Проблема свободи і відповідальності людини

Аналіз історичних типів відносин між особистістю і суспіль­ством переконливо свідчить про те, що в умовах прискореного роз­витку цивілізації роль особистості в суспільстві, рівень її свободи істотно зростають, у зв'язку з чим стає все більш актуальною проб­лема співвідношення свободи особи і її відповідальності перед іншими людьми і суспільством у цілому.

Яке ж значеннєве навантаження мають категорії «свобода» і «відповідальність» і яке співвідношення існує між ними?

Свобода — це одна з основних, найскладніших філо­софських категорій, яка визначає сутність людини, що складається з її здатності мислити і діяти відповідно до своїх намірів, бажань та інтересів, а не внаслідок якогось примусу.З часів античності і аж до наших днів ідея свободи була притаманною практично всім розвиненим філософським систе­мам. Тож у певному розумінні філософія — це вчення про свободу.

Слід зазначити, що в історії філософської думки існували різні підходи до визначення свободи, шляхів і засобів її досягнення. Так, наприклад, для більшості представників античної філософії—Со-крата, Діогена, Епікура і Сенеки — свобода є змістом і метою люд­ського існування. Для представників середньовічної схоластики -Ансельма Кентерберійського, Альберта Великого і ФомиАквін-ського — свобода розуму і вчинків можливі тільки в межах церков­них догматів, за межами ж їхня свобода являє собою єресь, тяжкий гріх. У Новий час панівною стає точка зору на свободу як на при­родний стан людини, шлях до соціальної рівності і справедливості (Томас Гоббс, Поль Анрі Гольбах, П'єр Сімон Лаплас). Велику увагу проблемі свободи приділяли і представники німецької класичної філософії. Іммануїл Кант, наприклад, під свободою розумів інтеле-гібельну (тобто недоступну чуттєвому пізнанню) сутність людини; для Йоганна Готліба Фіхте свобода — єдина абсолютна реальність; а Георг Вільгельм Фрідріх Гегель розумів під свободою багатопланову реальність, що у всіх своїх проявах являє форму об'єктивації аб­солютного духу.

Значний внесок у розвиток даної категорії зробили Бенедикт Спіпоза,Жан-ЖакРуссо,Вальтер,КарпМаркс, ФрідріхЕнгельс, Ар-тур Шопенгауер, Фрідріх Ніцше, Жан-Паль Сартр, Карл Ясперс, Микола Бердяєв, Володимир Соловйов, Григорій Сковорода, Панте­леймон Куліш і багато інших філософів і мислителів. Як бачимо, підходів до поняття «свобода » дійсно багато, і це ще раз доводить, що свобода надзвичайно складний, багатоаспектний феномен. Який же з цих підходів міг би стати стрижневим при аналізі кате­горії «свобода»?

На думку багатьох дослідників, однією з найбільш розроблених концепцій свободи є концепція марксизму. Для того щоб краще усвідомити особливості марксистського розуміння свободи в її діа­лектичній взаємодії з необхідністю, слід розглянути трактування свободи з позиції волюнтаризму і фаталізму.

Волюнтаризм (вщ лат. іюіипіаз — воля) — це ідеалістичний напря-моку філософії, що розглядає волю як вищий принцип буття. Переду­мовою сучасного волюнтаризму є ідеіАвгустина йіоанаДунса Скот-та про перевагу волі над інтелектом, а також вчення Канта й Фіхте про примат практичного розуму Як самостійний напрямок волюнтаризм був розроблений Шопенгауером, для якого воля — це лиш сліпа, неро­зумна першооснова, що диктує свої закони людині.

У соціально-політичній практиці волюнтаризм знаходить вира­ження в діяльності, що не Грунтується на об'єктивних законах істо­ричного розвитку, а керується суб'єктивними бажаннями суб'єктів, які її здійснюють. Діяти в дусі волюнтаризму — значить не рахува­тися з історичною необхідністю, із законами природи і суспільства і видавати своє свавілля, свободу за вищу мудрість. Отже, волюнта­ризм абсолютизує свободу і відкидає необхідність в історії суспіль­ства і житті окремої людини. Прикладом волюнтаризму може бути політична практика з життя як нашої, так і інших країн, наприклад, проведена керівництвом маоїстського Китаю політика «великого стрибка» (1958 — 1960) і «культурної революції» (1966 — 1976), що принесли багато страждань китайському народу.

На думку ж прихильників фаталізму (від пал./аіак—фатальний), історія людства і життя кожної людини накреслені долею (міфоло­гія і повсякденний фаталізм), Божою волею (теологія) або ж невбла­ганним поєднанням причинно-наслідкових зв'язків усередині замк­нутої каузальної системи (раціоналізм Гоббса, Спінози). Таким чи­ном, фаталізм абсолютизує необхідність у соціальних процесах і відкидає свободу вибору. Ця позиція відбиває уявлення про безальтернативність соціальних процесів, а отже, неможливість будь-що змінити зусиллями людей. Фаталізм неминуче призводить до сми­рення людини перед своєю долею і тим самим прирікає її на па­сивність і покірність, на відмову від діяльності по удосконаленню суспільства. З історії відомо, що найбільшого поширення фаталізм у вигляді різних окультних доктрин (астрології, спіритуалізму тощо) набуває в кризові чи перехідні періоди розвитку суспільства.

Марксистське розуміння свободи в його діалектичній взаємодії з необхідністю відкидає як волюнтаризм, з його ідеєю довільності людських вчинків, так і фаталізм, що розглядає їх як наперед визна­чені. Відомо, що в повсякденному житті люди зіштовхуються не з абстрактною необхідністю, а з її конкретно-історичним втіленням у вигляді реально існуючих умов, соціальних відносин, а також на­явних засобів для досягнення поставленої мети.

Люди не в змозі змінити умови свого життя, однак вони мають певну свободу волі у виборі цілей і шляхів їх досягнення, оскільки в кожен момент звичайно існує не одна, а кілька реальних можливо­стей для їхніх дій. Крім того, вони певною мірою вільні у виборі за­собів для досягнення обраної мети. Свобода, отже, не абсолютна, а відносна і перетворюється на життя шляхом вибору того чи іншо­го плану дій. Що чіткіше усвідомлюють люди свої реальні можли­вості, що більше засобів для досягнення поставленої мети вони ма­ють, то більшою є свобода. У цьому і полягає об'єктивна підстава свободи як феномена людського життя.

Таким чином, вибір варіанта діяльності поєднується з великою моральною і соціальною відповідальністю за наслідки цього вибо­ру. Тому справжній вибір відрізняється від свавілля тим, що він є ре­зультатом складного синтезу об'єктивних можливостей зовнішньої дійсності і суб'єктивного багатства внутрішнього світу людини, на­копиченого нею соціального досвіду. У процесі вибору розкри­вається справжній зміст, духовне і моральне багатство особистості. Саме вільний вибір є випробуванням на міцність таких компонентів особистості, як совість, гідність, честь, відповідальність тощо.

Отже, що ж являє собою відповідальність з позиції соціальної філософії? Відповідальність — це соціально-філософське по­няття, що відбиває об'єктивно-історичний характер взає­мин між особистістю і суспільством, особистістю і соціаль­ною групою, які сформувалися в ході задоволення взаємних вимог.Як правило, залежно від сфери діяльності розрізняють пол­ітичну, правову (юридичну), моральну відповідальність, а залежно від суб'єкта відповідних дій — індивідуальну, групову, колективну тощо. Відповідальність формується внаслідок тих вимог, що їх ставить до особистості суспільство, соціальна група) колектив. Засвобні особинтістю, вони стають основою мотивації її поведінки. Формування особистості припускає виховання в неї почуття відповідальності, яке стає її головною рисою. Особливого значення набуває відпові­дальність за певну діяльність у перехідних суспільствах, що перебу­вають у стані максимальної нестійкості, коли бодай найменші флук­туації (ними в даному разі можуть бути дії однієї особистості) мо­жуть призвести до небажаних соціальних біфуркацій.

Важливим питанням для розуміння співвідношення свободи і відповідальності є визначення межі свободи діяльності людини.

Свобода є фундаментальною цінністю для людини, але вона повинна мати свої кордони, межі, щоб не стати свавіллям, насиль­ством над іншими людьми, тобто не перетворитися на неволю. Та­ким чином, межами свободи є інтереси іншої людини, со­ціальних груп і суспільства в цілому, а також природи як природної основи існування суспільства.

У суспільстві свобода особи обмежується інтересами суспільства. Однак бажання й інтереси людини не завжди збігаються з інтересами суспільства. Уданому разі особистість під впливом законів суспільства змушують до вчинків, що не порушують інтересів суспільства. При збігу інтересів особистості і суспільства у стані свободи поняття «сво­бода» слід доповнити ідеєю врегулювання діяльності людей.

Зростання ступеня свободи особи може правити за критерій су­спільного прогресу. На різних етапах історії людства можливість вільного вибору особистості була неоднаковою. У міру розвитку су­спільства, з кожною новою епохою відкриваються нові можливості зростання ступеня свободи особи. Це положення в сучасному су­спільствознавстві як на Заході, так і на Сході стало загальновизнаним. Тому сьогодні основним критерієм суспільного прогресу є рівень гуманізації суспільства, становища в ньому особистості — рівень її економічної, політичної, соціальної і духовної свободи. Кожна су­спільна формація чи цивілізація прогресивні настільки, наскільки вони розширюють коло прав і свобод особи, створюють умови для її самореалізації. Однак не слід забувати, що свобода лише тоді може бути критерієм суспільного прогресу, коли її зростання відбуваєть­ся в розумних межах. Коли цими межами на будь-якому етапі розвит­ку суспільства є відповідальність особистості перед суспільством і вона виходить за ці межі, у суспільстві неминуче починається анар­хія, що з поняттям «свобода» аж ніяк не сумісна.