Проблема людини в Історії філософії

Один стародавній мудрець сказав: для людини немає більш ціка­вого об'єкта, ніж сама людина. Що ж таке людина? На перший по­гляд, це питання здається до смішного простим — хто не знає, що таке людина! Така думка глибоко помилкова. Адже людина є склад­ним творінням природи, суспільства і самої себе. Це і розум, і воля, і характер, і емоції, і праця, і спілкування. Ось чому її вивчають такі науки, як генетика, фізіологія, медицина, психологія, соціологія, антропологія і багато інших. Сьогодні ці науки об'єднуються в сис­тему комплексного людинознавства. Важливе місце в цій системі посідає і філософія. Сформувалась навіть спеціальна дисципліна —

філософська антропологія,тобто філософське вчення про люди­ну. Обговоренню проблеми філософського розуміння поняття «лю­дина» був присвячений XVIII Всесвітній філософський конгрес, який відбувся в середині 1988 року в місті Брайтоні (Англія). Майже дві тисячі вчених з 70 країн світу зібралися там, щоб з'ясувати її.

У комплексному людинознавстві філософія виконує.- по-перше, світоглядну функцію, тобто обґрунтовує суто філософські пробле­ми про природу (сутність) людини, про її походження, про сенс життя, долю та призначення, про можливості та межі її свободи і творчості; по-друге, методологічну функцію, тобто створює опти­мальну стратегію вивчення і вдосконалення людини.

Історія пізнання людини свідчить про складність та супереч­ливість даної проблеми. Кожна філософська концепція (попри певні недоліки і історичну обмеженість) додавала до неї нові риси, відкривала нові грані в пізнанні людини.

У філософії Давньої Греціїпанував космолбгізм у розумінні людини. Філософи мілетської школи твердили: людина містить усі основні елементи стихії, космосу. Демокріт підкреслював: якою мірою Всесвіт є макрокосмосом, такою ж мірою і людина є мікрокос­мосом. У другій половині V століття до н. є. у Греції з'являються со­фісти. Вони зберегли успадкований від давньої філософії цілісний погляд на людину і бачення її як частини природи, але вже почали розглядати її і в умовах соціокультурного буття. Устами Протагора вони проголошують тезу: «Людина — міра всіх речей...» Слідом за со­фістами проблему людини розробляє і Сократ. Він її поставив у центр своєї філософії.

Учень Сократа Платті розрізняв у людині безсмертну душу (ви­явлення світу вічного та ідеального) і тіло (виявлення всього тим­часового та суєтного).

Інакше розумів природу пющццАрістотель. Людину він розгля- ;
дає як «політичну тварину», вершину світової ієрархії. Вона, з одно- ]
го боку, внутрішньо пов'язана з природою, а з другого — протистоїть і
їй, оскільки в неї є душа — причина і початок людського тіла. ]

Європейська середньовічна філософія,опираючись на хри­стиянську традицію, висувала на передній план релігійно-моральні проблеми людського існування, розробляла проблему співвідношен­ня між Богом і людиною. Що ж головне в цьому співвідношенні? Най­важливішим для людини є спасіння, котре християнство розуміє як сходження недосконалої особи до найдосконалішої — Бога. Понят­тя особи було введено Августинам Блаженним. Він підкреслював, що Бог є сама особа, персона (від лат. —регзопа). Тому ї людина, яку ] створено за образом і подобою Творця, теж є особою. Щоправда,: внаслідок гріхопадіння вона втратила досконалість і цілісність. Сут­тєвими складовими або іпостассю особи є воля, інтелект і пам'ять. Через них пролягають шляхи вдосконалення людської душі і єднан­ня її з Богом.

Оригінальність духу Відродженняполягає у відкиданні будь-яких принципів обмежень земного розвитку людини. Бог зміщується на периферію людського життя. Людина відривається від нього. Вона тепер вірить у себе. На місце Бога вона ставить «людинобога» (Федір Достоєвський). Набуваючи статусу дійсно богоподібної істоти, люди­на робилася головним предметом духовних пошуків. Вона шукає опо­ри передусім у собі, у своїй душі і у своєму тілі. Вище за все вона ставить своєрідність та унікальність індивідуума. Оригінальність і відмінність вщ інших стають найважливішими проявами особистості. Отже, смис­ловим стрижнем Ренесансу є сповнена пафосу ідея про самодос­татність і автономність особистості, віра в її безмежні творчі можли­вості. Ренесанс — це разом узяті теорія і практика гуманізму.

Філософія Нового часувважала істинно людським в людині те, що робить її представником всього людства, тому зосереджува­ла увагу на її всезагальній природі, соціальній сутності, універсаль­ності тощо. Так, новоєвропейська філософія XVII століття особли­вого значення надавала розуму як специфічній особливості людини. Наприклад, РенеДекарт пов'язував сутність людини з її мисленням: «Мислю — отже, існую». Раціоналістичний підхід до людини об'­єднувався вДекарта з натуралістичним: він розглядав людину як реальний зв'язок бездушного і мертвого тілесного механізму з ро­зумною душею, яка має волю і мислить. Багато уваги проблемі лю­дини приділяли і такі філософи Нового часу, як Бенедикт Спіноза, Томас Гоббс,ДеніДідро, Клод Гельвецш, ЖюльєнЛаметрі.

Для німецької класичної філософіївизначальним є уявлен­ня про людину як суб'єкта духовної діяльності, що створює світ культури і є носієм загального ідеального начала, духу, розуму. Імма-нуілКант наголошував на моральному характері природи людини, Йоганн фіхте — на ролі діяльності в житті людини, Георг Гегель — на духовності,Людвіг Фейєрбах — на любові до ближнього. Людвіг Фейєрбах розглядає людину як природну істоту, як вищий щабель природного саморозвитку. Почуття і свідомість людини є теж при­родними явищами. Тому він говорить про людину як про щось не­змінне, абсолютне, а не як про конкретну історичну людину.

Вихідним пунктом марксистського розуміння людиниє трактування її як похідної від суспільства, як продукту та суб'єкта сус-пільно-практичної діяльності. Сутністю людини КарлМаркс вважав саме сукупність всіх суспільних відносин. Марксизм обґрунтував принципову незавершеність людини, її відкритість світові, «неза-програмованість» раз і назавжди її сутності. Людина самостворює і саморозвиває себе в процесі історичного і культурного життя. Марксизмові належить трудова теорія походження людини, яка аналізує механізм трансформації біологічного в соціальне.

На початку XX століттяу філософії здійснюється своєрідний антропологічний поворот — проблема людини стає невід'ємною частиною досліджень практично усіх філософських напрямків, зокрема і тих, що раніше виводили її за свої межі. З'явилось безліч концепцій людини. Залежно від того, що слід вважати суто люд­ським у людині (природне, соціальне, духовне), їх умовно об'єдну­ють в три групи (схема 13.1.).

Перша група — біологізаторські концепції.Домінуючою рисою цих концепцій є уявлення про людину як про переважно природну істоту, життя і поведінка, індивідуальні і суспільні якості, духовні властивості якої обумовлені природними (біологічними) чинниками. До таких концепцій належать: психологізм, натуралізм, волюнтаризм, натуралістичний дуалізм.

Психологізм.Тут перебільшується психологічна природа лю­дини. Вона розглядається поза зв'язком з конкретно-історичною системою суспільних відносин. Наприклад, прихильник цього на­прямку австрійський філософ АпьфредЩюц стверджує, що люди за своєю природою різні. їх слід сприймати такими, якими вони є, і не нав'язувати їм один для всіх ідеал.

Натуралізмнамагається пояснити сутність людини законами природи (кліматичними умовами, географічним середовищем, біо­логічними і расовими особливостями). Перебільшення ролі при­родних чинників притаманне сучасному соціобіологізму. Його сповідують такі відомі вчені, як Нобелівський лауреат Жан Моно (Франція), професор Гарвардського університету Беррес Скіннер, австрійський фізіолог, лауреат Нобелівської преміїКонрадЛоренц та багато інших. Удосконалення людини з їх точки зору зводиться до удосконалювання її генетичних основ.

Волюнтаризм.Він проголошує першоосновою людського буття волю. Як філософська концепція волюнтаризм сформувався у працях Артура Шопенгауера, який проголошував основою світу ірраціональну волю, недосяжну для пізнання розумом. Його по­слідовник Фрідріх Ніцше твердив, що сутність людини — в не­стримній «волі до влади». «Воля до влади» — основа права сильно­го, найзначніший критерій будь-якого типу поведінки. Саме цим повинна керуватися справжня людина. На цій основі Ніцше обґрун­товує культ надлюдини.

Натуралістичний дуалізм.Сюди відносять релігійні вчення, згідно з якими людина складається з двох рівнів, що забезпечує її існу­вання в різних світах — матеріальному і духовному, Наприклад, у та­кому вченні як індуїзм душі виступають як самостійні сутності по відношенню до своїх тілесних оболонок Вони здатні після смерті переходити з однієї оболонки в іншу. Цей перехід (реінкарнація) пов'язується з загальним законом (кармою), який за сукупністю доб­рих та поганих вчинків визначає майбутню долю людини.

Друга група — соціологізаторські концепції.Вони ігнору­ють природно-біологічні чинники людського існування, яким відво­диться роль лише передумови соціального життя і які не мають нія­кого впливу на особливості поведінки, інтелект, творчі здібності, соціальні орієнтації людини. До таких концепцій належать:

Конвенціоналізм.Елементи конвенціоналізму властиві філо­софії науки, або позитивній філософії. її прихильникиКарлПоппер, ТамасКун, Імре Лакатос, Пауль Фейєрабенд та інші вважають, що вся наука має певний конвенціоналістський характер, тобто характер пев­ного узгодження, договору між вченими. Це стосується і науки про лю­дину. Життя людини і її поведінка обумовлені нормами, які є наслідком конвенції (угоди) між вченими, що довільно приймаються в суспіль­ствах різного типу. Такі норми можна описувати і конструювати, але даремно давати їм порівняльну оцінку.

Соціологізм.Це вульгарно-матеріалістична концепція. Вона, як і попередня, ігнорує природну основу людини. Представники цієї концепції не помічають її «надсоціальноі», духовної сутності. Звідси бере свій початок відома теза про формування «нової людини», згідно з якою за певних соціальних обставин з людини можна «ви­ліпити» будь-що, а вдосконалення людини залежить від вдоскона­лення суспільства.

Панлогізм.Прихильники цієї концепції вважають, що існує світова логіка, або світовий розум. Закони логіки (мислення) є уні­версальними закономірностями становлення світу. Людина — це засіб втілення в життя задумів світового розуму. Вища честь для людини — бути свідомим знаряддям для реалізації цієї цілі.

Соціологічний дуалізм.У сучасній антропології варіантом соціологічного дуалізму є вчення Зигмунда Фрейда. Людську пси­хіку він розглядає як складне явище, до змісту якого входять не­свідоме (сфера витіснених афективних поглядів), передсвідоме (виконує функції «цензури», яка вибірково пропускає у свідомість те, що для неї прийнятне) і свідоме (сфери знань про себе самого і про зовнішнє середовище). Основну ж її «масу» становлять заражені величезною енергією несвідомі психічні імпульси активності лю­дей. Ці динамічні джерела інстинктивного заряду мотиваційної енергії нестримні і аморальні, а також цілком ірраціональні за своєю природою. Саме вони, а не розум, не свідомість є головними стимулами поведінки і діяльності людини в цілому — основний ви­сновок 3. Фрейда.

Третя група сучасних концепцій людини— спіритуалізм(лат. від spiritualis — духовний). Вона об'єднує погляди, за якими в ос­нові розкриття сутності людини лежить її внутрішній духовний світ (безкорисливий пошук істини, здатність до морального вибору, до пе­реживання прекрасного, до творчості, наявність свободи волі та гли­бинної самосвідомості), і проголошує первинність індивідуального «Я» як духовного стрижня особистості. До цієї групи належать такі течії

Суб'єктивний антропологізм.Його форми дуже різноманітні. Найбільш впливовим є екзистенціалізм (Карл Ясперс,Мартін Хайдег-гер,Жан-Поль Сартр,Альберт Камю, ГабріельМарсель). Представни­ки екзистенціалізму вважають, що немає заданої людської природи, ніяка зовнішня сила, крім даного індивіда, не може за нього здійсни­ти його перетворення на людину. І саме він несе відповідальність, якщо перетворення на людину реально так і не відбулося. Людина є свого \ роду «проектом», який живе, реалізується або не реалізується, і процес \ набуття людської сутності триває все життя, не втрачаючи гостроти, напруги, драматизму. Вільний вибір індивіда — його доля, відпові­дальність і його трагедія.

Антропологічний матеріалізмапелює до чуттєвості. Людина -універсальна істота, якій притаманні почуття, розум та воля. І цією універсальністю вона відрізняється від інших живихістот. Важли­вим для цього вчення є так званий «туїзм», тобто розуміння люди­ни як істоти, пов'язаної з іншою, собі подібною істотою. Людська сутність виражається тільки в спілкуванні, в єдності людини з лю­диною, в єдності, що лише спирається на реальність відмінності між Я і Ти. Антропологізму бракує історичного погляду на людину. Тому він має абстрактний характер.

Релігійний антропологізм.Його зміст розкривається в таких положеннях. Людина є істота-двійник: вона має в собі і божествен­ний початок, і природне буття, але ні тим, ні другим повністю не визначається. Властивий їй божественний початок звільняє люди­ну від залежності від природи, а природа, у свою чергу, робить лю­дину вільною стосовно божества. Людина дістає свободу тільки ціною повного підкорення Богові. Щастя людини не можливе без віри в Бога. А її призначення — вільне вдосконалення світу на шля­ху до ідеалу, даного Богом.

Спіритуалістичний дуалізм.Ця концепція трактує людину в космічному розумінні. Людина — засіб космічної еволюції, точка перетину світових струменів. Тільки через космічну еволюцію зав­дяки низці космічних перетворень людська особистість прилу­чається до абсолютного буття. Прилучення, на думку прихильників цієї концепції, простежується завдяки наявності в людини особли­вих надприродних властивостей, завдяки яким стає реальністю спілкування з нібито існуючим світом духів. Космічна еволюція, у свою чергу, функціонує тільки завдяки діянню Бога, і водночас Бог є лише моментом космічної еволюції.

Такий, у цілому, зміст сучасних концепцій людини. Вони містять як позитивні, так і негативні моменти. До позитивних слід віднести:

а) конкретно-наукове спрямування дослідження людини;

б) об'єктивність наукових досліджень;

в) доведення принципового значення основних чинників існу­
вання людини.

До негативних моментів належать, передусім, однобічність біо-логізаторського, соціологізаторського та спіритуалістичного під­ходів, які розривають цілісність вивчення людини, що веде до абсо-

г лютизації однієї зі сторін, складових частин людського єства.

Відомо, що людину не можна пізнати, якщо підходити до неї як до автономної складної істоти, яка існує незалежно від природи та суспільства. Вона є і природною, і соціальною, бо є водночас про­дуктом і природи, і суспільства, їх головною дійовою особою. Зав­дання полягає в тому, щоб синтезувати позитивний філософський

: досвід дослідження людини.

Як же виникла людина? Звідки вона бере свій початок? Ці питан­ня надзвичайно складні і суперечливі. Незважаючи на досить роз­галужену систему досліджень, проблему походження людини, втім, як і виникнення життя на Землі, не можна вважати розв'язаною. Власне кажучи, сьогодні не існує переконливої теорії, що була б підкріплена незаперечними фактами і що могла б пояснити пе­редісторію становлення людства. Міркування з цього приводу мож­на класифікувати як гіпотези. Найчастіше виокремлюють три гі­потези: релігійну, космічну, еволюційну.

Релігійна (теологічна) гіпотезапоходження людини ба­зується на біблійних переказах про створення Богом світу і люди­ни, гріхопадіння Адама і Єви, Всесвітній потоп, про те, що заповідав Бог людям, та регламентацію життєдіяльності людини, яка викладе­на в заповідях. Звернімо увагу на те, що в Біблії сказано: людина створена «з пороху земного», а це можна прочитати й так вона має земну природу і не занесена на Землю з Космосу.

Космічна гіпотезапоходження людини базується на при­пущенні, що життя принесено на Землю з Космосу, у тому числі в його цивілізованих проявах. Під Космосом мають на увазі Всесвіт, котрий знаходиться за межами нашого планетарного середовища. Різновидом космічної гіпотези є припущення про те, що життя на Землю могло бути занесено космічним пилом через атмосферу, який завдяки сприятливим умовам географії та біології Землі перетворив­ся на сучасні форми живого. Ще є припущення про існування незем­них цивілізацій, розвиток яких дозволяє долати космічний простір і час. Вони були на Землі, залишили своїх представників, які згодом перетворились на землян і досягли нинішнього цивілізованого роз­витку. Проте всі ці припущення залишаються гіпотезою, бо не мають експериментально-практичного підтвердження.

Еволюційна гіпотезапоходження життя та людини з'явилась у другій половині XIX століття. Спочатку ЧарлзДарвін (1809 — 1882) зробив опис біологічної передісторії людини, створивши теорію природного відбору. Згідно з цією теорією, під дією природ­них факторів відбору, внаслідок потреби адаптації до середовища Ношо заріепз виник як прямий наслідок еволюційного вдоскона­лення живих істот. ПотімЛюісМорган (1818—1881) дослідив про­цес становлення людського суспільства і людини як суспільної істоти. Він дав таку картину поетапного становлення людства:

1)стадія австралопітеків (мавполюдей), здатних до діяльності за допомогою знарядь (2 — 3 млн. років до н. є.);

2) стадія пітекантропів як регулятора початкових виробничих відносин (2 млн. — 200 тис. років до н. є.);

3) стадія неандертальців, яким властиві розвиток мови як засо­
бу обміну інформацією, формування логіко-понятійної форми
відображення дійсності (від 200 тис. до 40 тис. років до н. є.);

4) початок стадії людини сучасного типу (кроманьйонця), по­
в'язаної з розвитком предметної свідомості, родової спільності,
приватного господарства.

На основі цих досліджень Фрідріх Енгельс (1820 — 1895) об­грунтував теорію походження людини і суспільства. Він довів, що вирішальну роль у цьому процесі відіграла праця як цілеспрямова­на діяльність. Початкова праця привела до того, що: а) організм предків людини почав пристосовуватися не тільки до умов середо­вища, а й до трудової діяльності. В процесі тривалого пристосову­вання організму до виконання трудових операцій у людської істоти з'явилася пряма хода, відбулася диференціація функцій передніх та задніх кінцівок, розвинулися руки, головний мозок; б) праця, яка була спільною діяльністю, обумовила появу та розвиток різних видів спілкування, членороздільної мови як засобу спілкування і передачі трудового та соціального досвіду; в) завдяки трудовій діяльності утворилися виробничі відносини. Люди не можуть виробляти матеріальні блага, не об'єднавшись між собою. На основі виробни­чих відносин з'являються різноманітні ідеологічні відносини, форми суспільної свідомості і відповідні установи й організації. Це означало, що формувалося людське суспільство. Ця схема задо­вольняє певною мірою наукову допитливість, хоча, без сумніву, по­требує уточнень і є відкритою для нових висновків антропологів, археологів, істориків, інших спеціалістів.