстві можуть відбуватися різні революції: у продуктивних силах, науці і техніці, у свідомості і культурі. Якісні зміни в суспільних відносинах здійснюють­ся в процесі соціальної революції. Соціальна революція є способом вирішення суперечностей, що назріли в суспільстві, і, на відміну від еволюції, являє собою стрибок, що приводить до виникнення нової якості — нових суспільних відносин. Відповідно до теорії марксизму, соціальні революції є не тільки закономірним явищем у суспільному житті, але і бажаним, оскільки, виконують роль «локомотивів історії».

Однак не всі філософи згодні з такою оцінкою. Наприклад, Ар-нальд Тойнбі вважає соціальну революцію симптомом занепаду ци­вілізації і гальмом у розвитку суспільства. Такої ж точки зору дотри­мувався Микола Бердяєв і Володимир Соловйов, які стверджували, що революція, як форма соціальної дії, є неефективною, марною, пов'язаною з колосальними витратами і у всіх відношеннях посту­пається еволюційним формам розвитку.

Досвід розвитку людства, і особливо Росії, переконливо доводить слушність їхньої думки. Як правило, революційні перетворення в суспільстві неминуче призводять до періодів економічного безладдя, занепаду, погіршення матеріального становища значних груп насе­лення. Крім того, вони супроводжуються стражданнями і загибеллю людей. Соціальні революції необхідні і морально виправдані тільки в тому випадку, коли вони спрямовані проти тоталітарних і диктаторських режимів, усунення національного гніту і коли еволюційний шлях розвитку суспільства в силу якихось причин став неможливим.

Проблема динаміки розвитку суспільства і соціальних процесів, починаючи з ОгюстаКонта, знаходиться в центрі уваги більшості провідних філософів, соціологів. Саме Конт вперше розробив со­ціологічну концепцію соціальної статики і соціальної динаміки. Соціальна статика, на його думку, відбиває умови і закони функці­онування суспільної системи. А соціальна динаміка описує закони розвитку і зміни соціальних систем.

Слідом за Контом практично всі вчені так чи інакше почали пов'я­зувати соціальні зміни з поняттям соціальних процесів, що торкають­ся структури соціальної системи і її елементів, тобто соціальних спільностей, груп і т. д. Було встановлено, що внаслідок дії різних ру­шійних сил, що можуть спричинюватися як суб'єктами суспільства, так і процесами і явищами, структура соціальної системи (починаючи від групи і закінчуючи суспільством у цілому) видозмінюються, виника­ють її нові соціальні характеристики і нові соціальні взаємодії.

Значний внесок у дослідження динаміки соціальних систем зро­бив Толкотт Парсонс. Розглядаючи проблему соціальної зміни, він ґрунтується на принципах системного аналізу, виробленого класич­ною кібернетикою. Зокрема, він виходить з того, що суспільство як система має стійкість, здатність до самовідтворення, що виявляються у сталості і стабільності її основних структурних елементів. Якщо в певний момент, внаслідок якихось факторів, порушується співвідно­шення сил, що підтримують рівновагу системи (зростає вплив якоїсь групи, формується новий склад державних органів і т. ін.), відбуваєть­ся зміна рівноваги. Соціальна система в цілому, її структурні елемен­ти залишаються при цьому незмінними і швидко відновлюють втра­чену рівновагу. Пристосування системи до умов, що змінилися, здійснюється за рахунок внутрішніх резервів, вона інтегрує в себе нові утворення, залишаючись в цілому незмінною.

Другим видом зміни, за Парсоном, є зміна структури, яку він розуміє як ситуацію, при якій тиск на систему зсередини чи ззовні стає настільки вагомим, що вона робиться нездатною відновити втрачену рівновагу. У цьому випадку, щоб зберегти цілісність суспіль­ства, підвищення його адаптивної здатності, відбувається транс­формація його найважливіших структурних елементів (соціальних ролей, інститутів, організацій). Модифікації зазнають цілі підсисте­ми — економічна, політична, система цінностей і т. д. Отже, за Пар-сонсом, зміни соціальних систем можуть: 1) не приводити до струк­турних перетворень або 2) приводити до структурних перетворень.

Поява концепцій самоорганізації соціальних систем дозволила уточнити деякі підходи^ що склалися в період модерну, тобто «класичноі>> соціально-філософської думки. Зокрема представники постмодерну вважають, що соціальна система в реальному історич­ному процесі приводить до впорядкованості структур соціального простору, до балансу суспільних сил, соціальних інститутів, харак­теру соціальної комунікації' через перехідні стани суспільства, які характеризуються невпорядкованістю, розбалансуванням сфер їхньої взаємодії. Перш ніж дійти до рівноваги, кожна підсистема суспільства або окремий її елемент проходять структурну перебу­дову, вибираючи оптимальний для даного моменту режим діяль­ності. Саме такі процеси характерні для соціальних систем, що трансформуються від тоталітаризму до іншої форми соціально-політичного буття, до яких належить і Україна.

До найважливіших категорій концепції самоорганізації соціаль­них систем, що розкривають сутність динаміки соціальних про­цесів, належать: дисипативна структура, хаос, нестійкість, аттракто-ри, біфуркація та низка інших.

Своє розуміння феномена самоорганізації засновники синерге-тжиГ.Хакен іІ.Пригожин пов'язують насамперед з поняттям «диси­пативна структура», під якою вони розуміють структуру, що виникає спонтанно у відкритих неврівноважених системах. Порядок виник­нення дисипативних структур викладений у книзі І. Пригожина і І. Стенгерс «Порядок з хаосу». Поки система перебуває в стані термо­динамічної рівноваги, — вважають вони, — її елементи поводяться незалежно один від одного, перебуваючи ніби у стані гіпнотичного сну. Через свою незалежність вони не здатні до утворення впорядко­ваних структур. Але коли ця система під впливом енергетичних взає­модій з навколишнім середовищем переходить у нерівноважений ♦збуджений» стан, ситуація змінюється. Елементи такої системи «збуджуються зі сну» і починають діяти узгоджено. Між ними вини­кають кореляції, когерентна взаємодія, внаслідок чого з'являється те, що засновники синергетики називають дисипативною структурою. Властивістю такої структури є підвищена «чутливість» до впливів зов­нішнього середовища, що виявляються для даної структури факто­ром генерації і фактором добору різних структурних конфігурацій. Матеріальні (у тому числі і соціальні) системи за цих умов включа­ються в процес структурогенеза, або самоорганізації.

Важливим моментом для розуміння процесу структурогенеза соціальних систем є співвідношення двох протилежних джерел: самоорганізуючого, творчого джерела, що нарощує неоднорідність у соціальному середовищі, структурує її, і дисипативного, розсіючо-го джерела, що розмиває неоднорідність, прагне перетворити соці­альне середовище на «атомізовану масу», яка не має структурних зв'язків. Процес структурогенеза початися не може в середовищі, де переважає розсіююче, дисипативне джерело. Але і без процесу роз­сіювання структурогенез неможливий. Ось як характеризують роль дисипації як фактора «видалення зайвого» Є. Князева і С. Курдюмов: «Дисипація в середовищі з нелінійними джерелами відіграє роль різця, яким скульптор поступово, але цілеспрямовано відтинає все зайве від кам'яної брили. А позаяк дисипативні процеси, розсіювання є, по суті, макроскопічним проявом хаосу, то хаос на макрорівні — це не фактор руйнування, а сила, яка виводить на аттрактор, на тен­денцію самоструктурування нелінійного середовища».

З позиції синергетики структурогенез, соціальні зміни в системах відбуваються в ситуації максимальної нестійкості. Поняття не­стійкості (чи нестабільності) в даній концепції втрачає негативний відтінок. Можна погодитися з думкою І. Пригожина, що «нестійкість може виступати умовою стабільного і динамічного розвитку. Тільки системи, далекі від рівноваги,... здатні спонтанно організовувати себе і розвиватися.... А коли так, без нестійкості немає розвитку». Передба­чається, що надмірна нестійкість притаманна не всій системі, а лока­лізована в частині, що забезпечує саморозвиток 3 позиції нелінійна термодинаміки стійкості стаціонарного стану системи можуть загро­жувати тільки стадії, що містять автокаталітичні петлі (де продукт ре­акції бере участь у синтезі самого себе). Такі стадії (мовою соціальної філософії — структурні зрушення макрорівня) індукуються організа­цією (тобто недоліками керування, регулювання соціальних про­цесів), оскільки саме вона (організація) у вигляді автокаталітичності здатна періодично знаходити неврівноваженість, нестійкість. Це, у свою чергу, припускає, що будь-які проведені в суспільстві організації (реорганізації), які мають властивість амбівалентності, тобто здатності якупорядковувати, так і підсилювати хаос, повинні проходити ретель­ну різнобічну експертизу. Така експертиза повинна ставити заслін будь-яким волюнтаристичним втручанням у живу тканину соціуму, прожектерству, що ведуть не до підвищення «здорової» стійкості со­ціальної системи, а до посилення в ній нестійкості: дисгармонійних тенденцій, диспропорцій, виникнення суб'єктивних суперечностей, конфліктів.

Центральне місце в теорії динамічних систем, що останнім ча­сом усе ширше використовується при аналізі соціальних і політич­них процесів, у тому числі й у перехідний період, посідають кате­горії аттрактор і біфуркація.

Під аттрактором (від лат. аПгасііо — тяжіння) у літературі, присвяченій системам, що самоорганізуються, мають на увазі силу, що направляє розвиток системи за певною траєкторією (тимчасо­вою послідовністю). Водночас аттрактори не є силами в класично­му розуміння цього слова, оскільки їхня дія, яка змінює динамічні якості системи, поширюється на систему в цілому, а також за межі конкретного положення цієї системи. При виході системи за межі певних величин, вона з одного набору аттракторів переходить на інший, тобто входить у новий динамічний режим. У точці перехо­ду системи від одного динамічного режиму на інший відбувається біфуркація (від лат. Ьі/игсаііо — роздвоєння, поділ).

Один з найбільших фахівців з даної проблеми, автор книги «Століття біфуркації», Ервін Ласло під біфуркацією розуміє певну фундаментальну характеристику в поведінці складних систем, що зазнають високого ступеня тиску і напруги. Під впливом цих чин­ників системи переходять від динамічного режиму одного набору аттракторів, звичайно більш стійких і простих, до динамічного ре­жиму набору більш складних і «хаотичних» аттракторів.

Процес біфуркації, підкреслює Ервін Ласло, показує, що,«... коли система виштовхується за свій поріг стабільності, вона входить у фазу хаосу — не обов'язково фатального для неї: це може бути і пе­редумовою до нового розвитку. У життєздатних системах хаос відступає перед більш високими формами порядку. Однак відно­шення між докризовим і післякризовим порядком ніколи не буває лінійним — це не відношення просто причини і наслідків. Розвиток . неврівноважених систем, оскільки він відбувається через процес біфуркації, є стрибкоподібним і нелінійним».

Розгортаючи далі свою концепцію, Ласло робить важливий висно­вок про те, що соціальні, економічні і політичні системи сучасності складні, нестабільні і шляхи їхнього розвитку повинні рано чи пізно біфуркувати. До того ж біфуркації більш чітко висловлені, відбуваються частіше і розвиваються драматичніше, коли системи, що їх пережива­ють, близькі до порогових значень своєї стабільності, тобто ведуть ♦небезпечний спосіб життя». Причин переходу до такого порогового, а потім і нестабільного, хаотичного стану може бути декілька: по-пер­ше, це вплив недостатньо засвоєних чи невдало застосовуваних тех­нічних нововведень, що їх Е. Ласло називає Т-біфуркаціями; по-друге, їх можуть спровокувати внутрішні і зовнішні соціальні конфлікти (війни, завоювання, революції, класові та етнічні колізії) — це С-біфур-кації; по-третє, явища нестабільності можуть викликати різкий зане­пад соціально-економічного порядку в цьому суспільстві під впливом зростаючої кризи, що призводить до Е-біфуркацій. У XX столітті люд­ство пережило дві найбільші хвилі біфуркації, перша з яких була ви­кликана «деколонізацією» країн Азії, Африки і Латинської Америки, а друга — політикою «гласності» М. Горбачова.

Такі підходи сучасних філософів до динаміки соціальних про­цесів особливо важливі при розгляді процесів, характерних для пе­рехідних суспільств, до яких належить і Україна.

Розділ 12