Yen; ДТ. —» ПЖ., З.П., С.В., Ц., С).

Таким чином, ми розглянули в людині сутність п'яти рівнів. Вони являють собою різні сторони єдиного пов'язаного між собою процесу. У своїй єдності вони характеризують людину як внутріш­ню структуровану цілісну систему, яка становить основу її буття й визначає якісні відмінності від усього живого. Отже, людина — це жива істота, яка має певні потреби, задовольняє їх у процесі виробництва завдяки спілкуванню і здатності свідомо, цілеспрямовано перетворювати світ, саму себе.

Важливим аспектом філософського осмислення людини є вра­хування її природного руху по замкненому колу: народження — життя — смерть. З давніх-давен людина намагалась якось осягнути цей вічний кругообіг життя. У чому смисл природного процесу на­родження, розвитку, зрілості, старіння і смерті як людини, так і будь-якого іншого організму? Це питання виникає як намагання виправ­дати свою присутність на землі, свою долю й призначення. Зна­йшовши таке виправдання, людина може змиритися з думкою про скінченність індивідуального буття. Таємниця людського існуван­ня полягає не втім, щоб тільки жити (існувати), а й у тім, як і для чого (чи для кого) жити.

Отже: в чому полягає сенс життя?

Сенс життя — це поняття, яке відбиває постійне прагнення лю­дини співвідносити свої вчинки з системою суспільних цінностей, з вищим благом, щоб у такий спосіб діставати можливість виправ­довувати себе у своїх власних очах, в очах інших людей чи перед якимось авторитетом, Богом. Іншими словами — це пояснення собі й іншим, для чого ти живеш.

Сенс життя кожної людини унікальний і неповторний, як і її життя. Людина завжди вільна у виборі сенсу і в його реалізації. Але свободу не можна ототожнювати зі свавіллям. її слід сприймати з точки зору відповідальності. Людина відповідає за вірно знайдений і реалізований сенс свого життя, життєвих ситуацій, що в них вона ; потрапляє. Людина повинна йти за своїм покликанням, у якому І життя набуває сенсу. Відчути і знайти своє покликання їй допома- ] гає самопізнання, відповідальність за реалізацію свого призначення, що на землі допомагає узгодити універсальні життєві цінності з конкретними життєвими ситуаціями.

З точки зору змісту вищого блага вирізняють такі типи обґрун­тування життя (схема 13-4): гедонізм, аскетизм, евдемонізм, корпо­ративізм, прагматизм, перфекціоналізм, гуманізм.

Представники гедонізму метою життя людини і її вищим благом вважають насолоду. Представники аскетизму сенс життя вбачають у крайньому обмеженні потреб людини, самозреченні, у відмові її від життєвих благ і насолод з метою самовдосконалення або досяг­нення морального чи релігійного ідеалу. В основі евдемонізму ле­жить прагнення людини до щастя, що є головною метою життя. Корпоративізм сповідує груповий егоїзм, що вбачає сенс життя в належності до обмеженої спільноти, для якої головне — приватні інтереси. Прагматизм виражає прагнення людини до вигоди, бла­га. Перфекціоналізм пов'язує сенс життя з особистим самовдоско­наленням, навіть коли воно здійснюється за рахунок інтересів інших людей. Представники гуманізму спрямовують свої зусилля на утвердження гідності й розуму людини, її прав на земне щастя, вільний вияв природних людських почуттів і здібностей.

З точки зору здійснення задуму життя виокремлюють: оптимізм, скептицизм, песимізм. І не існує ситуацій, що були б дійсно позбав-

лені сенсу — навіть самогубець вірить у сенс коли не життя, то смерті. Життя і смерть, любов і егоцентризм, етика і аморальність, осмисленість і абсурд, нігілізм і самопожертва — ці протилежні, але взаємопов'язані «абсолюти» людського буття явно чи опосередко­вано детермінують вибір людиною самої себе.

Схематично і досить умовно можна окреслити такі варіанти вирішення проблеми сенсу життя в історії людської культури.

1. Сенс життя споконвічно існує в глибинах самого життя. Для
цього варіанта характерне релігійне тлумачення життя. Єдине, що робить осмисленим життя і має для людини абсолютний сене, є не
що інше, як активна співучасть у Боголюдському житті. Не перероб­лення світу на основах добра, а вирощування в собі субстанціаль­ного добра, зусилля жити з Христом і у Христі. Бог створив людину
за своїм образом і подобою. І ми своїм життям повинні проявити його, бо емпіричне життя світу, як писав Семен Франк, безглузде, як безладно вирвані з книги сторінки.

2. Сенс життя перебуває за межами життя. Його можна на­
звати «життям заради інших людей». Для"людини життя стає осмис­леним, коли вона служить інтересам родини, нації, суспільства, коли
вона живе заради щастя прийдешніх поколінь. їй небайдуже, що
вона залишить після себе. Недаремно прожити життя — це і продов­житися у своїх нащадках, і передати їм результати своєї матеріаль­ної і духовної діяльності. Але на цьому шляху існує небезпека опи­
нитися в ситуації, коли все твоє неповторне життя перетворюєть­ся на засіб для створення якоїсь ідеї чи ідеалу (це може бути ідея комунізму, «світлого майбутнього» тощо). Якщо така позиція не по­в'язана з духовною еволюцією людської особистості, людина стає на шлях фанатизму (історія знає безліч варіантів і класового, і на­
ціонального, і релігійного фанатизму).

З- Сенс життя створюється самим суб'єктом. Цей варіант можна розуміти як «життя заради життя». Його фундатором був давньогрецький філософ Епікур. Жити потрібно так, вважав філософ, щоб насолоджуватися життям, отримувати задоволен­ня від життєвих благ і не думати про смерть. Цінність епіку­рейської позиції полягає в тому, що вона застерігає нас від си­туації, за якої пошук сенсу життя відсуває на другий план саме життя. Життя саме по собі є цінністю, рідкісним дарунком, і людині до нього слід ставитися з вдячністю і любов'ю. Адже їй дана можливість переживати неповторність власного існуван­ня в усіх його проявах -- від радощів, злетів і перемог до падін- ; ня, відчаю і страждань. Разом з тим, епікурейське ставлення до \ життя, якщо воно позбавлене відповідальності за цей дарунок, і утверджує в людині егоїстичну позицію «життя заради себе» і веде до втрати відчуття його повноцінності.

Об'єктивна логіка розвитку майбутньої цивілізації передбачає по­дальший соціальний, духовний прогрес людини, утвердження більш гідного людини гуманного смислу буття. Німецько-французький мис­литель Альберт Швейцер (1875 — 1965) неодноразово наголошував: «Завдання сучасників — досягнути справжньої доброти, жити в згоді з самим собою. Тільки перемога гуманного світогляду над антигуман-ним дасть нам можливість з надією дивитися в майбутнє».